Стратегічне партнерство країн Північної Африки в євроінтеграційному контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія наук України

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата політичних наук

Стратегічне партнерство країн Північної Африки в євроінтеграційному контексті

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми

міжнародних систем та глобального розвитку

Коваль Ігор Васильович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

МАКАРЕНКО Євгенія Анатоліївна,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ГОЛОВЧЕНКО Володимир Іванович

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри країнознавства

кандидат історичних наук, доцент

ПРОРОЧЕНКО Наталія Олександрівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

доцент кафедри мов і цивілізацій Близького та Середнього Сходу

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Доба глобальних трансформацій як якісно новий етап сучасного світового розвитку зумовила істотні зміни в геополітичних та геоекономічних структурах міжнародної спільноти та суспільних системах національних держав, виявила багатофакторність глобалізації, суперечливі оцінки та диференційовані підходи до об'єктивних процесів у міжнародному середовищі - глобалізації і регіоналізації, які визначаються як мегатенденції сучасного світу. Політичний вимір глобалізації та регіоналізації стосується різних сфер міжнародних відносин, зокрема, зовнішньої політики держав та наднаціональних об'єднань регіонального характеру, якими на початку ХХІ століття є інтеграційні проекти - Європейський Союз (ЄС), Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЄС), Панамериканська зона вільної торгівлі (ПАЗВТ), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Центральноамериканський спільний ринок, Спільний ринок країн Південного конусу (МЕРКОСУР), Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК), Союз Арабського Магрибу (САМ) тощо (у світі нараховується понад 30 інтеграційних об'єднань, що мають різні завдання і перебувають на різних етапах розвитку).

Посилення тенденцій до демократизації політичних режимів країн Північної Африки, зміни в зовнішньополітичному курсі Алжиру та Лівії, усвідомлення лідерами магрибських держав переваг спільного пошуку розв'язання складних соціально-економічних проблем сприяло регіональним інтеграційним процесам. Відтак, характерною рисою сучасного розвитку більшості держав арабського світу є їх прагнення зміцнити свою незалежність і підвищити соціальний, економічний та культурний рівень життя населення. Важлива роль у реалізації накреслених планів відводиться субрегіональним політико-економічним угрупованням, поява яких свідчить про переміщення доцентрових тенденцій на Арабському Сході на субрегіональний рівень. Тому особливо актуальним на сучасному етапі уявляється дослідження проблем, пов'язаних із місцем і роллю арабських субрегіонів у міжнародних відносинах, світовому господарстві, їх впливом на розвиток світової спільноти.

Північно-африканський регіон займає особливе місце в системі міжнародних відносин, що обумовлено географічними, економічними, енергетичними та політичними чинниками. Тому аналіз проблем субрегіону, його взаємовідносин з іншими субрегіонами, зокрема, з європейським, викликає значний науковий та політичний інтерес.

Важливість дослідження також обумовлена необхідністю осмислення нової ролі субрегіонів в сучасному світі на тлі інтенсифікації інтеграційних процесів як важливого чинника світової політики, особливою роллю субрегіону Магрибу в структурі міжнародних відносин і в системі світогосподарських зв'язків, недостатньою вивченістю проблеми розвитку інтеграційних процесів в Магрибі в політичній думці України.

Актуальність теми визначила й наукову проблему, яка вирішується в дисертаційній роботі і стосується особливостей, закономірностей та перспектив становлення й розвитку інтеграційних процесів країн Північної Африки в європейському контексті.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України «Глобалізація процесів розвитку і міжнародні та національні антикризові стратегії» (номер державної реєстрації 00099) та «Геополітичний вимір посттоталітарних трансформацій у контексті євро-американських стратегій суспільного розвитку» (номер державної реєстрації 0105U02591).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в політологічному аналізі концептуального забезпечення інтеграційних процесів країн Північної Африки, їх характеру, змісту, еволюції та ступеню впливу на політичні на двосторонні та багатосторонні відносини в магрибському субрегіоні .

В контексті сформульованої мети було визначено завдання дослідження:

· узагальнити і консолідовано представити основні теоретико-методологічні засади дослідження щодо трансформації регіональної інтеграції у формалізоване явище міжнародно-політичного характеру;

· виявити і поглибити розуміння комплексу факторів і механізмів впливу на концептуальне забезпечення та політико-системну еволюцію поступового становлення і розвитку Європейського Союзу як специфічного актора міжнародних відносин з урахуванням суперечностей інституціонального та регулятивного характеру у контексті відносин наднаціонального об'єднання з державами Магрибу;

· виявити чинники, які сприяли формуванню Магрибу як субрегіональної спільності в рамках системи міжарабських відносин та визначити домінуючі тенденції інтеграційних процесів в Північній Африці і виокремити основні етапи їх розвитку;

· з'ясувати рольову функцію Союзу арабського Магрибу (САМ) в процесі поглиблення політичної та економічної інтеграції країн субрегіону, зосередивши увагу на провідних напрямках діяльності Союзу в цій сфері;

· визначити характер взаємозалежності та взаємовпливу двох регіонів - Європи та Магрибу; проаналізувати політику Європейського Союзу (ЄС) стосовно країн Магрибу, дослідити характер її впливу на розвиток доцентрових та відцентрових тенденцій в Північній Африці;

· виявити і структурувати перспективи розвитку відносин України з країнами-членами САМ, подавши авторське бачення пріоритетних сфер для налагодження конструктивного та взаємовигідного співробітництва.

Об'єктом дослідження є політико-системний, концептуальний і регулятивний аспекти співробітництва ЄС з країнами Північної Африки у контексті інтеграційних процесів.

Предметом дослідження є політика стратегічного партнерства країн Північної Африки в умовах становлення ЄС як політичного актора міжнародних відносин, що дає можливість з'ясувати причиново-наслідкові зв'язки - економічні, політико-культурні, безпекові - між ЄС та країнами Північної Африки та їх еволюції до нового стану міжнародно-суб'єктної формації - з одного боку, та проаналізувати діяльність САМ - міждержавної багатофункціональної субрегіональної організації, створеної для досягнення інтеграції в соціально-економічній, культурній сфері, а також в інтересах забезпечення субрегіональної безпеки - з другого.

Методи дослідження. У роботі застосовано загальнонаукові і спеціальні методи дослідження, що забезпечує єдність гносеологічного, соціально-економічного та політичного аналізу інтеграційних процесів країн Північної Африки, зокрема, використано системний, структурно-функціональний, порівняльний, проблемно-історичний та емпіричний методи. Різноманітність методів забезпечила, з одного боку, цілісне сприйняття об'єкта дослідницької роботи у всій системі його зв'язків і взаємозалежностей з іншими елементами політичного життя, а з другого - адекватний розгляд складних, а подекуди і непередбачених ситуацій взаємодії доцентрових і відцентрових процесів в Північній Африці. Емпіричну базу роботи складають документальні джерела, статистичні дані, результати соціологічних досліджень сучасних політичних процесів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що продовжено і поглиблено наукові розвідки в українській політології генези і перспектив інтеграційних процесів в Північній Африці за допомогою політологічних методів. Основні положення дисертаційної роботи, які відображають особистий внесок автора в розробку наукової проблеми, полягають у наступному:

1. консолідовано представлено теоретико-методологічні засади трансформації регіональної інтеграції у формалізоване явище міжнародно-політичного характеру та конкретизовано характер взаємодії двох визначальних процесів світового розвитку - глобалізації і регіоналізації; уточнено тлумачення базових понять «регіоналізм» та «регіональна система»;

2. поглиблено розуміння політико-системної еволюції ЄС як специфічного актора міжнародних відносин в субрегіональному співробітництві;

3. визначено домінуючі тенденції інтеграційних процесів в Північній Африці, виокремлено основні етапи їх розвитку, проаналізовано основні чинники, які зумовили особливості формування даної субрегіональної спільності і доведено, що Магриб виступає як автономна субрегіональна підсистема в системі міжарабських відносин;

4. з'ясовано рольову функцію САМ в процесі поглиблення політичної та економічної інтеграції країн Магрибу; вперше здійснено цілісний аналіз політичних передумов створення САМ; зроблено висновок, що створення САМ є наслідком сприятливих політичних умов для розвитку інтеграційних процесів, які склалися на глобальному, регіональному та субрегіональному рівнях; розглянуто причини, які зумовили складність розвитку та уповільнення темпів інтеграційних процесів в магрибському субрегіоні;

5. з об'єктивних позицій проаналізовано політику ЄС щодо країн Магрибу; обґрунтовано висновок про те, що взаємозалежність двох регіонів - Європи і Магрибу - зберігає характер асиметричної взаємозалежності; розглянуті можливі варіанти політичного впливу ЄС на розвиток відцентрових і доцентрових тенденцій в Північній Африці;

6. визначено пріоритетні сфери розвитку відносин України з державами Північної Африки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання матеріалів, висновків та узагальнень дисертаційної роботи в діяльності українського зовнішньополітичного відомства, зокрема, при формуванні політики України щодо держав Магрибу. Матеріали, що міститься у дослідженні, можуть бути використані науковцями для розробки узагальнювальних праць з ключових проблем політичного розвитку магрибського регіону та діяльності міждержавних регіональних організацій. Одержано позитивні відгуки на впровадження результатів дослідження.

Теоретичні узагальнення, матеріали, висновки та рекомендації дисертаційної роботи можуть доповнити зміст навчальних курсів політологічного та країнознавчого характеру для студентів вищих навчальних закладів України, а також використані при підготовці підручників і навчальних посібників з політологічних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Результати наукового дослідження було оприлюднено на міжнародних наукових, всеукраїнських та студентських науково-практичних конференціях, зокрема: міжнародній науковій конференції «Україна в системі міжнародних відносин в умовах глобалізації» (Київ, 9 лютого, 2005 р.); міжнародному круглому столі «45 років Африканському Союзу» (Київ, 20 травня, 2008 р.); Сьомій науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна» (Київ, 26 березня, 2009 р.); Другій міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні комунікативні технології: теорія, практика, українські реалії» (Київ, 22 квітня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Аналітичні дослідження сучасних міжнародних відносин» (Київ, 24 квітня, 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Міжнародні інформаційні відносини у сучасному світі: теоретичні і прикладні аспекти» (Київ, 20 травня, 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Геополітичний вимір європейської інтеграції: інформаційний аспект» (Київ, 27 травня, 2009 р.), а також на засіданнях відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладено у 5 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 193 сторінки, з них обсяг основного тексту - 170 сторінок, список використаних джерел налічує 217 найменувань (українською, англійською та російською мовами) і займає 23 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми, актуальність, сутність наукової проблеми і сучасний стан її дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

Перший розділ - «Концептуально-методологічні засади дослідження» присвячено з'ясуванню стану розробки наукової проблеми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження, проаналізовано доробок зарубіжних і вітчизняних науковців та представлено аналіз наукової думки щодо концепту сучасних інтеграційних процесів та розуміння стратегічного партнерства країн Північної Африки в умовах субрегіонального співробітництва. Слід відзначити, що заявлена проблема дослідження знайшла цілісне відображення у працях провідних зарубіжних науковців, які представляють різні академічні та університетські школи середземноморських студій, водночас у вітчизняній політичній науці ця проблема досліджена фрагментарно за спеціалізованими аспектами політичних та економічних процесів у регіоні Магрибу, зокрема, за проблемою впливу територіальних конфліктів на діяльність САМ та можливими перспективами співробітництва організації з провідними країнами світу - США та Європи. Разом з тим, політологічний аналіз, який би охоплював парадигму стратегічного партнерства країн Північної Африки та ЄС в контексті євроінтеграції, чинники, що сприяли формуванню Магрибу як субрегіональної спільності в рамках системи міжарабських відносин, а також субрегіональні, інституційні та галузеві аспекти міжнародного співробітництва країн САМ, у вітчизняній політичній науці представлений лише окремими працями. Тому цілісний аналіз, з огляду на поглиблення та інституціоналізацію європейської інтеграції, має визначальне значення для розуміння стратегічного партнерства країн магрибського субрегіону. Джерельну базу дисертації складають наукові праці зарубіжних фахівців, дослідження яких присвячено аналізу теоретичних засад інтеграційної політики та стратегічного партнерства загалом - К.Д.Борхардта, Е.Бредлі, А.Бурхаса, А.Венда, Р.Гінзбурга, Р.Дарендорфа, К.Дейча, А.Етціоні, Дж.Йоффе, М.Лероя, Л.Ліндберга, К.Маккарті, Ф.Махлупа, Ф.Мьоллерса, Дж.Ная, Д.Пучали, Дж.Редмонда, Дж.Сарторі, У.Уолласа, Р.Харрісона, Е.Хааса, М.Холланда, Л.Хоффмана тощо, впливу політичних, економічних та безпекових імперативів на інтеграційні процеси в магрибському субрегіоні, зокрема, В.Брауна, Р.Гомеза, К.Доусона, Дж.Йоффе, М.Карбоне, Дж.Мартіна, Р.Міллера, М.Оверхауса, А.Омара, А.Тестаса, З.Шмідта та ін.; концептуальні та прикладні праці російських фахівців, в яких досліджуються політичні процеси в регіоні Магрибу та діяльність регіонального об'єднання САМ з проблем вирішення соціальних, кризових та економічних проблем магрибського субрегіону - С.Бабкіна, М.Бухаріна, А.Бяшарової, Д.Василенка, Г.Карткутлі, А.Ковтунова, В.Куделева, Ю.Луконіна, А.Мальгіна, Ю.Мальцева, В.Миронової, І.Нікуліної, Н.Подгорнової, Д.Поліканова, Н.Піскунової, О.Ткаченка, І.Тюріної, Н.Ушакової, П.Ханжарової, Л.Шкварі та ін.; вітчизняні політологічні, історіографічні та соціокультурні дослідження внутрірегіональних проблем економічного та конфліктогенного характеру в європейському та магрибському регіонах - О.Воловича, С.Гринько, В.Головченка, В.Гури, С.Гуцала, О.Картунова, К.Княждвірської, В.Копійки, О.Коппель, В.Крижанівського, А.Кудряченка, Л.Лещенка, В.Макуха, В.Муравйова, Н.Мхітарян, Н.Пророченко, Ю.Скорохода, Л.Чекаленко, С.Шергіна, О.Шниркова та ін., в яких розглядається вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на зміст і характер міжнародних відносин держав Магрибу на глобальному, регіональному та національному рівнях функціонування політичних систем.

З огляду на різні підходи науковців до спеціальної термінології, у дисертаційній роботі «міжнародна інтеграція» тлумачиться як об'єктивне, складне й суперечливе явище, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій системі, характеризується процесами об'єднання держав і народів для спільного розв'язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність; «політична інтеграція» розуміється як сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, об'єднання суспільства, політичних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав для протидії внутрішнім і зовнішнім деструктивним чинникам; «регіоналізм» (у міжнародних відносинах) тлумачиться як політичне і економічне співробітництво, формальним або неформальним чинником якого є стратегія випереджувального розвитку зв'язків між державами, об'єднаних реальною або уявною, проте усвідомленою належністю до певної географічної спільноти; «регіональна система» розуміється як чітко структурована сукупність елементів (підсистем) і зв'язків між ними, сконцентрована на території зі специфічними географічними, політичними та економічними умовами, що характеризується всіма ознаками цілісності: організованістю, наявністю інтеграційних властивостей і функцій, здатністю до саморозвитку і загальною метою. Конкретизація цих понять зумовлена потребою подальшого дослідження проблеми стратегічного партнерства в магрибському субрегіоні.

Концептуальні підходи до сутності сучасних інтеграційних процесів характеризуються визнанням формалізації регіональних підсистем міжнародних відносин, в яких актори виступають активними формотворчими елементами, що сприяють розвитку та поглибленню взаємозв'язків у контексті стратегічного партнерства. «Стратегічне партнерство» на основі досліджених концептуальних підходів розуміється як особливий інструмент зовнішньої політики окремих держав чи альянсів держав, використання якого сприяє узгодженню дій на міжнародній арені з іншими державами чи їх альянсами. Підкреслимо, що на відміну від звичайних двосторонніх взаємин, шляхом яких досягаються локальні (тактичні) цілі або здійснюється співробітництво в певній окремій сфері, відносини стратегічного партнерства спрямовані на досягнення довгострокових, життєво важливих стратегічних цілей, що можливо на основі співпраці між державами або альянсами держав. Стратегічне партнерство визначається життєвоважливими економічними, воєнно-політичними та іншими чинниками довготривалого характеру, оскільки саме на цьому базуються відомі приклади стратегічного партнерства - США-ЄС, ЄС-Росія, АТЕС-Японія, ШОС-Китай, США-Ізраїль, Велика Британія-Нідерланди, Росія-Білорусь тощо. Можна стверджувати, що відносини стратегічного партнерства передбачають їх особливий статус, тобто більш поглиблений розвиток міждержавних відносин не в одній, а відразу в кількох важливих сферах, зокрема, політико-економічній, безпеково-енергетичній, гуманітарній, військовій тощо. В основі стратегічного партнерства, як підкреслює більшість науковців, лежить геополітична взаємозалежність, іноді - географічна та культурно-історична близькість держав на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях. Такі підходи виокремлюють специфіку наукових теорій зарубіжних та вітчизняних дослідників, які вважають зміни, що відбуваються у всіх сферах міжнародного співробітництва, є відображенням нових закономірностей формування сучасної системи міжнародних відносин і потребують новацій щодо тенденцій забезпечення стратегічного партнерства. Осмислення концепту стратегічного партнерства країн Північної Африки з ЄС реалізується через поглиблення уявлень про вплив регіональних чинників на реалізацію національних інтересів держав Північної Африки в Європі.

Загальна оцінка за результатами аналізу напрацювань зарубіжної та вітчизняної політології щодо сутності міжнародного співробітництва країн Північної Африки в євроінтеграційному контексті визначається у таких положеннях: спеціальний напрямок зазначених досліджень стосується загалом аналізу процесів політичного й економічного співробітництва країн Магрибу, що свідчить про відсутність єдиного підходу щодо оцінки значення та перспектив регіонального співробітництва країн Північної Африки в субрегіоні. Відтак, перший розділ постановкою проблеми, аналізом та обґрунтованими висновками доводить, що теоретичні положення щодо проблеми стратегічного партнерства держав магрибського субрегіону в умовах євроінтеграції розкривають асиметрію міждержавної взаємодії країн субрегіону та потребують становлення нових моделей міжнародного співробітництва в регіоні Магрибу.

У другому розділі «Парадигма стратегічного партнерства країн Північної Африки та країн ЄС в контексті євроінтеграції» розглянуто практику стратегічного партнерства країн Північної Африки та ЄС в умовах євроінтеграції, аналіз якої дає підстави обґрунтувати висновки про поєднання та диференціацію глобальних, регіональних і національних пріоритетів щодо міжнародної взаємодії у субрегіоні. Доведено, що саме спільність стратегічних інтересів зумовлює стратегічне партнерство, яким сподіваються досягти якісно нового рівня взаємодії, і підкреслено, що у сучасному світі передумовою для встановлення відносин стратегічного партнерства може бути й необхідність протидіяти спільним викликам і загрозам, наприклад, організованій злочинності, нелегальній міграції, контрабанді зброї й наркотиків, агресивному сепаратизму, тероризму, масштабним за наслідками загрозам екологічного характеру. З'ясовано, що відносини стратегічного партнерства будуються на засадах взаємної зацікавленості у конструктивній співпраці та обопільному визнанні стратегічного характеру партнерства; готовності враховувати національні інтереси держав чи альянсів; закріпленні стратегічного партнерства в міжнародних документах на тривалу перспективу; наявності дієвих механізмів реалізації стратегічного партнерства; неухильного виконання встановлених зобов'язань. магриб європейський союз інтеграційний

Базуючись на вищезазначених критеріях стратегічного партнерства, визначено, що основними принципами побудови відносин стратегічного партнерства країн Північної Африки в умовах євроінтеграції є формування сприятливого для досягнення спільних стратегічних цілей міжнародно-правового, політичного й економічного середовища та забезпечення рівноправності у досягненні спільних цілей. Водночас, зазначимо, що держави-лідери, які мають життєво важливі інтереси на різних континентах, іноді обирають стратегічних партнерів і серед слабших держав, виходячи з необхідності забезпечення доступу до ключових регіонів, захисту важливих транспортних комунікацій, можливості нарощування воєнної присутності на випадок загрози власним національним інтересам, а для слабшої держави наявність впливового стратегічного партнера є важливим стримуючим чинником на випадок її конфлікту з іншими країнами. Також відзначимо, що важливим інструментом стратегічного партнерства є постійний політичний діалог на рівні лідерів держав чи альянсів, який має бути інтенсивним, сприяти зміцненню довіри, попередженню конфліктів, врегулюванню кризових ситуацій, ухваленню і впровадженню у співробітництво оперативних рішень.

На основі оцінки парадигми стратегічного партнерства країн Північної Африки та ЄС зроблено висновок про те, що Магриб є субрегіональною підсистемою в рамках системи міжарабських відносин, який як субрегіональна спільність сформувався під впливом таких факторів, як геополітичний, етнічний, ісламістський, історичний та фактор європейської присутності в регіоні в період колоніальної залежності.

Проаналізовано політико-економічний, безпеково-енергетичний та гуманітарний виміри стратегічного партнерства держав магрибського субрегіону з ЄС та виокремлено чотири етапи розвитку політичних і торгово-економічних відносин країн-членів Північної Африки з європейськими державами. Зокрема, перший етап охоплює період 1950-1960-х років, який позначився досягненням країнами Північної Африки повної політичної незалежності, що вплинуло на економічні відносини з колишніми метрополіями, які можна охарактеризувати як нестійкі й, певною мірою, кризові; другий етап охоплює період 1970-х - кінець 1980-х років та характеризується спробами ЄЕС сформувати й реалізувати на практиці цілеспрямовану політику інтеграції країн Північної Африки в європейський торгово-економічний простір; третій етап (кінець 1980-х - середина 1990-х років) визначається як період пошуку й формування нових концептуальних підходів до розвитку співробітництва ЄС з країнами Північної Африки, які передбачали створення зони вільної торгівлі в Середземноморському регіоні до 2010 року, розширення економічного, соціального й культурного співробітництва й регулярний політичний діалог; четвертий етап у розвитку відносин ЄС з країнами Північної Африки починається з 1995 року й триває по сьогоднішній день та передбачає завершення формування концептуально нової комплексної політики ЄС у Середземноморському регіоні й перехід до її практичної реалізації.

З'ясовано, що активізація й розширення масштабів співробітництва між ЄС і країнами Північної Африки (як по кількісних параметрах, так і по сферах охоплення) може мати суперечливі наслідки для інтеграційних процесів у Магрибі, тому умовно можна виділити, щонайменше, дві моделі впливу фактора євро-середземноморського партнерства на динаміку інтеграційних процесів у Північній Африці. Перша модель визначає ймовірність того, що одна-дві найбільш розвинені в економічному й політичному відношенні країни регіону повністю інтегруються вже в недалекому майбутньому в Європейський Союз (тобто отримають статус його повноправних членів) і їх шлях інтеграції стане своєрідною моделлю для інших держав Північної Африки, демонструючи можливості й наслідки євроінтеграційного співробітництва. При розвитку подій за такою моделлю існує висока ймовірність того, що в перспективі Північна Африка перетвориться в сполучну ланку між Європою й арабським світом в цілому, а інтенсифікація євро-північно-африканских зв'язків може стати істотним фактором активізації загальноарабської інтеграції й формування міжарабської зони вільної торгівлі. Друга модель передбачає превалювання двосторонніх відносин ЄС з країнами Магрибу, стимулювання різношвидкісного руху країн САМ до повної інтеграції до ЄС при збереженні стійкої тенденції до ізоляції (тобто виключення із цього процесу деяких північно-африканских країн), що спричинить фрагментацію магрибського субрегіону як частини єдиної системи міжнародних відносин.

Доведено, що стратегії регіонального співробітництва, що здійснюється в рамках відносин Союзу Арабського Магрибу та Європейського Союзу визначають ключову роль САМ у розширенні масштабів і поглибленні інтеграційних процесів у магрибському субрегіоні. Аналіз програмних документів САМ дає підстави стверджувати, що бачення державами - членами цієї міжнародної організації шляхів формування «Єдиного Магрибу» базується на неофункціоналістських концепціях інтеграції, ключовими положеннями яких є теза про кумулятивний характер інтеграційного процесу, що припускає комбінації поступального руху інтеграції від мікрорівня до макрорівня з поступовим, але неухильним розширенням інтеграційних процесів на всі нові сфери, при цьому Союз Арабського Магрибу намагається використовувати накопичений позитивний інтеграційний досвід як Європейського Союзу, так і Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Незважаючи на те, що магрибським державам у найкоротший час вдалося виробити концепцію інтеграції, сформувати договірно-правову базу, подальший розвиток інтеграційних процесів характеризувався зниженням темпів і зменшенням масштабів багатостороннього співробітництва. Проте потреба в магрибській інтеграції має життєво важливий характер для країн регіону, що дає підстави для оптимізму відносно перспектив САМ.

Оцінюючи політико-економічний, безпеково-енергетичний та гуманітарний виміри стратегічного партнерства держав магрибського субрегіону з ЄС, держави-учасниці САМ підтримують важливість й міжурядового співробітництва як на рівні національних інституцій, інших установ і організацій, так і на рівні координації політики й співпраці держав на дво- та багатосторонній основі, зокрема, в рамках європейських міжнародних організацій, альянсів і форумів, що виробляють загальні підходи до цієї проблеми.

Підкреслено, що процес становлення відносин України й країн Магрибу рельєфно продемонстрував наявність значного потенціалу для розвитку співробітництва на взаємовигідній основі. Зазначимо, що українська економіка й економіки північно-африканських країн багато в чому є взаємодоповнюючими, що закладає необхідну основу для успішного розвитку двосторонніх відносин у різних конкретних галузях; Україна, як і країни-члени САМ, займає унікальне геополітичне положення; Україна і САМ (нехай і різними шляхами) прагнуть до інтеграції в ЄС.

Враховуючи аргументацію українських дослідників, а також виходячи з прагматичних інтересів української держави, зроблено висновки про необхідність налагодження постійних зв'язків та партнерських відносин між Україною та державами магрибського субрегіону, оскільки Україна зацікавлена у реалізації спільних євро-магрибських проектів як нової моделі співпраці з Європейським Союзу. Концепт співробітництва для України розкривається через стратегії її функціонування як суверенної та стабільної держави, а також через розробку та впровадження цілеспрямованого системного представлення національних інтересів у програмах євро-середземноморського інвестування та партнерства та європейської політики сусідства.

Таким чином, аналіз парадигми стратегічного партнерства країн Північної Африки з ЄС на сучасному етапі політичного розвитку свідчить про спільні і відмінні характеристики концептуальних та прикладних підходів до трансформації політичної діяльності регіональних інститутів, що зумовлюються відповідними політичними позиціями вищезазначених акторів міжнародних відносин, різними пріоритетами в інтеграційних процесах з урахуванням особливостей політичного розвитку держав магрибського субрегіону.

У третьому розділі «Регіональні чинники стратегічного партнерства країн Північної Африки» проаналізовано регіональні особливості стратегічного партнерства в контексті євроінтеграції, з'ясовано засади стратегічного партнерства держав Північної Африки як чинника реалізації національних інтересів в Європі, доведено, що об'єднавчі процеси в Магрибі розгорталися на базі федералістських концепцій інтеграції, оскільки за рівнем інституційно-правового регулювання й локалізації міжнародної правосуб'єктності федерація виступала найбільш радикальною формою інтеграційного об'єднання, хоча при цьому суттєво або повністю обмежується суверенітет суб'єктів федерації й максимально акумулюються на федеративному рівні основні законодавчі й виконавчі функції їх національних інститутів.

З'ясовано, що конструктивне прагнення до інтеграції зумовило передусім вироблення доктрини економічної політики країн Магрибу, у якій визначались основні напрямки розвитку економічного співробітництва, зокрема, розвиток торговельного обміну; координація промислової діяльності; вироблення спільної політики щодо загального ринку країн Європи. Проте, як свідчить аналіз, визначальний негативний вплив на розвиток співробітництва країн Магрибу з Європейським Союзом виявляли політичні фактори, оскільки політична обстановка в арабському світі, з погляду дослідників інтеграційних євро-середземноморських процесів, залишалася нестабільною, що значно вплинуло на міжарабське співробітництво. Саме політичні фактори, серед яких - відмінність політичних режимів, загострення конкуренції магрибських керівників через лідерство в регіоні, взаємні територіальні претензії, були основною причиною недосягнення єдності держав Північної Африки. До них також можна віднести виникнення численних конфліктів й конфліктних ситуацій у Північній Африці, пов'язаних з періодом становлення й зміцнення власної державності країн Магрибу. Підкреслимо, що для цього періоду характерним був процес формування лояльності громадян стосовно своєї держави (чому сприяла й цілеспрямована політика деяких правлячих режимів), процес усвідомлення ними державної цілісності, необхідності збереження й зміцнення національної самобутності. В цілому ж, можна відзначити, постійно йшов пошук найбільш ефективних форм і методів субрегіонального співробітництва, який ускладнювався відсутністю єдиного погляду держав Північної Африки на основні його принципи і проявом різного роду відцентрових факторів.

Усвідомлення докорінних трансформацій світової політичної системи в країнах Північної Африки зумовило необхідність розгляду проблеми стратегічного партнерства в новому європейському контексті. Тенденція, що виявилась в глобальному масштабі, - налагодження конструктивного діалогу між державами, що належать до різних політичних систем, позитивно відбилася на міжарабських відносинах і відносинах магрибського альянсу з ЄС. Рівень ідеологічного протистояння в рамках цих відносин суттєво знизився, що створило умови для співробітництва арабських країн з іншими суспільно-політичними системами. На субрегіональному рівні до факторів, що сприяли розвитку інтеграційних процесів, можна віднести регіональну політичну розрядку; посилення демократизації політичних режимів; зміни в зовнішньополітичному курсі деяких країн регіону; усвідомлення лідерами держав переваг спільного пошуку рішень низки проблем політичного, економічного, безпекового, енергетичного та гуманітарного характеру.

Формування засад стратегічного партнерства як чинника реалізації національних інтересів в Європі зумовило й нові підходи та окреслення нових параметрів політики співробітництва країн Магрибу - Алжиру, Марокко, Тунісу, Лівії та Мавританії в субрегіоні. Необхідно відзначити, що, крім загальних для всіх країн Магрибу спонукальних мотивів, прагнення до співробітництва було зумовлено й конкретними інтересами кожної з північно-африканських держав, зокрема, для Тунісу це пояснюється невисокою забезпеченістю природними й людськими ресурсами, слабким (у порівнянні з Алжиром і Марокко) розвитком обробних галузей промисловості, необхідністю збільшення обсягів експорту сільськогосподарської продукції в сусідні країни й Західну Європу, а також бажанням залучити іноземний капітал для здійснення програм розвитку країни та її інфраструктури; для Алжиру й Марокко - це зацікавлення економічною сферою діяльності Європейського Союзу з огляду на потужний промисловий потенціал, широкі експортно-імпортні зв'язки, забезпеченість природними й людськими ресурсами; для Мавританії - з огляду на обмеженість людських ресурсів, слабкий розвиток промисловості й сільського господарства - це можливість вирішення її внутрішніх проблем.

Окремо зазначено, що реалізації національних інтересів держав Північної Африки в Європі сприяли міжнародні проекти, що стосувалися енергетичної сфери (проект «Магриб - Західна Європа», проект створення єдиної енергосистеми держав Північної Африки, зокрема, спорудження єгипетсько-лівійської ділянки трансмагрибської єдиної енергосистеми), транскордонних транзитних коридорів (будівництво мосту (або тунелю), що з'єднує південний і північний берег Гібралтарської протоки), формування «міжарабської зони вільної торгівлі» тощо. Стратегічне партнерство країн Північної Африки та Європейського Союзу було підтверджено на Лісабонському саміті ЄС-Африка (2007 р.), на якому було визначено перспективні засади співробітництва на 2008-2010 рр. Серед пріоритетів співробітництва - підтримання миру та безпеки в магрибському субрегіоні, подальша демократизація політичних інститутів, розвиток торгівлі, регіональної інтеграції та інфраструктури, співробітництво у сферах енергетики, екології, міграції, мобільності та зайнятості населення, а також у сферах науки та високих технологій. Отже, як свідчить аналіз, нове стратегічне партнерство зумовлює з боку ЄС та її окремих країн-членів проведення всеосяжної, комплексної та ефективної політики співробітництва з країнами Північної Африки.

У Висновках представлено основні підсумки дослідження:

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми стратегічного партнерства країн Північної Африки у європейському контексті, що виявляється в оцінках політичної діяльності субрегіональних інститутів та окремих акторів міжнародних відносин з врахуванням інтеграційної парадигми сучасного цивілізаційного розвитку.

Основні наукові й практичні результати дисертаційної роботи полягають у наступному:

1. Північно-африканські субрегіональні спільності в рамках міжарабської системи відносин сформувалися під впливом наступних основних факторів: геополітичних, що обумовило формування їх однотипових господарсько-культурних комплексів і єдиної культурної традиції; геостратегічного (регіон як осередок стратегічних інтересів іноземних держав), який згуртував народи Північної Африки в протистоянні зовнішній експансії; етнічного (берберський характер населення до арабського завоювання), арабізація й ісламізація регіону результатом яких є належність його до арабо-ісламської субцивілізації й арабської нації; спільність історичної долі африканських країн і наслідку західноєвропейського впливу й присутності в регіоні, яке сприяло виникненню й закріпленню такого явища, як внутрішня регіональність арабського світу.

2. Виділено етапи становлення в розвитку інтеграційних процесів у Північній Африці, які відрізняються один від одного концептуальним забезпеченням, колом учасників, формами й механізмами, співвідношенням доцентрових і відцентрових тенденцій в регіоні Північної Африки. Перший етап - охоплює період 50-х - 60-х років ХХ століття, тобто завоювання незалежності Алжиром, оскільки саме перетворення Алжиру в суб'єкт міжнародних відносин завершило процес формування системи міжнародних відносин в рамках «малого Магрибу», з яким у цей період, по суті, і асоціювалася ідея «Єдиного Магрибу». Характерною рисою даного етапу стала наявність органічного зв'язку між ідеєю об'єднання Магрибу й боротьбою за незалежність. Резолюції Танжерской конференції (1958 р.), а також законодавчі документи Тунісу й Марокко свідчили, що в основу інтеграційної політики держав і політичних партій регіону були покладені федералістські концепції з їхнім акцентом на підпорядкування національних і регіональних органів управління загальним наднаціональним структурам, а формою майбутнього об'єднання виступала федерація. Другий етап охоплював період з початку 70-х років, характерними рисами якого були: підключення до інтеграційних процесів в регіоні Лівії й Мавританії, що свідчило про те, що створення «Великого Магрибу» відтепер припускає об'єднання п'яти країн «Арабського Магрибу» (а не трьох держав «малого Магриба», як це було на попередньому етапі); визнання де-факто пріоритетності економічної сфери в структурі багатостороннього співробітництва африканських держав (розвиток взаємовигідного торговельного обміну, координація промислової діяльності, формування єдиної політики стосовно країн Європи); формування механізмів багатостороннього співробітництва (Рада міністрів економіки країн Магрибу, Постійний консультативний комітет Магрибу, мережа спеціалізованих комітетів і комісій), пошук найбільш ефективних форм господарського співробітництва; паралельний розвиток як доцентрових, так і відцентрових тенденцій в регіоні (проявом останніх стало виникнення міждержавних конфліктів у Північній Африці). Домінування тенденції до самоствердження започаткованих держав свідчило про те, що об'єктивно на віддалену перспективу формою об'єднавчих процесів може стати не федерація, а багатостороннє співробітництво або кооперація незалежних північно-африканських держав. Третій етап охоплював період 1980-х років, особливістю якого був зсув акцентів на розвиток зв'язків між державами Північної Африки на двосторонній основі й перевага відцентрових тенденцій у відносинах між державами. Спроби об'єднання в цей період держав на федералістських принципах були не наслідком розвитку інтеграційних тенденцій, а проявом боротьби за лідерство в регіоні; самі ж об'єднання мали характер військово-політичних альянсів і в більшості випадків виступали як інструменти зміни балансу сил у Північній Африці. Четвертий етап стосується періоду другої половини 1990-х років до сьогодення і характеризується спробами лідерів африканських держав налагодити багатостороннє співробітництво як таке, що було б спрямоване на вирішення складних соціально-економічних і політичних проблем, які стоять перед кожною з держав, і повною мірою відповідало б національним інтересам усіх її учасниць.

3. Аналіз передумов і основних тенденцій розвитку торговельно-економічного співробітництва між країнами Північної Африки в другій половині ХХ сторіччя дозволяє дійти висновку про те, що процеси зближення й, тим більше, інтеграції в регіоні суттєво відстали від темпів поглиблення міжнародного поділу праці в інших районах світу. Дана обставина помітно відбилася на всьому характерові економічного розвитку північно-африканських держав, негативно вплинула на темпи економічного зростання, інші ключові показники життєдіяльності держав. Прагнення подолати дану ситуацію особливо виявилося наприкінці 1980-х років на тлі безсумнівних успіхів, досягнутих регіональними економічними угрупованнями в інших районах світу; результатом цього стало створення Союзу арабського Магрибу. Разом з тим, створення САМ було наслідком сприятливих політичних умов для переходу до класичної форми інтеграції в Північній Африці, які склалися на глобальному (закінчення «холодної війни» і припинення глобального протистояння США й СРСР); регіональному (ослаблення наприкінці 1980-х рр. відцентрових тенденцій в арабському світі й наростання, хоча й при збереженні деяких проблем, об'єднавчих початків) і субрегіональному (регіональна політична розрядка, посилення тенденції до демократизації політичних режимів країн Північної Африки, зміни в зовнішньополітичному курсі Алжиру й Лівії; усвідомлення лідерами північно-африканських держав переваг спільного пошуку вирішення складних соціально-економічних проблем) рівнях.

4. Інтеграційні ініціативи в магрибському регіоні, що призвели до створення САМ, об'єктивно сприяли трансформаціям політичної ситуації в Північній Африці, оскільки країни-учасниці Союзу, нормалізувавши відносини всередині САМ, демонструють, незважаючи на протиріччя, що залишаються між ними, більш зважену й стриману політику на міжарабській і міжнародній арені.

Державами-членами САМ було проголошено двоєдине завдання: поглиблення й розширення масштабів міжмагрибських зв'язків в різних сферах шляхом надання їм інтеграційних форм, а також розширення й зміцнення співробітництва з країнами Європейського Союзу. У діяльності САМ можна виділити декілька етапів, які відрізняються один від одного інтенсивністю розвитку міжмагрибського співробітництва. Перший етап - з моменту створення САМ в 1989 р. й по 1992 рік включно. Це період становлення основних напрямків діяльності САМ, постановки конкретних цілей (формування загальномагрибського ринку), усвідомлення шляхів їх досягнення, формування договірно-правової бази багатостороннього співробітництва. Його особливість полягає в істотному розриві між поставленими в досягнутих угодах завданнями й темпами їх реалізації на практиці. Другий етап охоплює період 1993-1995 рр. і характеризується спробами, насамперед, туніського керівництва усунути існуючі протиріччя шляхом виділення пріоритетних проблем і проектів, а також надання інтеграційним процесам темпів, які були б адекватними можливостям держав-членів. Особливість третього етапу - з 1996 року по сьогодення - полягає в тому, що метою збереження САМ є діяльність спільних структур та інститутів, створених на початку 1990-х років, яка була тривалий час призупиненою (наприклад, сесія глав МЗС САМ була проведена в 2001 році після більш ніж п'ятирічної перерви), або функціонування здійснювалося неповною мірою. У цілому можна констатувати, що створення САМ є якісно новим етапом в розвитку міжмагрибської взаємодії: було сформовано спільні інтеграційні органи в рамках Союзу, було розроблено й реалізовано цілу низку проектів на багатосторонній основі, однак до якісних змін вони поки що не призвели. Прогрес у сфері поглиблення інтеграційних зв'язків має обмежений характер і не дає того імпульсу розвитку національних економік, на який розраховували держави-члени САМ. Відсутність прогресу на даному напрямку завдає відчутної шкоди, насамперед, самим арабським країнам і одночасно ставить під питання їх здатність брати участь в інших інтеграційних угрупованнях - глобальних та міжрегіональних. Причиною такого становища є тривала політична нестабільність у регіоні, історична традиція домінування держави в політичному та економічному управлінні, відносна нерозвиненість місцевого приватного підприємництва, значний шар бюрократії, що гальмує проведення проринкових реформ, в цілому невисокий рівень розвитку національних економік тощо. Подолання впливу цих факторів займатиме тривалий період часу і, ймовірно, в окремих країнах буде відбуватися з різною швидкістю. У цілому, об'єктивна потреба в розвитку міжафриканської інтеграції залишається значною, що повною мірою усвідомлюється лідерами держав-членів САМ, про що свідчать їхні політичні заяви, зроблені упродовж кінця ХХ - першого десятиліття ХХІ століття.

Конфлікти й конфліктні ситуації, які виникали в магрибському регіоні, виявили негативний вплив на функціонування й діяльність САМ. Серед конфліктів всередині держав-членів Союзу особливе місце займав збройний конфлікт в Алжирі, безпосередньо пов'язаний з поширенням ісламського радикалізму в цій країні й у Північній Африці в цілому. Внутрішній конфлікт в Алжирі мав системний характер і продемонстрував неефективність його вирішення винятково шляхом обмеження демократичних воль (наприклад, скасування виборів) і використання силових методів. Врегулювання такого роду конфліктів вимагає на внутрішньодержавному рівні розробки й перетворення в життя державної політики модернізації економічної системи, яка б дозволила поліпшити соціально-економічне становище громадян, а також прийняття курсу соціально-політичної трансформації суспільства, тобто здійснення процесу демократизації, яка при цьому опиралася б на автохтонні системи регуляції суспільства. На регіональному рівні передумовою врегулювання конфліктів є вироблення погодженої стратегії протидії поширенню ісламського радикалізму; відмова держав-членів САМ від політики використання труднощів в інших країнах для зміцнення своїх позицій й інтенсифікація інтеграційних процесів в економічній сфері. Конфлікти, обумовлені дією зовнішнього фактора (введення санкцій проти Лівії, розвиток відносин між Мавританією й Ізраїлем в умовах загострення ситуації в близькосхідному регіоні) мають обмежений вплив на діяльність САМ і їх вирішення лежить, насамперед, у площині вироблення погодженої позиції по принципових міжнародних проблемах, а також підвищення ступеня координації зовнішньополітичних курсів країн-членів САМ. Міждержавні конфлікти в Північній Африці, породжені впливом різнорівневих факторів (відмінності суспільно-політичних систем держав; боротьба за лідерство в регіоні; територіальні суперечки), мають визначальний вплив на функціонування САМ. Є підстави стверджувати, що від врегулювання західно-сахарського конфлікту, в якому Марокко й Алжир займають протилежні позиції і який, по суті, визначає динаміку й характер їх двосторонніх відносин, залежить майбутнє САМ. Врегулювання цього конфлікту повинно містити в собі проміжний варіант вирішення проблеми, а саме надання автономії Західній Сахарі в рамках Марокко, проведення референдуму про остаточний статус територій і реальна участь ПОЛІСАРІО в політичному житті автономії, що дозволить сторонам конфлікту не розглядати майбутній референдум в контексті повної перемоги або поразки однієї з них, а як перехід магрибських держав до політики компромісів.

5. У порівнянні з міжмагрибською інтеграцією співробітництво держав Північної Африки з ЄС розвивається більш динамічно, охоплюючи практично всі сфери економічного життя, а після проголошення на початку 1990-х років ЄС «нової середземноморської політики» - також і в політичній і соціальній сферах. Європейський напрямок вважається провідним у зовнішньоекономічних зв'язках магрибських держав, оскільки європейські країни мають великі фінансові ресурси, передові технології й сучасний управлінський досвід, необхідний для здійснення інтеграційних проектів регіонального й міжрегіонального масштабу. Разом з тим, взаємозалежність двох регіонів Європи й Північної Африки сьогодні має характер асиметричної взаємозалежності, при якій одна зі сторін значно більше залежить від іншої і при якій розвиток торговельно-економічних зв'язків з європейськими державами для північно-африканських держав набуває важливого значення. Такий тип відносин, на наш погляд, збережеться на тривалий час. Політика ЄС щодо країн Магрибу на різних етапах своєї еволюції виступала як чинник посилення відцентрових, так і доцентрових тенденцій у Північній Африці. У найближчій перспективі неоднозначність впливу ЄС на інтеграційні процеси в регіоні може зберегтися, що обумовлюється підкресленими акцентами в політиці ЄС на переважний розвиток двосторонніх зв'язків з країнами Північної Африки. Стимулювання різношвидкісного руху САМ до повної інтеграції з ЄС при збереженні стійкої тенденції до виключення з цього процесу окремих членів Союзу потенційно буде сприяти фрагментації регіону, посиленню відцентрових тенденцій. З іншого боку, політика ЄС, спрямована на заохочення інтеграції країн Магрибу й розвиток діалогу в рамках ЄС-САМ, безсумнівно буде сприяти посиленню доцентрових тенденцій у Північній Африці. Оцінюючи стан і перспективи розвитку країн Північної Африки з державами ЄС, можна стверджувати, що діалог ЄС з північно-африканськими країнами буде здійснюватись в трьох напрямках: розвиток відносин ЄС окремо з Марокко, Тунісом, Алжиром і в перспективі з Лівією, традиційної й більш зручної для європейців політики інтеграції; розвиток відносин на рівні наднаціональних об'єднань ЄС та САМ, який вважається з огляду на майбутнє найбільш перспективним; і розвиток відносин між ЄС та середземноморськими державами в цілому.