Військово-політичні аспекти інтеграції України з НАТО

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК: 327.5 (477)

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Військово-політичні аспекти інтеграції України З НАТО

Панасюк Василь Васильович

• Львів - 2010
• Дисертацією є рукопис
• Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин і дипломатичної служби факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка.
• Науковий керівник: Доктор економічних наук, професор Мальський Маркіян Зеновійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, декан факультету міжнародних відносин, завідувач кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби
• Офіційні опоненти:
• - доктор політичних наук, професор Перепелиця Григорій Миколайович, Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, директор інституту зовнішньої політики, завідувач кафедри європейської та євроатлантичної політики
• - кандидат політичних наук Деменко Олександр Федорович, Національна академія оборони України, заступник начальника кафедри міжнародних відносин
• Захист відбудеться 21 травня 2010 року о 14 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.11 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 19, ауд. 25.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, вул. М.Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 19 квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Н.В. Антонюк

• Анотації
• Панасюк В.В. Військово-політичні аспекти інтеграції України з НАТО. - Рукопис.
• Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04. - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2010.
• У дисертації здійснено комплексне дослідження військово-політичних аспектів інтеграції України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Головну увагу зосереджено на особливостях військово-політичної інтеграції в сучасному світі крізь призму необхідності колективного подолання динамічних викликів і загроз національній та міжнародній безпеці, зокрема у євроатлантичному регіоні, з урахуванням ролі й місця України у формуванні євроатлантичного безпекового простору на сучасному етапі. Розглянуто розвиток євроатлантичної співпраці України в контексті зміцнення її національної та міжнародної безпеки, розкрито військово-політичні аспекти миротворчої діяльності України в зоні відповідальності НАТО, окреслено перспективи інтеграції України з НАТО. Наголошено на необхідності послідовної реалізації євроатлантичної складової зовнішньої політики України, показано об'єктивний і несуперечливий характер військово-політичної інтеграції України з НАТО з огляду на становлення нової архітектури регіональної безпеки.

Результати роботи можуть бути використані у подальших дослідженнях актуальних проблем міжнародних відносин, прикладній політиці, при розробці спецкурсів для студентів.

Ключові слова: військово-політична співпраця, військово-політична інтеграція, євроатлантична інтеграція України, Організація Північноатлантичного договору.

Актуальність теми. Трансформація міжнародної системи, перерозподіл силових потенціалів між новими й старими акторами, зміна статусу і завдань багатьох регіональних та глобальних міжнародних організацій, виникнення нових міжнародних інституцій на зламі ХХ-ХХІ ст. поставили перед Українською державою проблему визначення шляху власного розвитку, пов'язану з необхідністю формування належного зовнішньополітичного курсу, і відтак безпекової моделі.

Реалізацію цього завдання на початковому етапі існування незалежної України утруднювала низка чинників. Серед найбільш вагомих - складність прогнозування структури постбіполярної міжнародної системи. Нез'ясованими залишалися перспективи ООН - головної міжнародної інституції, відповідальної за міжнародну безпеку, а також шляхи розвитку провідної (після розпуску Організації Варшавського договору) військово-політичної сили в межах євроатлантичного регіону - НАТО, адже виникнення незалежних держав на пострадянському просторі спричинило потребу формування нової системи відносин у європейському регіоні. Супутніми явищами стали, зокрема, трансформація старих і формування нових інституцій з повноваженнями в сфері регіональної безпеки (Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав).

Намагання налагодити конструктивні відносини як з Російською Федерацією, так і з країнами Заходу, зумовило багатовекторність зовнішньополітичного курсу України. При цьому прагнення приєднатися до євроатлантичних структур стало одним із ключових аспектів визначення зовнішньої політики держави. Водночас важливим чинником, що впливає на інтенсивність і поступ діалогу України з євроатлантичною спільнотою, залишається проблема співвідношення національних інтересів України з політичними інтересами та цінностями внутрішньодержавних політичних еліт, партій і рухів, які активно використовують про- чи антизахідну риторику з метою мобілізації суспільних верств на підтримку власної політичної лінії.

Незважаючи на те що становлення України як незалежної держави, спричинило широкі дискусії щодо її зовнішньополітичних орієнтирів при формуванні та реалізації політики в сфері міжнародної безпеки, досі доводиться констатувати відсутність комплексного наукового підходу до проблем військово-політичної інтеграції України з НАТО, який слугував би основою як теоретичних напрацювань, так і практичних кроків на шляху до євроатлантичної інтеграції нашої держави. Отож, об'єктивне та різнобічне вивчення військово-політичних аспектів інтеграції України з НАТО належить, поза сумнівом, до актуальних завдань сучасної вітчизняної політичної науки й має незаперечний прикладний потенціал.

Джерельну базу дослідження становить значний обсяг офіційних документів. Зокрема, базові документи, що регулюють відносини між Україною та Північноатлантичним альянсом, - Вашингтонський договір про створення Організації Північноатлантичного договору, Воєнна доктрина України, Декларація Мадридського саміту НАТО, Закон України "Про основи національної безпеки України", рамковий документ: "Партнерство заради миру", План дій "Україна - НАТО", План дій щодо членства в НАТО, декларації і заяви офіційних осіб та органів державної влади України, представників країн-членів НАТО і функціонерів НАТО з приводу процесу євроатлантичної інтеграції України, документи, що презентують офіційну позицію Російської Федерації стосовно процесу розширення НАТО.

Серед наукових праць, використаних у дослідженні, слід виокремити праці Є. Бершеди, В. Горбуліна, Ю. Давидова, В. Леонова, В. Маркелова, У. Маршалла, П. Рудольфа, М. Ожевана, Дж. Саймона, Т. Стародуба, І. Храбана, в яких розглядаються питання формування та реконфігурації євроатлантичної системи безпеки. Загальнотеоретичні аспекти функціонування сектору безпеки висвітлені в працях відомих дослідників З. Бжезінського, Р. Хааса, Г. Кісінджера, Дж. Ная, А. Уткіна, Р. Ульмана. Проблемам виникнення нових загроз, реагуванню на них і ролі України в системі забезпечення регіональної безпеки присвячені праці Т. Букволла, Л. Голопатюка, В. Гречанінова, А. Гриценка, А. Зленка, О. Клітченка, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, В. Чалого, Дж. Шерра та ін.

Комплексне дослідження проблем відносин між Україною і НАТО відображене в працях українських дослідників Т. Брежнєвої і О. Полторацького.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукової та науково-технічної діяльності Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та відповідає цільовій науковій програмі "Розвиток міжнародного військового співробітництва, миротворчої та версифікаційної діяльності Збройних сил України".

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Із огляду на наукове та практичне значення, а також недостатню вивченість титульної проблеми, дисертант поставив за мету цілісно дослідити проблеми та перспективи євроатлантичної інтеграції України у військово-політичній сфері.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань:

з'ясувати зміст і особливості військово-політичної інтеграції на сучасному етапі;

виявити чинники розвитку військово-політичної інтеграції в євроатлантичному регіоні;

розкрити характер трансформації НАТО в контексті становлення сучасної архітектури євроатлантичної безпеки;

виокремити основні етапи формування євроатлантичного напряму зовнішньої політики України;

визначити актуальні завдання політики безпеки України у взаємозв'язку з перспективами їх реалізації через євроатлантичну співпрацю;

розкрити зміст військово-політичної інтеграції з НАТО як складової зовнішньополітичного курсу України;

з'ясувати проблеми та перспективи євроатлантичної інтеграції України.

Об'єктом дисертаційного дослідження є євроатлантична система безпеки.

Предметом дослідження є військово-політичні аспекти євроатлантичної інтеграції України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стало поєднання декількох методологічних підходів, зокрема, системного, діалектичного, дедуктивного та індуктивного.

Системний підхід використано для пояснення сутності міжнародної та регіональної систем безпеки, які включають значну кількість взаємозв'язаних і взаємозалежних елементів, що перебувають у динамічній рівновазі. Водночас розглянуто низку сучасних загроз і викликів, які, з одного боку, є наслідком взаємодії елементів міжнародної системи, а з іншого - можуть порушити стан рівноваги.

Діалектичний підхід полягає в тому, що інтеграція трактується не як статичне, а як динамічне явище. Тому інтеграція у військово-політичній сфері на євроатлантичному просторі розглядається як тривалий і безперервний процес, зумовлений властивими йому закономірностями та суперечностями.

Дедуктивний підхід дає змогу на основі знань про загальні закономірності інтеграційних процесів окреслити ймовірні шляхи та сценарії розвитку ситуації крізь призму євроатлантичних прагнень України.

За допомогою індуктивного підходу, на основі конкретних фактів, що характеризують процес інтеграції окремих держав у військово-політичні безпекові структури у євроатлантичному просторі, зроблено узагальнені висновки щодо закономірностей, яким підпорядковуватиметься процес євроатлантичної інтеграції України.

Перелічені підходи автор поєднав у єдиній методиці, сформованій із загальнонаукових методів аналізу і синтезу та окремих конкретних методів дослідження: інституційного методу вивчення Північноатлантичного альянсу та структурно-функціонального методу вивчення його можливостей реагувати на сучасні загрози та виклики, а також ролі й місця України в загальноєвропейській системі безпеки; історично-проблемного методу для дослідження еволюції інтеграційних процесів у військово-політичній сфері на євроатлантичному просторі; методу аналізу документів та порівняльного методу для вивчення проблем трансформації НАТО, формування євроатлантичної складової зовнішньої політики України, вивчення сучасних загроз безпеці євроатлантичного регіону, і зокрема України; описового та статистичного методів розгляду питань, пов'язаних з інформаційним забезпеченням євроінтеграційних зусиль України та участі в міжнародних миротворчих операціях.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:

Вперше:

на основі вивчення суті та особливостей сучасної військово-політичної співпраці в межах військово-політичних об'єднань (на прикладі НАТО) виявлено зростання ваги її політичної складової, що сприяє поступальному розвитку інтеграційних тенденцій у взаємовідносинах залучених сторін;

констатовано недоцільність збереження Україною позаблокового статусу з огляду на актуальний розвиток процесів трансформації середовища безпеки в євроатлантичному регіоні, формування цілісної системи колективної і кооперативної безпеки та необхідність ефективного забезпечення національних інтересів;

доведено принципову подібність позицій України, як вагомого чинника стабільності в регіоні, та Північноатлантичного альянсу щодо актуальних проблем безпеки, зокрема зростання асиметричних і невійськових загроз, що свідчить на користь реалізації нашою державою євроатлантичної співпраці;

з'ясовано, що проблеми на шляху інтеграції України з НАТО мають внутрішньо- і зовнішньополітичний виміри, причому позитивні зрушення внутрішньополітичного характеру дозволять нівелювати негативний вплив зовнішньополітичного чинника.

Уточнено:

твердження, що динаміка актуальних загроз національній та регіональній безпеці вирішальним чином впливає на актуалізацію військово-політичної інтеграції в євроатлантичному просторі через переваги кооперативного підходу до реалізації безпекової політики держав регіону;

положення, що військово-політична співпраця України з НАТО здійснюється в напрямі поступового досягнення нашою державою стандартів, які дають змогу претендувати на повноправне членство в Альянсі, а відтак забезпечити ефективний розвиток системи євроатлантичної безпеки загалом;

Отримало подальший розвиток:

обґрунтування, що трансформація НАТО зумовлена необхідністю адекватної реакції Альянсу на перспективні тенденції розвитку постбіполярного світу з метою ефективної співпраці держав у контексті становлення нової архітектури євроатлантичної безпеки;

твердження, що процес формування і реалізації політики євроатлантичної інтеграції України має суперечливий і неоднозначний характер через недостатнє інформаційне забезпечення, використання про- та антинатовської проблематики у внутрішньополітичній боротьбі, необхідність подолання багатовекторності в зовнішній політиці, потребу розвитку прагматичних відносин з Російською Федерацією тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони є вагомим внеском у розвиток української політичної думки, зокрема в процес вивчення сучасних інтеграційних процесів у військово-політичній сфері. У роботі здійснено комплексне дослідження теоретичних основ формування нової архітектури євроатлантичної безпеки; проаналізовано особливості сучасних загроз і викликів безпеці національної держави, особливості військово-політичних інтеграційних процесів, у тому числі за участю України. Робота сприяє глибшому та ціліснішому розумінню сучасних міжнародно-політичних інтеграційних процесів у військово-політичній сфері на євроатлантичному просторі.

Положення дисертаційної роботи можуть бути використані в практичній діяльності органів державної влади України різного рівня з метою аналізу динаміки євроатлантичної безпеки, для розробки довгострокових зовнішньополітичних стратегій, об'єктивної оцінки стану справ у регіональній політиці безпеки; прогнозування розвитку ситуації в безпековому секторі.

Результати дослідження можна застосувати для розробки навчальних курсів для студентів, що навчаються за спеціальностями "політологія", "міжнародні відносини", "державне управління".

Публікації. Основні положення та висновки роботи відображені у п'ятьох наукових публікаціях, три з яких опубліковані у фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Апробація дисертаційного дослідження здійснювалась на воєнно-науковому семінарі "Оборонна політика України та реформування Збройних сил України" (Львівський військовий інститут, 2004), всеукраїнській науково-практичній конференції "Роль суспільно-політичних дисциплін у формуванні світогляду працівника органів внутрішніх справ" (Львівський державний університет внутрішніх справ, 23.05.2008), на звітній науковій конференції "Перерозподіл функцій безпекових структур на Євроатлантичному просторі в 90-х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст." Секція міжнародні відносини (ЛНУ ім. І.Франка 2008 р.), на звітній науковій конференції "Співвідношення асиметричних і традиційних загроз на Євроатлантичному просторі (перспектива України)" Секція міжнародні відносини (ЛНУ ім. І.Франка 2009 р.), а також у навчальному процесі Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, поділених на дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (311 позицій на 32 сторінках). Загальний обсяг дисертації 192 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені об'єкт та предмет дослідження, наукова мета і завдання, подана загальна характеристика джерельної бази. Визначена наукова новизна роботи, висвітлені методологічна основа дисертації, її теоретичне та практичне значення, попередня апробація, наведена структура.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи дослідження військово-політичної інтеграції" розглядаються, зокрема, "Суть і принципи військово-політичної інтеграції в євроатлантичному просторі" (перший підрозділ). Тут підкреслено, що в основі військово-політичної співпраці та інтеграції держав лежить потреба ефективнішої реалізації власних національних інтересів.

Військово-політична інтеграція є однією з форм політичних інтеграційних процесів, результатом яких є об'єднання та координація діяльності військових і політичних структур держав, здійснення єдиного, узгодженого комплексу заходів з підвищення рівня безпеки на колективному й індивідуальному рівнях. Взаємовигідні військово-політичні інтеграційні зв'язки виникають між державами з високим або відносно однаковим рівнем розвитку економічного і науково-технічного потенціалу за умов дотримання принципів добровільності та суверенної рівності.

Найбільш поширеними взаємозв'язаними напрямами забезпечення безпеки є створення режимів узгодженого обмеження, скорочення, контролю рівнів озброєння, організація міжнародних інститутів, що відслідковують дотримання зобов'язань держав у межах цих режимів, а також розвиток систем колективної оборони (безпеки) - військово-політичних союзів, блоків, альянсів.

Руйнування біполярного укладу, трансформація міжнародної системи, а також невизначеність характеру майбутніх загроз, призвели до перегляду форм співпраці у галузі безпеки в євроатлантичному регіоні. Поступово відбувається перехід від концепції колективної оборони/безпеки до концепції кооперативної безпеки, що передбачає створення економічних, соціальних і політичних передумов для вигідної співпраці держав регіону.

Роль НАТО у розвитку системи безпеки в Європі визначається низкою чинників: трансатлантичним характером організації; військовим потенціалом, пов'язаним з присутністю США, комбінуванням військових і політичних функцій; кооперативними відносинами з державами, що не є членами НАТО у сфері забезпечення регіональної безпеки; можливістю НАТО ефективно здійснювати кризовий менеджмент у зоні своєї відповідальності.

Сучасні особливості набуття членства в НАТО визначають як "політику відчинених дверей". Демонстрація намірів держави приєднатися до НАТО у вигляді формальної заявки покликана переконати членів Альянсу в готовності й спроможності країни-претендента взяти на себе правові зобов'язання щодо членства, передує юридичній фазі вступу, яка настає з моменту надання Північноатлантичною радою запрошення країні-претенденту на приєднання до НАТО Примітка. Вона включає: підтвердження країною готовності приєднатися до Альянсу; підписання Північноатлантичною радою протоколу про приєднання; ратифікацію країнами-членами НАТО протоколу про приєднання; ратифікацію Північноатлантичного договору країною, яка приєднується; передачу ратифікаційних грамот урядові США.. Логіка, закладена в цих процедурах, передбачає виконання країнами-претендентами низки вимог, викладених у таких документах, як "Дослідження з питань розширення НАТО" та План дій щодо членства в НАТО.

У другому підрозділі першого розділу "Динаміка загроз євроатлантичній безпеці як чинник розвитку військово-політичної інтеграції в регіоні" наголошується, що розширення зон стабільності стало найважливішою передумовою трансатлантичної безпеки. Звичайно, колективна оборона Альянсу залишається головним завданням. Однак поява нових викликів і загроз, що виникають за межами зони відповідальності НАТО, не можуть залишатися поза її увагою. А отже, характер динаміки трансатлантичних зв'язків слід розглядати, передовсім, з огляду на два взаємозв'язані аспекти: політичні відносини між двома елементами євроатлантичної системи відносин (США та їхні західноєвропейські союзники) і особливості забезпечення євроатлантичної безпеки.

План спільних дій (Joint Action Plan), опублікований 3 грудня 1995 р., передбачає чотири основні сфери розвитку американо-європейських відносин: розширення зони миру, стабільності, демократії і розвитку в світі; реагування на глобальні виклики; підтримка розвитку світової торгівлі й налагодження тісних економічних відносин; розбудова співпраці на рівні громадян.

Принциповим аспектом політики США щодо європейських питань є підтримка розширення та поглиблення інтеграції. При цьому надзвичайно важливим етапом реалізації американської політики стало розширення НАТО. Оскільки НАТО розглядається не лише як військова організація колективної оборони, але й також як політична організація і система колективної безпеки, на неї покладається функція поширення засад, інститутів та ідей, спільних для країн-членів (демократія, верховенство права, повага прав людини, етнічна і релігійна толерантність, цивільний контроль над збройними силами тощо).

Таким чином, головна перевага НАТО, як безпекової структури, полягає сьогодні не стільки у воєнній могутності, скільки в політичній вазі, підкріпленій сильною військовою складовою, а також у тому, що Альянс створює безпечне середовище і дає змогу акумулювати значно більші ресурси для боротьби з загрозами нового типу, ніж це може собі дозволити середньостатистична держава.

Основними викликами для сучасної системи колективної безпеки в рамках НАТО є проблема розподілу функцій і повноважень американської та європейської "складових" цієї системи, зокрема, в аспекті підвищення ролі європейців у забезпеченні власної безпеки, створення гнучкої системи реагування на нетрадиційні та асиметричні загрози за умов збереження достатнього воєнного потенціалу для ведення традиційних воєн, а також створення єдиної на всьому євроатлантичному просторі системи колективної безпеки і збереження балансу сил у регіоні.

У третьому підрозділі першого розділу "Трансформація та розширення НАТО в умовах формування сучасної системи євроатлантичної безпеки" акцентується, що на зламі ХХ-ХХІ ст. відбувається поступова зміна стратегії колективної оборони території країн-членів НАТО і завдавання ударів у відповідь на стратегію розширення організації і поширення зони відповідальності за межі території країн-членів, зумовлена особливостями еволюції міжнародної системи.

"Послання з Торнбері", Лондонська декларація, об'єднання Німеччини, Паризька хартія для нової Європи і Договір про звичайні збройні сили в Європі стали ланками єдиного процесу, який засвідчив завершення епохи глобального протистояння двох наддержав і одночасно необхідність модифікації та адаптації Альянсу до нових політичних реалій.

Одним із ключових аспектів такої трансформації НАТО є стратегія, орієнтована на розширення членства, яка після розпаду Радянського Союзу і прийняття Нової стратегічної концепції (1991) відкрила шлях до перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки. військовий інтеграція миротворчий нато

Особливістю сучасної концепції НАТО (1999) є її відкритість і публічність. Головною метою Альянсу залишається захист свободи та безпеки членів політичними і військовими засобами; зберігається принцип залежності безпеки Європи від міцності трансатлантичних зв'язків (п.7, 27). Сучасна концепція Альянсу випливає з наявності нової ситуації безпеки, її великої динамічності й непередбачуваності, а також необхідності швидкої адаптації до будь-яких можливих несподіваних змін (п. 12, 25, 26).

Таким чином, оновлена стратегічна концепція змінює пріоритети у діяльності НАТО, переорієнтовуючи її з територіальної оборони в масштабах континенту на виконання різноманітних за характером і обсягом завдань більш локального характеру. При цьому діяльність Альянсу не обмежується виключно територією країн-членів.

В процесі трансформації і адаптації до сучасних міжнародно-політичних реалій НАТО виходить з трьох принципів: розширення Альянсу за рахунок нових членів, що формально розширює зону безпеки в євроатлантичному регіоні; розширення зони відповідальності організації за межі території держав-членів і вихід за рамки статті 5 Вашингтонського договору (п. 29, 33); розширення розуміння безпеки в сучасному світі доповненням діяльністю в політичній, економічній, соціальній сферах (п. 25).

Стратегічна концепція НАТО визнає за Україною особливе місце в архітектурі безпеки, що розбудовується в Європі зокрема і на євроатлантичному просторі загалом. Україну, разом з Російською Федерацією, виділено з-поміж інших держав-партнерів НАТО, що є свідченням їх пріоритетності в розвитку двосторонніх відносин (п. 36, 37).

У другому розділі "Україна в новій архітектурі євроатлантичної безпеки" досліджуються передусім "Зовнішньополітичні чинники інтеграції України з євроатлантичним безпековим простором" (перший підрозділ), адже вплив на Україну у безпековій сфері як НАТО, до якого належать найбільш розвинуті країни світу, так і Росії, яка має інтереси в Західній Європі та на пострадянському просторі, важко переоцінити. США і Західна Європа розглядають НАТО як оборонний союз, який є головною складовою європейської безпеки і, до певної міри, захисником американських інтересів в європейській частині континенту. Росія ж у ставленні до НАТО дотримується подвійного стандарту: з одного боку, намагається активно співпрацювати, з іншого - визначає Альянс як загрозу.

На дихотомічності розвитку взаємин між НАТО і Росією у майбутньому наголосив, зокрема, генеральний секретар НАТО А.Расмуссен під час візиту до Росії (грудень 2009). З одного боку, він зазначив, що активність та інтенсивність співпраці Росія-НАТО визначатиме безпекову ситуацію на континенті й у всьому світі, а з іншого - підтвердив принципову позицію НАТО щодо "політики відчинених дверей": будь-яка європейська демократія може подати заявку на вступ до Альянсу.

Слід констатувати, що найбільшим викликом для НАТО як організації, що претендує на роль системи регіональної безпеки, є можливість завершення процесу розширення на сучасному етапі. Негативним наслідком цього може стати виникнення альтернативних систем колективної оборони та безпеки на євроатлантичному просторі. Зрештою, вже сьогодні можна говорити про початок консолідації на межі офіційної зони відповідальності НАТО нової системи безпеки навколо Росії, ОДКБ, ШОС. Виникнення альтернативної інституції, відповідальної за забезпечення безпеки в євроатлантичному регіоні, може стати поштовхом до нового міжблокового протистояння.

Протиріччя на шляху євроатлантичної інтеграції України зумовлені як спадком холодної війни - стереотипами взаємонесприйняття НАТО (і його лідера - США) та Росії як центрів сили на євразійському континенті, так і новонабутими чинниками, пов'язаними з їхніми стратегічними цілями й, відповідно появою нових ліній поділу в системі європейської безпеки. Перебуваючи між цими двома "полюсами", Україна відчуває на собі як конструктивні, так і деструктивні наслідки їх взаємовідносин.

У другому підрозділі другого розділу "Актуальні виклики і загрози національній безпеці України як передумова євроатлантичної інтеграції", зокрема наголошується, що розширення європейських і євроатлантичних структур має важливе значення для Української держави. Сьогодні вона безпосередньо межує з країнами Північноатлантичного альянсу, що слід розглядати як стабілізуючий чинник для воєнної безпеки України.

Ефективність співпраці з міжнародними структурами безпеки пов'язана, зокрема, з необхідністю розвитку власної системи національної безпеки кожної з країн. Тому в Україні розроблено й затверджено низку державних документів, зокрема, стратегії національної та воєнної безпеки, в яких зазначено та класифіковано загрози національній безпеці України. Серед них виокремимо загрози суверенітету та цілісності території України, військово-політичні конфлікти поблизу кордонів України, ймовірність втягування України в регіональні конфлікти, міжнародний тероризм. Невідкладний характер має завдання остаточного підтвердження і юридичного оформлення державних кордонів України, забезпечення їх надійного захисту. Спираючись на міжнародне право й використовуючи потенціал партнерства із західними демократіями, Україна активно виступає за виведення із сусідніх з нею держав іноземних військ та проголошення Чорного моря зоною миру.

Одночасно з пошуками міжнародних гарантій власної безпеки Україна розбудовує національні Збройні сили згідно з принципом необхідної оборонної достатності. Воєнна доктрина України має оборонний характер і передбачає створення мобільної сучасної армії, озброєної новітніми зразками високоточної зброї, та налагодження військово-політичної співпраці з іншими, насамперед сусідніми державами та міжнародними організаціями, зокрема НАТО та ЄС.

Забезпечення національної безпеки України вимагає узгодженості її військової політики з демографічною, еміграційною, економічною, екологічною, морською та авіаційною, космічною та інформаційною політикою. Тому відносини України та Північноатлантичного альянсу є не лише складовою концепції безпеки. Зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію з Північноатлантичним Альянсом спираються на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, належну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації.

"Євроатлантична складова зовнішньої політики України" розглядається в третьому підрозділі другого розділу.

Здобувши незалежність Україна позиціонувала себе як позаблокова нейтральна держава. Втім, позаблоковість розглядалася як тимчасове явище, і згодом було ініційовано курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Приєднання України до програми "Партнерство заради миру" (1994), з одного боку, підтвердило вибір нашої держави на користь Європи, з іншого - забезпечило визнання територіальної цілісності й недоторканності її кордонів, підтримку демократичного шляху розвитку, без'ядерного статусу тощо. Принципи відносин особливого партнерства, механізми їхнього втілення, а також царини співпраці між Києвом та Брюсселем, які безпосередньо стосуються військової сфери, було визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО (1997). На Празькому саміті (2002) було прийнято План дій і Цільовий план на 2003 р., що вивело стосунки України з НАТО на вищий рівень. У 2005 р. було запроваджено Інтенсифікований діалог Україна - НАТО. На початку 2008 р. керівництву Альянсу було надіслано листа про готовність України приєднатись до ПДЧ, що формально є завершальним етапом на шляху приєднання до НАТО.

Україна концентрує зовнішньополітичні зусилля на створенні й розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях. Вона розвиває широку співпрацю з іншими країнами, зокрема сусідніми, та міжнародними організаціями, включаючи і військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності й довіри, взаєморозуміння та партнерства, побудови всеохопних і ефективних механізмів регіональної безпеки та вдосконалення існуючих у межах ООН механізмів глобальної безпеки.

У третьому розділі "Особливості військово-політичної співпраці України з НАТО" досліджується, зокрема, "Євроатлантична співпраця України в контексті зміцнення регіональної безпеки" (перший підрозділ).

Відносини між Україною та НАТО мають важливе значення для забезпечення миру і стабільності в євроатлантичному регіоні. Географічне положення України на перетині Східної і Західної Європи та розміри території роблять її вагомим партнером для НАТО. Для України особливі стосунки з НАТО є передумовою поглиблення взаємодії з країнами-членами Альянсу та наближення до ЄС.

Крім спільного розв'язання суто оборонних питань, НАТО істотно допомагає Україні в розробці законодавчої бази, впровадженні демократичного цивільного контролю над військовою сферою, сприяє адаптації військовослужбовців, звільнених у запас, підтримує діяльність неурядових дослідницьких організацій, українських учених, надає інформаційну й технічну підтримку тощо. Значні перспективи має співпраця з НАТО у сфері ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф.

За підтримки НАТО Україна бере участь у зміцненні стабільності й безпеки в європейському регіоні та в світі. Крім активних військових контактів у рамках ПЗМ, Україна співпрацює з НАТО в миротворчих операціях.

Із появою нових загроз у сфері безпеки та зміною пріоритетів і зони відповідальності Альянсу, а також унаслідок його широкомасштабної трансформації, визначатиметься місце кожної країни у складі Альянсу як "користувача" або "постачальника" безпеки, а також майбутня роль в процесі прийняття політичних рішень. З огляду на це, для НАТО особливого значення набуває майбутня спеціалізація країн, які претендують на членство. У випадку України це можуть бути стратегічна транспортна авіація, засоби радіоелектронної розвідки, космічні технології, ефективні системи зв'язку та обміну інформацією тощо.

У другому підрозділі третього розділу "Військово-політичні аспекти миротворчої діяльності України в зоні відповідальності НАТО", насамперед підкреслюється той факт, що Українська держава здобула визнаний у світі авторитет виваженого, послідовного й неупередженого контрибутора міжнародної безпеки.

Для України участь у міжнародній миротворчій діяльності є однією з важливих складових її зовнішньої політики та забезпечення національної безпеки. Вона регламентується відповідними нормативними актами, зокрема Законами України "Про участь у миротворчих операціях", "Про порядок допуску та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших країн", "Про порядок направлення підрозділів Збройних сил нашої держави за межі України", а також ратифікованою Угодою між державами -сторонами Північноатлантичного договору та країнами-учасницями програми ПЗМ про статус їхніх збройних сил.

Участь України в миротворчих діях НАТО є однією з головних галузей її співпраці з Альянсом, що має декілька напрямів та форм. Серед найважливіших - механізм консультацій між Україною і НАТО, які стосуються, насамперед, питань запобігання конфліктам, керування кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів, проведення гуманітарних операцій, з огляду на роль ООН та ОБСЄ у цій сфері.

Важливим завданням у межах спільних із НАТО миротворчих дій є також підтримання готовності та військового потенціалу України, необхідного для участі в операціях під егідою ООН або ОБСЄ, участі в Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних силах, що передбачає визначення кількості сил і засобів Збройних сил України, які можуть бути задіяні у миротворчих операціях під егідою НАТО та досягнення їх повної взаємосумісності з відповідними силами і засобами Альянсу.

Окрім участі в миротворчих операціях НАТО (Боснія і Герцеговина, Косово, Афганістан, Середземномор'я, Ірак), військові підрозділи України задіяні у Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних силах, спільному українсько-польському миротворчому батальйоні, українсько-румунсько-угорсько-словацькому інженерному батальйоні та багатонаціональному підрозділі "Тиса", що створює підвалини для розвитку поглиблених форм співпраці України з НАТО.

Україна може отримати спеціальний статус у рамках миротворчих операцій, створити на постійній основі окремі спеціальні підрозділи та з'єднання, призначені для проведення миротворчих операцій різного типу, в т.ч. повністю сумісні зі стандартами НАТО.

У третьому підрозділі третього розділу "Проблеми та перспективи вступу України до НАТО", зокрема, підкреслено, що проблема відносин Україна - НАТО спричинила гостру внутрішньополітичну дискусію навколо моделі національної безпеки України. На жаль, обговорення цієї проблеми набуло заполітизованого характеру, стало знаряддям у боротьбі політичних сил, предметом маніпуляцій громадською думкою. Проблема інформаційного супроводу процесу євроатлантичної інтеграції фактично досі залишається поза увагою влади.

Досвід євроатлантичної інтеграції колишніх постсоціалістичних країн, вказує свідчить про те, що їх шлях до НАТО проходив через значну кількість реформ в економічній, політичній і військовій сферах. Характерною рисою процесу розширення НАТО стало те, що країни-кандидати домоглися членства через колективні дії та програми. Крім цього, вони практикували тісну регіональну співпрацю з сусідами - членами НАТО. Усі країни-кандидати брали активну участь у колективних миротворчих операціях.

Незважаючи на реалізацію колективного підходу з підготовки до вступу до Північноатлантичного альянсу, кожній з країн-кандидатів довелося розв'язувати нетипові, індивідуальні завдання з метою адаптації до стандартів і правил НАТО, визначати власні пріоритети на шляху до членства.

Екстраполюючи досвід із приєднання нових членів до НАТО на Україну, можна стверджувати, що, окрім досягнення внутрішньополітичного консенсусу з приводу необхідності євроатлантичної інтеграції, задля успішної реалізації курсу на інтеграцію з НАТО, слід звернути увагу на ретельне й повне виконання завдань, які містяться в щорічних цільових планах у рамках Плану дій "Україна - НАТО", активізувати регіональну співпрацю та консультації з державами-членами НАТО в сфері безпеки; продовжувати демонструвати готовність і здатність бути контрибутором безпеки, виконувати весь спектр завдань у межах колективних дій, зокрема й під час миротворчих операцій; посилити координацію зусиль з претендентами на черговий етап розширення Альянсу з метою реалізації політики спільного вступу до НАТО.

На короткотермінову перспективу слід забезпечити набуття Україною статусу кандидата на членство в НАТО, що вимагає реалізації відповідних заходів, передовсім у військовій та зовнішньополітичній сферах. Середньотермінова перспектива пов'язана з реалізацію таких цілей, які дозволили б успішно подолати юридичний етап набуття членства в НАТО (трансформація соціально-політичної, економічної, духовної сфери суспільства).

Вступ до європейських та євроатлантичних структур є, безумовно, головною стратегічною метою нашої держави. Сьогодні Україну розглядають як "основу стабільності й безпеки у Європі", як стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.

Висновки

У висновках узагальнені результати дослідження, які можна звести до таких позицій:

- Сучасна система євроатлантичної безпеки є результатом трансформаційних процесів, що розпочались на початку 90-х років минулого століття з завершенням існування біполярної системи міжнародних відносин, поступової еволюції та пристосування до нових реалій міжнародного життя. Особливостями сучасного розвитку військово-політичної інтеграції у євроатлантичному регіоні є перехід від системи колективної оборони (на основі Північноатлантичного альянсу) до системи колективної (кооперативної) безпеки; доповнення військового потенціалу НАТО через Єдину безпекову й оборонну політику ЄС, політичні механізми кризового менеджменту і врегулювання конфліктів у рамках ОБСЄ.

- Чинниками розвитку військово-політичної інтеграції у євроатлантичному регіоні є численні загрози міжнародній безпеці та стабільності, до яких зараховують локальні конфлікти, розповсюдження зброї масового ураження, тероризм, нелегальну міграцію, посилення міжнародної організованої злочинності тощо. З метою забезпечення національної безпеки держави співпрацюють із міжнародними структурами безпеки регіонального, трансрегіонального та глобального рівнів і структурами колективної безпеки, діяльність яких спрямована на формування безпечного середовища існування країн-учасниць. Зі зміною пріоритетних загроз відбувається трансформація організацій, відповідальних за забезпечення безпеки. Водночас це не виключає потреби кожної з країн підтримувати власну систему національної безпеки.

- НАТО, як гарант безпеки в євроатлантичному регіоні трансформується з військового оборонного союзу на політичну організацію, яка прагне створити безпечне середовище за принципом неподільності безпеки для всіх держав, включно з тими, що не є членами організації. Розширення Північноатлантичного альянсу є невід'ємним елементом трансформації цієї організації та перетворення її на політичний форум з питань безпеки. Водночас НАТО є організацією, яка володіє ефективними інструментами впливу у будь-якій кризовій ситуації. Саме в цьому контексті слід розглядати розширення зони відповідальності НАТО від часу завершення холодної війни та участь Альянсу у врегулюванні конфліктів і антитерористичних заходах.

- В Україні розроблено й затверджено низку державних документів, зокрема, стратегії національної та воєнної безпеки, в яких виокремлено та класифіковано загрози національній безпеці. Серед них: загрози суверенітету та цілісності території держави, військово-політичні конфлікти поблизу її кордонів, імовірність втягування в регіональні конфлікти, міжнародний тероризм тощо. Тоді як у інтегрованому в єдиний простір безпеки євроатлантичному регіоні першочергову увагу приділяють невійськовим і асиметричним загрозам національній безпеці країн (що, зокрема, закріплено в новій Стратегічній концепції НАТО 1999 р.), для України, окрім нових загроз, залишається актуальною проблема збереження незалежності, державного суверенітету і територіальної цілісності.

- Після здобуття незалежності Україна позиціонувала себе як позаблокова держава. Слід зазначити, що позаблоковий статус уже не відповідає національним інтересам України, адже в умовах глобалізації й набуття загрозами транскордонного характеру набуває актуальності кооперативна складова розв'язання проблем безпеки. З огляду на те що саме на основі НАТО формуватиметься нова архітектура безпеки в Європі, Україна взяла курс на поступову інтеграцію до євроатлантичної системи безпеки.

Серед низки важливих подій на шляху євроатлантичної інтеграції слід виокремити приєднання України до програми "Партнерство заради миру" (1994); принципи відносин особливого партнерства, механізми їхнього втілення, а також галузі співпраці між Києвом та Брюсселем, що безпосередньо стосуються військової сфери, було визначено Хартією про особливе партнерство України з НАТО (1997); на Празькому саміті (2002) прийнято План дій і Цільовий план на 2003 р., що вивело стосунки України з НАТО на вищий рівень; 2005 р. було запроваджено Інтенсифікований діалог, а на початку 2008 р. керівництву НАТО було надіслано листа про готовність України приєднатись до Плану дій щодо членства в Організації Північноатлантичного договору.

- У рамках взаємовідносин України з НАТО створено надійний і цілісний механізм консультацій, покликаний координувати співпрацю загалом та під час виникнення кризових ситуацій і конфліктів зокрема. Ключовим елементом цього механізму є Комісія Україна - НАТО. Запроваджено Цільові плани для України, виконання яких має поступово наблизити Україну до стандартів, що дозволяють претендувати на повноправне членство в Альянсі. НАТО надає технічну та методичну допомогу з реформування збройних сил України, переозброєння, розвитку матеріально-технічної бази й сфери безпеки загалом. Здійснюються програми обміну досвідом і навчання військового персоналу. Регулярно проводяться спільні навчання і маневри. Україна бере участь у антитерористичній операції в Середземному морі й миротворчій діяльності НАТО, зокрема, в рамках програми "Партнерство заради миру".

- Відхід України від політики позаблоковості суттєво змінить баланс сил у євроатлантичному регіоні, особливо з огляду на приховане протистояння Росія - НАТО. У разі відмови від "нейтрального" статусу і приєднання до НАТО або укладення військово-політичного союзу з Росією, Україна здатна кардинально змінити співвідношення сил між ними. Тому основним викликом для Північноатлантичного альянсу є необхідність продовжувати процес розширення, адже у випадку, якщо ним не буде охоплено всі держави регіону, спроба створити ефективну систему колективної безпеки і, головне, безпечне міжнародне середовище на регіональному рівні може зазнати невдач.

Проблеми на шляху інтеграції України мають два виміри: внутрішньополітичний (відносна нестабільність внутрішньополітичної ситуації, розходження громадської думки щодо євроатлантичної складової української зовнішньої політики, активне використання тематики НАТО у внутрішньополітичній боротьбі, незадовільне інформаційне забезпечення процесу входження України до євроатлантичних структур, частково неефективне здійснення внутрішньополітичних реформ тощо) і зовнішньополітичний, пов'язаний насамперед із характером відносин Україна - Росія - НАТО. Досі не налагоджено прагматичних і рівних взаємин між Україною та Росією у сфері безпеки на регіональному рівні. Російська Федерація перманентно демонструє негативне ставлення до розширення НАТО на схід. Утім, за умови подолання внутрішньополітичних кризових явищ, здійснення структурних реформ у економічній і безпековій сфері, а також налагодження ефективної інформаційної політики щодо курсу України на євроатлантичну інтеграцію, слід очікувати зменшення впливу цього зовнішньополітичного чинника.

Здійснено рекомендації щодо можливого застосування результатів, отриманих у роботі.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Панасюк В. Тенденції у світовій воєнно-політичній обстановці та потенційні загрози національній безпеці України. / Панасюк В. / Міжвуз. наук. семінар. Львів: ЛВІ, 2004. - 156 с.

2. Панасюк В. Еволюція стратегічної концепції НАТО та Україна / Панасюк В. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. - 2007. - Вип. 22. - С. 86-92.

3. Панасюк В. Україна як фактор збереження стратегічного балансу на євроатлантичному просторі / Панасюк В. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. - 2008. - Вип. 23. - С. 90-95.