Палестинська проблема у 1945-1948 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ННІ ІСТОРІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ

Кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин

Реферат

Палестинська проблема у 1945-1948 роках

Виконав студент 4-Б курсу

спеціальності 6.020302 - історія

Шульга Олександр Юрійович

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент

Овчаренко Олександр Ілліч

Черкаси 2016 рік

ПЛАН

палестинський міжнародний військовий конфлікт

ВСТУП

1. ДІЯЛЬНІСТЬ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПАЛЕСТИНИ

2. АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКІ ПРОТИРІЧЧЯ У «ПАЛЕСТИНСЬКОМУ ПИТАННІ»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ОПРАЦЬОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Через численність причин геополітичного, військово-стратегічного, соціально-економічного й іншого характеру Близький Схід історично був ареною найгостріших світових конфліктів і протиріч. Після закінчення Другої світової війни зіткнення політичних та військових інтересів було постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією. Велика Британія вийшла з війни, усе ще будучи великою імперією. Однак у неї не було достатньо сил для того, аби зберегти значну частину своїх володінь. США ж закінчили війну, надзвичайно посиливши свої позиції порівняно з усіма іншими західними державами. Вони були в змозі робити й робили систематичні спроби залучити союзницькі імперії, що розвалювались, до американської сфери впливу. Саме тому в післявоєнний період провідну роль у близькосхідному регіоні починають відігравати Сполучені Штати Америки.

Мета роботи: полягає в розкритті місця «палестинського питання» в англо-американській дипломатії після закінчення Другої світової війни.

Завдання:

1). Проаналізувати діяльність Англо-американського комітету з Палестини;

2). Розкрити сутність англо-американських протиріч у «палестинському питанні».

Об'єктом дослідження виступає сутність «Палестинської проблеми».

Предметом реферату є спроба вирішення «Палистинського питання».

Історіографія:

З теми дослідження існують наукові праці зарубіжних дослідників, яким притаманний різний ступінь інформативності й критичного аналізу подій. Американські автори С. Спігел та П. Хан зробили вагомий внесок у дослідження політики США щодо арабсько-ізраїльського конфлікту.

Т. Ліппмен залучив до наукового обігу нещодавно опубліковані документи Центрального розвідувального управління (ЦРУ), які стосуються позиції США з палестинського питання в перші післявоєнні роки [10]. Однією з останніх фундаментальних робіт, де досліджується позиція адміністрації Г. Трумена щодо Палестини, є монографія американських істориків Р. і Е. Рейдаш [13]. Російські фахівці з проблем Близького Сходу традиційно приділяють значну увагу політиці США і СРСР щодо арабсько-ізраїльського конфлікту.

Серед останніх публікацій варто відзначити наукові роботи М. Злобіна, О. Колобова, Г. Ісаєва, О. Носач. Монографії М. Злобіна та О. Колобова підготовано на основі опрацювання широкого комплексу документальних джерел [3]. Серед ізраїльських дослідників варто відзначити М. Коена, який спеціалізується на дослідженні близькосхідної політики адміністрації Г. Трумена [5]. Більшість зазначених авторів обмежуються з'ясуванням офіційної позиції США щодо майбутнього статусу Палестини. Проте поза увагою науковців залишалося складне формування політики США (адміністрації Г. Трумена) щодо арабсько-єврейського конфлікту. Стаття має на меті з'ясувати фактори, які впливали на формування офіційної позиції Вашингтона щодо подій у Палестині та виділити суперечності в тогочасному американському істеблішменті стосовно доцільності утворення на території Палестини арабської та єврейської держав.

1. ДІЯЛЬНІСТЬ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПАЛЕСТИНИ

Після закінчення Другої світової війни США, маючи великі амбіції та інтереси, почали послідовно розвивали свою присутність на Близькому Сході, створювати систему партнерських, союзницьких відносин, проводити великі заходи економічного, політичного та військового характеру . Одним із таких яскравих прикладів і стало вирішення «палестинського питання». Його розгляд в ООН із квітня до листопада 1947 року збігся з періодом оформлення нового зовнішньополітичного курсу США, так званої «Доктрини Трумена», і виявився дилемою для англо-американської дипломатії. Після закінчення війни нелегальна імміграція в Палестину різко зросла, незважаючи на те, що влітку 1946 року Велика Британія розпочала повну блокаду Палестини, виділивши для цього значні збройні підрозділи, дислоковані на Близькому Сході [3, 44].

Визначаючи курс Лондона у своєму виступі 13 листопада 1945 р. у палаті общин, міністр закордонних справ Бевін оголосив, що проблема Палестини буде вирішена на основі рекомендацій та висновків створюваного Англо-американського комітету з Палестини. Остаточна домовленість між англійським прем'єром Еттлі й президентом США Г. Труменом про склад, цілі й завдання Англо-американського комітету була досягнута 11 листопада 1945 року. Співголовами Комітету стали англієць Сінглтон й американець Хатчінсон [2, 15].

Англо-американський комітет із розслідування був призначений урядом Сполучених Штатів і Сполученого Королівства як спільний англо-американський орган із таким колом обов'язків: вивчити політичні, економічні та соціальні умови в Палестині; вивчити становище євреїв у різних країнах Європи. Комітетові ставилося за завдання максимально вивчити позиції всіх суб'єктів і надати звіт протягом ста двадцяти днів після початку розслідування. Після загального відкритого засідання, яке відбулося 4 січня 1946 року у Вашингтоні, англо-американські підкомісії вирушили із США в Європу для реалізації своїх обов'язків. У період із 4 січня до 20 квітня відбулося 17 зустрічей і засідань підкомісій у різних країнах світу. Після трьох місяців роботи Комітет опублікував доповідь і рекомендації щодо вирішення палестинської проблеми.

На думку членів комітету, майбутнє Палестини повинно було ґрунтуватися на таких принципах: ані євреї, ані араби не повинні домінувати одні над іншими; Палестина не повинна бути ні єврейською, ні арабською державою. Розділ Палестини в цих рекомендаціях відкидався, а пропонувалося залишити британський мандат до досягнення міжнародної угоди по Палестині. Англо-американський комітет відхилив плани надання незалежності Палестині - розділеній або єдиній - найближчим часом, тому що ворожнеча між палестинськими арабами і євреями призведе до громадянської війни, що може поставити під загрозу мир у всьому світі.

Комітет, мабуть, сподівався, що ця ворожнеча врешті-решт зникне і що до цього часу Палестина повинна перебувати під опікою ООН, а до встановлення опіки мандат має бути збережений. У ході додаткового вивчення доповіді англійськими й американськими посадовцями був розроблений план створення в Палестині двох автономних провінцій, якими, як і раніше, управляв би Верховний комісар Палестини. Цей план був підтриманий урядом Великої Британії, але відхилений США. Гаррі Трумен вітав ті пункти доповіді комітету, які говорили на користь сіоністів, а решта, за його словами, вимагали вивчення [4, 77].

Украй негативною була й реакція прем'єр-міністра Клемента Еттлі, який засудив вибіркове ставлення американського президента до доповіді. «Як бачимо, відсутність взаєморозуміння по Палестині лягає тяжким тягарем на англо-американські відносини». У квітні 1946 року Комітетом була опублікована підсумкова доповідь, у якій проблема Палестини зводилася до ворожих відносин між арабами і євреями, а питання про необхідність скасування мандата не порушувалося. На наступний день після публікації доповіді в Лондоні у своєму виступі міністр закордонних справ Бевін відкинув рекомендації Комітету з питань імміграції євреїв до Палестини, заявивши, що обмеження на єврейську імміграцію будуть зняті лише в тому разі, якщо будуть розпущені сіоністські збройні організації. Ці британські вимоги не були прийняті ані лідерами сіоністського руху, ані урядом США.

2. АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКІ ПРОТИРІЧЧЯ У «ПАЛЕСТИНСЬКОМУ ПИТАННІ»

Після неодноразових зустрічей у Лондоні протягом червня-липня англійських й американських офіційних осіб з'явився план Моррісона-Греді. Цей план передбачав утворення в Палестині арабської і єврейської провінцій, а також двох провінцій, що знаходилися під британським управлінням. В арабській і єврейській провінціях передбачалося призначення представника англійського Верховного комісара, який відав би зовнішньою політикою та митними службами тощо [6, 120].

Закони, що приймаються в провінціях, підлягали затвердженню Верховним комісаром . Однак черговий план уряду Великої Британії зустрів різку критику з усіх боків. Консерватори, особливо В. Черчілль, наполягали, щоб уряд зробив на адресу США таку заяву: «Якщо США не готові прийти на допомогу, щоб розділити відповідальність за тягар сіоністської справи, то ми повинні заявити, що повертаємо наш мандат в ООН та евакуюємося з Палестини» [8, 61].

Однак Г. Трумен у серпні 1946 року відхилив лейбористський план провінційної автономії для Палестини. У жовтні, коли англійці в Лондоні вели переговори з деякими членами Єврейського агентства, які схилялися до прийняття цього плану, президент заявив, що він виб'є ґрунт з-під цих переговорів. 29 червня 1946 р. у Палестині був уведений військовий стан. Міністр закордонних справ Бевін «вирішив дати урок євреям» у 1947 році вислав із Палестини 4,5 тисячі єврейських біженців, але, крім зростання антибританських настроїв у Європі й у США, ця акція нічого не принесла.

Лідер партії консерваторів В. Черчілль, який перебував тоді в опозиції, поставив перед лейбористським урядом питання: «Скільки може тривати ця кривава бійня, яка щорічно обходиться в 30-40 млн фунтів стерлінгів і відволікає тисячі англійських солдатів, що знаходяться далеко від Батьківщини?» [5, 93].

У результаті втрати контролю над становищем, що склалося, британський кабінет 14 лютого 1947 року вирішує передати «палестинське питання» в ООН. Е. Бевін у палаті общин заявив: «Уряд його Величності постав перед нерозв'язним конфліктом...Уряд його Величності не має жодних повноважень за мандатом, щоб віддати цю країну арабам або євреям, або навіть розділити її між ними. Самі ми не маємо наміру рекомендувати ніякого конкретного рішення». Міністр колоній К. Джонс пізніше пояснив, що Англія не збирається передавати ООН мандат на Палестину, а буде лише просити поради, як можна нею управляти в цій формі або як його змінити.

Перша спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН розпочала свою роботу з питання про Палестину 2 квітня 1947 року й закінчила 15 травня 1947 року. Для вирішення питання про Палестину був створений Спеціальний комітет ООН по Палестині за проектом США, який передбачав створення комісії в складі представників нейтральних держав. У результаті діяльності комісії з'явилося два можливих варіанти вирішення «палестинського» питання. Перший передбачав розділ Палестини на основі створення економічного союзу та перетворення Єрусалима в міжнародну зону. Другий - федеративний устрій Палестини зі столицею в Єрусалимі в плані трирічного перехідного періоду. Уряд Британії заявив, що він підтримає будь-який план, але не візьме на себе відповідальність у втіленні його в життя [9, 114].

Іншої позиції дотримувалися Сполучені Штати, які заявили, що саме мандатарій повинен нести відповідальність за перехідний період. Е. Бевін чітко дав зрозуміти, що реалізація рекомендацій плану більшості для британської сторони абсолютно неможлива через складну військово-стратегічну та економічну ситуацію в регіоні.

Позиція Держдепартаменту США з палестинського питання ще влітку 1947 р. виразилася в рекомендаціях підтримувати створення єдиної Палестинської держави. США, не бажаючи псувати відносини з Великою Британією, пропонували більш прийнятний варіант для останньої. Л. Гендерсон, голова близькосхідного відділу Держдепартаменту США вважав, що, оскільки жоден із варіантів, який буде запропонований комітетом, не буде однаково прийнятним як для євреїв, так і для арабів, Британія повинна буде реалізовувати його силою, а також якщо жоден із варіантів не задовольнить країну-мандатарія, то вона відмовиться допомагати в його втіленні. Крім того, він дав зрозуміти, що взагалі підтримка єврейської імміграції до Палестини і створення життєздатної єврейської держави неможливі без використання військових сил. Тому тактика США в ООН, на думку Гендерсона, мала бути помірковано-вичікувальною [4, 64].

Таким чином, Держдепартамент США вирішив зайняти вичікувальну позицію в переддень сесії Генеральної Асамблеї ООН. Держсекретар Маршалл прагнув зберегти стратегічне партнерство з Великою Британією. У вересні 1947 р. Маршалл заявив британському послу, що британці стали жертвою нерозв'язної ситуації та несправедливої критики. 30 вересня в Держдепартаменті був складений меморандум із палестинського питання, у якому пропонувалося висловити позицію США тільки під час остаточних дебатів.

У меморандумі підкреслювалося, що Велика Британія зберігає доручену їй Лігою Націй відповідальність за Палестину. 10 жовтня Об'єднаний комітет начальників штабів США зробив колективну заяву про опозицію планам розділу, який загрожував транспортуванню нафти. Однак 11 жовтня повірений у справах США в Дамаску Меммінгер повідомив Маршаллу: «Сирійська армія з Хомс, Хами й Алеппо, також як і з Дамаска повільно рухається до кордонів Палестини. Відвідування військових таборів в околицях Дамаска цим ранком виявило наявність збройних конвоїв і готових до маршу солдатів [7, 82].

Преса Дамаска заздалегідь проголошує незалежну Палестинську державу арабського уряду на чолі з Великим Муфтієм, і це рішення опубліковано в комюніке ЛАД». Одночасно представник США в ООН Г. Джонсон зробив заяву в Комітеті з Палестини про те, що США підтримують основні принципи плану більшості. Британська делегація висловила крайнє роздратування такою позицією, хоча вони «повністю розуміють мотиви США», які пішли на такий «необдуманий вчинок».

Таким чином, Держдепартамент США несподівано змінив свою позицію. Американська делегація, на думку Ф. Мануеля, створила враження, що США збираються проводити в життя план розділу, але припускаючи, що Велика Британія візьме на себе всю відповідальність [Там само]. У результаті голосування в Генеральній Асамблеї ООН 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція, у якій містилася рекомендація про розділ Палестини на незалежні арабську і єврейську держави. США офіційно підтримали резолюцію [10, 142].

На мій погляд, значну роль у трансформації зовнішньополітичної стратегії США в цьому питанні відіграло англо-американське суперництво в регіоні. Незважаючи на спільність військово-стратегічних інтересів, зміцнення економічних позицій Великої Британії на Близькому Сході виявилося причиною суперечливої політики США в палестинському питанні, яке стало своєрідним предметом торгу між сторонами.

Підтримка США в 1948 р. створення незалежної єврейської держави стала наслідком реалістичного підходу в зовнішній політиці США, короткостроковою перспективою в контексті розвитку англо-американських відносин, оскільки просіоністська позиція неминуче знижувала вплив США в арабському світі й ставила під загрозу їхній подальший економічний розвиток [7, 89].

Отже, у 1947 році ООН визнала право обох народів, які мешкали в Палестині, на створення своїх незалежних держав. Але араби Палестини категорично заперечили розподіл Палестини на основі резолюції ООН 181/II. Сіоністи ж, схваливши резолюцію із застосуванням військової сили, взяли курс на захоплення земель, які відійшли до єврейської держави. Суть британської політики в регіоні в цей момент полягала в спостереженні, аби в найбільш влучний момент повернути англійські війська до Палестини з метою «наведення порядку».

Певних змін зазнала й американська політика в цьому регіоні. Представник Сполучених Штатів у Раді Безпеки ООН Остін запропонував призупинити розділ до встановлення миру в Палестині. Наприкінці березня 1948 року президент Сполучених Штатів Г. Трумен запропонував передати Палестину під опіку Організації Об'єднаних Націй. Однак ця пропозиція була відхилена Генеральною Асамблеєю ООН [8, 182].

Небезпечною була й позиція самої Великобританії, яка, на думку Х. Вейцмана, була не тільки винною в провалі плану розділу Палестини, але й не підтримувала запропонований американською стороною план опіки. Саме в такій політиці, як зазначав Х. Вейцман, і проявлялось бажання Англії зіштовхнути арабів та євреїв у тривалій кровопролитній боротьбі.

Однак, незважаючи ні на що, 14 травня 1948 року в Тель-Авіві Д. Бен-Гуріон, державний діяч, сіоністський активіст, поставив свій підпис під Декларацією незалежності, проголосивши тим самим створення Держави Ізраїль. Сполучені Штати визнали Державу Ізраїль «де-факто» відразу ж після її проголошення, а Великобританія зробила це лише в січні 1949 року.

ВИСНОВКИ

Отже, Палестинська проблема в англо-американських відносинах була складною та суперечливою. Той факт, що Лондон після закінчення Другої світової війни втрачав свою важливу, а в деякому сенсі й вирішальну роль, поступаючись місцем своїй колишній колонії США - став постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією.

На жаль, політика Америки та Британії в цьому регіоні мала прагматичні цілі й часто була далека від офіційно проголошеної мети «врегулювання» палестинського конфлікту , тим самим провокуючи масштабні арабо-ізраїльські конфлікти.

Протягом 1945-1948 рр. США часто змінювали позицію з палестинського питання. Під час голосування в Генеральній Асамблеї ООН американська делегація підтримала резолюцію про поділ Палестини на арабську та єврейську державу. Незабаром Вашингтон запропонував відмовитися від утворення арабської та єврейської держави й передати Палестину під опіку ООН.

Непослідовність політики США була спричинена внутрішніми суперечностями в американській адміністрації. Держдепартамент вважав, що США не варто підтримувати створення єврейської держави в Палестині тому, що це зашкодить американсько-арабським відносинам. Радники президента пропонували Г. Трумену підтримати створення Ізраїлю для того, щоб заручитися підтримкою американської єврейської громади на президентських виборах.

Завуальовану позицію до цього конфлікту займав СРСР: офіційно заявляв що потрібно створити 2 держави, де-факто підтримував Ізраїль (туди поставлялась Радянська зброя, ізраїльські військові навчалися в Радянських училищах, фінансова допомога).

Війна завершилася в липні 1949 р. заключенням ООН про перемир'я між Ізраїлем та Арабами - перемога Ізраїлю над арабськими державами. Переговори про підписання миру відбувалися на грецькому острові Родос, за родоською формулою. Від імені арабських країн виступали представники ООН. З'явилася держава Ізраїль. У відповідності з угодою були встановлені тимчасові кордони і демілітаризовані зони між Палестиною та Ізраїлем.

Наслідки І арабо - ізраїльської війни (плачевні):

- породили/продовжили палестинську проблему яка не вирішена і по сьогодні;

- сіоністські кола Ізраїлю заявляють ідею великої єврейської держави від Єгипту до Ірану (від Нілу до Євфрату)

- 1,5 млн арабів - палестинців вимушені покинути територію Ізраїлю. Вони осіли в Єгипті, Сирії, Йорданії, Лівані.

СПИСОК ОПРАЦЬОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Батенко А. История Палестины: международный аспект (1897-2009 гг.) / А. Батенко. - К.: Доля, 2011. - 193с.

2. Дмитриев E. Палестинская трагедия / Е. Дмитриев. - M.: Политиздат, 1986. - 156 с.

3. Злобин Н. Второй новый миропорядок: геополитические головоломки / Н. Злобин. - М.: Эксмо, 2009. - 352 с.

4. Киселев В. Палестинская проблема и ближневосточный кризис / В. Киселев. - К.: Изд-во полит. лит-ры Украины, 1983. - 241 с.

5. Lippman T. The View from 1947: The CIA and the Partition of Palestine / T. Lippman // Middle East Journal. -- 2007. -- Vol. 61. -- № 1. -- P. 17-28.

6. Медведко Л. Ближний Восток: самый продолжительный «конфликт века» / Л. Медведко. - М.: Эксмо, 1988. -136с.

7. Носач О. Позиция США по вопросу создания государства Израиль / О. Носач. - М.: Наука, 2009. -304с.

8. Примаков Е. Новейшая история арабских стран Азии. 1917-1985 / Е. Примаков. - М.: Наука, 1988. - 638 с.

9. Radosh R. A Safe Haven: Harry S. Truman and the Founding of Israel / A. Radosh; R. Radosh. -- N. Y. : Harper, 2009. -- 428 p.

10. Cohen M. Truman and Israel / Cohen M. -- Berkeley : University of California Press,1990. -- 342 p.

Размещено на Allbest.ru