Системні особливості розвитку країн Центральної та Східної Європи в контексті адаптації до євроінтеграційного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

ГРИЦУНИК Ігор Іванович

УДК 327.8(4-191.2+4-11): 061.1(ЄС)

СИСТЕМНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРАЇН ЦСЄ В КОНТЕКСТІ АДАПТАЦІЇ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

23.00.04 - політичні проблеми

міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2008

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у відділі теорії міжнародних відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

КУДРЯЧЕНКО Андрій Іванович,

Національний Інститут стратегічних досліджень,

завідувач відділу стратегії розвитку громадянського суспільства та соціальних відносин

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Оніщенко Ірина Григорівна,

Європейський університет,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

кандидат політичних наук, доцент

Кривонос Роман Анатолійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри країнознавства

Захист дисертації відбудеться «28» жовтня 2008 р. о 15.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України (01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5).

Автореферат розісланий “25” вересня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук О.В.Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що європейська інтеграція з кожним етапом розширення ЄС на схід дедалі помітніше ускладнюється як явище, набуваючи нових внутрішніх суперечностей регіонального та міжрегіонального масштабу на тлі критичних вимірів глобалізації.

З одного боку, в сучасній Європі справді розвиваються інтеграційні процеси в різних сферах суспільно-політичного, економічного, військово-стратегічного та культурного життя країн, які формують європейську спільноту, а з другого боку - ускладнюються причинно-наслідкові зв'язки між розширенням за рахунок нових країн, насамперед з Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), та загальною ефективністю Євросоюзу.

Вирішальний елемент ускладнень у ході розширення ЄС та його адаптації до нових умов життєдіяльності бачиться у сфері безпеки і стабільності в європейському регіоні. В процесі євроінтеграції постала проблема визначення чи уточнення географічних меж Європи й механізмів її подальшого інтегрування. Входження нових членів, з одного боку, створює бажані для ЄС перспективи формування цілісної Європи в єдиних політичних та економічних межах. З іншого боку, практична реалізація супроводжується чисельними проблемами всередині самого ЄС, обумовленими такими елементами інтеграції, як адаптування національних економік до введення єдиної валюти, формування спільної зовнішньої політики й політики у галузі безпеки, пошук моделі відносин з країнами-сусідами, передусім з Росією.

Переживаючи подвійні зміни на сучасному етапі розвитку - розширення та внутрішнього поглиблення інтеграційного процесу - Європейський Союз, до складу якого ввійшли країни ЦСЄ, трансформує свої відносини з тими європейськими державами, які залишилися поза його межами.

Все окреслене вище у сукупності посилює перспективу європейської інтеграції нашої держави як невід'ємної складової європейського політичного, економічного і культурного простору. Європейська інтеграція вбачається єдиним способом подолання наслідків радянського минулого, гармонійної інтеграції України у світову економіку та зміцнення безпеки.

Євроінтеграція потребує від України ґрунтовного аналітичного та інформаційно-пропагандистського забезпечення насамперед з боку держави, і лише єдність і наполегливість, передусім з боку владних структур, послідовність рішень і дій всіх гілок влади можуть стати запорукою масової підтримки цього курсу населенням країни і гарантією очікуваного результату. Досвід, накопичений країнами ЦСЄ на шляху інтеграції до Євросоюзу, аналіз їхніх здобутків та втрат у ході їх приєднання можуть бути використані в рамках адаптування стратегічних підходів нашої держави до вимог і критеріїв європейської спільноти. Попередня практика підтвердила, що вступ до ЄС, як мета реалізації євроінтеграційної стратегії, може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень. Тепер для України вирішальною стала проблема подолання перманентної політичної кризи.

Актуальність даної теми зумовлена також і специфікою впливу системних змін в країнах ЦСЄ, пов'язаних з приєднанням цих країн до ЄС, і зворотнього впливу країн ЦСЄ після їх приєднання, на політичні процеси всередині Євросоюзу. Донині цей аспект не отримав відповідного узагальнення‚ теоретичного обґрунтування та систематизації не лише в українській політичній науці‚ але й у працях дослідників з інших країн пострадянського простору. Результати наукового аналізу теоретичних концепцій‚ зовнішньополітичних стратегій і тактики як ЄС, так і країн ЦСЄ можуть бути використані при розробці зовнішньополітичного курсу нашої держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт в рамках планового напрямку дослідження Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Дослідження виконано в рамках наукових тем відділу Теорії міжнародних відносин „Геоекономічна політика України в контексті Європейських інтеграційних процесів” (номер держреєстрації № 0103U006311) та „Периферизація в сучасних міжнародних відносинах” (номер держреєстрації № 0105U002588).

Мета дослідження полягає в комплексному дослідженні та визначенні особливостей концептуальних засад, рушійних сил, складових процесу входження до Європейського Союзу країн Центрально-Східної Європи та пов'язаних з цим системних трансформацій у даних державах і в структурі ЄС у контексті досвіду попередніх розширень цього інтеграційного об'єднання та з'ясуванні впливу системних трансформаційних процесів на макро- і мікрорівнях.

Для досягнення мети дисертації виконуються такі завдання:

розкрити системні особливості європейської інтеграції в рамках ЄС та її вплив на внутрішню і зовнішню політику держав-учасниць;

виявити складові успіху Європейських cпівтовариств, а пізніше - Європейського Союзу у розширенні і поглиблені цих євроінтеграційних зв'язків, та виявити системні особливості в контексті розширення й адаптації цих країн;

з'ясувати причини залучення країн ЦСЄ до інтеграційних процесів в рамках ЄС та їх відмови від створення власних чи участі в альтернативних угрупованнях, виокремивши при цьому детермінанти успіхів країн ЦСЄ в досягненні поставлених стратегічних цілей, методи й інструменти інтеграції цих держав у ЄС;

здійснити порівняльний аналіз особливостей вступу держав ЦСЄ до ЄС та розкрити вплив нових центральноєвропейських держав-учасниць ЄС на поглиблення інтеграції всередині Євросоюзу;

з'ясувати чинники, які визначають основоположні засади співпраці України з ЄС, визначити ступінь здатності України адаптуватися до критеріїв і принципів членства в Євросоюзі та здійснити науковий прогноз щодо перспектив європейської інтеграції нашої держави.

Об'єктом дослідження є системні особливості адаптації країн ЦСЄ до євроінтеграційного процесу.

Предметом дослідження стали системні зміни в країнах ЦСЄ в процесі входження до ЄС.

Хронологічні рамки обумовлені періодом розробки і прийняття міжнародних угод. Нижня межа - 1950-ті роки - визначена створенням Європейських співтовариств, верхня - 2007 р. - підписанням Лісабонської угоди.

Методи дослідження обумовлені метою та завданнями дисертації. Теоретично-методологічні засади дослідження ґрунтуються на загальних принципах логіки‚ історизму‚ об'єктивності‚ пріоритету фактів‚ конкретної істини та діалектики‚ які передбачають науково-критичне використання різноманітних джерел для об'єктивного опису і аналізу подій та явищ. Метод системного аналізу використаний для комплексного дослідження факторів глобального, регіонального й локального впливу на системну адаптацію зовнішньополітичної стратегії країн ЦСЄ до членства у Євросоюзі. Метод порівняння використовувався для аналізу спільних та відмінних політико-правових факторів і соціально-економічних чинників, які впливають на політику євроінтеграції країн ЦСЄ та України. Методи політичного, історичного й структурного аналізу дали змогу виявити загальні закономірності формування та реалізації політики ЄС щодо країн ЦСЄ. Використання проблемно-історичного підходу дозволило визначити та охарактеризувати основні етапи процесу входження країн ЦСЄ в інституційні структури Євросоюзу. За допомогою нормативного підходу здійснювався аналіз документальної бази дослідження.

Наукова новизна дослідження може бути сформульована в таких положеннях:

1. Визначено, що нині Європейський Союз є децентралізованою мережею держав, які об'єднані на основі об'ємної і складної системи правових норм. В результаті ЄС залишає значну частку суверенітету своїм державам-учасницям, які відповідають за проведення в життя більшості заходів Союзу та контролюють його діяльність.

2. Доведено, що розширення та одночасне реформування ЄС є еволюційним процесом, що перетворюється на спонукальний чинник, який визначає основні параметри розвитку європейського політичного й економічного простору. Кожне наступне розширення відбувається за умови досягнення ЄС нової якісної характеристики у його попередньому складі. Саме тому послідовність та успіх інтеграційної політики визначається відповідними пріоритетами та консенсусом щодо здійснюваних реформ.

3. Проведений в дослідженні аналіз підтверджує необхідність системних змін, які підпорядковані вирішенню проблем адаптації євроінтеграційного процесу щодо входження країн ЦСЄ в структури Європейського Союзу. Натомість успіх інтеграційного курсу визначається результативністю здійснюваних внутрішніх перетворень, утвердженням демократичних принципів, здатністю політичної еліти кожної країни до компромісу, її політичною волею.

4. Європейський вибір України набрав рис офіційно проголошеного курсу держави на зближення з Європейським Союзом з перспективою набуття членства в цій міжнародній організації. Водночас, вибір Україною європейських демократичних цінностей став лише сигналом країнам Заходу щодо готовності жити в одних вимірах, нести спільну відповідальність за майбутнє. Чітке окреслення євроінтеграційної перспективи потребує консолідації українського політикуму та подолання стереотипів як з боку України, так і Європейського Союзу.

Теоретичне значення результатів дисертаційного дослідження. Обґрунтовані наукові положення можуть бути використані для подальшої наукової розробки проблематики європейських інтеграційних процесів та дослідження теоретичних і практичних аспектів формування геостратегії України.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості врахування державними органами влади, які займаються формуванням і реалізацією європейського курсу України. Основні положення і висновки можуть бути використані в рамках навчального процесу у вищих навчальних закладах України при підготовці підручників, посібників й методичних рекомендацій, викладанні навчальних курсів із зазначеної тематики.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження апробовані у виступах на трьох наукових конференціях та семінарах, що проводилися в Інституті світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, на публічних слуханнях, а саме: 1) Єврооптимізм та європесимізм в українській зовнішньополітичній риториці: міжвідомча науково-теоретична конференція, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 10-11 листопада, 2004р.; 2) Традиція та інновація в теорії міжнародних відносин: міжвідомча науково-теоретична конференція, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 21-22 квітня, 2005р.; 3) Транзитивні суспільства. Моделі розвитку і загроза периферизації: міжвідомча науково-теоретична конференція, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 26 січня, 2006р.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у восьми одноосібних наукових публікаціях (п'ять наукових статей та тези виступів на трьох наукових конференціях) опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених в переліку ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 201 сторінку, в тому числі основний текст - 175 сторінок, список використаних джерел (українською, російською, англійською та німецькою мовами) налічує 309 найменувань і займає 26 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

євроінтеграційні співтовариство східний

У Вступі обґрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об'єкт‚ предмет‚ мета та завдання дослідження‚ а також зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, висвітлюються наукова новизна отриманих результатів, науково-теоретичне й практичне значення роботи, а також апробація результатів та структура дисертації.

Перший розділ „Теоретико-методологічне обґрунтування та сучасні теоретичні підходи новітньої європеїстики” присвячено систематизації джерел і літератури, з'ясуванню стану наукової розробки теми‚ формулюванню основного напрямку дослідження та методологічних підходів, визначенню засобів збору й обробки даних‚ а також обґрунтуванню структури роботи.

Робота спирається на широке коло джерел українською, російською, англійською та німецькою мовами, різних за своєю політичною спрямованістю, науковою цінністю, методами дослідження, висновками й рекомендаціями, що дозволило уникнути однобічної оцінки проблем інтеграції країн ЦСЄ до Європейського Союзу і відповідних інституційних змін у цих країнах.

Методологічною основою вивчення процесів західноєвропейської інтеграції стали тексти міжнародних угод, за якими у 1950-і рр. було створено Європейські Співтовариства, а 1992 р. розпочалося функціонування Європейського Союзу. До них належать Паризький договір про створення Європейського Співтовариства вугілля і сталі, Римські договори 1958 та 1965 рр., Договір про Європейський Союз у його чотирьох редакціях, відомих широкому загалу як Маастрихтська 1992 р., Амстердамська 1997 р., Ніццька 1999 р. та Лісабонська 2007 р. угоди, а також заяви й інші матеріали, що видаються органами Європейського Союзу та міністерствами закордонних справ його країн-учасниць.

Важливу роль для підготовки праці мало ознайомлення з політичними і правовими системами західноєвропейських держав і країн ЦСЄ. З цією метою у праці були проаналізовані їхні конституції, окремі державні акти, закони, парламентські постанови та рішення урядів.

Кращому розумінню геополітичного оточення ЄС сприяло вивчення документів, пов'язаних з гельсінкським процесом й діяльністю Ради Європи, зокрема, Північноатлантичного договору, Гельсінкського Заключного Акту, конвенцій Ради Європи тощо.

При аналізі співпраці України з ЄС й розгляді інтеграційних перспектив нашої держави широко використовувалася внутрішня українська законодавча база й міжнародні угоди, підписані нашою державою з країнами ЄС та західними державами-сусідами.

Важливими для розуміння цілей і позиції як керівництва ЄС, так і його держав-учасниць, а також країн-кандидатів є офіційні виступи й інтерв'ю провідних політиків кожної зі сторін. Офіційний характер цих документів змушує нас підходити до них з певною обережністю‚ адже вони мають за мету не стільки об'єктивно висвітлити певні події‚ скільки дати їм таке трактування‚ яке відповідає інтересам їхніх авторів. Тому оцінити значення кожного із цих джерел можна лише шляхом їхньої інтерпретації в історичному контексті.

Біля витоків сучасної європейської інтеграції стояли видатні діячі й особистості: Ж.Моне, Р.Шуман, К.Аденауер, А. де Ґаспері, П.А.Спаак, В.Хальштейн та інші. Подальший розвиток інтеграційних процесів пов'язаний з іменами В.Жискар д'Естена, Г.Шмідта, Ф.Міттерана, Г.Коля, Ж.Делора, Г.Шредера, Р.Проді, Х.Солани.

При аналізі зовнішньополітичних підходів та інтеграційних прагнень України використовувалися виступи й праці українських політиків і державних діячів, зокрема, президентів Л.М.Кравчука, Л.Д.Кучми, В.А.Ющенка, міністрів закордонних справ А.Зленка, Г.Удовенка, Б.Тарасюка, В.Огризка, та інших.

Джерельно-документальною базою дослідження теми є тексти міжнародних договорів й угод, підписаних країнами ЦСЄ, документи міжнародних організацій, конференцій та зустрічей за їх участю, офіційні підсумки міждержавних переговорів.

За теоретико-методологічними засадами літературу з проблематики дослідження можна поділити на декілька груп. Першою з них є дослідження з теорії міжнародних відносин, присвячені з'ясуванню місця і ролі в них інтеграційних процесів. Як відомо, в теорії міжнародних відносин існує декілька підходів до міжнародної інтеграції - реалістичний і неореалістичний (П.Кеннеді та К.Уолтс), федералістський (Р.Куденгофе-Калерґі, Ж.Моне), функціоналістський (Д.Мітрані Е.Хаас, П.Шміттер) та інституціоналістський (Дж.Най, Р.Кеохейн, С.Гоффман, Р.Роузкранс, Дж.Іонеску та інші). Аналіз, проведений у нашій роботі, дозволяє виокремити слабкі сторони кожного із них та стверджувати, що кожен з них концентрує увагу на окремих сторонах європейської інтеграції, проте їх комплексне застосування дозволяє достатньою мірою пояснити і прогнозувати шляхи розвитку Європейських Співтовариств та Європейського Союзу.

Іншу групу досліджень становлять видання, які розглядають концептуальні проблеми місця розширеного ЄС у структурі постбіполярної політики в Європі. Ці питання стали предметом досліджень американських вчених З.Бжезінського та С.Хантінгтона, британських М.Леонарда, Д.Гелда, Е.Мак-Грю, російських І.Іванова, Н.Нарочницкої, Ю.Яковця, українських О.Білоруса, А.Гальчинського, А.Голобуцького, В.Горбуліна, В.Гречанінова, П.Демчука.

Комплексне дослідження історичних аспектів розширення ЄС, його основних етапів та впливу на еволюцію інтеграційного процесу в Європі здійснене у працях К.-Д.Борхарда, Д.Дайнена, А.Метки, Дж.Редмонда, Дж.Розенталя, Ф.Тоді.

Серед українських дослідників цієї проблематики слід відзначити М.Гудзя, О.Деменко, В.Копійку, В.Манжолу, І.Мінгазутдінова, В.Посельського, В.Шеметенкова та інших. Серед іншого, вони висвітлюють і проблеми оптимізації спільної зовнішньої політики Євросоюзу й політики безпеки, співвідношення зовнішньої політики окремих західноєвропейських країн-членів ЄС та Євросоюзу в цілому та їх вплив на загальноєвропейські процеси.

Окремі аспекти європейських інтеграційних процесів розглядалися в працях В.Коваля, О.Ковальової, Л.Халецької, С.Кондратюка, Р.Кривоноса, В.Крушинського, А.Кудряченка, Н.Яковенко та інших науковців.

Проблеми внутрішніх механізмів функціонування ЄС розглядаються в роботах В. і Г.Волесів, С.Гоці, Л.Діка, В.Кернза, І.Грицяка, В.Кошеварова, Н.Мусіс, С.Паппаса, О.Рудіка, Ж.-Л.Сорона.

Економічні аспекти в діяльності ЄС стали предметом досліджень Р.Заблодської та О.Сніжко, О.Шниркова.

Значне місце в опрацюванні теми посідають публікації, у яких висвітлюються питання інтеграції країн ЦСЄ до Євросоюзу. Серед них слід відзначити праці українських політологів Є.Бершеди, В.Вакулича, О.Горенка, В.Дем'янця, Г.Друзенка, О.Лановенка, О.Коновалової, П.Рудякова, В.Терницького.

Проблеми реформування правових систем країн ЦСЄ в ході підготовки до членства в ЄС стали об'єктом досліджень В.Муравйова, А.Шепеля.

Політичні зміни в країнах ЦСЄ у 1990-і роки розглядаються в публікаціях В.Головченка, А.Тамма, Ю.Новопашина та В.Ярового. Досвід перебування Польщі у Євросоюзі узагальнений у працях М. та Р.Антчаків.

Важливе місце при підготовці праці посіли аналітичні розробки, присвячені розробці концептуальних засад і стратегій української зовнішньої політики. Серед них слід відзначити дослідження С.Андрущенко (Гринько), В.Кириченко, А.Кудряченка, І.Левенця, В.Мадісона, Я.Матвійчика, Ю.Павленка, Б.Парахонського, Ю.Пахомова, С.Пирожкова, С.Трохимчука, В.Шахова, Ю.Щербака та інших.

Аналіз відносин України з країнами Західної і Центрально-Східної Європи в контексті інтеграційних процесів, серед іншого, став предметом досліджень українських вчених М.Баймуратова, Ю.Бараша, Ю.Белінської, І.Бураковського, С.Василенка, С.Веселовського, Д.Видріна, О.Гнатковича, С.Годуна, А.Демінського, О.Дергачова, В.Кузнецова, С.Максименка, В.Малярчука, М.Михальченка, О.Мітрофанової, Г.Немирі, О.Павлюка, Ф.Рудича, О.Сушка, Т.Шинкаренко та інших.

Ставлення до європейських інтеграційних процесів з боку США розглядається в дослідженнях Є.Камінського, Б.Канцелярука, М.Миронової, А.Дашкевича.

Вивчаючи стан розробки теми, необхідно констатувати, що досі в українській науці практично не розроблялася проблематика системних особливостей та адаптаційних процесів впливу з боку ЄС на політичні і економічні системи країн Центрально-Східної Європі в ході підготовки їх приєднання до Євросоюзу. Власне кажучи, спробу заповнити цю прогалину й було зроблено у нашому досліджені. При цьому увага концентрується на аналізі витоків наявних проблем та пошуку шляхів їхнього розв'язання.

Другий розділ „Інтеграційна специфіка еволюції Європейських співтовариств та Європейського Союзу” складається з двох підрозділів. У першому висвітлюється розвиток європейської інтеграції у 1950 - 60-і рр. до першого розширення Європейських співтовариств. У другому розглянуто еволюцію Європейських співтовариств у 1960 - 90-і рр. та створення Європейського Союзу.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що інтеграційні процеси в Європі сприяли виникненню спочатку Європейських співтовариств, наділених наднаціональними повноваженнями в економічній сфері, а пізніше - Європейського Союзу, об'єднання конфедеративного типу, що поступово набирає окремих рис федерації та нагадує при цьому швидше мережу, ніж централізоване утворення. Особливість мережі Європейського Союзу полягає в тому, що в неї, на відміну від „більярдної кулі” відсутній центр, тому, коли хтось намагається збалансувати свій вплив, то втягується у процес взаємодії з різними її учасниками. Це дозволяє кожній державі, яка входить до „мережі ЄС”, брати безпосередню участь в прийнятті рішень.

Крім того, держави члени ЄС створили інституційну мережу, яка об'єднала їх на основі системи нормативно-правових актів.

У рамках ЄС наднаціональне вирішення економічних проблем доповнюється міждержавним співробітництвом у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, а також внутрішньої політики і політики в галузі права.

ЄС не є ані федеративною державою, ані просто міжнародною організацією, в рамках якої уряди співпрацюють між собою. Держави-учасниці обмежують свій суверенітет, щоб досягти більшого міжнародного впливу та демократичним шляхом розв'язувати спільні проблеми на європейському рівні. З цією метою вони передали свої повноваження створеним ними ж інститутам.

Саме Європейський Союз забезпечив найоптимальніше для європейських держав поєднання наднаціональної та міждержавної складових в інтеграції. Свідченням цього є постійне поглиблення інтеграції з одночасним її поширенням на все більшу кількість країн.

Історія розвитку інтеграції має для ЄС дві складові, які взаємодоповнювали цей процес: перша - поглиблення, і друга складова - розширення інтеграції. Саме за шість десятиліть розвитку Європейського співтовариства воно зазнало чотири хвилі розширень, і як наслідок цього процесу у 2007 році відбулось розширення ЄС до 27 країн. Першою з них стало так зване розширення на Захід, це приєднання у січні 1973 року Данії, Ірландії, Великобританії та Північної Ірландії; друге розширення Європейських співтовариств на Південь було пов'язане з ліквідацією у 1974-1975 авторитарних режимів на півдні Європи (Португалія, Греція, Іспанія); Третє розширення, умовно отримало назву розширення на Північ, оскільки воно було пов'язане із прийняттям у 1995 році до новоствореного Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції; четверта хвиля розширення охопила більшість країн Центрально-Східної Європи, через що називається розширенням на Схід, де у травні 2004 року до ЄС приєдналися вісім країн (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Словенія та дві держави Середземномор'я - Кіпр та Мальта). Останніми до ЄС приєдналися у січні 2007 року Болгарія та Румунія.

Успіху інтеграції, її зовнішньополітичній спрямованості сприяли відповідні основоположні принципи. Найважливіший із них - принцип субсидіарності. Він дає змогу врівноважити й розв'язати суперечності між Євросоюзом й національно-державним суверенітетом. Відповідно до нього повноваження інститутів центральної й місцевої влад повинні ретельно регулюватися для запобігання як гегемоністським, так і відцентрованим тенденціям. Цей принцип також означає своєрідну взаємодоповнюваність влад, коли до повноважень верховного рівня вводиться обмежена кількість функцій, що їх центральні органи можуть виконувати якнайкраще, не порушуючи автономії нижчих рівнів, які мають достатні повноваження й компетенцію під час вирішення місцевих питань.

Саме Європейський Союз забезпечив найоптимальніше для європейських держав поєднання наднаціональної та міждержавної складових в інтеграції. Крім того, економічні інтеграційні об'єднання, зокрема такі ЄАВТ і Бенілюкс, фактично (тією чи іншою мірою) злилися з ЄС або, як наприклад Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), створена Радянським Союзом для посилення власних економічних зв'язків з державами так званої „народної демократії”, перестали існувати.

У Третьому розділі „Східний вектор євроінтеграційного поступу” проаналізовано проблеми, які виникли у зв'язку з інтеграцією в ЄС країн Центрально-Східної Європи і Середземномор'я та шляхи їх розв'язання, а також проаналізовано інтеграцію в ЄС країн ЦСЄ як визначальний чинник успіху трансформаційних процесів у цих державах.

Велика зацікавленість широкого кола країн у приєднанні до Європейського співтовариства пояснюється низкою важливих факторів. Перш за все, прийняттям Єдиного європейського акта, а перехід до валютно-економічного союзу, формування спільної зовнішньої політики і політики безпеки, це також важливі кроки в напрямку інституціональної реформи, які свідчили про поглиблення інтеграції та фактичне перетворення ЄС у лідера європейських економічних та політичних процесів.

Дослідження дає підстави стверджувати, що характерною ознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, яка включає розробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовам вступу до ЄС. Одна з важливих умов проведення політики розширення ЄС на Схід передбачає, що це не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членів Євросоюзу, яка полягає в узгодженні позицій держав-членів ЄС при розробці спільної стратегії розширення, вдосконаленні механізмів прийняття рішень.

Беручи до уваги досвід євроінтеграції, ЄС розробив та рекомендував впроваджувати два рівні, або два етапи входження в Європейські співтовариства: по-перше, це - інтегрована система асоційованих угод, націлена на підтримку пан-європейської зони вільної торгівлі промисловими товарами, по-друге, це - участь у внутрішньому ринку на зразок Європейської економічної зони, за виключенням вільного пересування робочої сили.

До головних особливостей формування стратегії розширення ЄС слід віднести політичні переваги, що поділяються на чотири категорії, а саме: геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність, підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ; етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективного вирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення - реформування; відповідність економічних переваг від розширення пріоритетним політичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору; уніфікація критеріїв відповідності та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених європейських критеріїв.

Інтеграція країн ЦСЄ до Євросоюзу ? це не тільки велике політичне досягнення, а й величезний економічний успіх, де держави-претенденти достатньою мірою продемонстрували свій прогрес та свої досягнення. Щоб успішно перейти від командної до ринкової економіки й задовольнити базові вимоги членства в ЄС, перед країнами ЦСЄ постала необхідність провести величезну кількість економічних й правових реформ, серед яких: утвердження права власності та створення законодавчої бази підприємництва, розвиток ринку фінансових і банківських послуг, приватизація основних державних компаній та створення ринку цінних паперів. Для закладання основ успішного економічного зростання, країни ЦСЄ мусили докорінно перебудувати застарілу інфраструктуру, розпочати широкомасштабний процес модернізації в промисловості й сільському господарстві, залучити іноземні інвестиції та знайти нові ринки збуту товарів.

Основна причина такого успіху полягає у тому, що національні інституції держав-претендентів спиралися на стандарти ЄС і запроваджували позитивний досвід у реалізації своїх програм.

Розширення ЄС спрямовується, в першу чергу, на оформлення європейського простору, в основі якого лежать культурно-цивілізаційні цінності та параметри політичного й економічного розвитку.

Четвертий розділ „Євроінтеграційні перспективи України: проблеми, здобутки, переваги” присвячений стратегії взаємовідносин Україна ? ЄС у контексті розширення Європейського Союзу, а також основним формам співпраці Євросоюзу та України. Зазначимо, євроінтеграція є окремим напрямом державної політики і державного управління нашої держави, й стає важливою складовою загальної стратегії національного розвитку країни, однією з підвалин її національної безпеки.

Аналіз різних джерел свідчить, що стратегічну основу європейської політики України складають такі пріоритети: повернення України до європейського цивілізованого простору, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних й соціальних структур, а також структур безпеки; посилення як власного, так і колективного потенціалу стримування завдяки участі в європейських структурах безпеки, укладанню двосторонніх і багатосторонніх договорів, отриманню відповідних запевнень і гарантій безпеки; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання до політичних структур цієї організації; зміцнення, відповідно до національних інтересів і пріоритетів, стратегічного партнерства із США та зв'язків з центральноєвропейськими країнами-учасницями ЄС, насамперед з Польщею та державами Балтії; підтримка й розвиток, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією; цілеспрямована діяльність з формування „поясу стабільності” та регіональних зон з безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя та Середньої Азії; активна участь у створенні європейських і євразійських „транспортних коридорів” як по осі Західна Європа - Україна - Закавказзя - Середня Азія - Китай, так і по Балто - Чорноморсько - Близькосхідній осі; використання цих кордонів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; блокування спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування; цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських та євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Аналіз, проведений у розділі, дає підстави стверджувати, що, по-перше, ЄС ефективно використовує Україну як „санітарний кордон” проти наркоторговців, незаконної еміграції і контрабанди, не компенсуючи Україні витрати на ці функції.

По-друге, Україна, прагнучи вступити до ЄС, сама гальмує цей процес повільним темпом політичних і економічних реформ. Крім того, вступові України до ЄС заважає високий рівень корумпованості. На шляху до об'єднаної Європи Україна зустрічає як розуміння і підтримку, так і протидію деяких країн з різних мотивів. Стратегія Європейського Союзу щодо України має як переваги, так і негативи. Але позитивні чинники переважають на користь України.

По-третє, Україна має розробити виважену стратегію співпраці з ЄС, узгодити її з інституціями цього союзу і дотримуватися цієї стратегії. Важливими віхами на цьому шляху мають стати завершення процесу вступу України у СОТ, набуття членства в ОЕСР тощо. При цьому наша держава повинна розпочати з тих реформ, які принесуть їй максимальну користь при мінімальних соціальних, політичних та економічних витратах.

Крім того, Україна має пройти певні етапи до членства в ЄС. Першим етапом є перебування у статусі сусіда розширеного Євросоюзу. На другому етапі Україна має стати країною-кандидатом на членство в ЄС за умови виконання домовленостей і продовження курсу на реформування усіх сфер життєдіяльності. І на третьому етапі, у найближчі десятиліття, за умови волі політичного керівництва нашої держави та громадської підтримки суспільством Україна могла б стати країною-членом ЄС.

Визначення місця України в європейських інтеграційних процесах і у світі, що глобалізується, є не лише першочерговим завданням для нашої держави і суспільства, але має стати однією зі складових національної ідеї.

У Висновках підведено підсумок дослідження та зроблено відповідні узагальнення:

1. Європейська інтеграція не є чимось статичним, сталим, даним раз і назавжди. Шлях до формування ЄС сповнений взаємної обережності у питаннях передачі повноважень наддержавним органам, що спричинило певну етапність. Цим обумовлено початок з митного союзу, який охоплював тільки вугільну та сталеливарну галузі шести країн. Протягом восьми років у ході подолання настороженості митний союз було поширено на всі сфери економіки, що стало основою формування спільного ринку. Створене в такий спосіб 1967 року Європейське співтовариство виявилося найуспішнішим інтеграційним проектом на континенті, що став привабливим і для тих країн, які спочатку віддавали перевагу міжурядовій співпраці в рамках зони вільної торгівлі (ЄАВТ). В результаті до ЄС приєдналися Велика Британія, Данія і Ірландія. У 1980-і рр. Співтовариство відкрило свої двері для тих країн півдня Європи, які скинули з себе владу диктаторських авторитарних режимів. Падіння так званої „залізної завіси” дозволило інтеграцію до ЄС Австрії, Швеції і Фінляндії, тобто тих країн ЄАВТ, які раніше були змушені посідати нейтральний статус в рамках міжблокового протистояння. Країни Західної Європи, не залучені до інтеграційного процесу в рамках ЄС, почали дотримуватися багатьох політик, вироблених країнами-учасницями Євросоюзу завдяки Угоді про Європейський економічний простір (ЄЕП).

Таким чином, зростання Європейського Союзу демонструвало надзвичайну привабливість інтеграційного процесу та ефективність методу спільноти в порівнянні з альтернативним варіантом ? міжурядовою співпрацею. Європейська інтеграція - явище, яке не має обумовленого кінця, натомість має проголошену мету - дедалі міцніше єднання європейських народів. Це означає, що недавніх вступників і кандидатів приваблюють економічні та політичні переваги інтеграції, які, на їх думку, переважають такий недолік, як необхідність передати частину своїх суверенних повноважень наддержавним інституціям.

2. Успішна формула європейської інтеграції ґрунтувалася на спільних політиках, здійснюваних спільними інституціями. Основу спільних політик, які становлять суть євроінтеграції, складає спільне законодавство. Довкола спільних політик формується європейське право, яке базується на угодах європейської інтеграції і домінує над національними законодавствами держав-учасниць, маючи порівняно з ними пріоритетний статус. Саме в контексті спільних політик провадиться гармонізація національних законодавств у найрізноманітніших сферах. Як наслідок, так званий acquis communautaire - правовий доробок євроспільноти, тобто усталене законодавство ЄС, яке наповнює конкретним змістом спільні політики, сприяє одночасно економічній та політичній інтеграції країн-членів, демонструючи більші складності в політичному та безпековому вимірі. Концептуальне обґрунтування політичних детермінант членства в Євросоюзі переконливо доводить, що не існує непереборних перешкод для вступу до ЄС будь-якої європейської держави. Навпаки, основною закономірністю процесу європейської інтеграції є саме її розширення, яке на сучасному етапі охопило країни ЦСЄ, а в перспективі може охопити і європейські держави пострадянського простору.

3. Країни Центральної та Східної Європи, з розпадом соціалістичного блоку отримавши змогу вибирати між зовнішнім колом вільної торгівлі в рамках ЄАВТ/ЄЕЗ та внутрішнім колом ЄС, не вагаючись, віддали перевагу останньому. При цьому приєднання країн Центрально-Східної Європи стало головною ознакою сучасного етапу європейської інтеграції, яка, в свою чергу, виявилася найважливішою характеристикою перехідних трансформаційних процесів у ЦСЄ.

Факторами, що вплинули на євроінтеграційні прагнення країн ЦСЄ слід вважати: наявність спільних з ЄС сфер інтересів; поглиблення політичного співробітництва; участь у трансатлантичній системі колективної безпеки; виконання державами ЦСЄ передвступних зобов'язань, складовими яких були імплементація Європейських угод, адаптація положень Білої книги ЄС щодо єдиного ринку та здійснення заходів програми PHARE; наявність політичної волі до узгодження позицій і подолання розбіжностей; структурований діалог між учасниками цього процесу; виконання „копенгагенських критеріїв членства” в Євросоюзі, тобто системна адаптація. Процес вступу до ЄС колишніх країн „соціалістичного табору” увібрав у себе чотири основні складові: базову стабілізацію, політико-системну європеїзацію, економічну асоціацію та інституціоналізацію приєднання до ЄС. Роль базових правових інструментів у контексті адаптації країн ЦСЕ до ЕС відіграли Європейські угоди. Їх виконання підготувало підґрунтя для ухвалення політичними інституціями ЄС детальної стратегії розширення. При цьому найважливішим виміром інтеграційної політики стало виконання політичних критеріїв членства.

Проголошення євроінтеграційних намірів спонукало країни ЦСЄ до здійснення внутрішніх системних перетворень у демократичний спосіб. З боку ЄС саме оцінка рівня демократичності суспільних перетворень виступила як домінуючий чинник в прийнятті рішень щодо заяв країн ЦСЄ про членство в організації.

4. Особливістю європейської інтеграції країн ЦСЄ є її етапність. Прийнятий у липні 1997 року „Порядок денний 2000” визначив підходи політичних інституцій Євросоюзу до майбутнього інтеграції, а в грудні 1997 року Люксембурзький самміт визнав політику розширення офіційною політикою ЄС. Оформлення стратегії розширення ЄС зайняло близько шести років, починаючи з підписання перших Європейських угод з Польщею, Угорщиною, Чехією і Словаччиною. Довготривалість зближення ЄС з країнами ЦСЄ була зумовлена не тільки різними стартовими можливостями та неоднозначною оцінкою перспектив східного напрямку, але й усвідомленням складності системної адаптації після кількох десятиліть авторитаризму. Аналіз процесу вступу держав ЦСЄ до ЄС показує, що не існує особливих інтеграційних моделей. Успіх інтеграційної політики визначається пріоритетами та послідовністю здійснюваних внутрішніх системних реформ, здатністю до компромісу, політичною волею еліти.

5. Вступ нових членів, які мають інші традиції та історичний досвід, а головне, відрізняються за рівнем економічного розвитку, ставить на порядок денний проблему зміни цілей, завдань і структури Євросоюзу, необхідність його реформування. Новий, розширений, Союз потребує спрощення багатьох бюрократичних процедур під час укладання договорів, чіткого розподілу компетенцій між органами ЄС і країнами-членами, підвищення ефективності роботи всіх інституцій організації на основі прозорості й демократизації процедурного режиму. Але кожного разу зберігатиметься пріоритетна значимість політико-системних змін.

6. Сьогодні європейський вибір України набрав рис офіційно проголошеного курсу держави на зближення з Європейським Союзом з перспективою набуття членства в цій міжнародній організації і не викликає особливих розходжень серед різних політичних сил. Це є не просто визначенням моделі розвитку національної економіки чи інструментів забезпечення безпеки на користь колективної системи, а передусім, що значно вагоміше, це - вибір системних орієнтирів нашого розвитку, надання переваг тим перевіреним часом цінностям, які забезпечують найвищі стандарти життя в усіх його сферах: соціальній, економічній, політичній, гуманітарній. Водночас, вибір Україною європейських демократичних цінностей є безперечним сигналом країнам Заходу щодо готовності жити в одному вимірі, розділити відповідальність за майбутнє. Тому формат так званого „сусідства”, запропонований Україні Європейським Союзом, повинен чіткіше окреслити українську специфіку та євроінтеграційну перспективу нашої держави. Це вимагає подолання стереотипів як з боку України, так і Європейського Союзу, а також консолідації політичних партій і гілок влади у питаннях зовнішньої політики.

Той факт, що сучасне розширення ЄС не включає Україну, не має означати, що асоціація з ЄС вичерпала себе як інтеграційна модель. Всебічний аналіз політичних, економічних і культурних процесів розвитку Європейського Союзу та України показує, що Україна має шанси вступу до ЄС. І немає сумніву, що вступ України до ЄС не тільки може відкрити їй шлях до вступу в „клуб заможних країн”, але й спричинить справді фундаментальні зміни політико-системного ґатунку. На сьогодні, євростратегія України повинна базуватися на пошуку держав-лобістів українських інтересів, перетворенні нашої держави у важливого торговельного партнера ЄС та забезпеченні її сприйняття суттєвим чинником континентальної стабільності. Для цього Україна має зосередитися на секторальній та галузевій співпраці з ЄС, що відповідало б інтересам як Євросоюзу, так і України, а також консолідувати політичні сили у значимих для ЄС питаннях з урахуванням верховенства національних інтересів.

7. Аналіз досвіду країн ЦСЄ дозволяє передбачити ряд етапів на шляху України до ЄС. На першому, нинішньому етапі сусідства з Євросоюзом входження України до СОТ 16 травня 2008 року сприятиме лібералізації ринку, його відкритості та поступовому пристосуванню до міжнародної конкуренції в умовах світу, що глобалізується. Реалістичною метою на цьому етапі досягнення домовленості з Євросоюзом про формування зони вільної торгівлі та набуття членства в ОЕСР. Це сприятиме завершенню інтеграції українського ринку у світову економіку, хоча й змусить українських виробників у цілій низці галузей конкурувати з дешевою продукцією ззовні. Інший важливий аспект полягає у демонстрації і практичному підтвердженні спільної волі українських політичних партій і блоків та гілок влади.

На другому етапі шляхом укладення угоди про асоціацію з Євросоюзом Україна має стати кандидатом на членство в ЄС. На цьому етапі українське законодавство, виробничі та соціальні стандарти мають бути приведені у відповідність до європейського права. У політико-системному вимірі на цьому етапі Україна має завершити впровадження відповідних положень копенгагенських критеріїв.

І, нарешті, на третьому етапі Україна зможе приступити до набуття повноправного членства в Євросоюзі. За нашими оцінками кожен з трьох етапів Україна може пройти протягом чотирьох-п'яти років за умови згоди суспільства і політичних кіл щодо необхідності європейської інтеграції нашої держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Грицуник І.І. Нова європейська „периферія” та „спільна периферія” в процесі розширення ЄС // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - 2004. - № 29. - С. 153 - 176.

2. Грицуник І.І. Інтеграційні процеси країн ЦСЄ в контексті розширення ЄС // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - 2005. - № 31. - С. 114 - 133.

3. Грицуник І.І. Вплив розширення ЄС на транскордонне співробітництво України з центральноєвропейськими країнами (на прикладі Польщі) // Держава і право: Зб. наук. праць / Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України. - 2005. - № 29. - С. 676 - 683.

4. Грицуник І.І. Реалістська версія євроінтеграції // Держава і право: Зб. наук. праць / Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України. - 2006. - № 31. - С. 593 - 599.

5. Грицуник І.І. Європейський Союз та Україна: відносини в стратегічній перспективі // Політологічний вісник. - 2007. - № 25. - С. 247 - 258.

6. Грицуник І. І. Сили швидкого реагування ЄС: реалії та перспективи // Єврооптимізм та європесимізм в українській зовнішньополітичній риториці: Матер. міжвід. наук.-теорет. конф. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2004. - С. 42 - 44.

7. Грицуник І. І. Локальні конфлікти як фактор розвитку європейської системи безпеки // Традиція та інновація в теорії міжнародних відносин: Матер. міжвід. наук.-теорет. конф. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2005. - С. 69 - 72.

8. Грицуник І.І. Євроінтеграційний поступ: периферизаційний аспект // Транзитивні суспільства. Моделі розвитку і загроза периферизації: Матер. міжвід. наук.-теорет. конф. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2006. - С.17 - 20.

АНОТАЦІЯ

Грицуник І.І. Системні особливості розвитку країн ЦСЄ в контексті адаптації до євроінтеграційного процесу - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - Київ, 2008.

У дисертації здійснено аналіз процесу входження до Європейського Союзу країн Центрально-Східної Європи та пов'язаних з цим системних трансформацій як у цих державах, так і в структурі ЄС у контексті досвіду попередніх розширень, з'ясовано взаємний вплив системних трансформаційних процесів на макро- й мікрорівнях. Виявлено чинники успішності Європейських співтовариств, а пізніше - Євросоюзу у розширенні і поглиблені інтеграційних зв'язків порівняно з конкуруючими європейськими інтеграційними об'єднаннями. Зазначено, що для країн ЦСЄ співробітництво і членство в ЄС стало не тільки інструментом економічного поступу, але й можливістю уникнути перспективи перетворення у „сіру” або буферну зону між Сходом і Заходом.

З'ясовано причини прагнення країн ЦСЄ до інтеграції в рамках ЄС та їх відмови від створення власних чи участі в альтернативних угрупованнях; проаналізовано процес вступу держав ЦСЄ до ЄС. Враховані головні особливості формування стратегії розширення ЄС. Досягнення вказаних умов вступу до ЄС мало здійснюватися поступово через інтенсифікацію як регіонального співробітництва країн ЦСЄ, так і через розширення сфер співробітництва з Євросоюзом.

Виокремлено методи й інструменти інтеграції, розкрито вплив центральноєвропейських держав-учасниць на поглиблення інтеграції всередині Євросоюзу. З'ясовано чинники, які визначають основоположні засади співпраці України з ЄС, визначено ступінь здатності нашої держави адаптуватися до критеріїв членства в Євросоюзі та зроблено прогнози щодо перспектив її європейської інтеграції.

Пріоритетні зусилля України, спрямовані на інтеграцію до Європи, політичних структур ЄС, ЗЄС, НАТО тощо мають супроводжуватися широкою програмою заходів зі всебічного входження до європейського соціокультурного простору, відкритістю країни не тільки для економічних інвестицій, але й для інвестицій культурних та інформаційних.

Ключові слова: євроінтеграційний процес, системні особливості, адаптація, реформування.

АННОТАЦИЯ

Грицуник И.И. Системные особенности развития стран ЦВЕ в контексте адаптации к евроинтеграционному процессу. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. - Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. - Киев, 2008.

Диссертация является политологическим исследованием, в котором осуществлен анализ процесса вступления стран Центрально-Восточной Европы в ЕС и связанных с этим системных трансформаций в этих государствах и структуре Европейского Союза в контексте опыта предыдущих расширений. В работе определено взаимовлияние системных трансформационных процессов на макро- и микроуровнях.

Определено, что для стран ЦВЕ сотрудничество и членство в ЕС есть не только инструментом достижения экономического благосостояния и роста конкурентности, но и возможности избежать перспектив превращения в так называемую «серую», или буферную зону между Востоком и Западом.

Проанализированы факторы успешности Европейских сообществ, а позднее - Европейского Союза в расширении и углублении интеграционных связей по сравнению с другими конкурирующими европейскими интеграционными объединениями, в частности ЕАВТ. Определены причины стремления стран Центрально-Восточной Европы к интеграции в рамках ЕС и их отказа от создания собственных или участия в альтернативных группировках, проанализирован процесс вхождения восточноевропейских стран в ЕС.

Перечислены главные особенности формирования стратегии расширения ЕС, к которым относятся политические преимущества, которые делятся на следующие четыре категории: геостратегические предпочтения, международная безопасность, внутренняя стабильность, поддержка демократии и реформ в регионе ЦВЕ; этапность и последовательность которых определяется поиском эффективного решения задач, обусловленных дихотомией расширения - реформирования; соответствие экономических предпочтений от расширения ЕС приоритетным политическим задачам с целью формирования единого европейского политического пространства; унификация критериев соответствия и процедур контроля за соблюдением и исполнением европейских критериев. Достижение условий вступления в ЕС должно осуществляться постепенно через интенсификацию как регионального сотрудничества стран ЦВЕ, так и через расширение сфер сотрудничества с Евросоюзом. В связи с этим, ЕС предложил расширение сотрудничества с государствами ЦВЕ и внедрение механизмов, так званого «структурного диалога». Это многосторонний диалог, во время которого страны - ассоциативные члены должны приглашаться не только на заседания Европейского совета, но и на заседания Совета министров по отдельным отраслям (транспорт, сельское хозяйство, проблемы миграции и борьбы с организованной преступностью). Кроме того, предполагалось осуществление более эффективной экономической помощи странам ЦВЕ за счет уменьшения таможенных барьеров и квот на импорт продукции «чувствительных» отраслей производства.

...