Трансформація японсько-американського військово-політичного союзу в постбіполярний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Трансформація японсько-американського військово-політичного союзу в постбіполярний період

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Драган Павло Іванович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор

Крушинський Вадим Юрійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Шергін Сергій Олександрович,

Дипломатична академія України при Міністерстві

закордонних справ України, професор кафедри

глобальних і регіональних систем;

кандидат політичних наук,

старший науковий співробітник

Розумюк Володимир Михайлович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

старший науковий співробіттник

відділу теорії міжнародних відносин

Захист відбудеться «23» лютого 2009 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

японський американський військовий співробітництво

Актуальність теми дослідження. Завершення міжблокового протистояння часів «холодної» війни і руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин поставили перед країнами світу завдання перегляду їхнього місця й ролі в ієрархії суб'єктів міжнародних відносин, а також змусили їх ідентифікувати нові національні інтереси з урахуванням змін у міжнародному середовищі та знаходити оптимальніші стратегії їхнього забезпечення. Пізніше на порядку денному з'явилося питання закріплення результатів трансформації структури та створення механізмів регіональної і міжнародної стабільності й безпеки. Для України конкретний зміст міжнародної діяльності в цьому напрямі полягав у пошуку шляхів забезпечення військового компоненту національної безпеки.

Союз та інші форми військово-політичної інтеграції як інструменти реалізації стрижневого для міжнародної системи принципу силової рівноваги залишаються в наш час достатньо надійним і, головне, перевіреним способом захистити державних акторів від дестабілізуючих процесів всередині міжнародних систем. Його відсутність загострює для держав дилему безпеки, що в свою чергу, значно підвищує вірогідність виникнення конфліктів, які не завжди вдається вирішити мирними засобами. Все це дозволяє говорити про суттєве значення дослідження союзів і в прикладному, і в теоретичному аспектах.

У тому випадку, якщо Україна з метою забезпечення національної безпеки у військово-політичній сфері зробить вибір на користь інтеграції до вже існуючих структур, то, цілком очевидно, залежно від політичної кон'юнктури, можливі два варіанти розвитку подій: 1) вступ до НАТО; 2) приєднання до Договору про колективну безпеку. Причому в обох випадках вона зіткнеться з надзвичайно несприятливим чинником внутрішньосистемної (всередині інтеграційного утворення) асиметрії. З одного боку, це потенційно обмежуватиме використання союзів у плані виконання у повному обсязі іншими державами союзницьких обов'язків щодо України. З другого боку, подібна ситуація загрожує втягненням України до збройних конфліктів, участь у яких прямо суперечитиме її національним інтересам. Іншими словами, явище асиметрії потенційно знижуватиме ефективність союзу для України. (Ефективність розглядається як співвідношення можливостей використання союзу до витрат, пов'язаних з ним.) З огляду на це досвід участі таких країн, як Японія у подібних, від самого початку нерівноправних у багатьох аспектах військово-політичних структурах, є вкрай актуальним для України, яка поки що знаходиться у пошуку адекватних інструментів зміцнення національної безпеки. Особливо значущими видаються стратегічні і тактичні ініціативи цієї країни в управлінні японсько-американським військово-політичним союзом, направлені на нівеляцію/мінімізацію втрат від асиметричності у її стосунках зі Сполученими Штатами. Крім того, окремий практичний і науковий інтерес становить аналіз еволюції сучасних (як після розвалу СРСР, так і після 11 вересня 2001 року) підходів США та Японії щодо напрямків військово-політичного партнерства і наповнення їх конкретним змістом в рамках традиційних і відносно нових форм співробітництва, якими відповідно є союз і коаліція ad hoc. Потрібно також зазначити, що знання специфіки схем реалізації США національних інтересів в рамках військово-політичних союзів сприятимуть підвищенню можливостей прогнозування їхньої політики щодо України як під час вступу (що має високу вірогідність, з огляду на її сучасний проєвропейський зовнішньополітичний курс), так і набуття нею повноправного членства в НАТО.

Опосередковано робота також може зацікавити фахівців, що проводять моніторинг військово-політичної ситуації у світі. Глибше розуміння взаємовідносин антагоністичних і союзних регіональних військово-політичних угруповань, дозволивши прогнозувати попит у галузі експорту озброєнь, представлятиме значущість з огляду на перспективи пошуку нашою державою нових напрямів військово-технічного співробітництва в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

У свою чергу, отримані результати дослідження істотно розширять обрій бачення проблеми, сприятимуть поглибленню методології дослідження регіональної і глобальної безпеки, збагатять можливості для удосконалення навчальних програм з міжнародної безпеки та підготовки відповідних курсів.

Незважаючи на відносно добру вивченість інтеграційних процесів та структур економічного характеру в АТР, наразі передчасно говорити про наявність в українській політології комплексних досліджень розвитку військових інтеграційних процесів у зазначений період. У зарубіжних монографіях і періодичних виданнях, присвячених аналізу проблем міжнародної політичної науки, висвітлювалися окремі, вузькі аспекти питання особливостей трансформації японсько-американського військово-політичного союзу в постбіполярний період, переважно у військово-технічному вимірі. Відсутні роботи, які б повністю охоплювали період після закінчення «холодної» війни.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України» та відображає один із напрямів наукової теми № 06БФ048-01 «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи». Дослідження виконано згідно з науковою темою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин».

Наукове питання, яке вирішує автор, полягає у встановленні особливостей процесу трансформації, напрямів еволюції японсько-американського військово-політичного союзу, характеру зв'язків з національними союзницькими політиками.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукового завдання, актуальності обраної теми та стану її наукової розробки. Оскільки в сучасній міжнародно-політичній науці зазначена тема комплексно та всебічно не розглядалася, автор поставив за мету визначити характер і напрями трансформації японсько-американського військово-політичного союзу після закінчення «холодної» війни.

Відповідно до сформульованої мети вирішувалися наступні завдання:

З'ясувати, яких змін зазнало японське оборонне законодавство у питаннях можливості реалізації права на колективну самооборону, відміни трьох принципів експорту озброєнь, оборонного будівництва, зміни повноважень і розбудови Сил самооборони у зв'язку з впливом нових японсько-американських домовленостей у період, що розглядається;

Охарактеризувати адаптацію до нових постбіполярних реалій нормативного забезпечення, на якому ґрунтується військово-політичне співробітництво союзників;

Дослідити особливості еволюції японської та американської стратегій використання союзу та визначити напрями його реформування як ключового елементу системи американських союзів у західній частині Азійсько-Тихоокеанського регіону;

Систематизувати й проаналізувати підходи японської сторони до функціонування союзу;

осмислити шляхи провадження альтернативних форм військово-політичного співробітництва з метою протистояння новітнім загрозам постбіполярного часу в обхід нині існуючих обмежень в японському законодавстві;

прослідкувати еволюцію розвитку і втілення в життя найсучаснішої ініціативи військово-технічної співпраці - Західнотихоокеанської системи протиракетної оборони театру воєнних дій.

Об'єктом дослідження виступають японсько-американські двосторонні відносини.

Предмет дослідження - японсько-американський військово-політичний союз.

Хронологічні межі роботи охоплюють часовий проміжок з початку 1990-хх років до січня 2008 року. Виділення даного хронологічного відрізку зумовлене тим, що він включає в себе весь період адаптації японсько-американського військово-політичного союзу до функціонування у нових умовах переходу від біполярної до мульти-/монополярної системи, тобто утворилася ситуація, яка визначає специфічні мету і завдання дослідження.

Методи дослідження зумовлені специфікою його об'єкта, мети та завдань. Лише застосування комплексного підходу дозволяє говорити про всебічне й цілісне сприйняття цього актуального в науковому й практичному плані явища. Тому дисертантом застосовувалися методи декількох видів, зокрема загальнофілософські (абсолютні) методи, не обумовлені специфікою дослідження, наприклад, логічний з притаманними йому аналізом, синтезом, індукцією та дедукцією, а також діалектичний; загальнонаукові принципи пізнання, які охоплюють усі галузі науки і не є власне філософськими, - системний, функціональний та теоретико-емпіричний; міждисциплінарні підходи, представлені нормативним та конкретно-історичними методами - порівняльним, проблемно-історичним та ретроспективним.

Застосування автором принципів системної теорії дозволило представити єдине й узгоджене бачення проявів і взаємозв'язків провадження США і Японією політики союзу, політики щодо союзу, ведення національних союзницьких політик. Воно також уможливило пояснення тих чи інших процесів з точки зору загальних закономірностей теорії військових союзів та динамічних універсалій розвитку глобальних систем міжнародних відносин і їхніх регіональних підсистем.

Теоретичний аналіз дозволяє намітити нові підходи до вивчення предмету дослідження, висунути нові концепції, що дозволили б пояснити накопичені факти, допомогти побудувати уточнену модель досліджуваної реальності. Застосування емпіричного методу виступає доповненням згаданого методу, дозволяє отримати більш достовірні результати.

Доцільність застосування нормативного підходу обумовлюється тим, що військово-політичне та військово-технічне співробітництво являє собою регульовані соціальну і правову системи, діяльність елементів якої регулюється на національному та міжнародному рівнях.

Використання конкретно-історичних методів дозволяє виявити та осмислити характерні процеси військово-політичної інтеграції у часовому, просторовому та функціональному вимірах у зазначений період, а також прослідкувати зміни, яких зазнали військово-політичні союзи під впливом комплексу політичних, військових та геополітичних чинників.

При роботі з джерельно-документальною базою в дисертації застосовуються окремі прикладні методи політичних досліджень, зокрема івент-аналіз, контент-аналіз тощо, а також часткові методи збору і первинної обробки інформації.

Методологічний апарат даного дослідження доповнюється використанням окремих елементів понятійно-категоріального апарату неореалістичної і реалістичної шкіл міжнародних відносин, що дає змогу авторові оперувати поняттями національних інтересів, силових потенціалів тощо.

Новизна дослідження зумовлена як сукупністю та масштабністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. На сьогоднішній день тематика представленої роботи ще не отримала системного висвітлення у вітчизняній літературі. Трансформація японсько-американського військово-політичного союзу в роботі автора розглядається комплексно, у контексті регіональних взаємодій, з урахуванням взаємного впливу подій міжнародної та внутрішньої політики.

Основними положеннями, що визначають наукову новизну дисертації, є наступні:

Обґрунтовано тезу про те, що союз спрямований не виключно проти КНР, а проти також Корейської Народно-Демократичної Республіки та Російської Федерації, як таких держав, що становлять загрозу японсько-американському режиму безпеки;

Доведено, що, на відміну від раніше існуючих уявлень, у постбіполярний період у відносинах США та Японії відбувається не процес зменшення, а, навпаки, збільшення взаємозалежності між союзниками. Згадане явище є наслідком зближення національних інтересів обох країн в АТР та послідовного узгодження їхніх союзницьких політик;

Встановлено, що в рамках японсько-американських відносин у сфері безпеки має місце зменшення асиметрії між союзниками, спостерігається поступ відносин всередині союзу в напрямку набуття рівноправності обома сторонами, особливо в галузі розподілу й мобілізації ресурсів;

На оригінальній джерельній базі, в тому числі вперше введених автором у науковий обіг документах, зафіксовано розширення функцій та зони відповідальності союзу внаслідок реформування його договірно-правового механізму;

Встановлено, що реформування договірно-правового механізму союзу не просто розширило межі оборонного співробітництва, а наділило його двома невластивими раніше характеристиками. По-перше, визнавалася наявність у союзу політичних завдань, він перестав розглядатися як структура для виключно оборонних приготувань. По-друге, розширювалися також можливості для співробітництва у таких аспектах, як: проведення спільних миротворчих операцій, подолання наслідків гуманітарних катастроф поза у будь-якій точці світу, створення ситуативних коаліцій на разовій основі у тих випадках, коли спільні дії прямо не регламентувалися casus foederis, суперечили його виключно оборонній меті - захисту Японії - не входили до зони його відповідальності;

Доведено, що японською стороною в якості основних було вибрано два напрями адаптації союзу до постбіполярних умов: «зміцнення союзу» (прийняття більшого рівня зобов'язань, збільшення власної частки внеску у союз за умови, що американську частку не буде зменшено) та «оптимізації витрат» (спрямування вивільнених від скорочення баз коштів на закупівлю сучасних видів озброєнь);

На основі залучення і комплексного аналізу широкого кола літератури та джерел, значна частина яких не була раніше предметом спеціального дослідження, здійснено всебічне, цілісне дослідження історії створення Західнотихоокеанської системи протиракетної оборони театру воєнних дій.

Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається його актуальністю та науковою новизною. Оскільки дисертація є першою в українській політологічній науці спробою всебічного аналізу процесу трансформації японсько-американського військово-політичного союзу, її матеріали, основні положення та наукові висновки можуть використовуватися у повсякденній діяльності Міністерства закордонних справ України, роботі інших державних відомств України, залучених до здійснення зовнішньої політики України, ряду науково-дослідних установ.

Дана робота також істотно розширює обрій бачення проблеми, сприяє поглибленню методології дослідження теоретичних і практичних аспектів функціонування військово-політичних союзів, регіональної і глобальної безпеки в цілому. Видається доцільним її використання при написанні відповідних тем підручників та посібників, підготовці й удосконаленні навчальних програм і курсів вищих навчальних закладів, таких, як «Міжнародні відносини й світова політика», «Проблеми військово-політичної інтеграції», «Зовнішня політика країн Азії», «Проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення та контролю над озброєннями».

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дисертації пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка; міжнародній науковій конференції «Асиметрія міжнародних відносин в умовах глобалізації» (м.Київ, 6-7 жовтня 2005 року), скликаної за ініціативою Центру міжнародних стратегічних досліджень Йоркського університету та Міністерства закордонних справ України; щорічних міжнародних науково-практичних конференціях молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» та «Шевченківська весна» (2005-2008 роки), скликаних вказаним закладом, міжнародній науковій конференції «ХІ Сходознавчі читання А. Кримського» Інституту сходознавства ім. А. Кримського Національної академії наук України (м. Київ, 7-8 червня 2007 року).

Публікації. Основні наукові положення дисертації знайшли відображення у п'яти наукових одноосібних публікаціях автора в провідних наукових фахових виданнях і збірниках доповідей на конференціях.

Структура дисертації зумовлена характером проблематики, постановкою мети та завдань дослідження. Структурно робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Її загальний обсяг становить 203 сторінки, з них - 176 сторінок основного тексту та 27 сторінок списку використаної літератури з 232 найменуваннями українською, російською та англійською мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв'язки з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт, предмет та хронологічні рамки, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, обґрунтовано наукову новизну, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - «Концептуально-теоретична та джерельна база дослідження» розв'язується питання концептуального характеру, подано розроблений автором власний понятійно-категоріальний апарат, визначено відповідну методологічну базу дослідження, вміщено огляд джерел дисертаційної роботи та висвітлено стан наукової розробки обраної теми дослідження.

Базовими для дисертації стали диференційовані, уточнені й розтлумачені дисертантом такі поняття, як «політика союзу», «політика щодо союзу», «політика союзника», «союзницька політика». Автор також розглянув і детально пояснив такі терміни неореалістичної парадигми і теорії військових союзів, як «дилема оборони», «дилема безпеки», «casus foederis».

Основоположною категорією дисертації є «військово-політичний союз». Автор, проаналізувавши усі характеристики цього сталого феномену світової політики та доробки своїх попередників (Фукідід, Е. де Ваттель, Дж. Ліска, Б. Рассет, Е. Феддер, М. Смолл, Д. Зінгер, О.Голсті, Т. Гопманн, Д. Салліван, С. Волт, Г. Снайдер), виділив найбільш суттєві ознаки і прийшов до висновку, що військово-політичний союз - це детально розроблена і чітко викладена угода між державами у галузі національної безпеки, згідно якої партнери (учасники) дають гарантії взаємної допомоги у формі надання іншій стороні (-ам) власних ресурсів у випадку сasus foederis, настання яких невідоме.

Проблематика дисертаційного дослідження зумовила залучення широкої першоджерельної бази. Використані джерела за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю можна розділити на такі групи:

Установчі для японсько-американських відносин договори;

Договірно-правова база міждержавного співробітництва двох країн;

Законодавчі акти та Конституції Японії та США;

Відомчі документи державних установ і відомств обох країн;

Офіційні виступи, заяви, інтерв'ю керівників та членів виконавчої гілки влади Японії та інших посадовців;

Документи та збірки матеріалів окремих політичних партій, в яких викладено основоположні принципи того, якою має бути зовнішня політика Японії та союзницька політика;

Монографії та мемуари політичних діячів Сполучених Штатів Америки та Японії;

Т.зв. «електронні журнали» прем'єр-міністрів Японії та їхніх Кабінетів. Вони мають статус видання, що виходить за їхнього безпосереднього редагування. По суті, ці часописи представляють собою форму блогу, де користувач має змогу отримувати новий допис на свою електронну адресу. Така форма подачі інформації є досить революційною і відповідає духу часу.

Історіографія дослідження аналізується у двох аспектах - просторовому та часовому При цьому окремо виділено пласт теоретичних робіт (В.Ржевська, О. Богатуров, Г. Снайдер).

Відповідно, географічно, у просторовому аспекті, її аналіз передбачає окремий розгляд:

Української політологічної школи (О. Войтович, О. Радченко, Н. Франчук). Узагальнюючи доробки попередників, можна констатувати, що дослідження політологічних процесів в українській японістиці знаходиться на етапі становлення і представлено тільки науковими статтями і науково-кваліфікаційними роботами, а також частинами монографій (С. Шергін). Дещо краще виглядає ситуація з українською японістикою в її історичній (В. Рубель, С. Пронь) та країнознавчій частині (Б. Яценко). Частина робіт останніх дослідників може бути використана під час висвітлення деяких аспектів зовнішньої політики Японії.

У даному дослідженні були використані також роботи дослідників-американістів, що мають безпосереднє відношення до обраної нами теми. Серед них, зокрема, варто виділити праці Є. Камінського та В. Розумюка, в яких аналізується сучасна зовнішня політика США;

Японської та китайської перекладної (англомовної) літератури (Т. Іногуті, Х. Сато, Й. Соея, А. Танака, І. Камае, Х. Сімада, К. Ісізука). Тематика вказаних праць переважно стосується політики союзу, проблеми перегляду основ союзницької політики, обґрунтування необхідності вибору тих пріоритетів і напрямів, які видаються важливими авторам. Слід також зазначити, що китайська перекладна література (Цзянь Вейбань, Сіньбо У) в цілому більш одноманітна;

Німецької політологічної школи. Німецька орієнталістика як найактивніша з-поміж західноєвропейських зосереджена (зокрема, Й. Дош) довкола питання перерозподілу структурної сили після закінчення «холодної» війни. У цьому контексті Японія викликає неабиякий інтерес. Серед частини дослідників існувала впевненість в існуванні у США в АТР альтернативи її трансатлантичним зв'язкам. Тому перебирання Японією ролі молодшого партнера з підтримання стабільності в регіоні не залишилося непоміченим в академічних колах і викликало жваву наукову дискусію з приводу зміни зовнішньополітичних орієнтирів США внаслідок такого перерозподілу ролей та обов'язків;

Російської політологічної школи;

Американської політологічної школи.

Американська та російська політологічні школи дають найбільший пласт досліджень. Школи японістики у них розвинені дуже добре, а регіональна ситуація у Східній Азії прямим чином зачіпає національні інтереси Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки. Тож саме в цих країнах наполегливо працює плеяда вчених, наукова діяльність яких майже повністю зосереджена довкола японсько-американського союзу. Серед них Д. Фус, П. Дібб, Д. Окімото, М. Грін, В. Бунін, О. Шлиндов, О. Арін тощо.

На спеціальну увагу заслуговує запроваджений Азійсько-Тихоокеанським дослідницьким центром при Стенфордському університеті дворічний проект (1997-1998) під назвою «Американські союзи з Японією та Кореєю у мінливій Північно-Східній Азії». В його рамках видані робочі доповіді, спеціальні доповіді, дослідження неперіодичної серії, т.зв. представлені на обговорення матеріали, репринти.

Завдяки своїм колосальним можливостям центр акумулює видані у Сполучених Штатах, Канаді, Австралії, країнах Східної Азії найактуальніші роботи і, за згодою авторів, перевидає їх, створюючи, таким чином, чималу бібліотеку, присвячену сходознавчій тематиці.

Не слід також забувати про успіхи російської японістики та американістики. Активно провадять різнопланові дослідження Інститут Далекого Сходу та Інститут США й Канади Російської академії наук. Дисертантом під час написання даного дослідження використовувались статті таких вчених, як О. Сенаторов, В. Павлятенко, А. Сьомін, О. Шлиндов, А. Сергунін та Д. Володін.

У часовому, або хронологічному, аспекті аналізу літератури можна виділити п'ять груп.

Перша група, до якої входять виключно монографії, представлена ввідною літературою для загального ознайомлення з військово-політичною та військово-стратегічною ситуацією у регіоні та у світі, а також зі станом японсько-американських взаємовідносин. Це праці корифеїв радянської японістики та орієнталістики. Серед них варто згадати насамперед роботи В. Лешке, А. Уткіна тощо.

Друга, найменш чисельна група, охоплює період з 1991 по 1996 роки, до підписання Декларації Клінтон - Хасімото. Це був перехідний період, коли держави лише ідентифікували свої нові національні інтереси у зовнішньополітичній сфері. Японсько-американські відносини ішли торованим шляхом, по інерції.

Кардинально іншим чином виглядає бібліографічна ситуація у 1997 - 2001 роках. Актуальними стають проблеми збереження присутності у регіоні Збройних Сил США з одночасним реформуванням і зменшенням кількості до ста тисяч чоловік, управління всією мережею американських союзів, фінансування цього механізму підтримання стабільності і захисту американських інтересів.

Відносно недавно написані роботи 2002 - 2007 років присвячені кільком основним проблемам. По-перше, у світі актуальності набуває антитерористична боротьба, що не могло не торкнутися Японії як найближчого союзника США. Японським істеблішментом та академічними колами озвучуються ідеї налагодження «неформального» співробітництва зі США в рамках миротворчої діяльності ООН та боротьби з тероризмом. Автором також була звернута увага на праці, присвячені аналізу військово-технічного співробітництва Японії та США у зазначений період (Г. Рубінштейна, А. Сігала, К. Джимбо тощо).

Загалом слід зазначити, що в сучасній історіографії відсутні роботи комплексного характеру, об'єктом дослідження яких виступав би японсько-американський союз як системне явище у постбіполярний період, чому була б присвячена спеціальна монографія.

У другому розділі - «Зміна засадничих принципів військово-політичного співробітництва Японії та США» аналізуються зміни в японському оборонному законодавстві після закінчення «холодної» війни та досліджується проблема адаптації до реалій постбіполярного світу договірно-правових засад функціонування союзу.

Вказується, що оборонна політика Японії дедалі більше узгоджується з глобальним курсом США на проведення силової політики у світі. Особливо помітно цей процес зачепив сферу національного японського законодавства, розширивши повноваження японських Сил самооборони у функціональному та просторовому вимірах. Згаданий процес у постбіполярний період протікав доволі швидко, зазнавши суттєвого прискорення в останні роки. Відбулося фактично розмиття принципу «оборони заради оборони». Натомість дедалі більш вагомою стає «миротворча» складова діяльності Сил самооборони. Саме через неї Токіо бере участь у реалізації глобальних планів Вашингтона, а не робить це у вигляді надання союзницької підтримки, як того можна було очікувати. Існуюче законодавство Японії все ще не передбачає використання права на колективну самооборону. Водночас вперше з 1967 року Токіо відступив від самопроголошеної заборони на експорт озброєнь у випадку японсько-американського співробітництва, що викликало занепокоєння у сусідніх країн. Є підстави стверджувати, що в подальшому спостерігатиметься посилення тенденції до мілітаризації країни. Не виключено, що буде скасовано «обмежуючу» статтю 9 Конституції Японії вже в зовсім в недалекому майбутньому, тим більше, що 14 травня 2007 року було суттєво полегшено процедуру внесення поправок до Основного Закону країни.

Поряд з цим дисертантом було з'ясовано, що реформування договірно-правового механізму розширило межі оборонного співробітництва в рамках союзу й наділило його двома невластивими раніше новими характеристиками. По-перше, визнавалася наявність у союзу політичних завдань, він уже не розглядався як утилітарна структура для виключно оборонних приготувань. По-друге, союз наділявся компетенцією проведення спільних миротворчих операцій, подолання наслідків гуманітарних катастроф у будь-якій точці світу. При цьому були також передбачені можливості співробітництва через створення ситуативних коаліцій на разовій основі у тих випадках, коли спільні дії прямо не регламентувалися casus foederis, суперечили його виключно оборонній меті - захисту Японії або виходили поза просторові межі його відповідальності. Прикметною рисою домовленостей стало взаємне прагнення Японії та США використати існуючий механізм військово-політичного співробітництва для відповіді на нетрадиційні загрози транскордонного характеру та використання його як бази для проведення революції у військовій справі, що передбачає ведення безконтактних війн на основі застосування високоточної зброї.

Рамковими документами підтверджувалася універсальність союзного договору як інструмента стримування супротивника. Об'єктами, проти яких направлений союз в постбіполярний період, є Китайська Народна Республіка, Корейська Народно-Демократична Республіка та Російська Федерація. Виключно антикитайська спрямованість Декларації і керівних принципів лишається спірною.

У третьому розділі - «Концептуальне реформування японсько-американського союзу» розглядається еволюція національних японсько-американських військово-політичних стратегій використання союзу та особливості його реформування як ключового елементу системи американських союзів у Східній Азії. У даній частині роботи також осмислюються процеси реформування японського концепту визначальності зв'язків зі США для ведення зовнішньополітичної діяльності та систематизуються підходи до змін у японсько-американському союзі в контексті розв'язання проблеми комплексного забезпечення національної безпеки Японії.

Автор прийшов до висновку, що в результаті проведених реформ, саме японсько-американський союз на сьогоднішній день є одним з двох в усій мережі американських союзів в АТР, потрібних для виконання не допоміжних завдань, а основних, в т.ч. стримування регіональних супротивників. Причому, на відміну від австралійсько-американського союзу, він спрямований не проти однієї держави, а відразу проти трьох. Тобто внаслідок фрагментаризації триярусної системи американських союзів об'єктивно посилилася вага й роль співробітництва США та Японії. Для Японії проведені реформи і нинішній статус союзу розширили коло питань, для вирішення яких він може застосовуватися як інструмент реалізації зовнішньополітичного інтересу. У фокусі уваги Токіо уже перебувають питання не суто оборонного характеру, а безпекового.

Зазначається, що в постбіполярний час Японія була вимушена підпорядкувати свою зовнішньополітичну діяльність розв'язанню двох актуальних і вкрай важливих завдань:

Створенню сприятливих умов для набуття Японією статусу самостійного центру сили, досягнення, щонайменше, регіонального лідерства;

Полегшенню комплексу «трьох тягарів», який включав:

Неможливість навіть тимчасового дотримання автаркічних тенденцій в економічній, політичній та військово-стратегічній сферах, автономності прийняття рішень у зазначених сферах - так би мовити, «опори на власні сили»;

Вимушену односторонню орієнтацію на США;

Реально існуючу асиметрію у відносинах зі Сполученими Штатами.

У розділі наголошується, що зовнішнє та внутрішнє середовища регіональної системи міжнародних відносин виявилися несприятливими для досягнення Японією регіонального, чи, тим більше, глобального лідерства. Після зникнення СРСР з політичної карти світу на авансцені з'явився Китай - новий амбітний гравець, який прагнув подібних цілей, в першу чергу розширення сфери свого впливу. У зв'язку з проблемами внутрішнього розвитку країни можливості для досягнення амбітної політичної мети відразу після закінчення «холодної» війни були обмежені, а пізніше, з огляду на вищезазначене, зовсім втрачені. Зміцнення союзу знову набуло сенсу, оскільки лише разом зі США можна було ефективно стримувати КНР. Кооперація з наймогутнішою державою світу була зумовлена й перспективами отримати вирішальний вплив у регіоні, можливостями збільшити свій потенціал структурної сили. Було обрано інші засоби, щоб досягти мети. Створювався цікавий парадокс, коли, щоб стати в кінцевому рахунку незалежним центром сили, регіональним лідером і позмагатися в майбутньому за лідерство у глобальному масштабі, Японії потрібно було не унезалежнюватися і полегшувати «тягарі», а навпаки, ще зміцнювати союз зі США.

Четвертий розділ - «Нові виміри функціонування японсько-американського союзу в регіональному безпековому середовищі та поза ним» присвячено розгляду способів протистояння сучасної миротворчої діяльності японських Сил самооборони в контексті розширення географічних рамок японсько-американського військово-політичного союзу та новій ініціативі військово-технічного співробітництва в рамках союзу, якою є Західнотихоокеанська система протиракетної оборони театру воєнних дій (ПРО ТВД).

Було встановлено, що скромна діяльність Японії з підтримки миротворчих операцій Організації Об'єднаних Націй на початку 1990-хх років перетворилася на повноформатну участь у війні з тероризмом у першій половині 2000-хх років. Причому ця діяльність координується в рамках японсько-американського військово-політичного союзу. Японія дедалі більше нагадує «Велику Британію Далекого Сходу», яка не має іншого вибору, ніж підтримувати курс Сполучених Штатів Америки на здійснення силової політики та брати участь у т.зв. гуманітарних інтервенціях. Незважаючи на відчайдушні спроби Японії контролювати свої міжнародні зобов'язання, встановивши для них певні часові рамки, і регламентацію подібних випадків т.зв. антитерористичним пакетом, який дозволяв здійснення місій на разовій основі, все ж було створено прецедент для відправки військ поза межі регіону для виконання завдань, які у деяких випадках не передбачені чинними міжнародно-правовими домовленостями та існуючим національним законодавством. Так, якщо миротворча місія в Афганістані має під собою легітимну базу, оскільки існує відповідна резолюція ООН, а преамбула Конституції Японії містить відповідні посилання на бажання Японії зберегти мир у всьому світі, то участь в окупації Іраку всупереч усім нормам, та пряме зізнання Дзюнітіоро Коідзумі про своє ставлення до допомоги Іраку як до допомоги своєму американському союзникові, ніякого іншого обґрунтування знайти не може.

Механізм використання Сил самооборони для надання допомоги США має іншу основу, ніж зазвичай, ґрунтуючись на виконанні угоди про надання взаємної тилової допомоги, преамбули Конституції та дотриманні норм антитерористичного пакету. Такі основоположні документи японсько-американського військово-політичного співробітництва, як Декларація Клінтон - Хасімото та Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва не регламентують випадки відправки військ закордон для участі у разових коаліціях.

У середньостроковій перспективі можна очікувати тільки подальшої радикалізації зовнішньої політики Японії, особливо у її безпековій сфері.

Що до військово-технічного співробітництва, то нові ініціативи позитивно вплинули на зміцнення союзу. При цьому саме остання складова зменшує асиметричність союзу, виключає пасивність японської сторони: розгортання і функціонування Західнотихоокеанської ПРО ТВД має стосунок не тільки до оборони Японії, але й до убезпечення обох союзників від ракетних ударів. Тим самим, Японія опосередковано бере участь у захисті США від нападів, що дедалі більше ставить під сумнів твердість відмови від колективної самооборони.

ВИСНОВКИ

Зміни в японському оборонному законодавстві після теракту в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 року засвідчують появу нової тенденції: розмивання основного принципу функціонування і розбудови Сил самооборони, відомого як «сенсю боей» («оборони заради оборони» - П.Д.). Дедалі більш очевидним є розходження між документально зафіксованим та практичною стороною тлумачення таких питань, як можливості реалізації права на колективну самооборону, відміни трьох принципів експорту озброєнь, оборонного будівництва, зміни повноважень і розбудови Сил самооборони. Поки що зарано говорити про певні процеси мілітаризації у японському суспільстві, але те, що з кожним роком прихильників відмови від статусу демілітаризованої країни серед японців більшає, є доконаним фактом. Це підтверджують як соціологічні опитування, так і прихід до парламенту радикальніше налаштованих у цьому питанні сил. Причому заяви про перегляд обмежуючих положень звучать і серед більшості, і серед частини опозиції. Характерним для них є лозунг «Нехай Японія стане нормальною країною!». Слід також відмітити, що дискусія відбувається на регулярній основі і є не загальноорієнтованою, а предметною: реалізувати право у повній мірі право на колективну оборону, відмінити три принципи експорту зброї, змінити повноваження Сил самооборони. Вже є навіть певні результати таких обговорень. По-перше, офіційними урядовими органами при регламентації діяльності Сил самооборони не виключається також і тлумачення преамбули Конституції, що дозволяє використовувати збройні сили не з метою захисту, але й для підтримання миру й безпеки загалом. Крім того, 14 травня 2007 року, ухваливши Закон про процедуру внесення поправок до Конституції, японський парламент створив дієвий законодавчий механізм зі втілення в життя настанов статті 96 Основного закону країни, якою передбачено можливість внесення змін до останнього. Тим самим значно спрощується процедура відміни обмежуючої 9-ої статті Конституції. На даний момент достатньо рішення з боку прем'єр-міністра, щоб ініціювати зазначену процедуру. По-друге, ведучи спільні зі США розробки протиракет для Західнотихоокеанського ПРО ТВД, вперше з 1967 року Японія зробила виняток з накладеного вето на експорт зброї. По-третє, повноваження Сил самооборони значно розширилися, а миротворча діяльність з другорядного завдання стала їхнім основним призначенням. Крім того, саме операції з підтримання миру в Афганістані й Іраку можна розцінювати як різновид союзницької допомоги. Характерно, що відмова Японії від післявоєнного пацифізму позитивно відображається на якісному зміцненні військово-політичного співробітництва між Токіо та Вашингтоном.

Адаптація договірно-правового механізму союзу була вмотивованою реакцією на ту критичну кількість змін, що відбувалися в зовнішньому та внутрішньому середовищах регіональної системи. Існує прямий причинно-наслідковий зв'язок між реформуванням союзу й закінченням «холодної» війни.

Прийняття нових Керівних принципів японсько-американського оборонного співробітництва та Декларації Клінтон - Хасімото, деталізувало зміст і по-новому визначило сутність положень рамкового японсько-американського Договору про взаємну безпеку та співробітництво в умовах постбіполярних реалій. Тим самим були розширені його функції та зона відповідальності. Вперше завдання цього органу співробітництва стали охоплювати сферу безпеки, а не лише одну з її складових - сферу оборонних приготувань. У результаті подібні кроки зміцнили і розширили основу японсько-американського співробітництва. Незважаючи на це, підписані домовленості мали компромісний характер. Це зумовлено відмінністю національних інтересів, і, відповідно, установок національних політик щодо союзу та союзника.

Прагнення спільно реалізувати співпадаючі інтереси у східноазійському просторі об'єктивно посилило зацікавленість і взаємозалежність обох сторін у питаннях розбудови спільного режиму безпеки. Але якщо до цього часу співробітництво мало виразно яскравий асиметричний характер, то тепер співпраця між обома державами розвивається більш симетрично. При цьому слід усвідомлювати те, що повністю загальна асиметрія у військово-політичних відносинах Токіо та Вашингтона не зникла.

Прикметним є те, що створена після закінчення «холодної» війни нормативна база передбачає стримування не лише однієї, а цілого ряду держав, що становлять загрозу японсько-американському режиму безпеки. Тому можна вести мову про універсальність союзного договору в якості інструменту стримування як КНР, так і КНДР та РФ.

Союзники, безумовно, мають спільне й відмінне у своїх стратегіях використання союзу. Для Японії остання є самостійним явищем, в той час як для Сполучених Штатів Америки вона узгоджується з глобальною. Схожим є бажання сторін використати напрацьовані результати для встановлення особливих відносин з іншими країнами регіону у сфері безпеки. Але якщо Японія намагається вивести їх на якісно новий рівень і розширити коло питань, де можлива співпраця, то США використовують свій потенціал для створення «коаліцій за бажанням». Американський підхід є більш вузьконаправлений, ніж японський. Іншими словами, для Токіо важливі однаковою мірою як вертикальний, так і горизонтальний аспекти інтеграції (рівень + кількість учасників); Вашингтоном пріоритетною є навіть не інтеграція, а зближенню з іншими учасниками міжнародних відносин такою мірою, щоб стало можливим їхнє залучення до Антитерористичної коаліції.

Варто зазначити, що в перспективі вимальовується «тривимірна» система забезпечення національної безпеки Японії. Нижчий, національний, щабель - це «надзвичайне» та оборонне законодавство, середній, регіональний, - союз зі Сполученими Штатами, найвищий, глобальний - миротворча діяльність. Загалом для Токіо характерне розширення сфери реалізації своїх національних інтересів, причому ним дедалі менше враховуються просторово-часові обмеження.

У зв'язку з фрагментаризацією триярусної системи американських союзів у Східній Азії для Сполучених Штаті Америки збільшилися вага й значення співробітництва з Японією. Для Токіо проведені реформи розширили коло питань, для вирішення яких союз може застосовуватися. Не позбавленою сенсу виглядає точка зору, що наступними кроками США і Японії будуть залучити до їхнього спільного режиму безпеки Сеул і Канберру. Власне, у березні 2007 року між Японією, Австралією та Південною Кореєю вже були підписані угоди у галузі безпеки.

Слід сказати, що японська сторона протягом всього постбіполярного часу двічі змінювала свій підхід до функціонування союзу. У період протягом 1991 - 1996 років для Японії найбільш прийнятним був варіант «оптимізації витрат», що передбачав зменшення внеску в союз і перенаправлення вивільнених коштів на модернізацію Сил самооборони. Токіо знизив для себе пріоритетність союзу порівняно з іншими інструментами забезпечення національних інтересів у міжнародному середовищі. Але вже в другій половині 1990-х років значення союзу для Японії значно зросло у зв'язку з появою нових загроз її національним інтересам. Відбулося сполучення в один варіантів «зміцнення союзу» та «оптимізації витрат». Було підтверджено новий, більший рівень зобов'язань перед своїм американським партнером. Реструктуризація статей витрат і перенаправлення вивільнених коштів трапляються значно рідше, в основному під час скорочення військових баз США на Окінаві.

Альтернативною формою японсько-американського співробітництва в галузі безпеки, що дозволяє обійти існуючі обмеження японського законодавства, а також обмеження, що склалися у практиці державного управління, зокрема фактично існуючу заборону в повній мірі скористатися правом на колективну оборону, є миротворча діяльність Сил самооборони. Вона дозволяє Японії надати допомогу своєму союзникові у тих випадках, які знаходяться поза зоною відповідальності союзу або ж подібна діяльність не входить до його функцій. У зв'язку з тим, що Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва та Декларація Клінтон - Хасімото не регламентують випадки відправки військ закордон, для цього передбачено іншу юридичну основу, яка ґрунтується на трьох компонентах:

Угоді про надання взаємної тилової допомоги;

Офіційному тлумаченні преамбули конституції, яка дозволяє проведення силових акцій для збереження миру;

Законі про спеціальні антитерористичні заходи, який входить до т.зв. Антитерористичного пакету.

Вважаємо передчасним говорити про те, що Японія втягнута остаточно в глобальну стратегію і США та під її диктатом також проводить силовий курс. Глибший аналіз зазначених вище документів дозволяє говорити про створення системи убезпечення від дилеми оборони. По-перше, здійснення місій потребує ухвалення спеціального законопроекту. По-друге, ухвалення не створює прецедент, тобто не може служити основою для прийняття подібного рішення, що стосується відправки миротворчих сил в іншу точку Земної кулі. По-третє, кожна місія відбувається на разовій основі. По-четверта, кожна місія обмежена у часі. У Токіо є свої власні причини, з яких він бере участь у «коаліціях за бажанням». Водночас слід визнати, що ця система убезпечення не є нездоланною. Вона вже один раз дала збій, що мало наслідком відправку японських військовослужбовців до Іраку.

Розгортання спільної Західнотихоокеанської системи протиракетної оборони театру воєнних дій є найновішою ініціативою японсько-американського двостороннього співробітництва у сфері безпеки. Саме вона зробила багатоплановим одностороннє донедавна військово-технічне співробітництво, яке зводилося в основному до закупівлі Японією американських зразків зброї. Проект створення ПРО ТВД позитивно вплинув на подальше розширення співпраці в рамках союзу. З'явилася ще одна дотична, від якої залежить національна безпека обох країн. Причому система Західнотихоокеанської ПРО ТВД не є суто технічним елементом для захисту оборонного простору, який уже склався. До цього часу асиметричний союзний договір передбачав по суті оборону Японії. Існуючі домовленості не передбачали також захист території США. З підписанням відповідних домовленостей щодо розгортання Західнотихоокеанської ПРО ТВД ситуація змінилася. Японія, щонайменше, опосередковано, бере участь в обороні США, оскільки перехоплюючи ракети і визначаючи джерело загрози, вона не може точно визначити, проти кого вони спрямовані. Ціллю можуть бути як японські об'єкти та мешканці, так і громадяни США (зокрема, військовослужбовці) чи власність, що їм належить. Тим самим це вже не простір взаємної відповідальності за оборону Японії, як це було раніше, а взаємна відповідальність за безпеку від ракетних ударів.

Реформи у галузі військово-технічного співробітництва наблизили завершення процесу трансформації японсько-американського військово-політичного союзу в умовах постбіполярних реалій. Союз став відповідати вимогам успішного функціонування в ХХІ столітті. З високою долею ймовірності можна прогнозувати наступну хвилю реформ союзу вже після відміни «пацифістських» норм національного законодавства Японії. Але вони не стосуватимуться універсального союзного Договору про взаємне співробітництво та безпеку, а також рамкових документів, підписаних у другій половині 1990-хх років. Такого варіанту розвитку подій слід очікувати у середньостроковій перспективі. У більш віддаленій перспективі не виключена зміна сутності союзницьких зобов'язань, зокрема резервування можливості надання прямої союзницької допомоги з боку Токіо. Це призведе до заміни союзного договору. У такому разі блок перетвориться на східноазійський аналог НАТО.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті в наукових фахових виданнях

Драган П.І. Японсько-американський союз в умовах постбіполярних реалій і проблема забезпечення національної безпеки Японії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Міжнародні відносини»: Збірник наукових праць. - Вип.33-34. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2006. - С.26-28.

Драган П.І. Реформування договірно-правового механізму японсько-американського оборонного співробітництва у 1990-ті роки // Дослідження світової політики: Зб.наук. праць. - Вип.39 / Відп. ред. Л.О. Лещенко. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2007. - С.57-76.

Драган П.І. Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва: новий механізм координації союзницької політики. Новий функціональний вимір діяльності та нові компроміси // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. - Вип. 41. - Київ: «ІНТАС», 2008. - С. 330- 341.

Публікації, в яких додатково відображено результати дисертаційного дослідження:

Драган П.І. Проблема Окінави у відносинах між Токіо та Вашингтоном // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. - Вип.64. Част.ІІ. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2006. - С.7-11.

Драган П.І. Питання боротьби з тероризмом у зовнішній і внутрішній політиці Японії // ХІ Сходознавчі читання А. Кримського. - Київ: Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2007. - С.103-105.

АНОТАЦІЇ

Драган П.І. Трансформація японсько-американського військово-політичного союзу в постбіполярний період. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук зі спеціальності 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2009.

Дисертацію присвячено встановленню особливостей процесу трансформації, напрямів еволюції японсько-американського військово-політичного союзу, характеру зв'язків з національними союзницькими політиками.

У роботі з'ясовано, яких змін зазнало японське оборонне законодавство після закінчення «холодної» війни, охарактеризовано адаптацію до нових постбіполярних реалій нормативного забезпечення, на якому ґрунтується військово-політичне співробітництво союзників, досліджено особливості еволюції японської та американської стратегій використання союзу.

...