Міжнародний валютний фонд: принципи дії та механізм кредитування

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міжнародний валютний фонд (МВФ) є спеціалізованою установою Організації об'єднаних націй, що була створена 27 грудня 1945 року 28 державами-засновниками з метою регулювання валютно-кредитних відносин та надання допомоги його учасникам.

Так само, як і Світовий банк, МВФ є міжнародною фінансовою інституцією, що займається підтримкою макроекономічної стабільності у світі. Однак, на відміну від Світового банку, діяльність МВФ зосереджена на відносно короткострокових економічних кризах. Світовий банк надає кредити тільки бідним країнам, МВФ може кредитувати будь-яку країну з числа членів, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов'язань.

Міжнародний валютний фонд - це своєрідна каса взаємодопомоги для 187 держав, які є його членами. Згідно з установленими квотами кожен учасник вносить до фонду кошти і бере участь у формуванні органів управління. Потім за рахунок коштів організації здійснюється кредитування бідних країн та підтримується світова економіка.

Внесення коштів до фонду здійснюється за наступною схемою: 1/4 в резервних валютах (долар США, євро, японська йєна, британський фунт стерлінгів) і 3/4 в національній валюті країни-донора. Для приведення внесених коштів до єдиного знаменника використовується внутрішня валюта МВФ - так звані «спеціальні права запозичення» (SDR). В SDR МВФ веде усі свої розрахунки і видає кредити. SDR можна обміняти на будь-яку іншу валюту світу в рамках МВФ або за його межами.

Формально на зборах фонду його учасники намагаються дотримуватися принципу одноголосності. На практиці фактичне управління МВФ здійснюють країни, що володіють найбільшою квотою внесених коштів. Найбільшу кількість голосів мають США (17,1%), Німеччина (6%), Японія (6,1%), Велика Британія (5%), Франція (5%), Саудівська Аравія (3,2%), Китай (2,9%) і Росія (2,7%). Сумарна частка країн ЄС становить 30,3%. За традицією МВФ завжди очолювали європейці. На противагу МВФ керівником Світового банку завжди призначався американець. Цього негласного правила дотримуються вже більше 50 років. Спочатку МВФ надавав кредити на покриття тимчасових розривів платіжних балансів. Оскільки, фонд не бере застави, а кредит може бути «проїдений», пропонувалися певні рекомендації, які ніби нормалізують економічну ситуацію країни-позичальника і забезпечують повернення кредиту. Щоб уникнути звинувачень у втручанні у внутрішні справи інших країн, рекомендаціям надавалася форма стабілізаційної програми, яку отримував уряд і центральний банк країни-позичальника.

Набір рекомендацій для кожного боржника зазвичай пропонувався досить специфічний. Проте їх базисна платформа завжди була однозначною:

* жорстка бюджетна і грошова політика;

* лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансових ринків, валютного курсу; міжнародний валютний фонд бюджетний

* зняття обмежень на іноземні інвестиції;

* дерегулювання економіки, захист прав власності, приватизація.

Ця політика була відпрацьована у 80-х роках в країнах Латинської Америки, а після неодноразово застосовувалася до держав Східної Європи в період переходу від планової економіки до ринкової. Таким чином змінилося економічне значення дій МВФ: кредити стали надаватися не під тимчасові розриви платіжних балансів, а з метою реалізації певної економічної політики.

Ресурси МВФ.

Формування ресурсів МВФ відбувається шляхом внесення державою-членом коштів до уставного капіталу Фонду відповідно до її квоти та за рахунок позичених коштів.

Квоти:

Розмір квот для кожної країни-члена встановлюється на підставі її ваги у світовій економіці. При розрахунках квот застосовується спеціальна формула, що являє собою середньозважене значення ВВП (50%), відкритості (30%), економічної мінливості (25%) та міжнародних резервів (5%). Квоти виражаються в спеціальних правах запозичення (SDR, від англ. special drawing rights), розрахунковій одиниці Фонду. Найбільша сума квот припадає на США, Японію, Німеччину, Велику Британію та Францію. Частка 25 найбільш розвинутих країн становить близько 63%.

Внесок кожної країни у статутний капітал МВФ здійснюється на 25% SDR або твердій іноземній валюті (долари США, євро, йєні, фунті стерлінгів) та на 75% в національній валюті. Кожні п'ять років квоти переглядаються у зв'язку з тим, що змінюється місце країни у світовій економіці.

Квота визначає кількість голосів країни-членів. Голоси країни складаються з базової кількості голосів плюс один голос за кожні 100 тис. SDR. Згідно з реформою 2008 року базова кількість голосів країни-учасниці складає 5,5% від загальної кількості голосів, що дозволило збільшити число базових голосів з 250 до 677 на кожного учасника. Кількість базових голосів зростає разом зі сплатою підвищення квот державами, що мають право на спеціальне підвищення. Крім того, розмір квоти визначає обсяг фінансування, на який країна може розраховувати.

Перегляд розмірів квот відбувається кожні п'ять років. Зміна квоти держави відбувається за попередньою домовленістю з нею та ухвалюються 85% від усієї кількості голосів. При загальному перегляді квот вирішуються питання щодо загального розміру збільшення та його розподіл між країнами-членами. Загальний перегляд квот дозволяє МВФ оцінити адекватність квот відносно потреб держави-члена у фінансуванні її платіжного балансу та її здатності самостійно забезпечити цю потребу.

Розподіл квот дозволяє збільшити квоти країн-учасниць з урахуванням зміни їхнього місця в світовій економіці.

Запозичені кошти:

МВФ у своїй діяльності використовує й запозичені кошти. Фонд користується кредитом групи десяти в межах 17 млрд SDR. Фонд також одержує позики центрального банку і казни Саудівської Аравії та деяких інших країн. Загальна сума позик не повинна перевищувати 60% загального обсягу квот.

Основні механізми кредитування:

1. Резервна частка. Перша порція іноземної валюти, яку країна-член може отримати від МВФ в межах 25% квоти, називалася до ямайської угоди «золотою», з 1978 року -- резервною часткою (Reserve Tranche). Резервна частка визначається як перевищення величини квоти країни-члена над сумою, яка знаходиться на рахунку Фонду національної валюти даної країни. Якщо МВФ використовує частину національної валюти країни-члена для надання кредиту іншим країнам, то резервна частка такої країни відповідно збільшується. Непогашена сума позик, наданих країною-членом Фонду в рамках кредитних угод ГСЗ і НСЗ, формують її кредитну позицію. Резервна частка і кредитна позиція разом складають «резервну позицію» країни-члена МВФ.

2. Кредитні частки. Кошти в іноземній валюті, які країна-член може отримати понад розмір резервної частки (у випадку її повного використання авуари МВФ в валюті країни досягають 100%), поділяються на чотири кредитні частки, або (Credit Tranches), які становлять по 25% квоти. Доступ країн-членів до кредитних ресурсів МВФ в межах кредитної частки є обмеженим: сума валюти країни в активах МВФ не може перевищувати 200% її квоти (враховуючи 75% квоти, яка внесена відповідно до підписки). Таким чином, гранична сума кредиту, яку країна може отримати в Фонді завдяки використанню резервної і кредитної частки, становить 125% її квоти. Але угода надає МВФ право призупиняти це обмеження. На цій підставі ресурси Фонду у багатьох випадках використовуються в розмірах, які перевищують зафіксовану у статуті межу. Тому поняття «верхні кредитні частки» (Upper Credit Tranches) стало означати не лише 75% квоти, як в початковий період діяльності МВФ, а суми, які перевищують першу кредитну частку.

3. Домовленості про резервні кредити стенд-бай (Stand-by Arrangements) (з 1952 року) забезпечують країні-члену гарантію того, що в межах визначеної суми і протягом терміну дії угоди, вона може за дотримання визначених в угоді умов безперешкодно отримувати від МВФ іноземну валюту в обмін на національну. Така практика надання кредитів являє собою відкриття кредитної лінії. Якщо використання першої кредитної частки може бути здійснено у формі прямого придбання іноземної валюти після схвалення Фондом її запиту, то виділення коштів понад верхню кредитну частку відбувається шляхом домовленості з країнами-членами про резервні кредити. З 50-х і до середини 70-х років угоди про кредити «стенд-бай» укладалися строком до 1 року, з 1977 року -- до 18 місяців і навіть до 3 років у зв'язку із збільшенням дефіцитів платіжних балансів.

4. Механізм розширеного кредитування (Extended Fund Facility) (з 1974 року) доповнив резервну і кредитні частки. Він призначений для надання кредитів на більш тривалий період і в більших розмірах по відношенню до квот, ніж в рамках звичайних кредитних часток. Підставою для звернення країни до МВФ з проханням про надання кредиту в рамках розширеного кредитування є серйозні порушення рівноваги платіжного балансу, які були спричинені несприятливими структурними змінами у виробництві, торгівлі або цінах. Розширені кредити зазвичай надаються на 3 роки, за необхідністю -- до 4-х, визначеними порціями (траншами) через певні проміжки часу -- раз на півроку, щоквартально або (в деяких випадках) щомісячно. Головним призначенням кредитів «стенд-бай» і розширених кредитів є сприяння країнам-членам МВФ в реалізації макроекономічних стабілізаційних програм або структурних реформ. Фонд вимагає від держави-позичальника виконання певних умов, до того ж, їх жорсткість збільшується поступово з переходом від однієї кредитної частки до іншої. Деякі умови необхідно виконати до моменту отримання кредиту. Зобов'язання країни-позичальника передбачають проведення нею відповідних фінансово-економічних заходів, фіксуються в Листі про наміри (Letter of intent) або Меморандумі про економічну і фінансову політику (Memorandum of Economic and Financial Policies), які подаються до МВФ. Процес виконання зобов'язань країною, яка отримала кредит, контролюється шляхом періодичної оцінки передбачених домовленістю спеціальних цільових критеріїв реалізації (Performance criteria). Ці критерії можуть бути або кількісними (відносяться до певних макроекономічних показників), або структурними (відображають певні інституційні зміни). Якщо МВФ прийме рішення, що країна використовує кредит не за призначенням, не виконує взятих на себе зобов'язань, то в цьому випадку Фонд має право обмежити її кредитування або відмовити в наданні наступного траншу. Таким чином, цей механізм дозволяє МВФ здійснювати економічний тиск на країни-позичальники.

У липні 2010 р. Україна ухвалила нову програму співробітництва з МВФ, яка передбачала виділення Україні кредиту на загальну суму 10 млрд. СПЗ (15,1 млрд. дол. США), строком на 2,5 роки. 2 серпня 2010 р. Україна отримала перший транш згідно нової програми у розмірі 1250 млрд. СПЗ (1,89 млрд. дол. США), з них до бюджету направлено 675 млн. СПЗ (1,022 млрд. дол. США).

За умовами програм, Україна повинна була поетапно скоротити дефіцит Державного бюджету України до 3,5% ВВП в 2011 р. та до 2,5% у 2012 р. і взяла на себе зобов'язання скоротити Державний борг нижче 35% ВВП до 2015 р.. Нажаль, таких оптимістичних показників не було досягнуто в жодному із періодів.

Загалом, в рамках співробітництва з МВФ протягом 2008-2013 рр. Україна отримала 9250 млн. СПЗ (еквівалент 14430 млн. дол. США).

На теперішньому, тобто VI етапі співробітництва України з МВФ, який розпочався з 11 березня 2015 р., Рада Директорів МВФ ухвалила рішення щодо чотирьохрічної програми співробітництва з Україною в рамках механізму розширення кредитування (EFF) обсягом 17,5 млрд. дол. США, що відповідає 900% квоти. У рамках зазначеної програми Україна отримала терміново 5 млрд. дол. США, з них 2,7 млрд. дол. США (1,915 млрд. СПЗ) буде направлено до Державного бюджету України. Економічна програма, розроблена разом з МВФ, передбачає:

1. Забезпечення фінансової стабільності шляхом формування ефективної грошово-кредитної політики для забезпечення стабільності цін; гнучкість валютних курсів та комплексну стратегію для зміцнення фінансового стану банків за рахунок рекапіталізації банків, скорочення кредитування та врегулювання проблемних активів, що має значний вплив на відновлення довіри населення до банківських структур .

2. Зміцнення державних фінансів. Перегляд видатків та їх скорочення забезпечить бюджетну консолідацію у наступному періоді. Разом з проведенням реформ у паливно-енергетичному комплексі зменшення бюджетних дисбалансів з високою ймовірністю призведе до стабільної ситуації з державним боргом. Програми соціального захисту будуть реорганізовані для захисту бідних верств населення.

3. Продовження структурних реформ. Включають реформи управління, в тому числі боротьба з корупцією і судові заходи, реформи податкової адміністрації, реформи державних підприємств для того щоб підвищити якість управління та зменшити бюджетні ризики.

Державний та гарантований державою борг у 2014 р. становив 1100,8 млрд. грн. (70,3% ВВП), що на 88,2% більше, ніж на початок року. Суттєвий вплив на зростання боргу мала девальвація гривні. Державний борг на кінець грудня 2014 р. становив 947 млрд. грн. Під дією курсового чинника зовнішній державний борг зріс більше ніж у 2 рази - до 486 млрд. грн. Внутрішня складова державного боргу також зросла на 79,4% - до 461 млрд. грн. Водночас у доларовому еквіваленті державний та гарантований борг знизився на 3,4 млрд. дол. США - до 69,8 млрд. дол. США.

Варто підкреслити, що Україна, отримавши кошти від МВФ, вирішує проблему зростаючого дефіциту державного бюджету і державного боргу, нарощуючи ті самі борги. Стрімке нарощування боргу, його обслуговування та погашення вимагає нових запозичень.

Сектори загального державного управління та органи грошово-кредитного регулювання збільшили свої зобов'язання до 34,7 млрд. дол. США. У III кварталі 2014 р. було залучено: кредитів від Світового банку (0,5 млрд. дол. США), Канади та Японії (0,3 млрд. дол. США), кредит Stand-buy від МВФ - 1,4 млрд. дол. США. Нажаль, для погашення заборгованості перед МВФ, Україна вимушена брати нові кредити у досить великих розмірах, у зв'язку з чим фінансовий борг країни стане нагадувати фінансову піраміду. Україна через надмірні зовнішні запозичення перетворюється на державу, яка сидить на «кредитній голці». Окрім того, за рахунок залучення зовнішніх коштів економіка розвиватись не буде та досягти за короткий чотирьохрічний термін структурних реформ неможливо. Держава не може сподіватись на одночасне вирівнювання платіжного балансу через фінансову позику, стійкого економічного зростання можна досягли лише з позитивним зовнішньоторговельним сальдо та міцним вітчизняним виробництвом.

Таким чином, основним завданням уряду України повинно бути не відновлення співробітництва з МВФ, а перебудова економічної політики. Отримання наступних траншів, не є засобом подолання кризи, а лише відтягує час до неминучого дефолту.

Размещено на Allbest.ru