Організація Північного Договору - структура європейської колективної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

ДВНЗ «Придніпровська державна академія будівництва та архітектури»

Кафедра Українознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу "Історія сучасного світу»

на тему: НАТО - структура європейської колективної безпеки

№ індивідуального навчального плану студента НР 10357606

№ варіанту контрольної роботи - 10

Виконавець:

студентка, яка навчається за дистанційними технологіями

групи:ОАз-14, Пискунова Анна Юрьевна

Дніпропетровськ

2015р.

План

Вступ

1. Утворення та країни-члени НАТО

2. Цілі та структура організації

3. Стратегічна концепція НАТО щодо безпеки у Європі

4. Особливе партнерство України з НАТО

Висновок

Список літератури

партнерство безпека північний стратегічний

Вступ

НАТО - це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є 19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв'язки з багатьма іншими країнами.

Постановка проблеми. Проблема формування системи європейської безпеки і оборони в сучасному розумінні цього слова гостро постала невдовзі після завершення Другої світової війни. Це спонукало європейські країни до більш тісної співпраці, зокрема, в оборонній галузі. Незважаючи на те, що європейці не були спроможні самотужки, без залучення Сполучених Штатів Америки, запобігти загрозі ззовні, питання співіснування євроатлантичної та суто європейської військово - політичних структур піднімалося час від часу протягом щонайменше півстоліття. Останнім часом воно загострилося і набуло нового якісного звучання у зв'язку із реаліями, що склалися в регіоні Центральної та Східної Європи. Актуальність визначеноі? теми пояснюється тим, що міжнародна діяльність ЄС швидко зростає, особливо у сфері віи?ськово-політичноі? інтеграціі?. Отже, аналіз цієі? діяльності, включаючи можливу участь Євросоюзу в урегулюванні конфліктів, надання допомоги краі?нам з перехідними економічними и? політичними системами, антитерористичну и? міграціи?ну політику вимагає розуміння специфіки формування ЗЗПБ/ЗЄПБО в рамках ЄС, функціонування і?і? інститутів і діяльності, а також визначення місця Євросоюзу в системі інститутів безпеки в Європі початку XXІ ст.

Досить розповсюдженою проблемою в наш час є відносини ЄС - НАТО.

Предметом мого дослідження є організація НАТО, її цілі, структура та стратегічна концепція.

Мета роботи полягає у дослідженні організаціі НАТО як структуру європейської колективної безпеки.

До монографій і публікацій по цій тематиці можна віднести:

публікацію Гончара Б.М. та Гончара Ю.Б. “Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрльно-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання”, надрукованій в “Питаннях нової та новітньої історії” у випуску №41 за 1995 рік, присвяченій проблемам нової Європи та ставленню до них Сполучених Штатів;

статтю Каспрука Б. “НАТО як гарант стабільності та безпеки в Європі”, що була надрукована у газеті “Час” за 9 жовтня 1997 року, і роз'яснювала місце та роль НАТО на сучасному етапі;

працю Воронцова Г.А. “Атлантические отношения и современность”, що була видана у Москві в 1977 році, і яка висвітлює відносини США і Європи в 1945-1970-ті роки;

статтю «Особливе партнерство України з НАТО» на офіційному сайті Міністерства закордонних справ України, яка висвітлює відносини між Україною і НАТО.

При написанні роботи я використовувала також і праці довідного характеру такі як Інтернет-портал Міністерства закордонних справ України, декілька підручникув з Всесвітньої історії, Інтернет-енциклопедія «Вікіпедія» та інші.

На основі вище названної літератури та джерел я ставлю перед собою такі завдання:

Дослідити історію створення та діяльність організаціі у ЄС;

Розкрити структуру цієї організації та її основні завдання;

Висвітлити значення Європи у створенні НАТО;

Відобразити основні перспективи розвитку безпеки НАТО у Європі;

Визначити роль НАТО у структурі європейської колективної безпеки;

Розглянути партнерство України з НАТО.

НАТО є центром врегулювання світових проблем, саме ця організація сприяє налагодженню співробітництва між країнами-членами Північноатлантичного Союзу у політичній, воєнній та економічній, а також науковій та інших невоєнних галузях. Саме тому так багато країн світу прагне до членства в цій організації.

1. Утворення та країни-члени НАТО

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені “доктрина Трумена”, “план Маршала”, НАТО, атлантичне партнерство і лідуюча роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення “холодної війни” перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.

Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО). У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

*2 північно-американські країни) США, Канада,

*3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

*3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

*3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

*1 країна Південної Європи) Португалія.

Розширення Альянсу: 18 лютого 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, 6 травня 1955 p. - ФРН, 30 травня 1982 p.- Іспанія, 12 березня 1999 р. - Польща, Угорщина і Чехія, 2 квітня 2004 - Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина й Словенія, 1 квітня 2009 р. - Албанія й Хорватія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

2. Цілі та структура організації

Організація Північноатлантичного договору є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантична ланка, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основи механізму співробітництва країн-членів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів.5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО.

7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми "Партнерство заради миру" - є головним робочим органом програми "Партнерство заради миру" та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

3. Стратегічна концепція НАТО щодо безпеки у Європі

Створення в Європі специфічної військово - політичної структури - нехай не самодостатньої і обмеженої в можливостях - створює принципову альтернативу НАТО. Практично ніхто в Європі не зневажив би можливістю позбутися заокеанської парасольки часів "холодної війни". Навіть нейтральні країни - Австрія, Фінляндія і Швеція - готові брати участь у спільній оборонній програмі ЄС, але не вважають у цьому зв'язку необхідним свій вступ до НАТО. Але на питання, чи зможе Європа зберігати свій військово - політичний потенціал і забезпечувати безпеку без НАТО, поки що відповіді немає. Європейський корпус без опори на НАТО не зможе виконувати свої завдання. Адже самі країни ЄС, аналізуючи свої можливості, відзначили, що ні засобами стратегічного перекидання військ, ні супутниковим зв'язком, ні системами командування, керування і створення перешкод для ворожих радіолокаційних станцій Європа не володіє. Їй прийдеться покладатися на можливості НАТО протягом принаймні найближчого десятиліття. Так що, по суті, оборонні амбіції ЄС як одного зі світових "полюсів" що найменше безпідставні. Та й амбіцій таких у "ЄС у цілому" немає - переважають розбіжності.

Стратегічна концепція включає такі елементи:

Збереження трансатлантичного зв'язку. У Стратегічній концепції наголошується на неподільності безпеки Європи і Північної Америки, а відтак на міцному й динамічному партнерстві між Європою та Америкою.

Збереження ефективної обороноздатності. Стратегія потребує такого рівня обороноздатності, який забезпечив би ефективність за усіх можливих обставин, від стримування і колективної оборони до операцій з реагування на кризові ситуації. У Стратегічні концепції також вміщуються специфічні директиви щодо необхідних потужностей.

Розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу. В Стратегічній концепції підтверджується, що власне Європейська система безпеки і оборони продовжуватиме розвиватись в межах Альянсу.

У Концепції підтверджується, що цей процес надасть усім європейським членам Альянсу можливість робити більш спільний і ефективний внесок; він підсилить трансатлантичне партнерство і надасть можливість європейським членам Альянсу діяти самостійно, якщо цього потребуватимуть питання готовності Альянсу, ситуація в кожному конкретному випадку і консенсус, а також використовувати ресурси і можливості НАТО для операцій під проводом Європейського Союзу, до яких НАТО не залучено у військовому плані. При цьому європейські члени Альянсу, за бажанням, можуть брати в них широкомасштабну участь.

Запобігання конфліктам і врегулювання криз. Концепція надає Альянсу важливу роль у запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, оскільки операції з реагування на кризові ситуації, подібні до ситуацій у Боснії та у Косові, скоріш за все залишатимуться ключовим аспектом внеску, який Альянс робить у мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні.

Партнерство, співпраця і діалог. У Концепції підкреслюється рішуче бажання Альянсу продовжувати традиційну політику партнерства, співпраці та діалогу з усіма демократичними країнами євро - атлантичного регіону в ім'я збереження миру, розвитку демократії, процвітання та прогресу. В ній зазначено, що цей підхід спрямований на посилення безпеки усіх без винятку і він дає змогу подолати розбіжності, що можуть викликати конфлікт. У Концепції також описані Головні інструменти цієї політики - Рада євро - атлантичного партнерства, Партнерство заради миру, особливі відносини з Росією та Україною і Середземноморський діалог..

Розширення. У Концепції підтверджена відкритість Альянсу для вступу нових членів відповідно до статті 10 Вашингтонського договору і знову наголошено на тому, що НАТО припускає запрошення нових членів до вступу протягом наступних років.

Контроль за озброєннями, роззброєння і непоширення зброї масового знищення (ЗМЗ). В Стратегічній концепції визначається політика Альянсу в галузі підтримки контролю за озброєннями, роззброєння і непоширенням ЗМЗ. У ній підкреслені наміри Альянсу підтримувати цей аспект підходу до безпеки у гармонійному зв'язку з його підходом до оборони; а також підтверджується, що НАТО намагатиметься зміцнювати безпеку і стабільність, утримуючи якомога низький рівень сил, який дає змогу виконувати усі можливі місії.

Впровадження ініціативи Партнерства заради миру (ПЗМ) у 1994 р. додало нового виміру відносинам між НАТО та країнами-партнерами, який уможливлює практичну співпрацю між військовими, що розвивається відповідно до різних інтересів та можливостей країн-учасниць. Програма спрямована на вдосконалення можливостей та потужності у миротворчій діяльності через спільне планування, підготовку, навчання, а відтак через досягнення взаємодії сумісності підрозділів країн-партнерів з відповідними силами країн - членів НАТО. Вона також має на меті сприяти прозорості у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі, а також демократичному контролі над збройними силами.

Рамковий документ включає конкретні зобов'язання, які має взяти на себе кожен учасник з метою співпраці з НАТО для досягнення цілей програми в цілому:

сприяти гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі;

забезпечити демократичний контроль над збройними силами;

підтримувати готовність та військовий потенціал, необхідні для участі в операціях під егідою ООН та/або ОБСЄ;

розвивати відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення можливостей учасників ПЗМ здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії, щодо яких може бути досягнута домовленість;

підготувати, в довгостроковій перспективі, підрозділи, здатні більш ефективно співпрацювати з силами НАТО.

Вдосконалення ПЗМ є невід'ємною частиною зовнішньої адаптації Альянсу. Поряд з особливими стосунками, які розвиваються між НАТО та Росією і НАТО та Україною, воно допомагає створити умови для нової, вдосконаленої системи безпеки в Європі.

Щоб забезпечити подальший розвиток співпраці, НАТО і Європейський Союз повинні зосередитися на зміцненні ключових сил та засобів, підвищенні рівня оперативної сумісності, координації доктрин, планування, розвитку технологій та оснащення, а також на підвищенні якості навчання і підготовки.

Оголошення про досягнення Силами реагування НАТО (СРН) цілковитої оперативної готовності, зроблене на Ризькому саміті 2006 року, ознаменувало важливий поворотний етап в історії Альянсу. Нині Сили швидкого реагування НАТО готові до виконання повного комплексу операцій у будь-якому куточку світу.

З 2004 року, коли було розроблено план створення як національних, так і багатонаціональних Бойових груп, цей напрям роботи є одним із головних завдань у контексті Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). До складу кожної з цих загальновійськових формувань входить 1500 військовослужбовців. У будь-який час дві з цих груп перебувають у стані готовності й можуть терміново розгортатися Європейським Союзом у будь-якому регіоні для реагування на кризові ситуації. Однак для реалізації потенціалу Бойових груп необхідно приділити більше уваги розв'язанню проблем координації діяльності військових та цивільних структур.

Усвідомлюючи, що між СРН та Бойовими групами може відбутися небажане дублювання зусиль, НАТО і Європейський Союз працюють над тим, щоб ці формування доповнювали, а не повторювали дії одна одної. Існуючі програми інвестицій та закупівель не задовольняють потреби сучасних багатонаціональних сил. Ролі НАТО та ЄС у цій галузі мають бути взаємодоповнюючими, а співпраця між двома організаціями повинна забезпечувати військових необхідними матеріально-технічними засобами на основі ефективного співвідношення ціни та якості.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

4. Особливе партнерство України з НАТО

Пріоритетним національним інтересом України у сфері зовнішньополітичної діяльності є розвиток та дальше поглиблення відносин стратегічного партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), з дотриманням принципів, зафіксованих у Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору, підписаній 9 липня 1997 року, Декларації про її доповнення від 21 серпня 2009 року, а також на виконання рішень, прийнятих за результатами засідання Комісії Україна - НАТО на рівні глав держав та урядів (4 вересня 2014 року, м.Ньюпорт, Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії).

Основоположними документами, що продовжують визначати відносини між Україною та НАТО на сучасному етапі, є Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9.07.1997 р.) та Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство (21.08.2009 р.).

Указом Президента України від 24.09.2014 р. № 744/2014 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності», яким визначено, що пріоритетним національним інтересом України у сфері зовнішньополітичної діяльності у 2014 та наступних роках є дальший розвиток відносин стратегічного партнерства України з США, ЄС та НАТО.

23 грудня 2014 року Верховна Рада України прийняла рішення про відмову України від позаблокового статусу, який виявився неефективним у контексті убезпечення держави від зовнішньої агресії та тиску. Внесений Президентом України проект (реєстр. № 1014-3 - був розроблений МЗС України) підтримала конституційна більшість народних депутатів України (303 голоси «за»).

Відповідно, внесені зміни до ст. 6, 8 Закону «Про основи національної безпеки України» і ст. 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», згідно з якими, відновлено курс євроатлантичної інтеграції, а основними напрямами державної політики з питань національної безпеки і основними засадами зовнішньої політики України визначено поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації.

У контексті розвитку відносин України з НАТО на найвищому рівні ухвалені рішення про відмову України від здійснення політики позаблоковості; визначення нової Стратегії національної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 5 травня 2015 року №287/2015); проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони України; вдосконалення системи координації співробітництва України з НАТО; підвищення ефективності під час підготовки та реалізації річних національних програм; досягнення Україною максимального рівня взаємосумісності та спільних спроможностей з НАТО; впровадження стандартів НАТО у військовій сфері.

Відносини між Україною та НАТО мають два основних виміри: політичний діалог і практичне співробітництво. Політичний діалог України з Альянсом забезпечується шляхом двосторонніх контактів на всіх рівнях, включно з міжпарламентським виміром. Провідну роль у поглибленні цього діалогу відіграє Комісія Україна-НАТО (КУН), створена в 1997 р. на виконання положень Хартії про особливе партнерство.

Також домовлено про створення нового Трастового фонду в підтримку України з розмінування та протидії саморобним вибуховим пристроям, визначені напрями партнерства між Україною та НАТО у сфері стратегічних комунікацій.

Підготовлено до підписання Угоду між Урядом України та Організацією Північноатлантичного договору про статус Представництва НАТО в Україні. Таку установу Альянс матиме вперше і саме в Україні. Також вперше в Україні у вересні ц.р. на Яворівського полігону пройдуть командно-штабні навчання з реагування на надзвичайні ситуації «Україна-2015», які відкриватимуть Президент України та Генеральний секретар НАТО.

Від НАТО та її держав-членів продовжує надходити матеріально-технічна, дорадча, тренувальна допомога українському сектору безпеки і оборони.

Для розвитку практичного співробітництва під егідою КУН створено п'ять спільних робочих груп Україна-НАТО (СРГ): з питань воєнної реформи (СРГ ВР); оборонно-технічного співробітництва (СРГО); економічної безпеки; планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру (СРГ ПНС); зі співробітництва з питань науки і довкілля (СРГ НОД).

У 2014-2015 рр. в Україну було направлено 9 радників в оборонній сфері до Офісу зв'язку НАТО в Україні в цілях дорадчої допомоги у підготовці нової Стратегії національної безпеки України; проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони України; досягнення Україною максимального рівня взаємосумісності та спільних спроможностей з НАТО; впровадження стандартів НАТО у військовій сфері (згідно з Коаліційною угодою в рамках реформи ЗСУ передбачається поступовий перехід (до 2019 р. ) на стандарти НАТО (STANAG)).

Для України стратегічне партнерство з НАТО є невід'ємною складовою євроінтеграційного курсу, оскільки доповнює процес внутрішньодержавних перетворень у контексті імплементації Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами - членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VІІ, реалізації Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020», схваленої Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, та виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2014 року № 695 та схваленої Постановою Верховної Ради України від 11 грудня 2014 року № 26-VІІІ, важливими реформами оборонного та безпекового секторів, оборонно-промислового комплексу та національних Збройних Сил. Це дасть змогу зробити процес інтеграції України в європейську та євроатлантичну спільноту комплексним і всеохоплюючим.

Висновок

Створення в Європі специфічної військово - політичної структури - нехай не самодостатньої і обмеженої в можливостях - створює принципову альтернативу НАТО. Практично ніхто в Європі не зневажив би можливістю позбутися заокеанської парасольки часів "холодної війни". Навіть нейтральні країни - Австрія, Фінляндія і Швеція - готові брати участь у спільній оборонній програмі ЄС, але не вважають у цьому зв'язку необхідним свій вступ до НАТО. Але на питання, чи зможе Європа зберігати свій військово - політичний потенціал і забезпечувати безпеку без НАТО, поки що відповіді немає. Європейський корпус без опори на НАТО не зможе виконувати свої завдання. Адже самі країни ЄС, аналізуючи свої можливості, відзначили, що ні засобами стратегічного перекидання військ, ні супутниковим зв'язком, ні системами командування, керування і створення перешкод для ворожих радіолокаційних станцій Європа не володіє. Їй прийдеться покладатися на можливості НАТО протягом принаймні найближчого десятиліття. Так що, по суті, оборонні амбіції ЄС як одного зі світових "полюсів" що найменше безпідставні. Та й амбіцій таких у "ЄС у цілому" немає - переважають розбіжності.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

При укріпленні американського лідерства НАТО впевнено вступає в майбутнє 21-е століття і як основна організація по європейській безпеці, і як основа трансатлантичного партнерства.

Для України стратегічне партнерство з НАТО є невід'ємною складовою євроінтеграційного курсу, оскільки доповнює процес внутрішньодержавних перетворень у контексті імплементації Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами - членами, з іншої сторони

Список літератури

1. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002.

2. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998.

3. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. “Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання”// Питання нової та новітньої історії. Київ, 1996, випуск 42.

4. Каспрук Б. “НАТО-як гарант стабільності та безпеки в Європі й світі // Час. Київ, 1997, 9-15 жовтня, №40.

5. Воронцов Г.А. “Атлантические отношения и современность”. Москва, 1977.

6. НАТО. Довідник. Київ, 1997.

7. Інтернет-джерело: Міністерство закордонних справ України, http://mfa.gov.ua/ua/about-ukraіne/іnternatіonal-organіzatіons/nato.

8. Інтернет-джерело: Вікіпедія - «НАТО», https://uk.wіkіpedіa.org/wіkі/НАТО.

Размещено на Allbest.ru