Особливості управління економікою КНР

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ

ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

Інститут економіки та менеджменту

Кафедра Маркетинг

Контрольна робота

з дисципліни “Міжнародна економіка”

на тему:

“Особливості управління економікою КНР ”

Виконав:

Кучеренко Олександр Іванович

Перевірив:

к.е.н. доцент Сухоруков А.І.

Київ 2015

План

Вступ

1. Охарактеризувати загальні особливості розвинутих країн

2. Особливості державного управління економікою КНР

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Китайська Народна Республіка -- потужна аграрно-індустріальна країна. Розвиваються традиційні галузі промисловості -- текстильна, вугільна, чорна металургія, фосфорно-фаянсове виробництво, також створені нові галузі -- нафтопереробна, газова, хімічна, авіаційна, космічна, електронна, машинобудування, приладобудування. Китай займає провідні позиції у світі з видобутку вугілля, цементу, виробництва мінеральних добрив, сталі, електроенергії. Розвинені сучасні види транспорту. Довжина (1996, тис. км) залізниць 72,9, автошляхів 1157. Головні морські порти: Шанхай, Тяньцзінь з Сіньганом, Далянь, Гуанчжоу з Хуанпу, Чжаньцзян, Ціньхуандао, Ціндао. В країні діють бл. 500 внутрішніх і 60 міжнародних авіаліній.

1. Охарактеризувати загальні особливості розвинутих країн

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи -- у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс -- це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, Мґянма тощо, всього -- 48-50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

· багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

· високі темпи росту населення;

· спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;

· значна залежність від іноземного капіталу;

* вплив традиційних інститутів в економіці.

Тепер про ці риси детальніше.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "третього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськими країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.

Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розвиваються, обґєднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвиваються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвинених держав національний приватнокапіталістичний уклад знаходиться на стадії формування.

Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу повґязана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бензоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, повґязані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність -- наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Постколоніальний поділ праці сформувався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.

Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "третього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу виробництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів виникав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органічний та взаємоповґязаний процес постійного нагромадження.

У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливання іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє органічне взаємоувґязування розвитку елементів моделі. Імітація починається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви населення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автоматично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.

Нові технології, що впроваджують тут ТНК, переважно не є новітніми, проте є дорогими.

Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномірно. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель поєднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить 30 %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, Мґянмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії -- 50 %. У присахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн. чол.

Перенаселення -- це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки -- в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії -- в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % -- в Африці, 8 % -- у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.

2. Особливості державного управління економікою КНР

Викликає значний інтерес досвід державного регулювання і планування в КНР, де економічна реформа, розпочата більше 10 років тому, здійснювалася повільними темпами, що пояснювалося прискореним переходом народного господарства до ринкових відносин, поспішним скороченням сфери директивного планування, бажанням отримати від реформи швидку віддачу. З метою стабілізації економіки і зміцнення бюджету країни вироблені нові підходи до управління народним господарством, посилення державного регулювання господарського життя. Змінилася позиція і щодо переходу до ринкової економіки. Вирішення проблеми плану і ринку поставлено в залежність від конкретних умов, факторів часу та балансу між попитом і пропозицією. В одних випадках може і повинен переважати план, а в інших - ринок, економічні методи управління.

Під конкретними умовами розуміють особливості галузей народного господарства: рівень усуспільнення виробництва, направленість діяльності підприємств на виконання загальнодержавних і міжпровінційних завдань. У базових галузях (енергетиці, транспорті, виробництві зерна, бавовни, рослинного масла) провідне місце займає план. У легкій, текстильній промисловості, цивільному машинобудуванні та інших переважають ринкові механізми. китайський республіка економічний капіталізм

Фактор часу означає, що співвідношення плану і ринку в окремі періоди часу змінюється. При погіршенні економічного становища роль плану і планових механізмів зростає, і навпаки.

В останні роки в КНР перевага надається плану і мотивується це тим, що економічна стратегія зорієнтована на зміцнення державного сектора та державної власності. Іншим формам власності відводиться допоміжна роль, і вони не посідають провідного місця.

У цей час у КНР ведеться пошук вирішення проблеми оптимального поєднання інтересів центру і провінцій. Запроваджується порядок, при якому провінції і регіони мають широкі права в формуванні своєї фінансової бази, а їх відносини з центром поставлені на нормативну базу.

Ключовим питанням реформи залишається вдосконалення виробничих відносин в основній ланці економіки - на державних підприємствах.

Значний розвиток в останні роки отримали в КНР спеціальні економічні зони, які, з одного боку, мають важливе значення в торговому і платіжному балансах країни (їхня частка в експорті Китаю складає 37 %), а з другого - служать полігоном для відпрацювання нового господарського механізму, який базується на використанні ринкових відносин і залученні іноземного капіталу. Економічні зони забезпечують високі темпи приросту виробництва, швидке впровадження у виробництво досягнень НТП, розвиток сучасної системи господарського законодавства, формування нового типу управлінського персоналу, впровадження прогресивних форм організації й оплати праці, поліпшення соціальних умов.

Багатоукладність економіки КНР, існування різних форм власності, спільних та іноземних підприємств викликають високі вимоги до державного регулювання, яке здійснюється шляхом збільшення частки централізованих капіталовкладень, введення спеціального податку на нове будівництво, встановлення граничного рівня цін на засоби виробництва, планування цін на важливі продукти харчування і товари першої необхідності, введення державної монополії на торгівлю 10 видами матеріальних ресурсів, організації фінансового ринку.

Стігліц Джозеф Юджин (США) - нагороджений Нобелівською премією у 2001 p. разом з Дж. Ейкерлофом та М. Спенсом за аналіз ринків з асиметричною інформацією. Вони побачили, що сучасний ринок з його недосконалістю не може бути найкращим способом розподілу ресурсів. Лауреати створили нову термінологію, доповнили та описали ринковий механізм.

Дж. Стігліц є визнаним фахівцем у галузі економіки державного сектора. У своїх працях учений основну увагу приділяв дослідженню ролі державних організацій у тих сферах, де вільний ринок виявляється безсилим. Хоч у центрі наукових досліджень ученого перебувають проблеми економіки США, йому вдалося створити систему підходів, у рамках якої уряди різних країн світу можуть вирішувати конкретні політико-економічні питання.

Заслуговують поваги моральні засади вченого. У 1997-2000 pp. Дж. Стігліц обіймав посаду першого віце-президента і головного економіста МБРР. 1лютого 2000 р. вчений пішов у відставку, публічно звинувативши цей банк і МВФ у проведенні неправильної політики в Росії та Південно-Східній Азії. З липня 2000р. працює професором економіки, фінансів і міжнародних відносин Колумбійського університету.

Дж. Стігліц є автором багатьох наукових праць. Найбільш відомими і резонансними є: "Лекції з економічної теорії державного сектора" (1995), "Економіка державного сектора" (1998), "Куда ведут реформы?", "К десятилетию начала переходного периода" (1999).

У сучасному світі спостерігаються бурхливі процеси інтернаціоналізації і глобалізації господарського життя, тому внутрішньо-та зовнішньоекономічні аспекти державного впливу розглядаються в нерозривній єдності, з урахуванням того, що в Європейському Союзі вже склалися форми наднаціонального державного регулювання. Таким чином, можна говорити про чотирирівневий механізм регулювання у країнах Європейського Союзу.

Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною економікою - оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї його скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають обмежити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роздутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. Дж. Стігліц констатує, що масштаби діяльності уряду сьогодні значно більші, ніж півстоліття тому, і наводить дані, які демонструють частку державної власності в галузях виробництва розвинутих країн у 1986 р.

Зазначимо, що за останнє десятиліття істотних змін у наведеній структурі власності не відбулося, тому подана таблиця є дуже показовою для розуміння підходів ряду країн у визначенні ролі та місця державної власності в економіці сучасного суспільства.

Дебати точаться також навколо питань про роль держави у виробництві, здатність приватних фірм забезпечувати людей тими послугами, які нині надає держава.

Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.

Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід практичного розвґязання проблеми ефективності державного підприємництва. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а у змішаних, корпоративних, тобто інтеграційних формах державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві завдяки поєднанню державної і приватної власності дає можливість нівелювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобільності і підконтрольності. Водночас приватний капітал стає менш ризикованим, більш стабільним і прогнозованим.

Висновок

Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

· багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

· високі темпи росту населення;

· спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;

· значна залежність від іноземного капіталу;

Зазначимо, що за останнє десятиліття істотних змін у наведеній структурі власності не відбулося, тому подана таблиця є дуже показовою для розуміння підходів ряду країн у визначенні ролі та місця державної власності в економіці сучасного суспільства.

Дебати точаться також навколо питань про роль держави у виробництві, здатність приватних фірм забезпечувати людей тими послугами, які нині надає держава.

Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.

Список використаної літератури

1.Всемирныйбанк. Годовой отчет. 1994 г. -- Вашингтон, округ Колумбия, 2013. -- 219 с.

2.Дэниеле Джон Д., Радеба Ли X. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. -- 6-е изд. -- М.: Дело Лтд, 2014. -- 784 с.

3.Державніфінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі: Пер. з англ. -- К.: Основи, 2008. -- 542 с.

4.Линдерт П Экономика микрохозяйственных связей: Пер. с англ./Общ. ред. и предисл. О.В. Ивановой. -- М.: Прогресс, 2012. -- 520 с.

5.Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник/А.С. Філіпенко, B.C. Будкін, О.В. Бутенко та ін. -- К.: Либідь, 2012. -- 191 с

6. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підруч. для студентів екон. вузів і ф-тів/А.С. Філіпенко, СЯ. Боринець, В.А. Вергун та ін. -- К.: Либідь, 2012. -- 255 с

7. Мироваяэкономика: Учебник / Под ред. проф. А.С. Булатова. -- М.: Юрист, 2009. -- 734 с.

8. Мировая экономика: введение во внешнеэкономическую деятельность: Учеб. пособие для вузов / М.В. Елова, Е.К. Муравьева, С.М. Пономарева и др.; Под ред. А. Шуркалина, Н.С. Цыпиной. -М.: Логос, 2010. -- 248 с.

9.Пашкус О.В., Мисъко О.В Введение в бизнес. -- Л.: Северо-Запад, 2011. -- 303 с.