Міжнародні інвестиційні відносини України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

Кафедра міжнародної економіки та економічної теорії

Курсова робота

З дисципліни: «Міжнародна економічна діяльність України»

На тему: «Міжнародні інвестиційні відносини України»

Кременчук 2015

Вступ

Актуальність представленої роботи полягає у тому, що на сьогодні проблема активізації інвестиційних процесів є однією із найбільш важливих у системі державного регулювання економіки України. Для забезпечення стабільного розвитку економіки й досягнення Україною конкурентоспроможності на світовому ринку виникає потреба у значному надходженні інвестиційних ресурсів в економіку і їх оптимальному розподілі з урахуванням балансу між короткотерміновою рентабельністю і стратегічними завданнями щодо розвитку національної економіки України. Однак за роки реформ інвестиційні процеси були порушені і глибоко деформовані. Адміністративні методи управління інвестиційним процесом, які діяли за часів командної економіки, вже не працюють, водночас ринкові інструменти і важелі ще тільки формуються.

В українських підприємствах досі спостерігається недостатність стимулів щодо використання частини своїх доходів на інвестиції. Низький рівень реальних доходів, і як наслідок, зниження сукупного попиту населення, недовіра громадян до кредитних установ зменшують і без того низький потенціал інвестиційних ресурсів. Нерозвиненість системи ринкового господарювання в Україні гальмує перехід до переважно ринкових важелів та інструментів активізації інвестиційного процесу. Важливими умовами зростання накопичень та активізації інвестиційних процесів в економіці країни є зниження інвестиційних ризиків, підвищення довіри потенційних інвесторів до господарських партнерів і держави. Для цього необхідні політична й економічна стабільність, зміцнення права власності, поліпшення управління підприємствами, успішність боротьби з економічною злочинністю.

Перехід до переважно ринкових методів активізації інвестиційного процесу в Україні неможливий без становлення сучасної інституціональної інфраструктури ринку капіталу; посилення державного контролю за ціноутворенням у природних монополіях з метою зміни несприятливого для обробної промисловості співвідношення цін на сировину і готову продукцію, що знижує конкурентоспроможність продукції українських підприємств; участі держави у компенсуванні фінансового ризику інвестицій за рахунок як удосконалення законодавства, так і часткового гарантування інвестицій. Ґрунтовне дослідження різних аспектів державного регулювання інвестиційних процесів в економіці України здійснили у своїх працях І.В.Алєксєєв, В.Г.Бодров, Ю.М.Бажал, О.В.Величко, А.П.Гріневич Ю.П.Шаров та ін.

Нині актуальним є аналіз нових тенденцій розвитку інвестиційних процесів, їх трансформації в умовах становлення ринкових відносин в Україні. Більш глибокого дослідження потребують проблеми підвищення ефективності заходів щодо державного регулювання інвестиційних процесів як основного чинника становлення ринкових відносин і подальшого розвитку економіки України.

Головна мета даної роботи -- забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета, завдання, предмет, об'єкт та інформативна база роботи. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсової роботи.

1. Інвестиції, їх ознаки та особливості. Форми та види іноземних інвестицій. Сутність та умови прямого іноземного інвестування

1.1 Інвестиції, їх ознаки та особливості

Під інвестиціями варто розуміти всі види майнових та інтелектуальних цінностей, власник яких вкладає їх в об'єкти підприємницької діяльності з метою одержання доходу. Майнові цінності можуть становити нерухомість, цінні папери, устаткування для виробництва товарів, інтелектуальні - авторські права, права на винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки, goodwill (репутація підприємства), технології, інформаційне забезпечення. Структура інвестицій має такі складові: розширення або модернізація виробництва; створення виробничої інфраструктури; створення товарно-матеріальних запасів та резервні; створення соціальної інфраструктури; підготовка та перепідготовка персоналу; наука та наукове обслуговування. Варто розрізняти ринкові і неринкові стимули інвестиційного процесу. Прибутковість - це найважливіший структуроутворюючий критерій, що визначає природу функціонування ринкових стимулів інвестиційного процесу. До неринкових, суто державно-адміністративних стимулів варто віднести ті, якими управляє безпосередньо держава і дія яких базується не на стихійному ринковому механізмі, а встановлюється адміністративно, державними органами на основі планування, складання бюджету тощо. До межових, частково-ринкових стимулів доцільно віднести інституціональні й організаційні структури, функціонування яких безпосередньо впливає на суто ринкові стимули. Під ринковими розуміються такі стимули, що властиві ринковій системі господарювання і спираються на основний ринковий принцип - одержання максимального прибутку. За місцем виникнення і сферою впливу всі ринкові стимули можна класифікувати на кілька основних груп: “зовнішні фактори”, “розподіл витрат на інвестиції”, “зовнішні джерела інвестицій”, “внутрішня політика підприємства”.

Стимули усередині груп взаємозалежні і часто взаємозамінні, між групами також можна простежити наявність важливих взаємодій. Стимули функціонують не в ізоляції, а значно впливають один на одного. Наявність і розмір внутрішніх джерел інвестицій впливає на норму виробничого накопичення, а вона, у свою чергу, формує внутрішні джерела для майбутнього використання. Крім того, внутрішні джерела фінансування одного підприємства можуть стати зовнішніми для іншого, а їх наявність у підприємства, безумовно, знижує попит на зовнішні інвестиційні ресурси, а отже, і загальний попит на інвестиції на ринку. Зовнішні джерела інвестицій значно впливають на попит на інвестиційні ресурси і споживчі товари, підвищуючи платоспроможність підприємства, а також можуть бути використані як інструмент впливу на конкурентне середовище.

Підвищення прозорості підприємств позитивно впливає на зовнішні джерела інвестицій. міжнародний інвестиційний капітал грошовий

Товари значно впливають на конкуренцію, а також зумовлюють попит на інвестиційні товари. Конкуренція підвищує попит на інвестиційні ресурси, оскільки вона змушує підприємства постійно модернізувати виробництво. Разом з цим конкуренція в галузях інвестиційного комплексу впливає на пропозицію інвестиційних ресурсів. Ефективне функціонування ринкових стимулів неможливе без формування надійних основ ринку інвестицій. Провідну роль у створенні цих основ відіграє держава.

До них належать:

інституціональні основи;

формування відповідного законодавства;

податкова система;

гарантії політичної стабільності;

законність, виконання сторонами договірних зобов'язань;

економічна стабільність.

Незважаючи на тривалість процесу демократичних і економічних реформ в Україні, ситуація в країні, як і раніше, має ознаки перехідної економіки. У таких умовах для активізації інвестиційного процесу необхідне створення особливих умов для ефективного функціонування ринкових стимулів. Суспільство зобов'язано розвивати й інвестувати у виробництво. В Україні цього не відбувається. На сьогодні в Україні інвестиційна активність внутрішніх і зарубіжних інвесторів значною мірою стримується за рахунок сформованого несприятливого інвестиційного клімату, цілої низки зовнішніх і внутрішніх факторів. Серед внутрішніх факторів, що стримують активність інвестиційних процесів, необхідно виділити такі:

зниження фінансових можливостей бюджетів усіх рівнів, а також суб'єктів господарювання і населення;

недосконалість і часта зміна законодавчої і нормативно-правовової бази; недосконалість фінансово-кредитної системи;

слабка розвиненість ринку капіталів; відсутність системи страхування ризику інвесторів і нестабільна політична ситуація;

зростаючий рівень корупції і «тонізації» економіки.

Використання зовнішніх джерел інвестування (кредити, емісія цінних паперів, іноземні інвестиції, інвестиційний лізинг тощо) ускладнено через об'єктивні і суб'єктивні фактори. Світовий досвід показує, що значним резервом інвестиційних ресурсів є заощадження фізичних осіб. Однак і це джерело інвестування є малоймовірним внаслідок низького рівня довіри населення до держави, банківсько-кредитної системи і невисокої платоспроможності громадян України.

Вирішення проблеми браку фінансових ресурсів усередині країни можливо за рахунок залучення іноземних інвестицій. У зв'язку з цим їх роль в економіці останнім часом неухильно зростає.

Аналіз галузевої структури свідчить про те, що найбільшу інвестиційну привабливість мають експортно-імпортні галузі промисловості (паливно-енергетичний і металургійний комплекси, хімічна промисловість, машинобудування) та високоприбуткові галузі з високими темпами окупності (торгівля, харчова промисловість, фінансові послуги). [ 2]

Стан інвестиційної сфери в Україні можна характеризувати як «паралізацію» інвестиційних процесів. Однією з причин згортання інвестиційної діяльності держави стала пріоритетна спрямованість бюджетних коштів на погашення зовнішнього боргу і фінансування соціальних витрат. Незважаючи на пожвавлення інвестиційних процесів в Україні, що спостерігаються останніми роками на фоні поліпшення загальноекономічної ситуації і сприяло появі деяких позитивних зрушень, з'явилися негативні тенденції у процесах відтворення основних фондів протягом кризового періоду. Хоча темпи підвищення вартості основних фондів за балансовою оцінкою були відносно більш стабільними, спостерігається помітне її зниження за залишковою вартістю. Викликає занепокоєння той факт, що показники відтворення основних фондів погіршуються на фоні зниження інноваційної активності. При цьому технічний рівень створення зразків наукових технологій не відповідає сучасним вимогам, а технічний рівень майже кожного третього зразка не визначено через відсутність на підприємстві інформації про кращі світові аналоги. Це призводить до подальшого відставання впровадження у галузі новітніх технологій та освоєння на їх базі нових видів наукової продукції. Активізація процесів інвестування (особливо в основний капітал) має передбачати розробку і реалізацію комплексу заходів як на макроекономічному рівні, так і на рівні окремих суб'єктів господарювання. У цих умовах особливо важливим є забезпечення інвестиційної спрямованості приватизації, а також такі напрями вдосконалення макроекономічного регулювання інвестиційної діяльності, як відтворення основного капіталу, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату та виваженої бюджетно-податкової, грошово-кредитної та амортизаційної політики; стимулювання розвитку лізингових відносин; активізація залучення іноземних інвестицій. У забезпеченні сприятливого інвестиційного клімату істотне значення має діяльність органів виконавчої влади України із залучення вітчизняних та іноземних інвестицій. Органи державної влади регіонів України формують сприятливий інвестиційний клімат у цих регіонах за допомогою організації виставок і участі в державних та міжнародних виставках інвестиційних проектів, висвітлення рекламно-інформаційних компаній у друкованих виданнях.

Інвестиційне співробітництво України з країнами близького зарубіжжя є одним із основних засобів стабілізації і подальшого розвитку економіки кожної країни. Інвестиційне співробітництво країн близького зарубіжжя не може здійснюватися успішно без узгодженої економічної політики, що враховує спеціалізацію, кооперацію і виробництво видів продукції, що необхідні цим країнам.

Залучення капіталів із країн СНД має здійснюватися шляхом спільного державно-комерційного фінансування інвестиційних проектів, міжнародного фінансового лізингу, створення договірних спільних організацій типу консорціумів для здійснення інвестиційної діяльності. Необхідно також створити

Умови для залучення приватних українських інвесторів у виробничі об'єкти країн СНД, у продукції яких зацікавлена Україна. У зв'язку із цим доцільно спільно з країнами СНД розробити механізм інвестиційного співробітництва й переходу на спільне фінансове забезпечення. Негативним моментом є ненадійність як державних, так і приватних зобов'язань, що значно зменшує кількість можливих форм організації ринкових відносин. Формування відносин приватної власності потребує розвитку спеціальної економічної і правової інфраструктури інвестування. Одним з невід'ємних елементів такої інфраструктури є система централізованого і незалежного від окремих учасників інвестиційної діяльності прав власності і конкретних зобов'язань. Рішення про дотримання “правил гри”, прийняті в рамках цієї системи, регулюються відносинами купівлі-продажу. В Україні повільно формується і, що найбільш суттєво, погано впроваджується в практику система нормативних актів, яка передбачає матеріальну відповідальність підприємців за своїми обов'язками. Як уряд (державні й особливо місцеві органи влади), так і лобістські сили на законодавчих зборах гальмують здійснення процедури примусового банкрутства щодо великих промислових підприємств і фінансових установ.

У результаті розробки і систематичного застосування механізму інфорсменту можна очікувати значного підвищення довіри інвесторів до українського ринку інвестицій. Тому інвесторам необхідно надати законодавчі гарантії за допомогою законодавства. Для цього відповідно до основних цілей економічного зростання країни необхідно розвивати процес формотворення, спрямований насамперед, на системне правове забезпечення розвитку української економіки й інтеграцію її у світове господарство. Основна увага уряду України має зосереджуватися на законодавчому забезпеченні гарантій прав власності й ініціативної діяльності підприємців, створення цілісної правової бази організації і діяльності судової системи, удосконаленні і зміцненні системи виконання судових рішень. Необхідно вжити заходів щодо створення правового механізму реформування майнових, земельних, житлових і трудових відносин. Для підвищення довіри інвесторів на сучасному етапі розвитку доцільно створити систему державних гарантій фондів. Гарантіями інвестицій на регіональному рівні можуть стати кошти обласного бюджету, активи обласних позабюджетних фондів, природно-сировинні ресурси і нерухомість, що перебувають у власності області.

Слід активніше залучати іноземні фінансові ресурси у формі кредитів, що вимагають погашення, але не встановлюють постійної залежності кредитованих підприємств від іноземних компаній. Однією з цих форм іноземних кредитів є цільові банківські вклади для кредитування розвитку українських підприємств за умов повернення кредиту постачанням продукції (компенсаційні угоди).

Доцільно стимулювати угоди, за якими зарубіжний партнер поставляє машини, устаткування, технології, комплектні заводи в обмін на зустрічні поставки сировини і напівфабрикатів, вироблених на такому устаткуванні. На сьогодні спостерігається висока нестабільність українських податків, постійна зміна їх видів, ставок, порядку сплати, податкових пільг тощо. Це об'єктивно породжує значні труднощі в організації виробництва і підприємництва, в аналізі і прогнозуванні фінансової ситуації, визначенні перспектив. Часті часткові зміни свідчать про відсутність стрункої концепції податкової системи в країні. У результаті компанії, що бажають працювати в Україні з дотриманням законів, змушені витрачати значні зусилля і ресурси на те, щоб відстежувати всі зміни законодавства. Тому для забезпечення прозорості впливу податкових стимулів необхідно насамперед максимально спростити податкову систему України. Цьому має сприяти встановлення граничного переліку податків і зборів і скасування великої кількості податків. Податкова реформа має бути орієнтована на встановлення оптимального балансу між стимулюючою і фіскальною функціями податків за рахунок зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового адміністрування. Зниження податкового тягаря можна досягти, насамперед, за рахунок ліквідації податків з обороту, зниження ставок податку на прибуток і додану вартість та внесення значних змін у правила розрахунку бази оподаткування прибутку, що стимулюють інвестиційну діяльність.

Необхідним є внесення змін до податку на прибуток підприємств:

- слід врахувати численні пільги щодо підприємств для інвалідів;

- переглянути існуючу шкалу амортизаційних відрахувань з метою застосування механізму прискореної амортизації;

- надання прямої фінансової підтримки приватному бізнесу шляхом звільнення від податків на прибуток, зарахований у різного роду інвестиційні фонди і резерви. Необхідно знизити ставку ПДВ. Це має зумовити збільшення інвестиційних потоків, що, у свою чергу, сприятиме збільшенню обсягів виробництва, робіт і послуг. Зменшення податкових надходжень можна компенсувати підвищенням акцизів на окремі види продукції, що є предметами розкоші. З метою активізації інвестиційного процесу варто поступово переносити податкове навантаження зі сфери виробництва у сферу споживання.

Іноземне позикове інвестування являє собою регламентовані цивільним законодавством та іншими нормативно-правовими актами і засновані на угодах відносини, інвесторами в яких виступають юридичні особи (в тому числі фінансові установи), держави (їхні об'єднання), міжнародні фінансові організації. Зміст їх полягає у передачі інвестором реципієнту грошей та інших майнових цінностей на засадах зворотності, строковості, платній або на безоплатній основі для реалізації інвестиційних проектів (програм), повернення яких може бути забезпечено цивільно-правовими, а також специфічними майновими засобами у вигляді урядових гарантій; зміст їх також може полягати у відстроченні кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент за передані товари (виконані роботи, надані послуги) в рамках реалізації інвестиційних проектів (програм). Обґрунтовано пропозицію щодо необхідності врегулювання відносин з приводу іноземного інвестування, метою якого є досягнення суто соціального ефекту, нормами законодавства, що регулює договірні відносини у сфері некомерційної діяльності. Визначено ознаки інвестиційного позикового кредитного договору: стороною договору, яка є інвестором, може виступати як фінансова установа, так і юридична особа, яка за своїм правовим статусом не є такою;

предметом договору можуть бути як гроші, так і інше майно;

термін користування наданими коштами має становити не менше п'яти років;

способами забезпечення виконання договірних зобов'язань, окрім традиційних цивільно-правових, можуть бути і гарантії Кабінету Міністрів України.

При інвестуванні, яке здійснюється в підприємницькій формі, не можна говорити про невизначеність прибутку - адже, у відповідних інвестиційних угодах чітко визначається доля прибутку, яку має отримати інвестор-співзасновник або сторона договору про спільну інвестиційну діяльність. В свою чергу, кредитним договором, який укладається з метою реалізації інвестиційного проекту передбачається сплата боргу після введення певного об'єкта в експлуатацію і отримання прибутку від його функціонування - тому не можна говорити про відсутність зацікавленості кредитора в реалізації проекту. По-друге, недостатність надійних і дієвих гарантій повернення прибутку має місце при будь-якій формі вкладення коштів на підставі цивільно-правових договорів, тим більше - коштів іноземного походження. По-третє, при здійсненні прямого інвестування кошти передаються до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності, співзасновником якого є інвестор, тобто відбувається передача коштів підприємству, яке утворюється з метою здійснення певної підприємницької діяльності, і, власне, отримання прибутку (тобто для досягнення мети інвестування). Так, згідно зі статтею 12 Закону України “Про господарські товариства” товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. З іншого боку, в результаті кредитування, відбувається вкладення коштів в економіку держави, сторона якої їх отримує. У разі, якщо кредитні кошти надаються з метою реалізації певних інвестиційних проектів, борги, як обумовлено вище, повертаються позичальником після введення об'єкту в експлуатацію (наприклад, при проектному фінансуванні, яке, як відомо, характеризується підвищеним ризиком для кредитора). Ступінь контролю за діяльністю об'єктів інвестування безумовно різний при здійсненні інвестування в підприємницькій та позиковій формі, але і в останньому випадку він обов'язково присутній. Зокрема, мова йде про те, що іноземний кредитор має право визначити в кредитному договорі, яким передбачається надання коштів з метою будівництва, особу генерального підрядника, який виконує роботи на обумовлених об'єктах. Крім того, в деяких угодах передбачається спільна відповідальність кредитора та генерального підрядника за дотримання термінів введення об'єктів до експлуатації та якість виконання проектних робіт, робіт з будівництва та реконструкції об'єктів, що фіксується безпосередньо в будівельних контрактах. Така умова досить часто зустрічається в інвестиційних договорах, що фактично відповідає статті 1 Закону України “Про режим іноземного інвестування” щодо здійснення іноземним інвестором інвестиційної діяльності на території України.

Аналіз питання щодо учасників договорів, які укладаються у сфері іноземного позикового інвестування, дозволив зробити висновок, що інвесторами в цих цивільно-правових відносинах не обов'язково повинні виступати юридичні особи, які за своїм статусом є фінансовими установами. До гарантій, що застосовуються до інвестиційних позиково-кредитних договорів відносяться - засоби захисту від несприятливих наслідків, що можуть бути спричинені змінами у законодавстві, примусовими вилученнями, а також незаконними діями державних органів та їх посадових осіб; компенсація та відшкодування збитків іноземним інвесторам, засоби захисту в разі припинення інвестиційної діяльності, гарантії переказу прибутків, доходів та інших грошових коштів, отриманих в результаті здійснення іноземних інвестицій.

Форми і види іноземних інвестицій.

Відповідно до ч. 1 ст.391 ГК та Закону “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеного відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

грошових вимог та прав на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною

Оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, зразки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватися в різноманітних формах.

Серед цих форм зокрема, такі:

участь у господарських організаціях, що створюються разом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;

створення іноземних підприємств на території України. філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств;

придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання природних ресурсів на території України;

господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;

придбання інших майнових прав;

інші форми, не заборонених законом.

Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише законом. [ 1]

Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності. У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

Гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій. Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний та негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Порядок переказу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається Національним банком України.

Суть та умови прямого іноземного інвестування. OLI-підхід

Основною формою міжнародної експансії транснаціональних компаній є вивезення капіталу. Воно може здійснюватися у двох формах: як прямі, так і портфельні (фінансові) інвестиції. Прямі іноземні інвестиції - основа міжнародної господарської діяльності транснаціональних компаній, форма, в якій реалізується її транснаціональна природа. Саме тому транснаціональною компанією вважають фірму, що здійснює пряме іноземне інвестування.

У світовій економічній літературі існують різні погляди щодо визначення суті прямих іноземних інвестицій. Найпоширенішим методологічним підходом є так званий підхід з точки зору платіжного балансу. Згідно з ним під прямими іноземними інвестиціями розуміють будь-яку позику або придбання власності іноземною компанією, яка більшою мірою належить резидентам країни, що інвестує. Співвідношення власності, яке визначається як "більшою мірою", на практиці є диференційованим і коливається залежно від національних особливостей конкретної країни.

Друга поширена точка зору на суть прямого o інвестування передбачає, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, за яких інвестор отримує значні можливості контролю за іноземною фірмою або засновує дочірню компанію за межами власної країни.

Виходячи з наведених визначень, прямі іноземні інвестиції слід трактувати як такі, що охоплюють володіння або контроль за господарською одиницею, яка діє за кордоном. Це визначення вказує на визначальну внутрішню властивість прямих інвестицій, однак не охоплює форм її вияву, їх можна визначити з порівняльної характеристики прямих і портфельних інвестицій. Якщо взяти за основу порівняння визначальну властивість портфельних інвестицій - отримання прибутку як різницю в доході на капітал, - то в цій характеристиці важливими є два моменти.

По-перше, транснаціональні компанії рідко здійснюють переведення значних за розмірами капітальних активів між різними країнами. Багато своїх вимог (а нерідко й більшість) вони обслуговують на іноземних ринках капіталу. Наприклад, японська фірма, яка переводить свої виробничі потужності у Південну Корею, може запозичити необхідні кошти у корейських банків або випустити акції чи облігації на корейський фондовий ринок. Таким чином, пряме іноземне інвестування не є наслідком різниці у доході на капітал. Така різниця - головна причина існування портфельних інвестицій, а транснаціональна компанія створюється Для отримання переваг специфічного економічного середовища. Отримання другорядних прибутків від загального рівня відсоткової ставки і доходу на капітал не є метою її заснування. Якщо якась компанія вирішує розгорнути виробництво в іншій країні, то таке рішення зумовлене не відмінністю у вітчизняних та іноземних відсоткових ставках, а можливістю отримання прибутку від ведення основного бізнесу.

По-друге, іноземні та місцеві фірми завжди перебувають у нерівних умовах. Якщо іноземна фірма є абсолютно ідентичною місцевій, навряд чи іноземець вважатиме прибутковим і доцільним входження на місцевий ринок. ТНК повинна мати особливі переваги, як, наприклад, іншу технологію або нижчі витрати у результаті масштабу виробництва, їх реалізація впливатиме на конкурентоспроможність іноземної фірми і виокремлюватиме її з низки місцевих компаній. Отже, прямі іноземні інвестиції не є наслідком відмінностей у доході на капітал. Прямі іноземні інвестиції реалізуються в довгостроковій діяльності компанії за рубежем. [ 9]

Таким чином, прямі іноземні інвестиції - це інвестиції, які (а) забезпечують володіння або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці (б) реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, (в) є довгостроковими.

Здійснення прямого іноземного інвестування - процес перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Таке перенесення неможливо оцінити однозначно. Зі зміною середовища господарювання у ТНК виникає коло проблем, яких компанія не мала, коли функціонувала як національна. Таких проблем не мають і національні компанії, у господарський простір яких входить іноземний інвестор. Іноземний підрозділ потрапляє у невигідне становище порівняно з материнською компанією і порівняно з місцевими компаніями. Нерівність становища - фактор, який робить перенесення діяльності за кордон невигідним.

По-перше, ТНК стикаються з певним набором ризиків, не властивих національним компаніям. Насамперед це валютні ризики і ризик можливої експропріації або непослідовних дій уряду. Якщо фірма та її власники з самого початку не зорієнтовані на надмірний ризик, невизначеність зовнішнього середовища може вилитися у справжні (і не малі) витрати для ТНК.

По-друге, підтримання власних виробничих потужностей і дочірніх компаній за кордоном потребує витрат на комунікацію і транспортування, які не є необхідними для місцевих фірм. Такі витрати включають і міжнародні телефонні розмови, і вартість міжнародних перельотів, так само як і вартість втраченого часу внаслідок затримки пошти тощо. Витрати ТНК неминуче зростають.

По-третє, відмінності у мові та культурі між рідною для ТНК та іноземною країнами, з якими національні фірми не стикаються. Вони завжди створюють додаткові витрати для корпорації.

По-четверте, ТНК, принаймні на початку, не має тісних контактів з національною бізнес-спільнотою, не володіє повною інформацією щодо податкового права та інших урядових процедур. Місцеві закони часто спрямовані на те, щоб поставити ТНК у менш вигідне становище.

По-п'яте, транснаціональним фірмам доводиться нерідко відправляти своїх управлінців і технічний персонал у тривалі закордонні відрядження. Як правило, лише вища заробітна плата - єдиний стимул до таких поїздок. Зростання витрат на заробітну плату також є додатковим порівняно з національною компанією.

З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований американським ученим Д. Даннігом. Його методика стала широко відомою під назвою "OLI-підхід".

За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови.

Умова перша. Фірма повинна мати перевагу власності (ownership advantage, літера О з абревіатури OLI). Перевага власності - те, що дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва. Така перевага може мати матеріальний і нематеріальний характер. До переваг власності матеріального характеру відносять продукти або виробничі процеси, до яких фірма не мала доступу на власному ринку (патенти, креслення, торговельна таємниця та ін.). Переваги нематеріального характеру мають торговельна марка, репутація якості та ін.

Умова друга. Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу місцезнаходження (location advantage, літера L в OLI). Така перевага означає, що виробництво в іноземній країні буде вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт. Митні податки, квоти, транспортні витрати та низькі ціни на фактори виробництва - найбільш очевидні джерела переваги місцезнаходження. Нематеріальні фактори, як, наприклад, доступ до споживачів, також відіграють істотну роль: багато ТНК діють у сферах, де надання обслуговування "на місці" є невід'ємною частиною бізнесу компанії (наприклад, готельні послуги).

Умова третя. ТНК повинні володіти перевагами від інтерналізації (internalization advantage, літера І в OLI). Ця умова є найбільш абстрактною з усіх трьох, її можна з'ясувати, розглядаючи альтернативи прямому інвестуванню. Виконання перших двох умов ще не є достатнім для прийняття фірмою рішення про іноземне інвестування. Навіть якщо фірма має переваги від власного продукту чи виробничого процесу (перша умова), навіть якщо існування митних податків і транспортних витрат робить виробництво за кордоном більш прибутковим порівняно з експортом (друг умова), питання про заснування іноземних філій все одно остаточно не вирішено. Залишаються альтернативи: передача ліцензії іноземній фірмі на виготовлення товару чи на виробничий процес, яка дає змогу продати їй креслення і не розпочинати складний і недешевий процес створення іноземних потужностей. Рішення на користь вивезення капіталу у формі інвестицій приймається у тому разі, якщо фірма матиме переваги інтерналізації. Вони виявляються в тому, що продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Таким чином, за Д. Даннінгом, переваги інтерналізації можуть розглядатися як достатня умова перенесення виробництва за кордон, яка може виникнути лише за наявності перших двох умов. [ 14]

Таким чином, прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.

1.2 Прямі та портфельні іноземні інвестиції

Прямі іноземні інвестиції стали матеріальною основою глобалізації підприємницької діяльності, поширення багатонаціональних фірм і відповідних змін у структурі сучасного світового господарства.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) - це довгострокові капіталовкладення за кордоном у матеріальні чи фінансові активи з метою отримання підприємницького доходу (прибутку), які забезпечують іноземному інвестору контроль об'єктами, в які інвестовано капітал.

Контроль над об'єктами інвестування є головною характерною ознакою

ПП, яка відрізняє їх від іншого виду міжнародних капіталовкладень - портфельних інвестицій. Частка іноземної участі в капіталі фірми, яка визначає його статус як підприємства з прямими закордонними інвестиціями і забезпечує право контролю над ним, у різних країнах є різною: в США іноземний інвестор повинен мати не менше 10% власності фірми, у Великобританії та Франції - не менше 20%, у Німеччині - 25%, в Австралії та Канаді - не менше 50%, за стандартами МВФ ця частка повинна складати не менше 25% капіталу.

У міжнародній практиці прямими іноземними інвесторами виступають три групи суб'єктів:

- приватні інвестори-підприємці - орієнтовані на швидке одержання прибутків, здійснюють капіталовкладення передусім у малі та середні підприємства з вищим ступенем ризику, але легше контрольовані порівняно з великими компаніями, віддають перевагу інвестиціям у не грошовій формі (обладнання, технології) та створенню нових підприємств, а не придбанню діючих;

- транснаціональні корпорації - міжнародні компанії, які включають материнську компанію, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном, є крупними довгостроковими інвесторами, які задля максимізації прибутку прагнуть здобути нові ринки для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, інвестують (як і інвестори-підприємці) переважно у не грошовій формі;

- інституційні інвестори - фінансові посередники (банки, інвестиційні та страхові компанії, міжнародні фінансові організації - Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародна фінансова корпорація), які залучають кошти переважно через продаж акцій, здійснюють середньострокові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній; на відміну від приватних інвесторів і ТНК, крім максимізації прибутку інституційні інвестори можуть мати й інші цілі - реструктуризацію підприємств, прискорення трансформаційних процесів в економіках країн-реципієнтів. [ 5]

Прямі закордонні інвестиції зазвичай здійснюються у виробничі фонди закордонних підприємств: експортер капіталу організує або розширює виробництво на території країни, яка приймає капітал. На відміну від потокових показників періодичних припливів і відпливів іноземного капіталу, закордонні інвестиції відображають нагромадження та використання активів економічними суб'єктами різних країн в національній економіці деякої країни за певний період, тому відносяться до показників запасів. їх сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні.

У Системі національних рахунків до прямих закордонних інвестицій відносять:

- первинні вкладення за кордоном власного капіталу - поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання понад 10% пакету акцій компанії;

- реінвестиції - частина доходу об'єкта інвестування, не розподілена і не переказана прямому інвестору, а знов вкладена у його розвиток;

- внутрішньо-корпоративні трансферти капіталу у формі кредитів, субсидій і позик між прямим інвестором та філіями, дочірніми й асоційованими компаніями.

Характер, інтенсивність та результативність інвестиційних процесів залежать від інвестиційного клімату, що сформувався в державі-реципієнті.

Інвестиційний клімат - це сукупність політичних, економічних, соціальних і правових факторів, що визначають умови здійснення, ефективність і міру ризику підприємницької діяльності, а відтак міру привабливості національної економіки для іноземних інвесторів.

Інвестиційний клімат визначають декілька груп чинників:

- соціально-політична ситуація та її перспективи (політична стабільність, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність урядової політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод, корумпованість державних чиновників тощо);

- економічна ситуація та її перспективи (загальний стан економіки, темпи економічного зростання, ринкова інфраструктура, митний режим та режим використання робочої сили, стабільність курсу національної валюти, фіскальне навантаження, ставка проценту, рівень і динаміка інфляції тощо);

- зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи (стан платіжного балансу, ступінь включення країни у світову економіку та інтеграційні процеси, захист та регулювання діяльності підприємств з участю іноземного капіталу - надання державних гарантій, страхування зарубіжних інвестицій, врегулювання інвестиційних суперечок тощо).

Світова практика засвідчує, що ПП мають чимало переваг порівняно з іншими формами економічного співробітництва. Зокрема імпорт прямих підприємницьких капіталів дозволяє приймаючій країні збільшити виробничі потужності, створити додаткові робочі місця, збільшити зайнятість і доходи у національній економіці, залучити нові технології, передові методи менеджменту і маркетингу. Збільшення виробництва і зайнятості, створення нових, у т.ч. спільних підприємств, розширює базу платників податків і збільшує надходження до бюджету країни-реципієнта. ПП стимулюють конкуренцію, зокрема за рахунок підриву позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілу продукцію місцевого виробництва. На відміну від іноземних кредитів, ПП не стають тягарем для зовнішнього боргу, а навпаки, сприяють його погашенню. Прикладами позитивних наслідків ПН у світовій економіці можуть слугувати повоєнне відродження економіки Німеччини на основі „Плану Маршалла", технологічний прорив Тайваню та Південної Кореї, пожвавлення економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи.

Разом з тим, ШІ несуть в собі й ряд потенційних загроз для певної території або приймаючої держави загалом. До них належать економічна і політична залежність країни-реципієнта від країни-донора, витіснення з ринку національних виробників і постачальників ресурсів, витіснення національних виробників з найбільш прибуткових галузей, розміщення на території приймаючої країни екологічно шкідливих виробництв, закріплення нераціональної (переважно сировинної) структури економіки тощо. Однак світовий досвід показує, що в цілому переваги ШІ набагато переважають пов'язані з ними негативні наслідки.

Цей висновок підтверджується масштабами ГШ у світовій економіці. У 2010 р. світовий обсяг нагромаджених ввезених ШІ досягнув 19 трлн. дол., вивезених ШІ - 24 трлн. дол. Щоправда, щорічні обсяги ШІ під впливом світової фінансово-економічної кризи скоротилися. Зокрема приплив ШІ у 2010 р. був на 15% нижчим від докризового середнього рівня і майже на 37% нижчим від піку 2007 р. Незважаючи на прогнозоване пожвавлення, у 2012 р. відбулося зниження обсягів ШІ на 18% до 1,3 трлн. дол. Надалі експерти прогнозують поступове відновлення позитивної динаміки ШІ: у 2013 р. до 1,45 трлн. дол., 2014 р. - до 1, 6 трлн. дол., у 2015 р. - 1, 8 трлн. дол. Однак експерти ЮНКТАД зазначають, що й для такого сценарію зростання все ще залишаються значні ризики. Принаймні потоки ШІ поки що відстають від глобального промислового виробництва та світової торгівлі, які відновилися на докризовому і зростають.

Більше половини сумарного обсягу ШІ нині припадає на країни, що розвиваються. Це пов'язано з вищими темпами економічного зростання, передусім у великих країнах, що розвиваються (Китай, Індія, Бразилія), та наявними у них ринками з постійно зростаючим платоспроможним попитом. При виборі напряму інвестицій міжнародні інвестори вважають найважливішими факторами: розвиток транспорту й інфраструктури (63%), стан телекомунікаційної інфраструктури (62%) та прозорість політичного, правового та нормативного середовища (62%). До першої трійки за інвестиційною привабливістю у 2012 р. увійшли США (168 млрд. дол.), Китай (121 млрд. дол.), Гонконг (75 млрд. дол.) Росія посіла 9 місце з обсягом 51 млрд. дол. Основними краї-нами-інвесторами у 2012 р. були США - близько 329 млрд. дол., Японія - 123 млрд. дол., Китай та Гонконг - по 84 млрд. дол.

Особливе значення ШІ мають для країн з транзитивними економіками, які відчувають нестачу фінансових ресурсів для модернізації і прискорення економічного розвитку, у т.ч. й для України. [ 10]

Згідно з нормативно-правовими актами України прямі іноземні інвестиції можуть здійснюватись у формах:

- створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки діючих підприємств;

- створення підприємств, які цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність іноземного інвестора діючих підприємств;

- придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого його одержання або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);

- придбання прав користування землею та використання інших природних ресурсів на території країни;

- співробітництва з іноземними партнерами на підставі договору із національними суб'єктами господарської діяльності без створення юридичної особи (угод про виробничу кооперацію, спільне виробництво певної продукції тощо).

Станом на 1.01.2013 р. нагромаджений обсяг ПП в економіку України становив 72,8 млрд. дол., в розрахунку на одну особу - 1,6 тис. дол. У 2011 р. надходження ПП в Україну становили 7,2 млрд. дол., у 2102 р. зросли до 7,83 млрд. дол. Незважаючи на поступове зростання обсягів ПП в Україну, її інвестиційна привабливість залишається відносно низькою. Інвестиційний клімат країни (низькі темпи зростання ВВП, інфляція, корупція, затримки на митниці, затримки у поверненні ПДВ та ін.) не приваблює інвесторів. За даними Європейської Бізнес Асоціації (ЄБА), рівень довіри інвесторів до ринку України в 2011 р. знизився до рекордно низького рівня

За останні 5 років основними інвесторами за кількістю проектів в Україні були США, Німеччина, Росія та Франція, за обсягами інвестицій - країни ЄС та Росія. Спрямування ПП в Україні структурно суттєво відрізняється від інших країн Центральної та Східної Європи. Якщо 50% ПП регіону здійснюється у виробництво, 25% - припадає на професійні послуги і програмне забезпечення, то в Україні переважають ПП у фінансовий сектор (28,5% у 2012 р.), 17,3% коштів іноземних інвесторів зосереджено у металургії, 14,2% - в операціях з нерухомістю, оренді, інжинірингу та послугах підприємцям, 7% у роздрібній торгівлі. Для залучення більших обсягів ПП Україна повинна поліпшити фіскальну стабільність, особливо в таких сферах як інвестиції та захист майнових прав, розвиток фінансових ринків і дерегуляція бізнесу. Інвестори очікують більшої прозорості інвестиційної діяльності в Україні, зокрема зменшення корупції, бюрократії, тиску з боку податкових та інших контролюючих органів.

Поряд з прямими іноземними інвестиціями значна частина міжнародних потоків капіталу переміщується у формі портфельних інвестицій.

Міжнародні портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, які не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.

Ці інвестиції часто називають «пасивними», на відміну від «активних» капіталовкладень прямих іноземних інвесторів. Портфельний інвестор не прагне управляти діяльністю підприємства, в яке вкладаються кошти, а лише претендує на одержання доходу згідно з придбаною часткою портфелю об'єкта інвестування, яка в міжнародній практиці зазвичай не перевищує 10%. На відміну від прямих іноземних інвестицій, які охоплюють як фінансові, так і не фінансові активи, портфельні інвестиції включають лише фінансові активи. Портфельні інвестиції відрізняються вищою ліквідністю, мінливістю і чутливістю до кон'юнктури фінансових ринків. Вони не прив'язані до конкретних секторів економіки, галузей чи фірм. Порівняно з ними прямі іноземні інвестиції є більш стійкими, оскільки орієнтовані на довгострокові цілі і тривалий контроль над об'єктом інвестування у певній сфері економіки.

Визначальним для руху міжнародних потоків портфельних інвестицій є мотив диверсифікації портфелю активів. Теорія портфелю виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні до ризику, тому вони намагаються не лише максимізувати доходність своїх активів, але й одночасно зменшити ризик від їх утримання. Зокрема ризик володіння акціями або облігаціями пов'язаний з можливістю банкрутства компанії, яка їх випустила, значними коливаннями їх ринкового курсу та ймовірністю одержання нижчих, ніж очікувані, доходів. Прагнучи максимізувати доходи та мінімізувати ризики, інвестори оцінюють їх співвідношення для кожного з активів і формують інвестиційний портфель.

Міжнародний інвестиційний портфель може включати:

- акції - цінні папери без встановленого строку обігу, що засвідчують членство і дольову участь власника у статутному капіталі акціонерного товариства, його право на участь в управлінні, на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, на участь у розподілі майна у разі ліквідації акціонерного товариства;

- боргові цінні папери, до яких належать облігації, прості векселі, боргові розписки, казначейські векселі, депозитні сертифікати банку, банківські акцепти, фінансові деривативи.

До переваг портфельних інвестицій порівняно з ПП відносять їх вищу ліквідність і вищу мобільність, зумовлену як вищою ліквідністю, так і простотою процедури купівлі-продажу, здатність до захисту грошей від інфляції та отримання спекулятивного доходу. Недоліками портфельний інвестицій вважають вищий рівень ризику (виняток - державні облігації), що поширюється не лише на доход, а й на весь інвестований капітал; нижчий рівень доходності (дивіденд за найприбутковішими простими акціями з розрахунку на одиницю вкладеного капіталу становить лише 40-50% рентабельності ПП); відсутність у більшості випадків можливості впливати на рівень доходності цінних паперів та їх ринкову вартість; потенційну загрозу дестабілізації фінансових ринків та економіки в цілому через спекулятивний характер їх руху.

У загальному потоці міжнародного капіталу обсяги портфельних інвестицій більші за обсяги прямих іноземних інвестицій. Річний обсяг портфельних інвестицій у 2014 р. становив 47-49 трлн. дол., що перевищує суму нагромаджених з кінця XIX ст. ввезених і вивезених ПП. Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюють тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого - тим, що портфельні вкладення часто використовують не стільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високо монополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.

Понад 90% міжнародних портфельних інвестицій здійснюється між розвиненими країнами, що обумовлено наявністю у них розвинених фінансових ринків з інфраструктурою, яка дозволяє оперативно обслуговувати потужні потоки капіталу, усталеними традиціями та гарантіями виконання учасниками ринків своїх фінансових зобов'язань, стабільністю та прозорістю податкового законодавства, низькими політичними ризиками. Портфельні інвестиції з країн, що розвиваються, відрізняються нестабільністю і переважно є формою легальної та нелегальної «втечі капіталів» - стихійного нерегульованого їх переміщення за кордон з метою надійнішого і вигіднішого вкладення, уникнення експропріації, оподаткування, втрат від інфляції капіталів, характерного для держав, які перебувають у стані економічної та (або) політичної кризи. [ 22]