Середовище формування стратегій розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Середовище формування стратегій розвитку



Національні стратегії розвитку розробляються й реалізуються, як вже зазначалося, не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Національне господарство країни входить в світове господарство як його структурний елемент, додає до нього свою неповторну частку, збагачуючи світову ринкову систему; водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно вимогам світового господарства, яке безперервно еволюціонує.

В попередньому розділі процес формування стратегій розвитку розглядався переважно в умовах внутрішнього середовища, з першочерговим урахуванням національних цілей, ресурсів, внутрішньої економічної політики. Тепер звернемо більш докладну увагу на чинники, що впливають на розробку стратегій із зовні, тобто на мобільні елементи й процеси світового господарства, що являють собою зовнішнє, глобальне середовище формування стратегій економічного розвитку. Серед таких чинників перш за все слід назвати функціонування світового ринку, мобільність факторів виробництва, інтернаціоналізацію світового господарства, його галузеву структуру, науково-технічний прогрес, транснаціоналізацію економічних відносин, міжнародну економічну інтеграцію, глобалізацію соціально економічних процесів.

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок в своєму розвитку пройшов такі стадії:

? внутрішній ринок - початкова форма ринкових відносин країни; всі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

? національні ринки - характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іноземних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київської Русі;

? міжнародні ринки - являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов'язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор'ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза);

? нарешті, світовий ринок утворився під впливом Великих географічних відкриттів та промислової революції; він сформувався, в основному, в ХІХ столітті.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном товарів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Розвиток продуктивних сил і міжнародної торгівлі у світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виробництва. Так виникло світове господарство на зламі ХІХ й ХХ століть. Отже, світове господарство - це сукупність національних економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об'єднуються в такі групи:

? природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);

? трудові ресурси (робоча сила);

? капітал;

? технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють ще на такі дві групи:

? основні, такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку, - географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила;

? розвинуті, такі, що набуті країною внаслідок прогресивного економічного розвитку - сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база. Ця група факторів більш мобільна, ніж перша.

Обидві групи факторів є важливими для економічного розвитку країни.

В залежності від забезпеченості тими або іншими факторами уряд країни розробляє свою економічну стратегію. Проте в умовах науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва друга група факторів має набагато більше значення.

Фактори виробництва розподілені по країнам і регіонам дуже нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, що досить виразно виявляється в сучасній світовій економіці, є концентрація капіталу, високих технологій, висококваліфікованої робочої сили, наукового потенціалу в економічно розвинутих країнах, які складають переважаючу більшість членів ОЕСР. Це дозволяє їм бути лідерами, що спрямовують в своїх інтересах тенденції розвитку світових економічних процесів, бути на гребені хвилі науково-технічного прогресу, хода якого невпинно прискорюється. Стратегії розвинутих країн націлені на таку оптимізацію структури народного господарства, в якому провідну роль відігравали б наукоємні й капіталоємні виробництва при одночасному зменшенні ваги матеріаломістких і енергоємних галузей. Наявність великих обсягів надлишкового капіталу полегшує фірмам і ТНК цих країн завоювання світових ринків. Технологічна перевага не тільки сприяє розширенню експорту найбільш складної й дорогої продукції, але й дозволяє завойовувати пануючі позиції при утворенні спільних підприємств в процесі експорту капіталу. Технологічна перевага в сукупності з величезною перевагою в експорті капіталу дає можливість розвинутим країнам і ТНК суттєво впливати на структури народного господарства інших країн; при цьому вплив може бути як позитивний, так і негативний (з точки зору країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою).

Таким чином, факторна обумовленість стратегій розвинутих країн виявляється переважно в двох напрямках: в перебудові народного господарства на базі найновітніших технологій з метою збереження й посилення технологічного лідерства; в завоюванні нових товарних і фінансових ринків.

Іншим проявом закономірності в світовому розподілі факторів виробництва є спирання на природні ресурси й дешеву й некваліфіковану робочу силу в найменш розвинутих країнах. Корисні копалини або специфічні кліматичні умови часто є головним, а то й єдиним багатством цієї групи країн, яке можна використати як фактор економічного розвитку. За виключно сприятливих умов природний ресурс може надати відчутного імпульсу економічній динаміці країни. Найяскравішим прикладом є нафтовидобувні країни, зокрема, регіону Перської затоки, що вже декілька десятиліть вдало використовують сприятливу кон'юнктуру на ринку енергоносіїв. Завдяки тривалому припливу «нафтодоларів» деякі з цих країн поступово модернізують структуру економіки; поряд з видобутком нафти з'являються підприємства нафтохімії, енергоємні виробництва (виплавка алюмінію тощо). Проте в цілому природно-ресурсний фактор сьогодні не може бути ефективним стрижнем економічної стратегії розвитку, принаймні, в тривалій перспективі. Країни, що спираються лише на свої природні багатства, приречені на безнадійне відставання від розвинутих країн. На світових ринках з другої половини ХХ століття склалася стійка тенденція до зниження цін на сировину (за винятком енергоносіїв) і підвищення - на готову продукцію, особливо високотехнологічну. Крім того, ґрунтування економіки країни переважно на ресурсному факторі гальмує науково-технічний прогрес.

Несприятлива і, на перший погляд, несподівана ситуація склалася з факторною орієнтацією в колишніх радянських республіках, зокрема в Росії та Україні. Маючи потужну науково-технічну базу, інтелектуальний потенціал, розвинуту матеріальну базу промисловості, наші країни перетворилися на експортерів сировини й напівфабрикатів. Для Росії експорт нафти й газу, для України - чорних металів сьогодні є найголовнішим джерелом притоку іноземної твердої валюти. Понад 2/3 народногосподарського прибутку Росії сьогодні формується в паливно-енергетичному комплексі та інших природоексплуатуючих галузях.¹ Причини такого становища полягають у непідготовленості країн СНД до функціонування в умовах світового ринку на незвичних доти умовах, грубі помилки в економічній політиці, особливо в 90-х роках («шокова терапія» та ін.), певне відставання в технології виробництва, за винятком вузької сфери військово-промислового комплексу, а також несприятливі умови в міжнародній торгівлі, які штучно утворюють нашим країнам деякі потужні держави й міжнародні організації; це - і звинувачування у демпінгу, й високі тарифи на імпорт наших товарів, і жорсткі квоти, і вимоги якомога ширше «відкрити» нашу економіку. Якби така тенденція тривала довго, то ми остаточно втратили б наш унікальний інтелектуальний потенціал, який формувався протягом нашої історії, і перетворилися на сировинний придаток більш розвинутих країн.

Іншим основним ресурсом, як вже зазначалося, є некваліфікована робоча сила. Для багатьох країн, що розвиваються, вона є головним фактором розвитку, особливо в тих випадках, коли країні бракує природних ресурсів. Цей фактор відіграє важливу роль в країнах Південної й Південно-Східної Азії, а також в деяких країнах Латинської Америки. Дешева робоча сила, як відомо, знижує витрати виробництва, тому так вигідно в цих країнах розміщувати нескладне виробництво, наприклад, збирання побутової електронної техніки за готовими схемами і компонентами. Місцевий капітал спрямовується у легку й харчову промисловість, які не потребують особливо кваліфікованої робочої сили і високих технологій; до того ж, у цих галузях капітал швидко обертається. Сьогодні країни, що розвиваються, виробляють тканин, одягу й взуття більше, ніж розвинуті країни. За сприятливих умов дешева й численна робоча сила може стати фактором динамічного розвитку економіки країни. Це продемонстрували «східноазійські тигри» - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Таїланд, - які починали індустріалізацію з легкої промисловості, з виробництва побутової техніки, а тепер вони є новими індустріальними країнами з диверсифікованою економікою. Але слід зауважити, що це стало можливим завдяки значним інвестиціям ТНК в трудомісткі галузі виробництва країн регіону. Навіть ті з нових індустріальних країн, що досягли найбільшого успіху (Республіка Корея, Бразилія, Таїланд) відчувають дуже сильну залежність від іноземного капіталу й зарубіжних технологій.

Таким чином, факторна основа економічних стратегій більшості країн, що розвиваються, складається з природно-ресурсного потенціалу або з дешевої робочої сили. Поступово, у міру накопичення капіталу, утворюються умови для індустріалізації країни; розвиваються галузі промисловості, які спираються на ці фактори: або переробка наявних природних ресурсів (включно сільськогосподарську сировину), або легка промисловість та інші галузі, що орієнтуються на некваліфіковану робочу силу. Згодом, коли вже побудовано каркас індустрії, створена відповідна інфраструктура, підготовлені національні кадри середньої і вищої кваліфікації, - країна приступає до наступного щаблю розвитку економіки, диверсифікує її галузеву структуру. Але цього етапу сьогодні досягли лиш окремі країни вказаної групи.

Крім факторів виробництва на вибір економічних стратегій розвитку великий вплив справляє динаміка процесів у світовій економіці. Серед них найважливішими є: еволюція цивілізаційних стадій економічного розвитку; інтернаціоналізація господарського життя; науково-технічний прогрес; світова економічна інтеграція; глобалізація економічного розвитку.

У сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації, яким відповідають три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного, - аграрний (доіндустріальний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний). Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення країни до того чи іншого типу слугує показник питомої ваги сільського господарства, промисловості й послуг в галузевій структурі народного господарства. Цей показник розраховується двома способам: 1) як частка вартості виробленої продукції чи послуг у ВВП; 2) як частка зайнятих у галузі відносно усіх зайнятих в народному господарстві.

На аграрній стадії сьогодні залишилося небагато країн; це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. Наприклад, частина сільського господарства у ВВП складає: в Центральноафриканській Республіці - 55%, Ліберії - 77%, Малі - 45%, Мозамбіку - 28,8%, Сомалі - 65%, Танзанії - 41,6%, Непалі - 33%, Ефіопії - 42,9%, М'янмі - 43%, Республіці Чад - 50,5%, Гвінеї-Бісау - 62%. У структурі зайнятості картина ще більш вражаюча. Так, у сільському господарстві Афганістану зайнято 78,6% усіх робітників, в Анголі - 85%, Ефіопії - 85%, Гані - 56%, Гаїті - 66%, Лаосі - 80%, Непалі - 75%, Буркіна-Фасо - 90% (дані за 2009 р.)¹. У країнах аграрного типу відзначається найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінансової допомоги. Так, за оцінкою експертів, розвиток економіки Бангладеш на 55% залежить від іноземної допомоги. Для цієї країни навіть створено консорціум допомоги (об'єднує низку розвинутих країн і міжнародних організацій), який щороку надає Бангладеш близько 2 млн. доларів.

Варіацій при розробці стратегій в таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки сільськогосподарської продукції; часто монокультури, тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду. В багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає понад половину валютних надходжень. Так, для Сенегалу це арахіс, для Сальвадору - кава, для Гондурасу - банани, для Бангладеш - джут. На експорт сільськогосподарської продукції Буркіна-Фасо (бавовна, арахіс) припадає 95% валютних надходжень в країну.

Аграрний тип економіки панував у світі протягом багатьох століть. З другої половини ХІХ століття більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку. Перехід до неї став можливим після завершення промислової революції в цих країнах. Індустріальний тип економіки стає пануючим для розвинутих держав в першій половині ХХ століття. Індустріалізація була головною метою стратегій соціалістичних країн. Частка промисловості в структурі ВВП і усіх зайнятих в народному господарстві перевищувала 50%. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію. Якщо в першій половині ХІХ століття основою промисловості була легка, харчова промисловість, сільськогосподарське машинобудування, то в другій половині того ж століття на перші позиції висуваються металургія, електроенергетика, транспортне машинобудування (виробництво локомотивів, вагонів, суден). В першій половині ХХ століття пануючу роль в економіці продовжують відігравати електроенергетика й металургія, але швидкими темпами нарощують потужності хімічна промисловість (особливо хімія органічного синтезу), верстатобудування, автомобільна й авіаційна промисловість.

З другої половини ХХ століття відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної й металургійної промисловості. Натомість з'являються й швидко поширюються такі галузі, як атомна енергетика, електроніка, авіакосмічна техніка, виробництво роботів, фармацевтика, лазерна техніка. Але наприкінці ХХ століття промисловість для найрозвиненіших країн вже не відіграє провідної ролі з огляду на її місце в структурі народного господарства. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 23%, Німеччини - 27%, Франції - 18,8%, Великої Британії - 24%, США - 21,9%. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно 28%; 29,7%; 24,3%; 18,2%; 20,3%.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Високою є її частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона і поступається вже послугам. В Китаї частка промисловості становить у ВВП 43,4%, у числі зайнятих - 27,2%; в Північній Кореї відповідно 43% і 43%; в Південній Кореї - 39% і 25,1%; у Філіппінах - 31% і 15%; в Сінгапурі - 31% і 23,8%, Таїланді - 44 і 19,7, Індонезії - 47 і 18,6.

У країнах з перехідною економікою, особливо СНД, у зв'язку з глибокою кризою, що вразила перш за все промисловість, її частка знизилася. Все ж таки вона залишається досить високою. Так, частка промисловості у ВВП Білорусії становить 41,8%, Казахстану - 38%, Росії - 32,9%, України - 31,3%. Частка у числі зайнятих відповідно по країнах: 34,7%, 18,4%, 31,9%, 18,5%.

З останньої чверті ХХ століття в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку. При наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у народному господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 76,9%, Великої Британії -77,1%, Японії - 76,5%, Німеччини - 72,6%, Франції - 79,4%. До сфери послуг сучасна міжнародна статистика відносить не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага приділяється сьогодні інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері.

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн приходилася на продукцію інформаційних галузей - телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. В економіці США ѕ доданої вартості, створеної в промисловості, складав інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні ринки, які в багатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.



Таблиця 2.1. Галузева структура ВВП деяких країн світу (2009р, %)

Країна	Сільське господарство	Промисловість	Послуги
Афганістан	31	26	43
Австралія	4	26	70
Білорусь	9,2	41,8	49
Бермуди	1	10	89
Бразилія	6,1	25,4	68,5
Канада	2,3	26,4	71,3
Китай	10,3	46,3	43,4
Ефіопія	43,5	13,4	43,1
Франція	1,7	18,8	79,4
Росія	4,7	32,9	62,4
США	1,2	21,9	76,9
Україна	10,4	31,3	58,3

Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або у числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 84,1% від ВВП, у Барбадосі - 78%, на Бермудах - 89%. Але ці країни не знаходилися на стадії індустріалізації, вони її обминули; назвати їх постіндустріальними не можна з тієї причини, що їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.

В постіндустріальних країнах сьогодні частка послуг також досить висока. В Росії вона становить 62,4% у ВВП, в Україні - 58,3%, Польщі - 63,7%, Казахстані - 51,2%, Естонії - 71%. Але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості. Отже, неправомірно говорити про те, що ці країни вже перейшли до постіндустріального етапу. На цій стадії економічної еволюції, по суті, знаходяться поки що тільки високорозвинуті держави, які контролюють світовий інформаційний простір і потоки капіталу.

Зміцнення економічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці призводять до інтернаціоналізації світового господарства. Інтернаціоналізація як процес має такі основні прояви:

? інтернаціоналізація виробництва;

? інтернаціоналізація капіталу;

? утворення транснаціональних корпорацій.

Інтернаціоналізація виробництва полягає у встановленні стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн. Ці зв'язки ґрунтуються на поглибленні спеціалізації й кооперування. Сьогодні практично кожній країні немає сенсу виробляти абсолютно всі товари та послуги, що споживаються нею; вона спеціалізується на таких, які виробляються з витратами, нижчими за середньосвітові, а решту одержує на міжнародних ринках. Це зекономлює кошти, робочу силу, час і ресурси. Багато є галузей народного господарства, де ефективним є тільки масове виробництво товару; велика його кількість не може бути поглинута внутрішнім ринком, і тому виробництво заздалегідь орієнтується в значній мірі на ринки інших країн. Це ще більше підсилює спеціалізацію, яка, у свою чергу, стимулює виробниче кооперування. Міжнародні кооперативні зв'язки охопили велику кількість підприємств. Особливого розмаху вони досягли в автомобілебудуванні, електроніці та авіакосмічній техніці. Інтернаціоналізація виробництва призводить до взаємозалежності національних економік як на рівні окремих підприємств, так і на галузевих рівнях.

В науковій літературі поширена так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Згідно з нею виокремлюється п'ять основних типів міжнародного виробництва в залежності від домінуючих факторів:

? виробництва, які ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технологій, ринків;

? виробництва ринкової основи, які також спільно володіють капіталами, технологією, інформацією, а крім того використовують сучасний менеджмент і організаційний досвід;

? виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продукції або технологічних процесів;

? виробництва, що пов'язані з торгівлею й розподілом продукту, джерелом економії при цьому є скорочення витрат на виробництві й доступ на місцеві ринки, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

? змішані виробництва, які складаються із різних комбінацій перших чотирьох.

Інтернаціоналізація капіталу має прояв у посиленні міжнародного руху капіталу, в переливі капіталу за національні межі країни, у зміцненні контактів між великими банками різних країн, в контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, у формуванні великих ринків і центрів операцій з валютою. Транснаціональні банки контролюють сотні мільярдів доларів. Найбільшими ТНБ є банки США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Як відомо, капітал має форми підприємницького й позичкового. Обидві форми значно прискорили темпи міжнародного руху з другої половини ХХ століття. В контексті економічної інтернаціоналізації особливе значення має рух прямих іноземних інвестицій, які безпосередньо впливають на інтернаціоналізацію виробництва. В 90-х роках минулого століття приріст прямих інвестицій становив 20%. Станом на початок 2010 р. світовий обсяг ПІІ дорівнював 17,03 трлн. дол.

Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73% припадає на промислово розвинуті країни, понад 24% - на країни, що розвиваються, і менше 3% - на країни Центральної і Східної Європи.

У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90%, країни, що розвиваються - 8%, а країни Центральної і Східної Європи - менше як 1%.

Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80%) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію.² Так, в 2009 році Сполучені Штати Америки здійснили інвестицій в інші країни на суму 3,3 трлн. дол., а отримали 2,4 трлн. дол.; Японія відповідно 727 млрд. дол. і 205 млрд. дол.; Франція - 1,8 трлн. дол. і 1,2 трлн. дол.; Велика Британія - 1,6 трлн. дол. і 1,0 трлн. дол.; Німеччина - 1,4 трлн. дол. і 1,0 трлн. дол.¹

Міжнародні кредитні і фінансові операції у 80-х роках ХХ століття складали 400 млрд. дол. на рік, а в 90-х роках їх обсяг обчислявся вже трильйонами доларів. Провідну роль в міжнародному русі капіталу відіграють ТНК і ТНБ, які, по суті повністю контролюють світовий ринок капіталу. Оскільки ці інституції є елементами структури економіки найрозвиненіших країн, стає очевидним, що країни ОЕСР сьогодні контролюють всю світову економіку. В 2009 р. в структурі світових золотовалютних резервів на долар припадало 61,5%, на євро - 28,1%, на фунт стерлінгів - 4,2%, на єну - 3,0%.

Останніми роками відбувається суттєвий перерозподіл золотовалютних резервів між країнами. На перше місце вийшов Китай - 2,426 трлн. дол. Далі йдуть Японія - 1,024 трлн. дол., Росія - 439,4 млрд. дол., Саудівська Аравія - 410,1 млрд. дол., Тайвань - 353 млрд. дол., Індія - 274,7 млрд. дол., Республіка Корея - 270 млрд. дол. США займають лише 17 позицію серед усіх країн світу за розміром золотовалютних резервів (130,8 млрд. дол.).

Характерною рисою є те, що обсяги фінансових угод набагато перевищують число реальних угод. Сьогодні розрив між фінансовими і товарними ринками настільки збільшився, що перші втрачають безпосередній зв'язок з другими. На частку фінансів, що обслуговують реальний сектор або потік товарних благ, припадає не більше 10-12% загального обороту світових фінансових ресурсів; решта - це спекулятивний капітал, що немає реального наповнення.² Така ситуація дуже небезпечна, бо вона дестабілізує фінансові ринки й часто ставить ті або інші країни на грань фінансового краху. Так було, наприклад, в 1997 році, коли фінансова криза охопила країни Азії; в серпні 1998 року, коли криза струсонула економіку Росії та України.

Ще більш вразливими були наслідки світової економічної кризи 2008-2009 рр., яка була спровокована авантюристичною політикою деяких великих банків, в першу чергу американських. Світовий валовий продукт скоротився на 1%, але в деяких країнах падіння ВВП було значно сильнішим. В США скорочення становило -2,6%, у Великій Британії -4,3%, Німеччині - 5,0%, Італії -5,0%, Росії -7,9%, Україні -15,1%, Латвії -18,0%.³

Виключно велику роль в інтернаціоналізації капіталу відіграють міжнародні фінансові і банківські організації, в першу чергу, Міжнародний валютний фонд (МВФ); Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), інші великі регіональні банки розвитку. Вони не тільки здійснюють регулювання міжнародних потоків капіталу, а й втягують в міжнародний капіталообмін нові країни, становлять їх у сувору залежність від інтернаціоналізації, об'єктивних вимог світового ринку капіталу. При цьому країна вже частково втрачає суверенітет над певними сферами економічної діяльності; натомість в міжнародних відносинах утворюються наднаціональні структури, які вже являють собою елемент глобалізації.

Інтернаціоналізація виробництва й капіталу створює умови для транснаціоналізації економічних відносин. Сплетіння виробництва й капіталу у великих масштабах веде до потужних корпорацій, головна компанія яких належить капіталу однієї країни, а філії розкидані по багатьох країнах. Частка ТНК у світовому промисловому виробництві становить близько 50%, близько 70% у його вільних валютних і промислових коштах. За деякими підрахунками, ТНК контролюють 70-90% світових ринків, послуг, технологій, а загальний обсяг реалізації 200 найкрупніших з них складає понад 30% світового валового внутрішнього продукту.¹

Саме діяльність ТНК посилює переплив капіталу, особливо в його підприємницькій формі, від одних країн до інших. Хоча переважна більшість прямих зарубіжних інвестицій припадає на розвинуті країни, проте в багатьох країнах, що розвиваються, позиції ТНК настільки сильні, що вони часто контролюють економіку й політику цих країн. Процес транснаціоналізації веде до того, що економічна влада держави над підприємствами слабішає, а ТНК здобувають реальну незалежність від своїх урядів. Економіка розвинутих країн і нових індустріальних країн є глибоко транснаціоналізованою. Транснаціоналізація поступово охоплює і країни з перехідною економікою. В деяких з них з'являються свої ТНК.

Інтернаціоналізація світової економіки супроводжується випереджаючими темпами міжнародної торгівлі. В 2007 р. світовий експорт складав 13,6 трлн. дол. Порівняно з 2006 р. він збільшився на 8%, тоді як світовий валовий продукт - тільки на 5%. При цьому експорт сільськогосподарської продукції збільшився на 6%, палива й мінералів - на 3%, а продукції обробної промисловості - на 10%. Якщо в 1900 р. обсяг світової торгівлі відносно світового валового продукту становив 12%, то в 2007 р. - 27%.

Світова економічна криза значно знизила темпи міжнародної торгівлі та її обсяг. В 2009 році експорт становив 12,14 трлн. дол. Падіння становило порівняно з 2008 роком 12%. У 2010 році ситуація дещо покращилася - світовий експорт становив 14,9 трлн. дол.

Останнє десятиліття внесло політичні зміни щодо частки провідних країн у світовій торгівлі. На перше місце за експортом вийшов Китай, випередивши Німеччину та США; Південна Корея увійшла в першу десятку найбільших експортерів, одинадцятою стала Росія.

Таблиця 2.2. Найбільші експортери та імпортери товарів (2009 р.)

	Країна	Експорт	Імпорт
		млрд. дол.	%	млрд. дол.	%
1.	Китай	1194	9,8	922	7,6
2.	Німеччина	1187	9,8	1022	8,4
3.	США	995	8,2	1445	11,9
4.	Японія	516	4,3	491	4,0
5.	Франція	457	3,8	532	4,4
6.	Нідерланди	398	3,3	359	3,0
7.	Італія	369	3,0	359	3,0
8.	Р. Корея	355	2,9	313	2,6
9.	Велика Британія	351	2,9	474	3,9
10. Канада	299	2,5	305
Світ		12140	100,0	12140	100,0

Під впливом науково-технічного прогресу змінюється структура міжнародної торгівлі. За останні два десятиліття минулого століття питома вага товарів, виготовлених за високими технологіями, зросла в міжнародній торгівлі вдвічі (з 11 до 22%), за середніми технологіями - в 1,5 рази (з 22 до 32%) при одночасному скороченні товарів, виготовлених за низькою технологією (з 21 до 18%) і первинних продуктів (з 34% до 19%) (табл. 2.3.)

Дедалі більшого значення набуває торгівля послугами. Якщо пересічний показник приросту експорту у світі становив в 1990 - 99 рр. 5%, то щодо послуг відповідне значення було 6%. За період 2004-2006 рр. експорт товарів збільшився на 20%, а експорт послуг - на 25%. Провідне місце в міжнародній торгівлі посідає західна Європа. Її частка в експорті товарів у 2009 р. становила 41,2%, а в експорті послуг - 48%. Частка Північної Америки становила відповідно 13,2% і 19,2%.

Таблиця 2.3. Товарна структура світового експорту (2009 р.)²

Товари	Світовий експорт, млрд. грн	Світовий експорт, %
Сільгосппродукти:	1169	9,6
Мінерали, у т.ч.	2263	18,6
паливо	1808	14,8
Продукція обробної промисловості,	8355	68,6
у т.ч. чорні метали;	326	2,7
хімічна продукція;	1447	11,9
інші напівфабрикати;	1323	10,9
машини й обладнання;	847	7,0
тканини;	211	1,7
одяг.	316	2,6



Одним з найважливіших проявів інтернаціоналізації світової економіки є міжнародна економічна інтеграція. Вона характеризує найвищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин. Економічна інтеграція відбувається на двох рівнях. На мікрорівні вона виявляється у злитті фірм, що, зокрема, веде до утворення ТНК. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виникають регіональні інтеграційні утворення. Основними формами регіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політичний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю.

Серед найвідоміших регіональних об'єднань слід назвати Європейський Союз (ЄС), Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Спільний ринок Південного Конусу (МЕРКОСУР) та Співтовариство Незалежних Держав (СНД). Їхні основні параметри:

Таблиця 2.4. Частка регіональних об'єднань у світових економічних показниках (2009, %)

Економічні показники	ЄС	ЄАВТ	НАФТА	СНД	МЕРКОСУР
Населення	7,4	0,2	6,7	4,2	4,0
ВВП (за ПКС)	28,0	0,9	24,4	4,4	4,5
Експорт	38,5	2,6	12,5	3,6	1,9

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні такі особливості:

? динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і реакцію країн світу на розвиток окремих інтеграційних угрупувань;

? нерівномірність розвитку й реалізації форми міжнародної економічної інтеграції, яка спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

? розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Подальший розвиток інтернаціоналізації обумовлює становлення інтеграції на глобальний рівень, тобто наслідком цього процесу стане глобальна економічна інтеграція, яка вбере в собі регіональні інтеграційні осередки.

Найрозвиненішим проявом інтернаціоналізації є глобалізація. В сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості.

Стимулюючою силою для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріально розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва і капіталу. Інформаційно-комунікативні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію.

Глобалізацію характеризують такі основні риси:

? посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі;

? територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ;

? універсалізація міжнародних економічних процесів;

? зростання масштабу виробництва, концентрація і централізація капіталу;

? поглиблення науково-технічного прогресу, що супроводжується інформаційною революцією;

? посилення міжнародної економічної інтеграції і регіоналізації міжнародних відносин.

Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. В цілому її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством.

Однією з найгостріших проблем, що несе глобалізація, є поступова втрата країнами частки національного суверенітету над економікою внаслідок її дерегуляції відповідно з вимогами ТНК, ТБН і міжнародних фінансових організацій. Особливо вразливо наслідки дерегуляції виявляються на світових фінансових ринках. Глобальний грошовий обіг і біржові трансакції за 1995 - 2000 роки збільшили у 10 разів. Небаченого розмаху набули глобальні валютні спекуляції, які завдають величезної шкоди валютам бідних країн. Глобальні фінансові системи все більше відриваються від реальної економіки. Так, номінальна вартість «віртуальних» деривативних угод сягає 50 трильйонів доларів, що вдвічі більше річного світового доходу. В таких умовах який-небудь потужний фінансовий центр може спровокувати глобальну фінансову кризу, що вже неодноразово мало місце.¹

Іншою проблемою є зростання нерівномірності між розвинутими й найменш розвинутими країнами, між найбагатшими й найбіднішими людьми у світі. Так, 225 найзаможніших людей світу володіють багатством у один трильйон доларів, що дорівнює річному доходу 47% людства. Якщо в 1960 р. 20% найбагатших людей світу отримували доходів у 30 разі більше ніж 20% найбідніших людей, то наприкінці 90-х років розрив збільшився до 60 разів.² Актуальною стає проблема створення глобального механізму перерозподілу виробничих цінностей з метою вирівнювання доходів країн і верств населення людства.

Деякі дослідники вбачають загрозу в тому, що через розвиток системи інформації (зокрема, через Інтернет) людина може стати знаряддям маніпуляції наднаціональних або недемократичних сил.

Ці та інші проблеми глобалізації чекають свого вирішення, проте сам процес глобалізації об'єктивний і неминучий. Розробляючи стратегію розвитку країни, її уряд, науковці й політичні діячі повинні зважувати на особливості цього процесу, щоб скористатися перевагами глобалізації й уникнути її вад. Докладніше про глобалізацію буде викладено в окремій темі.



Література

міжнародний транснаціоналізація глобалізація

1. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ - 2001.

2. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. Монография. - К.: МАУП - 1999 - 168 с.

3. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. - К.: КНЕУ - 2003 - 660 с.

5. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. - К.: ВІПОЛ - 1998.

6. Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'Єр. Соціологія глобалізації. - К.: КМ Академія. - 2005.

7. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Україна - 1997

8. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова - К.: «ЦУЛ» - 2007. - 543 с.

9. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. - К.: КНЕУ - 1999 - 564 с.

10. Кочетов Э.Г. Геоэкономика (освоение мирового экономического пространства). Учебник. - М.: БЕК - 1998 - 480 с.

11. Ломакин В.К. Мировая экономика. Учебник. - М.: «Юнити» - 1999 -727с.

12. Лортикян Э.Л. История экономических реформ. Учебное пособие. - Харьков.: «Консум» - 1999 - 289 с.

13. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 1999 - 73 с.

14. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 2005 - 203 с.

15. Львов Д.С. Экономика развития. - М.: «Экзамен» - 2002

16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию. Пер. с нем. - М.: «Альпина» - 2001 - 335 с.

17. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред. Ю.В. Макогона. -К.: «Освіта України». - 2009.

18. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук'яненка, Ю.В. Макогона . - К.: «ЦУЛ» - 2009.

19. Міжнародні організації. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник/ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Логвінової Н.С. - К.: «ЦУЛ» - 2011.

20. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран./ Под ред. Колесова В.П. и Осьмовой М.Н. - М.: «Флинта» - 2000. - 480 с.

21. Мировая экономика./ Под ред. Николаевой И.П. - М.: «ЮНИТИ» - 2000. - 575 с.

22. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Підручник. - К.: КНЕУ - 2003. - 948 с.

23. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К. - 1998.

24. Пахомов Ю.Н., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна - 1997.

25. Пахомов Ю.Н., Филипенко А.С., Лукьяненко Д.Г., Макогон Ю.В., Громенкова С.В. Международные стратегии экономического развития. Киев - Донецк - 2001. - 239 с.

26. План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства. 27. Посельський В. Європейський Союз: Інституційні основи європейської

інтеграції. - К.: «Смолоскип» - 2002. - 168 с.

28. Світова економіка. Навчальний посібник. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової. - К.: «ЦУЛ». - 2010.

29. Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия: перспективы Украины. - К.: «Логос». - 1998.

30. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

- 539 с.

31. Стратегія економічного й соціального розвитку України (2004-2015 роки). Шляхом європейської інтеграції.

32. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. 33. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування./ За ред. Гейця В.М. - К.: «Логос». - 1999.

Размещено на Allbest.ru

...