Зовнішня політика Росії в 1990-х роках
Основні наслідки розпаду Радянського Союзу для зовнішньої політики Росії. Відносини країни з Америкою після закінчення "холодної війни". Участь Російської Федерації в азійських міжнародних організаціях. Характеристика російсько-китайських стосунків.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 04.06.2016 |
| Размер файла | 61,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
На сьогодні між Росією та Німеччиною створено міцний правовий фундамент стратегічного партнерства. Його основою є т.зв. "велика" Угода 1990 р. про добросусідство, партнерство та співробітництво - унікальний документ, який охоплює практично всі напрямки взаємовідносин - від спільних дій щодо збереження міжнародного миру й боротьби з тероризмом до кооперації в економічній та культурно-гуманітарній сферах, що відповідало бажанню Росії "повернутися до світового співтовариства" [22]. Росія бажала інтегруватися до нової Європи й подолати соціальну, економічну, політичну, культурну ізоляцію, яка тривала протягом десятиліть. Це особливо було важливим, оскільки, на думку росіян, більшість західних держав з упередженням ставилася до їх країни. Під час зустрічі "великої сімки" в Неаполі в липні 1994 р. російський президент нарешті взяв у ній участь як рівноправний партнер. Із цього моменту почалося повернення Росії до європейського економічного співтовариства, а 27 червня 1994 р. під час самміту Ради Європи на Корфу було підписано Угоду про партнерство і кооперацію з європейськими співтовариствами. Ця програма пропонувала Росії широкий спектр співробітництва з Європейською Радою й фінансову підтримку в усіх сферах [21].
Російсько-німецьке партнерство не вичерпується співробітництвом на державному рівні. Більшість федеральних земель ФРН підтримують стабільні та інтенсивні зв'язки з регіонами Російської Федерації. Цьому сприяє й федеральній устрій Росії. Регіональне співробітництво має важливе значення в розвитку й зміцненні культурно-гуманітарних зв'язків. Найбільш ефективною формою співробітництва, яке має в той же час і найбільше значення для взаєморозуміння між двома народами, є партнерство між містами. Уже в середині 1996 р. між німецькими та російським містами існувало більше 40 офіційно підтверджених партнерських стосунків на основі відповідних угод з обміном документами про партнерство, 5 тимчасових кооперацій, пов'язаних зі спеціальними проектами, 12 неформальних контактів між містами, а також 7 - між російськими та німецькими округами.
Відбулися очевидні зміни в політиці Росії щодо Східної Європи, комуністичних режимів і компартій, держав «третього світу». Поширена думка, що нові кремлівські лідери просто-напросто вирішили піти зі Східної Європи. Справді, важко сперечатися з тезою про те, що ще при М. Горбачова Москва відмовилася від прагнення за будь-яку ціну зберегти за собою «зовнішню імперію»: націлений на зближення із Заходом, СРСР більше не потребував «східноєвропейському буфері», більше того, цей буфер виглядав тепер перешкодою на шляху до мети. Тим не менш, як видається, найважливішим мотивом зміни підходу Москви до Східній Європі було неприйняття тамтешніх комуністичних режимів, аналогічне неприйняття російськими демократами влади КПРС всередині країни.
Росія хотіла мати справу з реформованими режимами в сусідніх країнах і вірила в світлі перспективи співпраці з ними. Президент Б. Єльцин неодноразово говорив про збереження стратегічної важливості Східної Європи і про активну ролі Росії в цьому регіоні. Сталося, однак, те, що мало статися: екс-союзники СРСР, що розпався самі кинулися врозтіч, як в'язні, перед якими раптом широко розчинилися ворота в'язниці. За таких обставин важко було проводити ефективну політику, забезпечуючи збереження у Східній Європі потужного російської присутності.
Відносини Росії в 1990-х роках із країнами сучасної Єврозони були достатньо напруженими, тому що перші кроки на зустріч були зроблені аж 24 червня 1994 -- двостороння угода про партнерство і співпрацю між Європейським Союзом і Росією (набрало чинності 1 грудня 1997). Перше засідання Ради співпраці ЄС-Росія відбулося в Лондоні 27 січня 1998.
Важкими були відносини і з країнами балтійського регіону, зокрема Прибалтики. З проблемою «анексії» і «окупації» пов'язані питання про укладення пограничних договорів між Росією, Естонією і Латвією, а також про утиск російськомовної меншини в цих країнах, включаючи відсутність прогресу у сфері натуралізації (за російськими даними, до цих пір 450--480 тис. жителів Латвії і 160 тис. жителів Естонії відносяться до категорії осіб без громадянства), обмеження на використання російської мови, переслідування колишніх співробітників радянських правоохоронних органів і в той же час прославляння ветеранів пронімецьких загонів як «борців за незалежність від СРСР». Лише Литва прийняла так званий «нульовий варіант», автоматично надавши своє громадянство всім громадянам СРСР, що проживали на її території на момент проголошення незалежності. Росія невдоволена вимогами прибалтійських країн вибачитися за «радянську окупацію» і компенсувати збиток за неї. Російські власті також звинувачують їх в провокації Євросоюзу і НАТО на жорсткіший курс у відношенні Росії.
З прибалтійських держав територіальні спори в Росії є з Латвією (Питаловський район Псковської області -- повіт Абрене) і Естонією (Печорський район Псковської області і правобережжя річки Нарва з Івангородом). Вже в середині 1990-х пограничні договори між Росією і прибалтійськими державами були готові до підписання, проте в певний момент Росія почала затягувати підписання, розраховуючи ускладнити країнам Прибалтики вступ в НАТО, оскільки одна з вимог до нових членів блоку полягає в наявності безперечних зовнішніх кордонів, підкріплених міжнародними угодами. Проте неврегульованість кордонів з Росією не перешкодила прибалтійським державам стати членами НАТО. Після цього затягування підписання пограничних договорів втратило для Росії всякий сенс [12].
Загалом відносини Росії та Європи в 1990-ті роки була занадто неврівноваженими та розбалансованими. Відсутність єдиного стратегічного вектору розвитку зовнішньої політики Росії, та боротьба за гегемонію на Європейському континенті між країнами Європи та США, а також боротьба за лідерство в ЄС - все це змусило перевести відносини Росії та ЄС в площину довгострокової перспективи.
3.2 Зовнішня політика Росії по відношенню до країн колишнього СРСР і варшавського блоку
У відносинах з країнами ближнього зарубіжжя россійская дипломатія з самого початку зіткнулася з багатьма труднощами: економічна дезінтеграція, проблема формування національних армій і розподілу власності СРСР, створення меж. Головною проблемою залишався невигідний характер економічного співробітництва в умовах переходу на світові ціни торгівлі енергоносіями.
У 1992 р. почалося виведення російських військ з Прибалтики, Грузії, Молдови, Таджикистану, Вірменії (що обійшлося Росії в 600 млн. доларів і 700 млрд. рублів). У відносинах Росії з країнами Прибалтики залишається спірним питання про права проживаючого там російськомовного населення.Крім того, у 90-і рр.. широке поширення одержала змушена міграція. Зявилися біженці. У 1990-1991 рр.. процес рееміграції російських став повсюдним (виключення складають Україна і Білорусія). У відносинах з Україною як і раніше залишається проблема статусу Севастополя й умов розділу Чорноморського флоту, частково обумовлена в російсько-українському договорі від 31 травня 1997.
Ситуація в цій області ускладнювалася також тим, що перші роки незалежної Росії пріоритет у зовнішньополітичній доктрині віддавався країнам Заходу, а не ближнього зарубіжжя. Лише з приходом наприкінці 1995 р. в МЗС нового міністра закордонних справ Е. В. Примакова намітилися видимі зміни у зовнішньополітичних орієнтирів. Після виборів президента 1996 р. у складі російського уряду з'явилася посада міністра у справах співробітництва з країнами СНД, що проіснувала до березня 1998 [11]
Вектори розвитку російсько-українських та російсько-білоруських відносин були прямо протилежні. Росія і Білорусь з середини 90-х років активно зближувалися як політичні та військові союзники, як економічні партнери (в окремі періоди Білорусь займала другий рядок у списку російських торгових контрагентів), а в 1999-му підписали Договір про створення Союзної держави Білорусі і Росії. У російсько-українських відносинах ж, навпаки, переважали відцентрові й відверто конфліктні тенденції, інтенсивність взаємодії практично у всіх областях падала, а товарообіг у 1992-1999 роках скоротився приблизно вчетверо і був до кінця десятиліття на дві третини пов'язаний експортом енергоносіїв з Росії. Різниця статусів Україні і Білорусії було офіційно визнано в російській концепції зовнішньої політики (2000), в якій зміцнення союзу Росії і Білорусії названо першорядним завданням, а Україні навіть не згадана, зате до неї явно звернене спільне для усього СНД попередження, що відносини будуть будуватися « з урахуванням зустрічної відкритості для співробітництва, готовності належним чином враховувати інтереси Російської Федерації »[29].
Парадокс у тому, що сама по собі політика Росії по відношенню до України і Білорусії в 90-х роках була однотипною, із загальними характерними рисами і слабостями. Її легко розділити на три періоди:
- · 1990 - 1994 роки - дезінтеграційна стадія: панує динаміка розпаду; Росія намагається діяти, спираючись на багатосторонні механізми СНД; конфліктна проблематика сфокусована на розділі радянської спадщини (тому відносини з Білоруссю через їх безконфліктності не стали пріоритетними);
- · 1994-1999 роки - перехід від завищених очікувань до застою: набувають поширення уявлення про відносне перевагу російської економіки, зростає - після приходу до влади Олександра Лукашенка, і особливо Леоніда Кучми; Росія підтримує в 1995-му режим Кучми за допомогою численних дипломатичних поступок; зміцнюється донорська модель економічних зв'язків з Україною і у меншій мірі з Білоруссю; до 1998 року відносини з Білоруссю стають інерційними, а з України - стагнірующе-конфліктними;
- · З 1999 року по теперішній час - помірно-прагматична стадія: адміністрація Путіна намагається повернути Росії ініціативу, зменшити фактичне субсидування Росією обох слов'янських республік, зберігаючи (а у військовій та військово-технічній сфері та нарощуючи) союзні відносини з Білоруссю; знизити рівень конфліктності з Україна, взаємодіючи з нею по лінії президентських структур.
З усього цього випливає, що в розвитку ситуації в слов'янському трикутнику провідну роль зіграла не російська політика, а настрої суспільства та еліт України і Білорусії, багато в чому визначили політику Києва і Мінська.
Політики, що розуміється як ланцюг послідовних кроків, націлених на досягнення чітко сформульованих стратегічних цілей, у Росії відносно України і Білорусії до недавнього часу просто не було, та й самі цілі не проглядалися. В офіційних доктринах цілі і завдання визначалися або ситуативно (наприклад, концепція зовнішньої політики РФ 1993 року згадує Україна і Білорусь у зв'язку із завданням зосередження в руках Росії контролю над ядерними силами колишнього СРСР і як фактор відносин з країнами Східної Європи), або узагальнено, у рамках всього регіону, тобто без постановки індивідуальних завдань і висунення країнових пріоритетів. Оскільки цілі ставилися в термінах «розвиток відносин» і «розвиток співробітництва», то немає можливості і оцінити загальну ефективність політики, зрозуміти, якою мірою результати відповідають прийнятій стратегічної мети. Говорити в даному випадку можна лише про рішення приватних завдань [29].
Нездатність чітко сформулювати стратегічні цілі і тактичні завдання тягне за собою численні слабкості в російській політиці.
Перш за все, це відданість декларативним, символічним кроків, що породжує велику кількість документів, які покликані підтвердити результативність міждержавних зустрічей, особливо на вищому рівні. Про це найкраще свідчить динаміка формування і нинішній стан договірно-правової бази російсько-білоруських і російсько-українських відносин.
Кількість міждержавних і міжвідомчих угод між Україною і Росією обчислюється тризначними цифрами, але, як правило, вони не виконуються. Частина з них носить свідомо нездійсненний характер, як, наприклад, Спільна заява про подальший розвиток рівноправного партнерства і співробітництва в рамках СНД, підписану в лютому 1998-го, тобто майже через півроку після створення блоку ГУАМ, що зафіксував установку Києва на альтернативне лідерство в Співдружності . Однак нереалістичними і не до кінця опрацьованими виявилися не тільки декларації і заяви, а й ратифіковані міждержавні договори. Цей висновок справедливий і щодо так званого великого договору між Росією і Україною - Договору про дружбу, співпрацю і партнерство. Апогеєм декларативності російсько-білоруських відносин став підписаний у грудні 1999 року Договір про створення Союзної держави Білорусі і Росії. Політика Росії єльцинського періоду носила реактивний характер. Протягом 90-х років російська переговорна тактика найчастіше зводилася до поступок.
Російська політика була економічно неефективною, оскільки в разі і Білорусі, і Україні була створена модель донор - реципієнт, а спільність економічних інтересів на новій ринковій основі практично так і не виникла. Більш того, держава не змогла або ж не захотіло надати підтримку російському бізнесу ні в його проникненні на ринки України і Білорусії, ні в тому, що стосується повернення боргів.
Нарешті, Росії не вдалося виробити скоординовану лінію поведінки по відношенню до України і Білорусії. Заважали цьому, щонайменше, чотири групи протиріч між сторонами, часом досить глибоких [30].
По-перше, російські політичні сили не могли, прийти до єдиного бачення ситуації. По-друге, важко говорити про якийсь концептуальному єдності навіть усередині російського керівництва. По-третє, конкуренція бюрократій обох країн призводила до мультиплікації органів, які мали відношення до вироблення політики, але так і не збудованих в ієрархічну структуру. По-четверте, особлива позиція російського бізнесу, яка надавала величезний простір для дипломатичної гри, на жаль, не знайшла відображення в російській зовнішній політиці.
Підсумком десятирічної політики Росії на українському і білоруському напрямках стали:
- · втрата величезних матеріальних і фінансових коштів;
- · зміцнення серед частини еліт у цих країнах погляду на Росію як недружню державу і / або ж джерело субсидій і особистого збагачення;
- · громіздка та недосконала правова база;
- · відсутність гарантій того, що після зміни при владі перших осіб між нашими країнами збережуться хоча б добросусідські відносини.
У великій мірі все це можна поставити в провину Росії, яка мала у своєму розпорядженні незмірно великими економічними, інтелектуальними та інформаційними ресурсами, ніж її сусіди, але не змогла правильно поставити завдання, домогтися поваги своїх інтересів і дозволила риториці "стратегічного партнерства" підмінити реальне співробітництво [31].
З приходом до влади Володимира Путіна тон розмови Москви з Києвом і Мінськом відчутно змінився. Російська політика стає більш активною, більш, хоча поки і не повністю, послідовної і більш прагматичною у вирішенні конкретних питань. Проте все це не принесе перелому, якщо нове російське керівництво не зуміє чітко сформулювати цілі своєї політики в слов'янському трикутнику, не визначиться щодо «спокуси інтеграцією».
У довготривалій перспективі з обліком російських стратегічних інтересів економічний союз цих країн виявляється більш вигідний, ніж сепаратизм. На початку 1993 р. був прийнятий Статут СНД (який підписали лише 7 країн). Потім перед державами СНД постало завдання етапного формування ринку товарів, послуг, капіталу, праці. З цією метою було укладено ряд угод (Договір про створення економічного союзу (24 вересня 1993), угода про формування міжнаціонального економічного комітету країн СНД (1994), Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах (29 березня 1996). У січні 1995 р. був укладений Митний союз між Росією і Білоруссю, до якого приєднався Казахстан. У березні 1996 р. був утворений Міждержавна рада чотирьох у складі: Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія, перед якими постала задача прийняття узгоджених принципів проведення реформ і структурної перебудови.
Практичним кроком на шляху інтеграції стало підписання Договору про Співдружність суверенних республік Росії і Білорусії (2 квітень 1996), неоднозначно сприйнятий громадськістю обох країн. 2 квітня 1997 був підписаний договір про Союз Росії та Білорусі, після чого в обох країнах розгорнулася дискусія за Статутом союзу Росії та Білорусі. Черговим етапом на шляху обєднання двох держав стало підписання 8 грудня 1999р. в Москві Президентами двох республік договору про союзну освіту Росії та Білорусі, в рамках якого в майбутньому повинні зявиться союзний парламент, уряд, Суд, Вища Рада.
Як один з найважливіших елементів зміцнення національної оборони і безпеки розглядається в рамках СНД розширення військової інтеграції, що було підтверджено Договором про колективну безпеку від 15 травня 1992 На його основі між Росією і Казахстаном досягнута домовленість про формування єдиного оборонного простору (1993) і створення обєднаного угруповання ЗС РФ та Республіки Казахстан (1995). Договори про військову співпрацю Росія має також з Киргизією і Грузією. При цьому Узбекистан відмовився від підписання Договору про спільну охорону зовнішніх кордонів СНД (травень 1995). Точно також Туркменістан проводить політику дистанціювання від військового співробітництва всередині СНД, дотримуючись принципу позитивного нейтралітету і все більше схиляючись в цій області до розвитку військово-технічних звязків з США і їх союзниками. Тобто існує небезпека витіснення Росії з пострадянської Азії, в якій все більше проявляється ісламський тип розвитку економіки.
На сьогодні залишаються нереалізованими багато важливих ініціативи інтеграції країн СНД, у тому числі по проекту євро-азійського економічного союзу. Багато укладені угоди і союзи нерідко перетворюються на суто декоративні структури. Різні економічні можливості, соціально-політичні системи, національні інтереси служать серйозною перешкодою на шляху проголошеної Співдружності незалежних республік.
ВИСНОВКИ
Росія на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР, зайняла місце постійного члена Ради Безпеки ООН й підтвердила свій статус великої ядерної держави. Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націонал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жиріновський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, ототожнювали національний інтерес з інтересами західного співтовариства. Цьому об'єктивно сприяли візити президента Б. Єльцина до ФРН, СІЛА, Франції, Японії й відповідні візити лідерів західних країн до Москви, участь Росії у нарадах "великої сімки" та ін. Наслідком цього стала відсутність власної політики, буксування на всіх інших азимутах і, зрештою, втрата союзників. З'ясувалося, що на Заході Росію ніхто не чекає, а початок розширення НАТО на схід безповоротно відсунув лібералів на узбіччя російської політики.
Водночас, у рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво. Особливої гостроти набула проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської Армії. Спроба створити об'єднані збройні сили СНД не увінчалася успіхом. До вересня 1994 р. російські війська були виведені із східноєвропейських країн, Німеччини й Прибалтики, проте вони залишалися у Придністров'ї, Грузії, Таджикистані та в Україні.
Після 1994 p., коли Росія заявила про себе як про велику державу, що має власні геополітичні й національні інтереси, на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи, які однаково об'єктивно оцінювали ситуацію у світі й реальні можливості Росії на неї впливати, проте доходили різних висновків. Неоізоляціоністи вважали, що внутрішньополітичні проблеми мають вирішуватися виходячи із власних ресурсів, а зовнішня політика, експлуатуючи колишні атрибути величі, має орієнтуватися на контакти з тими країнами СНД й Азії, які самі тяжіють до Росії. Відтак, західний вектор став другорядним, а сам Захід опинився під великою підозрою. У рамках саме цієї школи надзвичайно популярною була концепція "багатополярного світу". Інтеграціоністи, які також віддавали перевагу внутрішнім проблемам, вважали, що вони можуть бути розв'язані через інтегрування Росії у світову економіку, отримання нею доступу до світових фінансових потоків, рух яких визначався на Заході. Звідси -- пріоритетність відносин із тими державами, які є найважливішими економічними партнерами (головним чином -- країнами Західної Європи), за одночасної підтримки зовнішньополітичної активності на всіх інших напрямах. У середині й другій половині 90-х років жоден із напрямів не домінував, був відсутнім дієвий механізм розробки, здійснення й координації зовнішньої політики, що й визначило її акценти.
У рамках СНД Росія всіляко ініціювала інтеграційні процеси, насамперед із Білоруссю. Навесні 1995 р. обидві країни домовилися про ліквідацію митних бар'єрів. У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. укладено союзний договір. Водночас наслідком єльцинської політики у стосунках з країнами СНД було накопичення "висячих" боргів цих країн Росії без будь-яких політичних дивідендів, на які розраховував Кремль.
Не змігши досягти успіху у своїх намаганнях зупинити розширення НАТО на схід і вплинути на хід балканської кризи, Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихооке-анському регіоні, насамперед у відносинах з Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Японією. Вона брала активну участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, а російсько-єгипетські переговори в Москві у вересні 1997 р. ознаменували повернення Росії її політичної ролі на Близькому Сході. У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", водночас вона зайняла негативну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики, що, на думку Москви, створило б загрозу національній безпеці країни. Ситуацію вдалося урегулювати шляхом компромісу. 27 травня 1997 р. у Парижі був укладений Основоположний акт між Росією і НАТО. Того ж року на зустрічі "великої сімки" в Дейтоні (США) Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, а також вступила до Паризького клубу країн-кредиторів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Артемов В.Л. “Психологическая война” в стратегии империализма. - М.: Междунар. отношения. 1999. - 144 с.
2. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и ее геостратегические императивы / Збигнев Бжезинский; [Пер. с англ. О.Ю.Уральской]. - М.: Международные отношения, 2006. - 256 с.
3. Бжезинский З. Преждевременное партнерство: Реферат / РАН Институт научной информации по общественным наукам; В. В. Александров. -- М., 1994.
4. Бжезинский, З. Выбор. Мировое господство, или глобальное лидерство / Пер. с англ. Е. А. Нарочницкой, Ю. Н. Кобякова. -- М. : Международные отношения, 2004.
5. Бжезинский, З. Как строить отношения с Россией // Pro et contra. -- 2001. -- T. 6, № 1/2. -- C. 137--152.
6. Бжезинский, З. Китай -- региональная, а не мировая держава // Pro et contra. -- 1998. -- T. 3, № 1. -- С. 127--141.
7. Бжезинский, З. Лицом к России // США: Экономика. Политика. Идеология. -- 1998. -- № 8. -- С. 122--124.
8. Бжезинский, З. План игры : геостратег. структура ведения борьбы между США и СССР / Пер. с англ. -- М. : Прогресс, 1986.
9. Борко Ю. Россия и Европейский Союз: ближние и дальние перспективы партнерства // Россия и Германия в Европе. - М., 1998. - С.85.
10. Братчиков И., Любинский Д. Россия и Германия // Международная жизнь. - 2002. - №3. - С. 19-26.
11. Буровский А.М. Крах империи: Курс неизвестной истории / Андрей Буровский. - М.: ООО “Издательство АСТ”; Красноярск: ООО КИ “Издательские проекты”, 2004. - 464 с.
12. Внешняя политика России 1991-2000. - М.: Олма-пресс. - 2001.
13. Внешняя политика России. Сборник документов. - М.: Инфра. - 1997.
14. Гайдар Е.Т. Гибель империи: уроки для современной России. -- 2-е изд., испр. и доп.. -- М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. -- 448 с. -- ISBN 5-8243-0759-8
15. Горбачев М.С. Понять перестройку… Почему это важно сейчас / Михаил Сергеевич Горбачев. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. - 400 с.: ил.
16. Дергачов В.А. Геополітика: Учеб. пособие для студентов гуманитарных вузов. - К.: Вира - Р, 2010. - 446 с.
17. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорелової, В. Чайковського. - К.: Основи. 2005. - 903 с.
18. Егорова И.И. Новая история холодной войны: теория и практика / Институт всеобщей истории РАН / Томск Материалы международной конференции, 2010, с. 17-25.
19. Європа: поступ у ХХІ століття / історія, сучасність, перспективи/. - К., 2008. - 319 с. - / Науковий вісник Дипломатичної АкадеміїУкраїни, Вип.4
20. Иванов И.С. Внешняя политика России и мир. - М.: Право, 2000.
21. История международных отношений и внешняя политика России (1648-2005): учебник / под ред. А.С. Протопопова. - М.: Норма, 2006.
22. Іден Д. До Атлантичного співтовариства нового типу // Політична думка. - 2005. - № 2-3, - С. 89-93
23. Киссинджер Г. Дипломатия. / Пер. с англ. В.В. Львова.. - М.: Ладомыр. 1997. - 848 с.
24. Концепция Внешней политики России. Российская газета. - № 133. - 2000.
25. Коэн C. «Вопрос вопросов»: почему не стало Советского Союза? -- М.: АИРО-XXI; СПб.: Дмитрий Буланин, 2007. -- 200 с
26. Коэн C. Можно ли было реформировать Советскую систему? -- М.: АИРО-XX, 2005.
27. Коэн С. Провал крестового похода. США и трагедия посткоммунистической России. -- М.: АИРО-ХХ, 2001. -- 304 с.
28. Крылов С. Главный внешнеполитический партнер России // Международная жизнь. - 2002. - №8. - С. 42-44.
29. Ли Эн Квон. Внешняя политика России в 1990-е годы: проблемы и тенденции. - М., 1999.
30. Международные отношения на постоветсвком пространстве / под ред. И.Д. Звягельського, Н. А. Косолапова. - М.: Феникс, 2000.
31. Мяло К. Г. Россия и последние войны XX века (1989--2000). К истории падения сверхдержавы - М.:: Вече, 2002. - 4080 с.
32. Пархолина Т. Безопасность Европы на рубеже ХХ - ХХ1 века //Россия и Германия в Европе. - М., 1998. - С.152 - 165.
33. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні / [Ф.Рудич, Р.Балабан, Ю.Ганжуров і ін.]. - К.: Либідь, 2008. - 440 с.
34. Політичні режими сучасності та перехід до демократії / [С.А.Давимука, А.Ф.Колодій, Ю.А.Кужелюк, В.І.Харченко]. - Львів: НАН України, Інститут регіональних досліджень, 1999. - 168 с.
35. Россия и Германия в Европе /Сост. Б. Орлов, Х.Тиммерман. М.: Памятники политической мысли, 1998. - С.209.
36. Сергунин А.А. Российская внешнеполитическая мысль: проблемы национальной и международной безопасности. - H. Новгород, 2003.
37. Скурихин С. Постлиберальная Россия и постконсервативная Германия // Власть. - 1998. - №2. - С. 5-7.
38. Хрестоматия по новейшей истории России. 1917 - 2004: В 2 ч. / [Под ред. А.Киселева, Э.Щагина]. - М.: Дрофа, 2005. - Ч.2: 1945 - 2004. - 607 с.
39. Чернов О. Россия за укрепление стратегической стабильности // Международная жизнь. - 2002. - №3. - С. 106-115.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Природно-ресурсний, військово-політичний та економічний потенціал Росії в світовій спільноті. Основні положення сучасної зовнішньої політики країни. Участь Росії в міжнародних організаціях та в співдружності незалежних держав, співробітництво з ними.
курсовая работа [37,8 K], добавлен 15.05.2011Етапи еволюції теорії зовнішньої політики сучасної Росії. Інтенсивний пошук нової зовнішньополітичної концепції після розпаду СРСР та здобуття суверенітету. Російська політична практика. Зовнішня політика Росії при Путіні як продовження політики Єльцина.
реферат [30,2 K], добавлен 30.04.2011Зовнішня політика США після закінчення Першої світової війни. Загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Участь США у Другій світовій війні. Напрямки зовнішньої політики після війни. Розвиток українсько-американських відносин.
реферат [34,7 K], добавлен 17.01.2011Аналіз економічних змін зовнішньої політики Китаю після закінчення холодної війни. Відносини Китаю з Центральною та Південною Африкою: значення, позиції та роль ЄС в міжнародних відносинах. "Шовковий шлях" до Африки та його європейське сприйняття.
реферат [31,4 K], добавлен 15.01.2011Сутність та принципи міжнародних відносин. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави. Функції та засоби зовнішньої політики. Тенденції у зовнішній політиці держав, які визначають роль, місце армії на сучасному етапі.
реферат [40,5 K], добавлен 14.01.2009Утворення Троїстого союзу. Політика США та європейських держав щодо Японії кінець 19 - початок 20 ст. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.
шпаргалка [139,6 K], добавлен 01.12.2008Передумови розпаду СРСР. Зміна балансу сил на світовій арені в результаті цієї події. Завершення "холодної війни" на європейському континенті. Наслідки розпаду Союзу для міжнародної спільноти на глобальному рівні. Політичні трансформації в Україні.
курсовая работа [76,6 K], добавлен 04.06.2016Особливості інтеграції Росії в систему міжнародних економічних відносин. Росія і світова організація торгівлі (СОТ). Економічні відносини Росії з регіональними інтеграційними угрупованнями. Розширення російського експорту в нові індустріальні країни.
реферат [42,5 K], добавлен 01.05.2011Міжнародні відносини та зовнішня політика. Класифікація та принципи міжнародних відносин. Функції, засоби та принципи зовнішньої політики. Принцип відповідності нормам міжнародного права та поважання прав людини. Тенденції у зовнішній політиці держав.
реферат [38,9 K], добавлен 14.01.2009Суспільно-політичний та економічний розвиток Індії після розпаду Радянського Союзу та приходу до влади ІНК. Наведення фактів, які свідчать про спільну політику обох держав у підтримці стабільності регіону та спільній позиції щодо стримування Китаю.
статья [20,3 K], добавлен 11.09.2017Стосунки України та Росії в енергетичній сфері, стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики двох держав. Україна та МАГАТЕ. "Газові переговори": наміри і результати. Особливості та характер позиціювання сторін у "трикутнику": ЄС – Україна-Росія.
курсовая работа [75,0 K], добавлен 30.11.2013Характеристика російсько-американських відносин у сфері економіки. Державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії. Стратегічне партнерство США та Росії. Особливості та аналіз воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією.
дипломная работа [93,1 K], добавлен 06.07.2010Аналіз політики США щодо арабсько-ізраїльського конфлікту в часи холодної війни. Дослідження впливу американсько-радянського суперництва на формування концептуальних засад політики США щодо близькосхідного конфлікту. Уникнення прямої конфронтації з СРСР.
статья [22,5 K], добавлен 11.09.2017Еволюція системи міжнародних відносин та перспективи світового розвитку. Міжнародні відносини у Центральній і східній Європі, проблема безпеки і співробітництва в Європі. Внутрішні передумови об’єднання Німеччини. Криза в Перській затоці та її наслідки.
реферат [76,7 K], добавлен 01.02.2012Система міжнародних відносин у 60-70х роках XX ст. у контексті співробітництва та протистояння США та СРСР. Хронологічні етапи періоду зниження протистояння. Роль та наслідки послаблення міжнародної напруженості. Становлення політики розрядки в Європі.
курсовая работа [52,9 K], добавлен 13.04.2013Причини та наслідки успадкування Україною ядерної зброї після розпаду Радянського Союзу, обговорення лідерами європейських держав проблеми її ліквідації та позбуття ядерного статусу; вплив процесу на розвиток відносин країни з іншими співтовариствами.
курсовая работа [55,9 K], добавлен 13.01.2011Зовнішня політика Фінляндської Республіки на сучасному етапі. Співпраця країн Північної Ради та Балтійського моря. Діяльність Фінляндії в Європейському Союзі, відносини країни з Російською Федерацією, Китаєм та Сполученими Штатами Америки, Україною.
дипломная работа [533,3 K], добавлен 28.12.2013Розгляд і особливості розпаду Югославії в його внутрішніх і міжнародних аспектах. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації. Причини та розвиток громадянської війни 1991-1995 рр. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту.
курсовая работа [51,9 K], добавлен 19.09.2010Розширення Європейського Союзу (ЄС) як результат міжнародної інтеграції, його історичні причини і передумови, основні етапи. Наслідки розширення кордонів ЄС для України. Політичні та економічні наслідки розширення ЄС для Російської Федерації та Румунії.
курсовая работа [129,8 K], добавлен 22.11.2013Зовнішньополітичні пріоритети Італії у 1990-2010 роках. Складні відносини Італії з соціалістичною Югославією. Середземноморська політика італійських урядів. Італія та політика США щодо Іраку. Італо-російські відносини. Товарообіг між Італією та Росією.
курсовая работа [29,1 K], добавлен 21.01.2011
