Стратегічна орієнтація країн-донорів та країн-рецепієнтів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегічна орієнтація країн-донорів та країн-рецепієнтів

Кінець холодної війни та вплив глобалізації на розвинуті країни і країни, що розвиваються, зробили партнерство єдиним способом, яким допомога може бути забезпечена. Ми розуміємо, що партнерство вимагає взаємовигідності, отже, які є інтереси донорів і реципієнтів?

Розвинуті країни розглядають партнерство як засіб, яким вони могли б впливати на розвиток інших країн, а в деяких випадках спрямовувати його, а також контролювати ефективність використовування допомоги в цих країнах.

Країни, що приймають допомогу, розглядають партнерство як засіб, за допомогою якого вони можуть отримати кошти чи технічну допомогу для розвитку своєї країни. Але хіба це повністю вичерпує його суть?

Таким чином, маємо різні уявлення та очікування щодо ролі партнерства. Яке з цих уявлень відтворює дійсну роль партнерства для України, залежатиме від відносних інтелектуальних, політичних і економічних сил зацікавлених сторін. Донори зазвичай знаходяться в набагато сильнішому положенні, ніж українська сторона. Ці розбіжності полягають не тільки у багатстві та рівні економічного розвитку, вони розповсюджуються на інституційний та людський розвиток, соціальні організації і доступ до інформації. Тобто вони мають переваги, формулюють більш чіткі цілі, і тому вони можуть бути більш ефективні у їх досягненні. У такому разі, як досягти рівності партнерів у стосунках? Відповідь - тільки чітко формулюючи свої інтереси і в процесі узгодження коригувати відносини з партнерами-донорами. Українські партнери не отримають власну політику чи програму просто тому, що це важлива умова партнерства. Рівноправність вимагає відповідальності за успіхи чи невдачі, а це, в свою чергу, передбачає наявність внеску у партнерство. Повинні існувати інтелектуальна та інституційна інфраструктура, щоб гарантувати, що вони можуть формулювати свою політику, яка вирішить проблеми розвитку, як вони їх бачать, - не очима іноземних агентств чи консультантів.

Постає питання: чи готова Україна прийняти всі три принципи партнерства як керуючі у своїх міжнародних взаєминах не тільки декларативно, але і в дійсності? Чи здатні ми сформулювати наші інтереси у партнерстві? Переваги роботи в партнерстві залишаються значною мірою невикористаними, доки не визначена мета.

Отже, економічна безпека, з одного боку, досягається шляхом роботи в партнерстві, яке допомагає вирішувати проблеми, спільні для багатьох держав. З другого боку, партнерство створює нові, а значить, ризиковані умови для діяльності.

Позиція країни-інвестора (країни-донора). її розуміння базується, по-перше, на стандартному статичному економічному аналізі, по-друге, на впливі іноземного інвестування на добробут.

Статичний економічний аналіз прямого іноземного інвестування будується на припущенні про існування двох країн, які мають різну капіталонасиченість. Одна з країн -країна В - є капіталонасиченою, володіє значною кількістю фінансового багатства (вільних фінансових активів), але має небагато можливостей для його вкладення у межах національної економіки. В іншій країні - країні А - ситуація протилежна: економіка має значні інвестиційні можливості й відчуває нестачу вільних фінансових активів.

За фінансової автаркії (за відсутності міжнародного руху капіталу) ситуація в обох країнах буде такою: в країні В через надлишок пропозиції фінансових активів встановиться низька процентна ставка. Конкуренція на ринку капіталів змусить інвесторів прийняти, наприклад, ставку прибутку в розмірі 2% річних. В країні А конкуренція на обмеженому ринку фінансових активів встановить значно вищу ставку прибутку, ніж в країні В. Нехай вона дорівнює 8% річних. Припустимо, що фінансові ринки лібералізуються, і починається міжнародний рух інвестицій. Інвестори країни В та власники інвестиційне привабливих об'єктів у країні А матимуть сильні стимули до співпраці: чому одна група повинна вкладати лише під 2%, а інша - залучати під 8% (якщо припустити, що не існує відмінностей у ризиковості та кредитоспроможності)? Інвестори країни В інвестуватимуть частину своїх активів у потужності країни А, оскільки там можна отримати вищий дохід. З часом у країні А буде зосереджено більше фінансових активів, ніж це було до міжнародного інвестування, а в країні В, відповідно, менше. Це зумовить вирівнювання дохідності у межах від 2% до 8% (скажімо, 5%).

Світовий добробут складається з добробуту країни А та добробуту країни В, які через міжнародний рух інвестицій відчувають його зростання:

- країна В загалом збільшує свій добробут оскільки виграш інвесторів від міжнародного інвестування є більшим, ніж втрати працівників у цій країні; партнерство інвестування добробут

- країна А також не в програші, оскільки виграш працівників більший, ніж втрати інвесторів країни В, які змушені конкурувати з припливом матеріальних та інших активів із країни А.

Таким чином, у країні-інвесторі безпосередній виграш отримують самі інвестори і в програші залишаються працівники. І програш не є прямим, оскільки безпосередньо не впливає на величину грошових доходів. Програш працівників - це скорочення потенційних працівників через заснування виробничих підрозділів за кордоном. Однак працівники не єдині, хто втрачає від існування прямого іноземного Інвестування. Платники податків також відчувають погіршення свого добробуту, оскільки оподаткування розташованих за кордоном потужностей ТНК стає складнішим, адже пряме іноземне інвестування (як ми вже зазначали) в багатьох випадках є легальним способом ухилення від сплати податків. За цих умов від платників податків або вимагається збільшення податкових відрахувань для покриття видатків державного бюджету, або вони повинні відмовлятися від соціальних програм (в тому числі й від програм щодо створення додаткових робочих місць), які фінансуються за рахунок уряду.

Однак за всіх витрат працівників та платників податків у країні-донорі виграш інвесторів набагато більший. Якщо припустити, що країна складається лише з працівників, платників податків та інвесторів, то результат буде чистим виграшем усієї країни.

Отже, статичний економічний аналіз засвідчив, що від іноземного інвестування виграють обидві сторони.

Розглянемо вплив прямого іноземного інвестування на добробут. Щоб дійти висновку про виграш країни-донора, інвестори були представлені як такі, що за своїм громадянством "належать" до даної країни, але у багатьох випадках визначити національну належність інвестора складно. Так, інвесторами фірми можуть бути без національної належності до певної країни, як, наприклад, працівники без громадянства. Більше того, інвестори навіть можуть розглядатися як вигнанці, через їх бажання "заробити гроші та зникнути", залишивши працівників і платників податків у невигідному становищі.

"Національна неналежність", або відсутність національної належності, хоч і не є типовою, проте зустрічається нерідко і впливає на розподіл виграшу від іноземного інвестування. Якщо ТНК щодо країни-донора є "чужою", а не "своєю", національний добробут цієї країни зазнає втрат, між 2% та 5% або (5% - 2%) Доходи самих інвесторів зростають від 2% до 5 % на всі активи.

Інший випадок перерозподілу виграшу від прямого іноземного інвестування на користь ТНК - транснаціональна компанія використовує свою економічну владу на лобіювання в уряді або в парламенті своїх приватних інтересів і певною мірою підпорядковує зовнішню політику країни власним потребам. Неодноразово уряди США, Великої Британії та деяких інших країн були втягнуті у міжнародні конфлікти захищаючи інтереси інвесторів, які йшли в розріз з інтересами інших виборців.

Перерозподіл виграшу від іноземного інвестування на користь країни-донора може бути здійснений запровадженням спеціального механізму оподаткування спрямованих за кордон прямих інвестицій. Необхідною умовою реалізації такого механізму є наявність певної влади у інвестора на світових фінансових ринках.

Припустимо, що ТНК країни В мають певну ринкову владу на світових ринках прямих інвестицій. Маніпулюючи пропозицією фінансових активів, зокрема обмежуючи її, вони можуть змусити потенційних отримувачів інвестицій сплачувати вищі проценти на вкладені ними кошти.

Знаючи про ринкову владу своїх ТНК, країна В запроваджує спеціальний податок на вартість активів, які компанії тримають за кордоном.

Нехай податкова ставка становить 2% на рік. Запровадження спеціального податку на інвестиції ТНК за кордоном призведе до збільшення ставки прибутку, яку країна-реципієнт повинна сплачувати на іноземні інвестиції, та до зменшення ставки прибутку, яку інвестори (ТНК) матимуть після сплати податків. Країна В отримала певний чистий виграш від оподаткування власних інвестицій. Вона змусила країну А сплачувати 6% замість 5% на всі інвестиції. Таке збільшення є достатньо значним, щоб компенсувати втрати від раніше прибуткових інвестицій Встановлення податку на обраному рівні дало країні загально оптимальний податок на іноземні інвестиції.

Інша ситуація спостерігається, коли країна А має ринкову владу на світових фінансових ринках. Вона може змусити інвесторів країни В погодитися з меншою нормою прибутковості на вкладені активи. Що відбудеться, коли країна А запровадить податок у розмірі 2% на ті самі активи? Результат буде аналогічним випадку з податком країни В. Дохід від податку матиме уряд країни А.

Якщо податок спробують запровадити обидві країни, то ситуація повернеться до ситуації автаркії, коли втрачають обидві країни.

Отже, результати прямого іноземного інвестування для країни-донора такі:

а) ринковий вплив від прямого іноземного інвестування позитивний, якщо інвестор розглядається як частина нації, але

б) цей результат змінюється на протилежний, якщо інвестор не належить до країни-донора, та

в) існують політичні й економічні перешкоди лібералізації відпливу прямих інвестицій, перепони, що рекомендують певною мірою обмежити пряме іноземне інвестування.

Позиція країни-реципієнта. Країна-реципієнт від припливу іноземних інвестицій в цілому виграє. Виробники, зайняті на нових підприємствах, центральний та місцеві уряди, які отримують податки з доходу нових підприємств, виграють більше, ніж втрачають національні інвестори через появу конкурентів. Водночас країна-реципієнт, як і країна-донор, повинна, по-перше, тримати в полі зору діяльність ТНК. Задля реалізації приватних інтересів транснаціональний інвестор може "купити" впливових політиків та урядовців країни-реципієнта для тиску на місцевий уряд. У розв'язанні таких проблем ТНК може підтримуватися своїм урядом. По-друге, вона має взяти до уваги непрямі економічні ефекти, які виникають як наслідок прийняття рішення про оподаткування або субсидування прямих іноземних інвестицій. Рішення про запровадження оптимального податку на прямі іноземні інвестиції не є найкращим, адже інші країни-реципієнти можуть запропонувати іноземному інвестору кращі умови, ніж сплата податку в даній країні. Щодо рішення про субсидування інвестицій, які надходять до країни, то можливість того, що їх приплив принесе технологічні прибутки, переконує на їхню користь.

Таким чином, перебіг процесу прямого іноземного інвестування має бути сферою державного регулювання. Уряд повинен виробити власну політику щодо прямого іноземного інвестування. Всі уряди приймаючих країн забороняють або обмежують доступ іноземного інвестора в певні галузі економіки. Визначення галузі залежить від кожної окремої країни, але всі заборони спрямовані на діяльність, яка є уразливою щодо іноземного впливу - національні ресурси, банківська система, засоби масової інформації, оборонна промисловість. Уряди можуть також регулювати діяльність іноземних фірм іншими методами і, вимагаючи власної участі у володінні чи управлінні місцевими операціями, висувати вимоги Щодо навчання персоналу, закупівлі виготовлених у країні компонентів та запасних частин, здійснення науково-дослідних робіт тощо. Уряди, з одного боку, також можуть використовувати податкову політику для регулювання потоків прямих інвестицій і розподілу доходів від них між фірмами та урядом, з іншого - багато урядів прагнуть залучити якомога більше транснаціональних фірм до країни, пропонуючи різні форми субсидій.

Таким чином, у прямих іноземних інвестиціях втілена міжнародна природа господарської діяльності транснаціональних компаній. Це пояснюється тим, що такі інвестиції з одного боку, спрямовані на отримання прибутку від довгострокового ведення основного бізнесу за кордоном, з іншого - забезпечують володіння та/або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці.

Пряме іноземне інвестування є процесом перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Його причини - різноманітні. Головна з них - прагнення до максимальної реалізації цільової функції - охоплює комплекс конкретних цілей господарської діяльності компанії, які можуть бути досягнуті лише на міжнародному рівні.

Пряме іноземне інвестування може здійснюватися через трансферт у матеріальні та нематеріальні активи. Галузева структура сучасних ТНК свідчить, що більшість із них тяжіє до інвестування в нематеріальні активи, передусім в активи, що базуються на знаннях.

Таке інвестування є найефективнішим засобом зменшення корпоративних витрат і підвищення конкурентоспроможності ТНК. Від прямого іноземного інвестування виграють обидві сторони інвестиційного процесу. Однак цей виграш по-різному розподіляється як між сторонами, так і між суб'єктами, що репрезентують їх. Тому виникає потреба в державному регулюванні процесу прямого іноземного інвестування.

Размещено на Allbest.ru