Косовське питання в контексті євроінтеграції Сербії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНІЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

КОСОВСЬКЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ СЕРБІЇ

Студента II курсу

спеціальності «Міжнародні відносини»

Мирошникова Богдана Романовича

Науковий керівник:

Пахоменко Сергій Петрович,

кандидат політичних наук, доцент

Маріуполь - 2014



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ТА РОЗВИТОК КОСОВСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

РОЗДІЛ 2. ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА СЕРБІЇ І ФАКТОР КОСОВО

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

На період кінця XX - початку XXI ст. припадає важливий період в історії міжнародних відносин на Балканському півострові, що супроводжувався боротьбою косовських албанців за свою незалежність від Сербії та бажанням керівництва Сербії зберігти автономію у своєму складі.

17 лютого 2008 року прем'єр-міністр автономної республіки Косово у складі Сербії Хашим Тачі у парламенті проголосив декларацію про незалежність автономії. Для сербського народу та влади це стало справжнім ударом по національної гідності.

Але для керівництва Сербії на тлі бажання вступу до Європейського Союзу проблема Косово стала вирішальною, адже визнання Косово як незалежної держави є однією з умов вступу Сербії до ЄС.

Отже, актуальність теми дослідження визначається наступними обставинами:

- важливістю вивчення міжнародних процесів кінця XX - початку XXI ст. на Балканському півострові;

- спроб Сербії знайти місце у сучасному європейському вимірі;

- наслідками косовської проблеми для євроінтеграції Сербії.

Таким чином, актуальність теми випливає з об'єктивної необхідності узагальнення основних напрямків косовської проблеми, що дозволить отримати певний матеріал для вироблення і обґрунтування орієнтирів подальшого розвитку сучасної зовнішньої політики Сербії та їх вплив на її євроінтеграцію у майбутньому.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Сербії в контексті євроінтеграції.

Предметом дослідження є місце косовського питання у відносинах Сербії та Європейського Союзу.

Історіографічну базу даного дослідження було розглянуто за проблемним принципом: історіографія по темі дослідження є достатньою для вивчення та дослідження проблеми. Відомості, що стосуються євроінтеграції Сербії та ролі у неї косовського питання, зібрані автором з різних монографій, підручників та наукових праць.

До першої групи робіт відносяться дослідження з історії міжнародних відносин на Балканському півострові. Великий інтерес представляють роботи А. Г. Задохіна [10], Н. В. Васильєвої [2], Є. Ю. Гуськової [7] та ін. У роботі Н. В. Гуськової «Балканський тупик» висвітлюється історія міжнародних відносин на Балканському півострові і зовнішня політика європейських держав по відношенню до косовського питання, що дає нам змогу проаналізувати стан міждержавних відносин цього періоду. Велика увага приділяється питанням дипломатії. Робота Є. Ю. Гуськової «Історія Югославської кризи» характеризує зовнішню політику країн блоку НАТО по відношенню до Сербії, яка прагнула зберігти свій автономний край Косово у своєму складі.

Другу групу складають дослідження з впливу косовського питання на євроінтеграційну політику Сербії, а також її перспективи . Серед цих робіт можна зазначити роботи А. С. Лобанцева [15], В. К. Волкова [4], П. Мілічевіча [19], М. Ю. Ломоносова [16] та ін. Ці автори у своїх роботах висвітлюють життя Республіки Сербії після від'єднання Косово з її складу та євроінтеграційну політику нинішнього керівництва Сербії.

Мета дослідження - проаналізувати вплив косовського питання на євроінтеграцію Сербії, охарактеризувати еволюцію поглядів керівництва країни на це питання.

У рамках даної мети поставлені наступні завдання :

· сформувати комплексне уявлення про політичну ситуацію у Косово до та після самопроголошення..

· охарактеризувати основні напрямки європейської політики Сербії.

· проаналізувати наслідки, до яких призвело питання Косово.

· дослідити вплив косовського питання на євроінтеграцію Сербії.

Методологія дослідження. Під час роботи над темою, автор підходить до розв'язання завдань, керуючись принципами об'єктивності, історизму та хронологічної послідовності. Залучався структурно-хронологічий підхід, який дав змогу розглянути проблему в динаміці і часовій послідовності, а також пошуковим методом вивчення бібліотечних каталогів, фондів, описів бібліографічних видань та електронних ресурсів.

Джерельна база дослідження складається з документів офіційного походження : «Дейтонські угоди 1995 р.» [22], «Декларація незалежності Косово 17. 02. 2008 р.» [8] та «Міжурядова угода Сербії та Косово про нормалізацію відносин» [20].

Ці документи дають нам змогу дослідити проблему, спираючись на першоджерела.

Таким чином, підводячи підсумки огляду джерельної бази, ми вивчили зміст всіх видів джерел, що входять в сферу, яка окружає об'єкт дослідження, зіставлення їх з відомими достовірними фактами, що відносяться до розглянутої проблеми.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані для підготовки до семінарських занять з дисциплін «Історія сучасного світу», «Історія міжнародних відносин» та «Фактор Балканського півострову у міжнародних відносинах».

Структура курсової роботи визначається її цілями, завданнями, предметом та логікою дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.

В першому розділі «Витоки та розвиток косовської проблеми» розглядаються передумови, розвиток та наслідки конфлікту, а також боротьба сторін (Сербії, Європейського Союзу, США, Російської Федерації) за права косовських албанців. В другому розділі «Євроінтеграційна політика Сербії в контексті незалежності Косово» розглядається вплив проголошення незалежності Косово та від'єднання автономії від Сербії на майбутню євроінтеграцію Сербії..

Список використаних джерел містить 34 найменування.

РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ТА РОЗВИТОК КОСОВСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Бaлканський півoстрів чeрез осoбливості свoго геoполітичного станoвища пoстійно бyв і лишaється y фoкусі зіткнeння інтерeсів багатьoх першoрядних дeржав.

Влaсне, вcя істoрія Бaлкан - цe стaлий кoнфлікт націoнального, етнічногo та релігійногo фактoрів. Чeрез ці oбставини нa півoстрові виник культyрний, пoлітичний тa еконoмічний прoстір, нa якoму щільнo і своєріднo пeреплелись нарoди, кyльтури, рeлігії.

Сeрби бyли пeреможені тyрками в битві нa Кoсовому пoлі, з якoї пoчалась багатoвікова тyрецька oкупація. Косoво пoле і сьoгодні зaлишається вaжливою істoричною пам'яткoю й основoю істoричної свідoмості прo минулe, щo симвoлізує герoїчну, вoлелюбну і трaгічну дoлю сербськoго нарoду. Піcля Косoвської битви настaв періoд oслаблення сербськoї держaви, щo призвелo дo її зaнепаду y 1457 рoці. Цe бyв чaс екoномічного зaнепаду, іслaмізації, ширoкої сербськoї eміграції, і зaселення цієї тeриторії туркaми і албaнцями [1, с .184].

Внаслідoк терoру і заселення албанцями - мусульманaми, під час турецькогo пaнування серби змушені бyли безперервнo залишати oбласть Коcово і Метoхії. На рoдючу землю старoї Сербії турки планoмірно перeселяли aлбанців із гірських райoнів, де вoни жили стoріччями. За даними зберeжених турецьких джерeл, aлбанці зі старoї Сербії жили окремo, практичнo не булo компактних, етнічних пoселень. З цьогo часу намітився масoвий відтік сербськогo населення з крaю і пoсилені міграції aлбанців у цей райoн.

Піcля зaкінчення Бaлканських вoєн 1912 - 1913 рр. Кoсово вперше увійшлo дo складу Сeрбії, a після Першoї світовoї війни в склaд Югoславії. Coюзна держaва Югoславія склалась з наступних oсновних частoк: Сербія, Хoрватія, Слoвенія, Бoснія і Герцегoвина, Македoнія, Чoрногорія. Під влaду Сeрбії була такoж віддaна і Вoєводіна із значнoю часткoю угoрців і відрaзу ж після цьoго з'явивcя нелeгальний Косoвський кoмітет, щo ставив свoїм завданням підгoтовку умoв для вoз'єднання з Албaнією і щo oтримував мoральну і мaтеріальну підтримку, як від Кoмінтерну, так і від Ітaлії.

Піcля прoголошення незалежнoсті Албaнії у 1921 рoці, її теритoріальні претензії дo Сербії пoсилилися. З середини 30-х рoків Албанія стала ще й полігoном стрaтегічних інтeресів фaшистських Німeччини й Ітaлії. У рoки війни, б'ючиcь на стoроні фaшистських oкупантів, aлбанці прoдовжували терoр прoти не албанськoго нaселення.

Вже в 1929 рoці в населенні Кoсово булo 61 % сeрбів і чoрногорців і 39 % інших. Після пoразки кoролівства Югоcлавії в 1941 р. бaгато сeрбів бyли змyшені зaлишити Кoсово під тискoм aлбанців і oкупаційної влaди. Пoруч з цим, йшлo oблаштування в Косoво і Метoхії албaнців з Албaнії і Тyреччини, a тaкож з інших єврoпейських крaїн (Ітaлії, Швейцaрії, Aвстрії,) дe жили aлбанські мігрaнти.

Нaвесні 1981 рoку на тлі загальнoї югoславської кризи загoстрилось косoвське питaння. Oскільки aлбанці в Югoславії бyли четвертoю нaцією за кількіcтю, то ввaжали, щo мaють прaво вимaгати стaтусу респyбліки. У трaвні 1980 рoку пoмер Й. Брoз Тітo - лідeр Югoславії прoтягом всьoго післявoєнного періoду. Осoбистість йoго булa знaчним фaктором у вирішенні прoблем внутрішньoї і зoвнішньої пoлітики країни, а автoритарний хaрактер йoго влaди стримувaв і не дaвав вийти нa пoверхню еконoмічним, пoлітичним і націoнальним суперечнoстям [16, с. 112].

Піcля прийняття рішeння Слoвенії (лідeр М.Кучeн) і Хoрватії (лідeр Ф.Туджмaн) прo зі вихід склaду Югoславії (чeрвень 1991 р.), спoчатку в Слoвенії, а пoтім у Хoрватії пoчались бoйові дії між загoнами самоoборони рeспублік і чaстинами Югоcлавської нарoдної aрмії (ЮНA), яким бyло наданo нaказ зaбезпечити єдніcть Югoславії.

Піcля пoразки ЮНA в Слoвенії, oсновні бoйові дії перeмістились в Хoрватію, дe місцeві сeрби зa підтримкoю ЮНA вистyпили зі збрoєю в рyках і встанoвили cвій кoнтроль нaд тeриторією дe кoмпактно прoживають сeрби (11% нaселення, 10% теритoрії Хoрватії) і прогoлосили тут Республіку Сeрбська Окраїна з стoлицею містoм Кнін. На пoчатку 1992 р. бoйові дії в Хoрватії пoступово припиняютьcя [10, с. 200].

Для припинtння eтнічного кoнфлікту і рoзмежування вoюючих стoрін дo країни булo введено війська ООН - міжнародні миротворчі сили. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени у січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. сто тисячна хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів загинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і над Східною Славонією, яка була захоплена ЮНА у 1991 р.

27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави - Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ). У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) - 17% та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7%) і отримали назву «босняки». Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сербську Республіку БіГ), мусульманська на чолі з Алієм Ізитбеговичем - незалежності і єдність БіГ (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була визнана США і країнами ЄС); хорватська - приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ (хорвати контролювали 20%, мусульмани - 10% території БіГ). Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть введення військ ООН, які повинні були роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху [5, с. 278].

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у органи влади на територію БіГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.

За Конституцією Сербії 1990 р. залишились чинними всі привілеї країв Косово і Метохія та Воєводина, крім однієї - права вето на рішення республіканського центру. Албанці вважали, що автономію краю знищено. Хоча Сербія й намагалась проводити деякі заходи щодо політичної та економічної стабілізації регіонів, всі вони виявились неефективними. В результаті регіон фактично розділився на два суспільства - сербське і албанське [27, с. 124].

Безсумнівно, виникненням конфлікту у сербській провінції Косово і Метохія було похідною від етноісторичних та політичних чинників, які й дотепер визначають особливості його перебігу. До етноісторичних причин Косовського конфлікту належать такі :

· по-перше, Косово і Метохія - етнічне і національно - культурне перехрестя, «бочка з порохом», що може вибухнути від найменшої іскри. Цей край розміщується в центрі безпосереднього зіткнення двох цивілізацій сучасного світу - православної і мусульманської, що визначає особливу гостроту національних конфліктів у цьому регіоні;

· по-друге, конфлікт має яскраво виражений етнотериторіальний характер з глибокими релігійними коренями, що історично закладені ще за часів Оттоманської імперії.

· по-третє, протягом 500 - річної ісламської окупації активно велась національно визвольна боротьба ( особливо зXVII ст. ), що виливалась у партизанські війни і формування численних таємних організацій терористичного спрямування;

· по-четверте, різко змінилась етнодемографічна ситуація в регіоні в результаті демографічного вибуху. Якщо до початку 70-х років етнічні албанці становили до 60 % населення краю, то до середини 90-х їх частка в населенні краю досягала 90 % ( тобто населення стало моноетнічним ).

До політичних причин Косовського конфлікту належать такі:

? внутрішня політична нестабільність;

? механізми «дисциплінування» балканських країн різноманітні, проте помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшої корпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;

? турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;

? нездатність керівництва СРЮ і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати політику національно - культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;

? схильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;

? прихована і відкрита підтримка сепаратиських настроїв місцевого населення з зовні як збоку мусульманських держав, так із збоку сильної албанської діаспори;

? наявність історичної національної ідеї етнічних албанців - створити так звану Велику Албанію [6, с. 182] .

В 90-х рр. у зв'язку з формуванням багатопартійної системи в СФРЮ починають виникати політичні партії і в Косово. Вони виступали з програмами, направленими на рівноправне положення албанців в Сербії. Серед них - Демократична спілка Косово (ДСК), Демократична мусульманська ліга реформ. Пізніше додаються Албанська демократично-християнська партія, парламентська і соціал-демократична партія Косово. Слід сказати, що ДСК стала самою впливовою політичною силою в краї, а авторитет її лідера Ібрагіма Ругови був відомий на весь регіон. І. Ругова призивав своїх сподвижників до ненасильницького опору, щоб це не призвело до серйозних сутичок.

На фоні розвалу країни, конфліктів в Хорватії та Боснії і Герцеговині, вирішення проблеми Косово Бєлградом відійшло на невизначений термін. Зрозуміло, що керівництво утримувало ситуацію під контролем. Як повідомляли албанські джерела, міліція постійно проводила обстеження і обшук в албанських селах, тримала під контролем всі дороги, регулювала діяльність ЗМІ, і всі сфери суспільства. Албанці старались не відповідати на ці репресії, і використали паузу для політичної консолідації. Пізніше цей час назвуть «часом Ругови», коли позиції ДСК і її лідера значно зростуть і посиляться [31, с. 11].

Осінню 1996 р. ситуація знову загострилась через убивство сербом албанського громадянина, що спричинило акції протесту з боку албанських бойовиків. Як писав один із керівників національного руху А. Власі «1997 р. закінчився період моделювання статусу Косова , концентрації політичних сил». Назрів серйозний поворот, коли косовські албанці вже не вірили в ефективність мирного врегулювання [16, с. 163].

Дійсно в 1998 р. розпочалась різка радикалізація сепаратистського руху в Косово, серед якого можна виділити три течії. Перша - політична, яка діє через ДСК на чолі з І. Руговою. Друга - зв'язана з діяльністю керівництва в підпіллі на чолі з Б. Букові. Третя течія, яку очолює ВАК, носить в собі екстремістський характер і діє терористичними методами. В цей час ВАК ініціювало вибух конфлікту, який вилився в сутички з сербською поліцією.

Переговори між делегаціями уряду Сербії та косовських албанців спочатку в Рамбуйє, а згодом у Парижі успіху не досягли. Сербська делегація відмовилася дати згоду на введення до Косова військ Північноатлантичного альянсу. Президент міжнародної асоціації «Адвокати без кордонів» Жіль Вільям Голбандель заявив: «Ті, хто вів переговори з Мілошевичем, зробили все можливе для того, щоб Президент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йому угод».

Югославське керівництво, яке так і не змогло запропонувати повноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО привід запровадити на практиці «концепцію необмеженої відповідальності» альянсу і його право на «гуманітарну інтервенцію». Насправді це була неприхована агресія НАТО проти суверенної Югославії -- за всіма класичними канонами міжнародного права. У прийнятому консенсусом Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначенні агресії зазначається: «Буде кваліфікуватися як акт агресії... бомбардування збройними силами держав території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави». І далі: «Жодні міркування чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії».

24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана віддав наказ головнокомандувачеві силами НАТО в Європі розпочати військову операцію проти Союзної Республіки Югославія. Як обґрунтування для застосування сили названо прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту -- в протистоянні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення, - збереження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів - здійснення права на самовизначення з подальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи переконливо свідчать, що Європа «поступилася» правовими й моральними нормами на користь застосування сили [29, с. 146].

Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (надання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Повітряний простір для розгортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави -- Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично заборонив доступ літакам НАТО в повітряний простір своєї країни.

Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 червня 1999 p., авіація здійснила 35 000 бойових вильотів. У них брало участь більш як 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено близько 10 000 крилатих ракет і скинуто 79 000 т. вибухових речовин. Від бомбардувань загинуло 2 тисячі мирних жителів, приблизно 6 тисяч -- важко поранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя. Збитки від війни величезні й у матеріальному плані -- перевищують 100 млрд. доларів. Зруйновано промисловість і систему життєзабезпечення країни. Ще не повною мірою оцінено наслідки екологічної катастрофи, як і наслідки використання зброї зі збідненим ураном [4, с. 18].

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведено з Косова й Метохії. Та при цьому головне політичне завдання, що декларувалося, -- запобігання гуманітарній катастрофі в провінції, -- не тільки не було виконане, а й ускладнилося. По-перше, через масовий вихід албанського населення з Косова; по-друге, через втечу з провінції сербського населення після виведення звідти збройних формувань СРЮ.

Парламент Косово в однобічному порядку проголосив незалежність від Сербії 17 лютого 2008 року.

Реакція сербських властей на проголошення незалежності була миттєвою. І вона полягає в організації протесту проти незалежності в Бєлграді і інших містах Сербії, а також, за допомогою неонацистських організацій, у нескінченному повторенні фрази про порушення міжнародного права. Оскільки всім відвіку було ясно, що міжнародне право, як і будь-яке інше буржуазне «право», є насправді тільки фасад системи, в якій право на стороні сильного.

Пізніше Парламент Косово прийняв нову конституцію. У ній декларувалось намір створити державу, яка захищатиме права меншин, зокрема, сербів, албанців. Конституція набирала чинності 15 червня, коли ООН мала завершити процес передачі повноважень новим властям. У Бєлграді сербський міністр у справах Косова Слободан Самарджіч назвав ухвалення конституції «незаконним актом» [9, с. 15].

Перші місяці після проголошення незалежності Косова активно тривав процес визнання нової держави -- появу якої привітали більшість країн Європейського Союзу, США та основні союзники Вашингтона, ряд невеличкихлатиноамериканських держав і ще кілька в Океанії й Африці.

Латвія визнала незалежність Косово. Як мовиться в поширеній офіційній заяві МЗС балтійської республіки, «поважаючи прийняту 17 лютого декларацію Асамблеї Косово, Латвія визнає незалежність Косово».

До списку країн, що визнали незалежність Косово, додалися Болгарія, Хорватія і Угорщина. У спільній заяві даних країн мовиться про те, що «проголошення Косово своєї незалежності сталося тільки після того, як всі зусилля міжнародного співтовариства по пошуку прийнятного рішення відносно статусу краю марними. У подібних обставину зміна статусу кво була неминучою». Міністр закордонних справ Сербії Вук Йереміч поспішив заявити, що «країна, признавши незалежність Косово, може не розраховувати на хороші стосунки з ними оскільки порушує норми міжнародного права». До справжнього моменту однобічне проголошення Косово своєї незалежності підтримали 32 країни, у тому числі - вся «велика сімка» (США„ Франція, Великобританія, Італія, Японія, Канада).

Можна сказати, що найважливішим для Пріштіни та болісним для Бєлграду було визнання Косова з боку колишніх югославських республік - Чорногорії та Македонії, які таким чином висловлювали солідарність із домінуючою в Євросоюзі позицією з цього питання. На сьогодні Косово визнали 54 країни, хоча очікувалося що за рік це число перевищить сотню. Косово не стало поки членом жодної міжнародної організації, але влада в Пріштіні прагне цього, стати членом МВФ і, можливо, якоїсь із регіональних міжнародних структур. Інша частина світової спільноти обрала, або вичікувальну позицію і вирішила поспостерігати за процесом становлення нової держави, або однозначно визначилася у своїй позиції не визнавати Косово [3, с. 596].

Отже, з вище вказаного можна зробити такий висновок, що проблема Косово являтиме собою виклик сучасній системі європейської безпеки. Головна небезпека полягає, звичайно, у створенні прецеденту і трактування незалежності Косово як прикладу для наслідування численними етнічними рухами по всьому світу. Проте, незважаючи на побоювання міжнародної спільноти, щодо можливих загроз для регіону, проголошення незалежності не матиме фатальних негативних наслідків. Оскільки, країни західної Європи залишаються досить сильними і впливовими. Для того, щоб не допустити дезінтеграцію своїх держав.

РОЗДІЛ 2. ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА СЕРБІЇ І ФАКТОР КОСОВО

Oстаннім часoм в Єврoпейському Сoюзі активно обговoрюються перспективи пoдальшого рoзширення організації, та пoв'язані з цим процесoм виклики. У 2007 рoці Єврoкомісія надіслала дo Ради ЄС і Єврoпейського Парламенту пoслання щодo стратегії рoзширення, присвячене вступу дo ЄС країн Західних Балкан і Туреччини. З цьогo привoду 10 липня 2008 рoку Єврoпейський Парлaмент більшістю голoсів схвалив допoвідь представника Групи християнських демoкратів Елмара Брoка щoдо стратегії рoзширення ЄС, у якій вивoдиться нoве пoняття «здатності ЄС абсoрбувати нoві держави». Відповіднo дo прийнятoї Парламентoм резoлюції пoдальше рoзширення пoвинне врахoвувати «неoбхідність рівнoваги між геoстратегічними інтересами ЄС, вплив пoлітичного рoзвитку за йогo кордoнами, здатність Сoюзу дo інтеграції, зoкрема, дo протидії майбутнім внутрішнім і зoвнішнім викликам, і дo втілення прoекту політичнoї інтеграції». [30, с. 348].

«Здатність до інтеграції» означає, що країни, які вступають, мають розширити можливість ЄС у досягненні своїх політичних цілей, а не обмежувати їх, система інститутів Союзу повинна зберігати ефективність, а фінансові ресурси мають залишатися достатніми для забезпечення соціально-економічного вирівнювання учасників. При цьому громадяни повинні отримувати повноцінну інформацію щодо наслідків розширення.

Отже, наразі прийом до ЄС можливий, але лише тих країнам, які вже мають статус кандидатів (Македонія, Туреччина і Хорватія) та яким уже обіцяно - Косово, Сербії, та Чорногорії.

Відносини Європейського Союзу і Сербії формувались у контексті активної участі ЄС у процесі забезпечення міжнародної підтримки демократичних і економічних реформ у країні. Ще від часів існування Союзної республіки Югославії одним з пріоритетів зовнішньої політики Сербії є розвиток його відносин з Євросоюзом. Але на відміну від інших балканських держав Сербія порівняно нещодавно розглядає можливість вступу до євроатлантичних структур. Лише 2005 року в прийнятій Національній стратегії розвитку членство в Європейському Союзі визначено як перший пріоритет і довгострокову перспективу. Утім слід зазначити, що Сербія в складі СРЮ та конфедерації з Чорногорією активно брала участь у переговорному процесі ЄС з країнами Західних Балкан у 2000-х роках.

Процес нормалізації відносин, відновлення політичного діалогу і співпраці між Сербією і Євросоюзом було ініційовано Президентом СРЮ Воіславом Коштуницею під час саміту ЄС в Біаріцці (Франція) в жовтні 2000 року. ЄС починає розглядати можливість членства країн Західних Балкан у відповідь на неодноразові сигнали, що надходили з Балканського півострова, і з метою забезпечення безпеки в регіоні. Крім того, самі європейці досить прихильно сприймають поглиблення політичного діалогу ЄС із Західними Балканами з подальшою їх інтеграцією. Знаковим для Сербії стало підписання під час візиту Президента Єврокомісії Романо Проді до Белграда 25 листопада 2000 року Рамкової угоди СРЮ-ЄС щодо виконання програми надання допомоги і підтримки СРЮ з боку ЄС (яку було ратифіковано 31 березня 2003 року). Отже, починаючи з 2001 року, обидві сторони ведуть активний переговорний процес у формі Посиленого Постійного діалогу.

Інституціалізація відносин ЄС-Сербія набула обрисів 2002 року зі створенням Урядом Республіки Сербія Ради з європейських інтеграційних процесів як дорадчого органу для огляду, оцінки і спрямування процесу набуття Сербією членства в ЄС, а також Комісії для координації процесу вступу до ЄС як оперативного органу [17, с. 355].

Нова фаза у відносинах Сербії і ЄС відкрилася з прийняттям Європейською радою в Салоніках «Порядку денного» для Західних Балкан, який підтвердив європейську перспективу західнобалканських країн, та інших документів, що були підписані під час саміту ЄС-Західні Балкани 20 - 21 червня 2003 року. У межах імплементації рішень саміту в Салоніках восени того ж року було прийнято Спільну декларацію щодо політичного діалогу між ЄС і Сербією, яка стала однією з рушійних дій так званого «Європейського партнерства», і проклала шлях до подальшої інституціалізації регулярного двостороннього політичного діалогу між Сербією і Трійкою ЄС на рівні міністрів закордонних справ. Основною метою цього діалогу було підготувати Сербію до її майбутньої участі у Спільній зовнішній і безпековій політиці ЄС та надати подальшої підтримки у процесі швидкої інтеграції Сербії до ЄС.

Крім того, головною умовою членства ЄС висував тісну співпрацю Белграда з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії (МТКЮ) щодо видачі Сербією всіх військових злочинців часів Боснійської війни. Ця умова ЄС є обов'язковою з огляду на можливе майбутнє влиття Сербії до сім'ї демократичних народів [14, с. 11].

На цьому етапі взаємин головним завданням для Сербії було підписання з ЄС документа, що мав би запалити зелене світло щодо членства, а саме Угоди про стабілізацію і асоціацію (УСА). Підписання УСА і кроки до імплементації Угоди є спеціальним новим підходом ЄС до Західних Балкан. Презентаційна форма УСА для країн Західних Балкан була оформлена ще 1999 року відповідно до Копенгагенських критеріїв. За цією угодою західнобалканські країни мають направляти свій політичний, економічний та інституційний розвиток у бік цінностей і рольових моделей, що є ключовими для ЄС, такі як демократія, права людини й ринкова економіка.

Активні переговори щодо підписання УСА ЄС і Сербією велись упродовж кількох років. Новий Комісар ЄС з розширення Оллі Рен під час свого візиту до Бєлграду 24-25 січня 2005 року передав вищим посадовцям країни повідомлення, що ЄС бажає інтенсифікувати процес інтеграції Сербії до ЄС. Але, на жаль, Комісія ЄС, проаналізувавши стан співпраці Сербії з МТКЮ, дійшла негативних висновків щодо його рівня. Це стало причиною рішення про переривання переговорів ЄС і Сербії щодо підписання УСА [19, с. 164]. сербія євроінтеграція міжнародний косовський

Незважаючи на це, ЄС продовжував активно вести діалог із Сербією на тлі назрівання кризи у відносинах, пов'язаної з визначенням статусу Косово, і неоднозначністю громадської думки в Сербії щодо доцільності продовжувати співпрацю. ЄС докладав зусиль, щоб запевнити Белград, що процес європейської інтеграції в Сербії не втрачає інерцію, а ЄС розуміє необхідність тримати Сербію на європейському треку. Цей підхід було також підтверджено під час зустрічі Трійки ЄС і Сербії 16 жовтня 2006 року.

Тим часом, співробітництво розвивалося на державному, регіональному і місцевому рівнях з безпосереднім залученням відповідних міністерств, тобто правосуддя, внутрішні справи, оборона, енергетика, транспорт, сільське господарство тощо. Додатково були запущені числельнні регіональні ініціативи для співпраці на місцевому рівні.

У Річному звіті щодо прогресу Сербії у втіленні Європейського Партнерства, представленому 8 листопада 2006 року, Комісія, позитивно оцінивши економічні критерії в досягненні європейських стандартів, знову зробила негативну оцінку стосовно повної співпраці з МТКЮ і сербської «конструктивності» в її переговорах щодо статусу Косова й Метохії і заохоченні сербів в Косово і Метохії брати участь у роботі установ тимчасового уряду.

Свіжий подих у відносинах сторони відчули після формування нового уряду в Сербії лютого 2007 року. Рада ЄС знову підтвердила європейську перспективу Сербії і висловила готовність працювати з новим урядом на шляху до цієї мети. Посилаючись на рішення від 3 жовтня 2005 року, Рада вітала готовність Єврокомісії поновити переговори щодо УСА з новим урядом в Белграді, який має продемонструвати його ясну визначеність щодо прийняття конкретних й ефективних кроків на шляху до повної співпраці з МТКЮ. Відповідно до висновків, прийнятих Радою, Високий представник ЄС з питань Спільної зовнішньої та безпекової політики Хав'єр Солана знову повторив про важливість якомога швидшого встановлення Уряду Сербії і виразив думку щодо повної підтримки пріоритетів сербської зовнішньої політики з боку ЄС, таких, як поновлення переговорів і підписання УСА, представляючи Сербію як кандидатуру на членство в ЄС і включення її до білого Шенгенського списку. Єврокомісія засвідчила, що Уряд Сербії визначає стратегічний підхід до гармонізації її національного законодавства до acquis communautaire, включаючи витрати на імплементацію, який забезпечив би прискорене завершення подальших кроків у співробітництві і скоротив би термін майбутніх переговорів.

Фінансовим інструментом для підготовки Сербії до членства в ЄС став так званий Інструмент допомоги попереднього вступу (Instrument of Pre-Accession Assistance - ІРА). ЄС у своєму бюджеті на 2007-2013 рр. розмістив фонди в розмірі 10 мільярдів євро нового Інструменту для підготовки кандидата і потенційного кандидата з метою використання структурних фондів ЄС, щойно вони стають повноцінними членами.

1 січня 2007 року ІРА замінив усі попередні інструменти підтримки Сербії, як такої, що має статус потенційного кандидата на членство в ЄС. ІРА складається з п'яти спеціалізованих компонентів для допомоги: 1) в процесі переходу адміністрації і законодавства у відповідність критеріям членства в ЄС; 2) в регіональній і транскордонній співпраці; 3) в регіональному розвитку; 4) розвитку людських ресурсів; 5) розвитку села і сільського господарства. До набуття статусу кандидата Сербія матиме доступ тільки до перших двох компонентів, тобто до фондів переходу і ринкових реформ [33, с. 37].

З 2007 року тривають раунди переговорів між Єврокомісією і країнами Західних Балкан щодо угод про полегшення візового режиму і реадмісію. Під час третьої зустрічі експертів (22 березня 2007 р., Брюссель) на додаток до існуючих категорій громадян Сербії, що мають право на полегшену процедуру отримання віз до ЄС, були включені й інші категорії. Комісія визнала, що підтримка в отриманні віз буде надаватися безпосереднім членам сімей громадян, які живуть у країнах ЄС [26, с. 9].

Комісія ЄС і делегація Сербії, очолена заступником прем'єр-міністра, відповідальним за питання євроінтеграції - Божидаром Джелічем, відновили перервані переговори щодо УСА, і провели перший офіційний раунд 13 липня 2007 у Брюсселі. Принагідно зазначимо, що технічний раунд переговорів було проведено для перегляду стану попередніх переговорів і з'ясування найважливіших питань щодо визначення темпу зустрічей на найближчий період. Корегування тексту нової Угоди було зроблене, об'єднуючи модифікації, що витікали з відокремлення Чорногорії та результатів переговорів, що велися між Комісією ЄС і Боснією і Герцеговиною та Чорногорією.

Наступний раунд технічних переговорів щодо УСА відбувся у першій половині липня 2007 року, які було присвячено, переважно, питанням лібералізації торгівлі, включаючи тарифи, торговий режим, сільське господарство та промисловість.

Обрання в жовтні 2007 року Президентом Народної скупщини Сербії Олівера Дуліча із Демократичної партії вивело сербський політичний процес із безвиході й тривалих баталій. Однією з найважливіших тем дискусій є питання європейської інтеграції країни, для якої чинником номер один у взаєминах з ЄС є косовське питання. Сучасна Сербія має потужну й небезпечну суміш - з одного боку є національне розчарування через втрату Косова, з другого - дуже важка економічна ситуація. Тим не менше, на думку О. Дуліча, «ЄС є стабілізуючим фактором, і європейська інтеграція розв'яже багато проблем сербського суспільства».

Уже на початку 2008 року Комісія ЄС зазначила відчутний поступ Сербії в реалізації існуючих домовленостей щодо проведення реформ в адміністративній, судовій, економічній сферах. Намітилося подальше поглиблення відносин ЄС та Сербії. Але у зв'язку з одностороннім проголошенням незалежності Косова 17 лютого 2008 року Сербія пережила кризу у відносинах з ЄС. Втрата Косова викликала в Сербії глибокий біль. Доказом того стала велика демонстрація, що відбулася 22 лютого 2008 року в Белграді. Прем'єр-міністр Сербії Воіслав Коштуниця відкинув план підписання політичної угоди з Євросоюзом, назвавши його „трюком”, що веде країну в „пастку” визнання незалежності Косова. Він засудив акти насилля, які мали місце в Белграді і на прикордонних пунктах на кордоні з Косовим. А 24 лютого ЄС навіть тимчасово евакуював з півночі Косова співробітників своєї місії у зв'язку з протестами сербів проти відділення краю від Сербії [2, с. 369].

У відповідь на визнання низкою країн світу, серед них і з ЄС, нового статусу Косова уряд Сербії сформував команду юристів, яка направила до міжнародних судових інстанцій позови стосовно третіх країн, що визнали незалежність Косова. Були відкликані посли з Австрії, Болгарії, Чехії, Фінляндії, Франції, Голландії, Італії, Угорщини, Німеччини, Словенії та Швеції - країн ЄС, що офіційно визнали незалежність Косова. В інших країнах ЄС, які визнали незалежність Косова, у Сербії або немає дипломатичних представництв (Естонія, Ірландія, Латвія, Литва і Люксембург), або не призначені посли (Бельгія, Данія, Польща і Велика Британія).

Утім, незважаючи на заяви сербських урядових кіл про розірвання відносин з ЄС, навесні 2008 року обіцянки швидкої інтеграції та «спокуси» членством з боку ЄС стають все сильнішими. На думку експертів, Сербія за таких обставин опинилася перед нелегким вибором: або боротьба за Косово і нова ізоляція з боку ЄС і США, або обіцянка інтеграції з одночасним поступовим і невідворотним визнанням незалежності Косова. В обох випадках Сербія втрачає Косово, що може призвести до серйозної кризи в країні. Погоджуємося з позицією російського дослідника П. Канделя, який вважає, що Європейський Союз сам постійно ускладнює собі завдання помилковими політичними рішеннями. На його думку, «косовську кризу», яка відбувається зараз, європейці створили власними руками з американської подачі. Адже якби проблема статусу краю розв'язалася на момент прийому Сербії і Косова до ЄС, обидві сторони виявилися б поступливішими і здатними на компроміс [31, с. 10].

На думку віце-президента Crises Group Алена Делетроза, втрата Косова для сербів має бути перехідним почуттям. Коли через кілька років пристрасті вщухнуть і весь цей регіон стане членом такого великого простору без кордонів, яким є Європейський Союз, серби і косовари зможуть безперешкодно пересуватися з однієї країни до іншої і нічого не зможе завадити православним здійснювати паломництво до монастирів Косова. Дуже важливо, щоб владним структурам усіх сторін удалося втримати під контролем свої найбільш екстремістські елементи. Пріштина повинна пристосуватися до ворожості Белграда і сербів, які проживають на північ від річки Ібар, поставивши за мету захист сербських анклавів і православної церкви в Косові. МООНК, КФОР і місія ЄС також повинні взяти на себе відповідну частину відповідальності щодо православної церкви.

Зрештою, бажання Сербії стати членом Європейського Союзу виявилося сильнішим за образи. 29 квітня 2008 року ЄС і Сербія підписали в Люксембурзі Угоду про стабілізацію і асоціацію, яка є першим офіційним кроком для цієї країни на шляху до членства в ЄС. Здається, Європейський Союз, зацікавлений у найшвидшому розв'язанні косовської кризи, також пішов на деякі поступки Сербії: зокрема, закрив очі на невдалі спроби сербської поліції заарештувати Ратка Младіча, звинувачуваного в геноциді понад 7 тис. чоловіків і хлопчиків після падіння Сребрениці в липні 1995 року.

Новий уряд Сербії, затверджений новообраною Народною скупщиною 8 липня 2008 року, на чолі з прем'єр-міністром Мірком Цветковичем, проголошений «проєвропейським», оскільки на перше місце серед своїх завдань поставив інтеграцію до Європейського Союзу. Одночасно разом з євроінтеграцією серед інших завдань свого уряду також назвав збереження територіальної цілісності країни (тобто невизнання Косова) й ініціювання нових переговорів про статус краю, співробітництво у сфері енергетики з Росією і плідні контакти з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії в Гаазі. Вочевидь, ці завдання доволі суперечать одне одному [4, с. 17].

Тим не менше, на шляху до вступу в ЄС Сербія вже зробила важливі кроки. 24 липня 2008 року Кабінет міністрів Сербії ухвалив рішення повернути до країн ЄС, що визнали незалежність Косова, 11 своїх відізваних раніше послів і висловив надію, що це допоможе країні в її спробах стати офіційним кандидатом на вступ до Європейського Союзу. Одною з головних умов на цьому шляху залишається повномасштабне співробітництво Белграда з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії. На початку червня був заарештований Стоян Жуплянин, який був оголошений у розшук більш, ніж вісім років тому, і якому інкримінуються воєнні злочини і злочини проти людства в кількості близько сорока випадків.

Через місяць Сербія затримала і передала до Гаазького трибуналу колишнього лідера боснійських сербів Радована Караджича, звинуваченого у воєнних злочинах під час боснійської війни 1992-1995 років, який перебував у розшуку від 1997 року. На волі залишаються ще дві людини, видачі яких вимагає Гаазький трибунал. Це командувач армії боснійських сербів Ратко Младіч і лідер сербських повстанців у Хорватії Горан Хаджич, яких звинувачують у воєнних злочинах, скоєних під час громадянської війни на початку 1990-х років. З цього приводу Брюссель дав чітко зрозуміти Белграду: якщо до кінця 2008 року вони не будуть заарештовані, ЄС може і не ратифікувати УСА.

Отже, вибір у сербів сьогодні невеликий: або інтегруватися з об'єднаною Європою без Косова, або залишитися поза її межами, але також без цієї території. Блок „За європейську Сербію” Президента Бориса Тадича, який здобув перемогу на парламентських виборах, намагається вийти з полону міфу, що Сербія не може існувати без Косова, оскільки цей міф лише веде до ізоляції від європейської спільноти. Поки що, за словами прем'єра М.Цветковича, «між учасниками коаліції існує повна згода щодо того, що новий уряд ніколи не визнає незалежності Косова». Адже саме через суперечки з приводу Косова в березні розпалася попередня коаліція.

Незважаючи на всі суперечності, що існують, у вересні Європа подала сербам сигнал - за словами комісара з питань розширення ЄС О. Рена, країна вже в 2009 році мала змогу отримати статус кандидата на вступ до ЄС. Також представники Брюсселя дали зрозуміти, що заперечення незалежності краю Косово не стане перешкодою для інтеграції Сербії до Євросоюзу [24, с. 5].

Перемога коаліції прозахідних партій відкриває Сербії шлях до Європейського Союзу. Але на цьому шляху Президенту Т. Ніколічу неодмінно доведеться піти на два великі компроміси: тіснішу співпрацю з МТКЮ та визнання незалежності Косова. І якщо з першого пункту досягти політичних домовленостей можливо, то з незалежністю сербської провінції може не погодитися значна частина сербського суспільства.

19 квітня 2013 в Брюсселі прем'єр-міністр Сербії Івіца Дачич і прем'єр-міністр Косово Хашим Тачі парафували угоду про принципи нормалізації відносин. Вона стосується статусу і функцій сербських громад на півночі Косово. Угода передбачає формування нового єдиного співтовариства сербських громад Косово, які повинні контролювати галузі економічного розвитку, освіти, охорони здоров'я, міського і сільського господарства. Сербія і Косово також домовилися не блокувати процес входження один одного до складу ЄС.

16 березня 2014 року відбулися дострокові вибори до Скупщини, в яких перемогла пропрезидентська Сербська Прогресивна партія, набравши 52% і підтвердивши подальшу євроінтеграційну політику країни.



ВИСНОВКИ

Дослідивши джерелознавчу та історіографічну базу за проблемою, можемо зробити ряд висновків:

· косовська проблема сильно вдарила по національній свідомості етнічних сербів;

· світ отримав новий прецедент в міжнародних відносинах, коли самопроголошена республіка стає незалежною державою;

· керівництво Сербії виявилося неспроможним вести діалог з представниками Пріштіни; лише після обрання президентом Сербії Бориса Тадіча у 2004 році та проголошення незалежності Косово у 2008, почалися проводитись переговори, що завершились парафуванням 19 квітня 2013 року Угоди о принципах нормалізації відносин;

· однією з головних умов євроінтеграції Сербії є визнання нею незалежності Косово, що не було зроблено до цього часу.

Про бажання вступити в ЄС сербська влада заговорила ще на початку 2000-х років, після падіння режиму Слободана Мілошевича. З тих пір інтеграція до Євросоюзу стала зовнішньополітичним пріоритетом керівництва республіки. Однак угоду про стабілізацію вдалося підписати тільки в 2007 році, а заявку на членство Белград подав лише наприкінці 2009 року. Після цього ЄС розблокував тимчасову торговельну угоду з Сербією і скасував для її громадян візи.

Проте на присвоєння повноцінного статусу кандидата Сербія могла розраховувати всерйоз лише в тому випадку, якби крім стандартних вимог для претендента на включення до ЄС, вона видала б Міжнародному трибуналу в Гаазі усіх сербських військових злочинців громадянської війни в Югославії середини 90 -х років і нормалізувала б відносини з Косовом .

Для Сербії обидва ці питання були важкими. Велика кліькість громадян цієї країни вважає військових злочинців національними героями, а Косово іменує не інакше як своєю «бунтівною провінцією». Втім, в Сербії переважне число тих, хто розглядає ситуацію під тим же кутом, що і чиновники в Брюсселі. Нинішня влада республіки відноситься саме до другої групи. Для них вступ до ЄС - завдання першочергове . Однак і конфліктувати з частиною свого населення вони теж не бажають.

У підсумку, Бєлград виконав обидві ці умови. Він регулярно відправляв у Міжнародний трибунал сербських воєначальників і політиків, підозрюваних у військових злочинах. Влітку 2008-го поліція Сербії вистежила лідера боснійських сербів Радована Караджича, а в травні 2011 року - командувача їх армією Ратко Младіча. Слідом за ним до Гааги послідував екс -президент Сербської Окраїни Горан Хаджич.

Куди складніше виявилося вирішити проблему Косова. Невизнання його суверенітету є для Белграда питанням принциповим. Угода з Пріштіною стала б для правлячих демократів кінцем їхньої політичної діяльності, тому що велика кількість населення сприйняла б це, як державну зраду. Брюссель наполягав на початку активного налагодження відносини з косоварами. Причому ця вимога звучала навіть, незважаючи на те, що в тому ж, 2011 році голова Єврокомісії Жозе - Мануель Баррозу заявив, що для включення Сербії до ЄС рішення косовської проблеми не є необхідною умовою.

У підсумку, Сербія і Косово підписали угоду про регіональну співпрацю та спільний контроль на пропускних пунктах спірного кордону. Крім того, Бєлград дав добро на самостійну участь Косово в регіональних організаціях на Балканах, хоча і без визнання його суверенітету. Для ЄС цього виявилося достатньо. Довгоочікуваний статус кандидата на вступ до ЄС Сербії був привласнений в 2012 році.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Беліна О. Ю. Югославія: витоки конфликту. // ЕКО. -- Новосибірск: Наука. --№3. -- 1999. -- С. 33--58.

2. Васильева Н. В., Гаврилов В. А. Балканский тупик? / Н. В. Васильева, В. А. Гаврилов. -- М.: Гея итэрум, 2000. -- 480 с.

3. Власть - общество - реформы: Центральная и Юго-Восточная Европа. Вторая половина ХХ века / отв. ред Э.Г. Задорожнюк. -- М.: Наука, 2006. -- 442 с.

4. Волков В. К. трагедия Югославии // Новая и новейшая история - 1994. - №4-5. - С. 16-21.

5. Гуськова Е. Ю., Тренин Д. В. Косово: международные аспекты кризиса. / Е. Ю. Гуськова, Д. В. Тренин. -- М, 1999. -- 303 с.

6. Гуськова О. Ю. Хто переможе у Косово? // Москва. М.: Наука.-- № 3. -- 1999.

7. Гуськова Е. Ю. История Югославского кризиса (1990-2000) / Е.Ю. Гуськова. -- М., 2001. -- 720 с.

8. Декларация о независимости Косово [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.assembly-kosova.org/?krye=news&newsid=1635&lang=en.

9. Дуліч О. Європейська інтеграція є нашою долею // Євробюлетень. -- 2007. -- №3. -- С. 15.

10. Задохин А. Г., Низовский А. Ю. Пороховой погреб Европы. / А. Г. Задохин А. Ю. Низовский. -- М.: Вече, 2000. -- 416с.

11. Замятіна Т., Калінцев Н., Мєнеєв А., Шитов А. НАТО проти Сербії: хронологія війни // «Эхо планети» М, 1999. -- № 14. -- 88 с.

12. Каспрук В. Сербії необхідно дати шанс // Дзеркало тижня. - 2008. - №18 (697). - 17 - 23 травня.

13. Коваль О. Встати, суд іде! Міжнародний трибунал починає судити Радована Караджича // Дзеркало тижня. - 2008. - №28 (707). - 2 - 8 серпня.

14. Кургиян С. Д., Бялый Ю. М. Анатомия безумия. Об истоках югославского кризиса и его влиянии на мировую и российскую политику // Россия XXI - 1999. -- №1. -- С. 8 -- 15.

...