Стратегії макрорегіональних інтеграційних об’єднань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегії макрорегіональних інтеграційних об'єднань



З розвитком міжнародних інтеграційних процесів все більшого значення набувають стратегії, що розробляються й здійснюються на макрорегіональному рівні, в міжнародних регіональних об'єднаннях. Нагадаємо, що на сьогоднішній день існує п'ять рівнів регіональної інтеграції: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз. Ступінь впливу стратегій макрорегіональних об'єднань на світове співтовариство залежить переважно від рівня інтегрованості об'єднання: чим глибше процес інтеграції, тим більший вплив. Іншим чинником впливу стратегій на світові економічні процеси є склад учасників регіонального угруповання; якщо воно складається з економічно потужних держав, то стратегічні політика такого об'єднання може істотно вплинути не тільки на економіку країн регіону, але й на розвиток світової економіки в цілому.

У світі нараховуються вже десятки макрорегіональних об'єднань різного рівня інтеграції. Стратегії більшості з них мають вузько локальний характер або слабко виражений вплив на економічний розвиток регіону, не говорячи вже про світову економіку. Серед найвпливовіших та найцікавіших за складом учасників є такі організації: Європейський Союз; Північно-Американська угода про вільну торгівлю (НАФТА); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН); Південний спільний ринок (МЕРКОСУР); Латино-Американська асоціація інтеграції (ЛААІ); Співдружність Незалежних Держав (СНД). Для України найбільшу зацікавленість становлять стратегії Європейського Союзу, до якого вона прагне вступити, а також СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) і ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), членами яких вона є.

Кожне макрорегіональне інтеграційне об'єднання має свою стратегічну мету, заради здійснення якої об'єднання утворюються. З поглибленням інтеграційних процесів в об'єднання, з виходом на наступний рівень інтеграції, а також з огляду на зміни економічної й політичної ситуації стратегічна мета може доповнюватися, уточнюватися або змінюватися.

Європейський Союз - макрорегіональне об'єднання з найвищим рівнем міжнародної економічної інтеграції. Він пройшов усі стадії інтеграційної еволюції, тому розгляд стратегій регіональних об'єднань доцільно почати саме з нього.

Початок інтеграційних процесів у Європі припадає на перше повоєнне десятиліття. В 1949 р. соціалістичними країнами була заснована Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка проіснувала до 1990 року. Але РЕВ являла собою, перш за все, політичну організацію. Економічна інтеграція розглядалася як підпорядкований процес, що має сприяти досягненню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого планування інтеграційний процес набував неприродного характеру і, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що підтвердило її штучний характер.

Інакше розвивалися інтеграційні процеси в Західній Європі. Правда, на перших порах, зразу ж по закінченні другої світової війни, панувала ідея утворення політичного союзу західноєвропейських країн; він мав бути протидією поширення комунізму на Захід. В 1946 р. прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль виступив за створення Сполучених Штатів Європи, які б являли собою єдиний монолітний блок західноєвропейських держав. Його промова дала початок рухові «за єдину Європу». В різних західноєвропейських країнах почали утворюватися координаційні комітети, що сприяли б втіленню в життя ідеї британського прем'єра. Наприкінці 1948 року біло сформовано «Європейський рух».1 В тому ж році міністрами закордонних справ Франції, Великої Британії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу було підписано Брюссельський пакт про утворення Західного Союзу. Його призначенням було забезпечення співробітництва країн-членів в економічній, соціальній і культурній сферах. Згодом цей союз був доповнений Європейською радою (1949 р.), до якої увійшли ще деякі західноєвропейські країни. В 1955 р. Західний союз було перейменовано у Західноєвропейський Союз, який сполучав десять країн.

Проте дійсної економічної інтеграції в Західній Європі певний час не відбувалося, оскільки згадані організації мали відверто політичний характер, а між провідними європейськими державами тих часів мали місце політичні протиріччя (особливо між Францією й Великою Британією). Навіть утворена в 1948 році Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) для реалізації американської допомоги за «планом Маршалла» мало що змінила, оскільки й у неї були, насамперед, політичні цілі. Необхідним був інший підхід до європейської інтеграції. Політичні цілі, як виявилося, не тільки не сприяли, але й заважали природному рухові процесу економічної інтеграції. Прийшлося відкласти завдання політичної інтеграції аж до 90 - х років. Політичній інтеграції мусила передувати інтеграція економічна, а не навпаки.

Реальний процес економічної інтеграції в Західній Європі розпочався майже водночас із спробами здійснити політичну інтеграцію. Розроблювачами проекту економічного об'єднання Європи стали Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністрації в уряді Франції, і Робер Шуман, французький прем'єр-міністр. В основі проекту була ідея утворення Європейського об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС), і Р. Шуман втілив його в життя.

Післявоєнна Європа відчувала неабиякі економічні труднощі. Крім фізичного зруйнування війною об'єктів народного господарства економічне становище погіршувалося нестачею капіталу, конкуренцією з боку США, які вийшли з війни ще більш потужною державою. В цих умовах конкурування ще й між собою у найважливіших галузях виробництва для європейських країн утрудняло вихід з економічної кризи. Такими галузями тоді були енергетика (в першу чергу, вугільна промисловість) та чорна металургія. Саме з них розпочалася координація економічної діяльності західноєвропейських країн.

У 1951 році шість країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург - підписали угоду про заснування ЄОВС. Це об'єднання стало «першою ластівкою» інтеграційного процесу. Координація розвитку вугільної промисловості і чорної металургії очолювалася Верховним органом, який надбав певних наднаціональних повноважень. Після реалізації «Плану Шумана» передбачалася інтеграція й інших галузей економіки. По суті, ЄОВС стало першим щаблем в еволюції європейської інтеграції - зоною преференційної торгівлі.

ЄОВС швидко продемонструвало свою ефективність, між «шісткою» міцніли економічні стосунки, поступово складався механізм регулювання зовнішніх зв'язків на взаємовигідній основі. Згодом розпочалися переговори про поширення інтеграції на інші товари й послуги. Виникла ідея утворення митного союзу, а далі - економічного союзу.

В березні 1957 р. ті ж самі шість країн підписали в Римі угоду про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Тоді ж три організації - ЄОВС, ЄЕС і Євратом - сполучилися в одну спільноту, яка одержала назву «Європейське економічне співтовариство». При цьому всі три складові частини зберегли своє автономне існування в новій організації.

Утворюючи ЄЕС, його засновники виношували далекосяжні плани. Головна мета ЄЕС була проголошена в статті 2-й Договору: «Співтовариство має за свою мету, шляхом створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики та діяльності… сприяти гармонійному та збалансованому розвитку економічної діяльності Співтовариства, високому рівню зайнятості та соціальному захисту, рівності між чоловіками та жінками, стійкому та безінфляційному зростанню, досягнення високого рівня конкурентоспроможності та зближення економічних показників, захисту та поліпшенню стану навколишнього середовища, підвищенню життєвого рівня та якості життя, економічній і соціальній інтеграції та солідарності держав-членів».

Договір передбачав відміну митних зборів та кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між державами-членами, спільну торговельну політику, утворення внутрішнього ринку. Як показав час, ці наміри здійснилися.

В перші десять років з початку існування ЄЕС (1957-1967 рр.) йшло активне формування зони вільної торгівлі. В 1968 р. було утворено митний союз. В 1969 р. на конференції в Гаазі було прийнято рішення про подальше поглиблення західноєвропейської інтеграції, а саме, - утворення економічного й валютного союзу зі спільною валютою. Ця пропозиція виходила від прем'єр-міністра Бельгії Тіндеманса, і план такого союзу одержав його ім'я. За планом Тіндеманса валютний союз мав бути утворений вже до кінця 1980 року, але цей строк виявився нереальним. Не всі члени ЄЕС були до цього готові; до цього часу відбулося розширення організації, вступ до неї нових країн, і розбіжності між членами ЄЕС в їх економічному розвитку дещо збільшилися, що гальмувало проведення єдиної валютної політики. Проте в 1979 р. було утворено Європейську валютну систему (ЄВС), яка стала кроком до валютного союзу.

В 1985 році була прийнята Шенгенська угода, згідно з якою громадяни країн-членів могли вільно пересуватися в межах ЄЕС.

Важливим заходом щодо утворення економічного й валютного союзу стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акту, який проголосив злиття економічної інтеграції та політичного співробітництва в єдиний процес. Актом передбачалося завершення побудови єдиного Спільного ринку до кінця 1992 р. Це означало остаточне усунення перепон у взаємній торгівлі (зокрема, різних стандартів в країнах, різного національного законодавства щодо ведення бізнесу тощо). Одним з головних завдань організації, що були накреслені Актом, визначалося співробітництво в галузі зовнішньої політики. Отже, майбутній союз міркувався не тільки як економічний, але й як політичний.

До початку 90 - х років було завершено формування єдиного внутрішнього ринку. Це означало, що досягнуто четвертого рівня в інтеграційній еволюції - «спільного ринку». Тепер можна було, нарешті, перейти до утворення економічного і валютного союзу. Політична, економічна й валютна інтеграція Західної Європи була зафіксована Маастріхтською угодою про Європейський Союз в грудні 1991 р. Угодою передбачалося: єдине європейське громадянство; політичний союз; економічний і валютний союз. Маастріхтська угода була проголошена як початок нового етапу в процесі створення ще тіснішого союзу народів Європи. Водночас підкреслювалася спадкоємність щодо основних досягнень Європейського Співтовариства: «Союз засновується на базі Європейського Співтовариства, доповненого сферами політики і формами співробітництва згідно з даним Договором. Його завдання полягає в налагодженні… відносин між державами-членами та їх народами».1

Західноєвропейська інтеграція виявила свою економічну ефективність. Усунення внутрішніх перепон у торгівлі між країнами-членами різко активізувало зовнішньоекономічні зв'язки між ними. Середньорічні темпи приросту зовнішньої торгівлі ЄЕС складали в 1960-1970 роках 10, 3%, в 1970- 1980 роках - 19, 7%. При цьому, якщо в 1960-1970 роках увесь експорт країн ЄЕС збільшився у 3, 8 разів, то експорт в межах співтовариства - у 5, 5 разів. Відповідно у 1970-1980 роках - 5, 9 і 6, 2 рази.2 Стабільно розвивалися основні галузі економіки. Поступово відбувалося вирівнювання економічних показників серед членів Співтовариства, бідніші країни підтягувалися до рівня багатших. Особливо вражаючим є приклад Ірландії: в 1972 р., напередодні вступу до ЄЕС, вона була найбіднішою країною серед «дев'ятки», її ВВП на душу населення складав 58, 5% від загального показника ЄС в цілому; у 2002 р. вона вже посіла друге місце (після Люксембургу) за душовим показником ВВП, який становив 122, 5% від відповідного показника ЄС в цілому.

Успіхи інтеграції стали чинником, який притягує до ЄС все більшу кількість країн. В 1973 р. до ЄЕС вступили Велика Британія, Данія й Ірландія; в 1981 р. - Греція; в 1986 р. -Іспанія й Португалія; в 1995 р. - Австрія, Фінляндія й Швеція. В 2004 році до лав Європейського Союзу вступило зразу аж десять країн: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта. В 2007 р. прийнято до ЄС також Болгарію та Румунію. Отже, інтегрована Європа дедалі поширюється на схід. Вступ до об'єднаної Європи є, як вже значилося, стратегічною метою України.

Із завершенням формування спільного ринку й переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постала нова стратегічна мета. У Договорі про Європейський Союз декларується, що він знаменує собою новий етап в процесі утворення згуртованого союзу народів Європи, в якому рішення, що приймаються, спрямовані на якомога більше задоволення потреб громадян. Завдання Союзу, зазначається в статті «А» Договору, полягає в тому, щоб організувати за допомогою методів, що характеризуються згуртованістю й солідарністю, відносини між державами-членами та їх народами.

Таблиця 1. ВВП держав-членів ЄС (за ПКС), 2009 р.

Країна			ВВП
		абс., млрд. дол.	% до ЄС	на душу населення, дол.
Німеччина		2 815	19, 05	34 200
В. Британія		2 123	14, 3	34 200
Франція		2 094	14, 1	32 500
Італія		1 737	11, 7	29 900
Іспанія		1 359	9, 2	29 300
Нідерланди		659, 1	4, 4	39 400
Польща		688, 3	4, 6	17 900
Бельгія		383, 0	2, 6	36 800
Швеція		335, 1	2, 2	37 000
Греція		332, 9	2, 2	31 00
Австрія		321, 6	2, 1	39 200
Чехія		253, 1	1, 7	24 800
Румунія		254, 4	1, 7	11 600
Португалія		240, 9	1, 6	22 500
Данія		197, 5	1, 3	35 900
Угорщина		185, 7	1, 2	18 600
Ірландія		172, 5	1, 1	37 700
Фінляндія		178, 9	1, 2	34 100
Словаччина		114, 9	0, 7	21 000
Болгарія		90, 48	0, 6	12 600
Литва		55, 17	0, 3	15 500
Словенія		55, 41	0, 3	27 600
Латвія		32, 31	0, 2	14 500
Люксембург		39, 08	0, 2	79 500
Естонія		23, 71	0, 1	18 300
Кіпр		22, 75	0, 1	21 000
Мальта		9, 86	0, 06	24 300
ЄС		14 430	100, 0	31 900

Конкретизуючи мету, Договір визначає, що Співтовариство має своїм завданням, шляхом утворення спільного ринка, економічного й валютного союзу, спільної внутрішньої і зовнішньої політики, сприяти гармонійному й збалансованому розвитку економічної діяльності, стійкому і безінфляційному зростанню, яке б зберігало навколишнє середовище, досягненню високого ступеня конвергенції (зближення) економічних показників, високого рівня зайнятості й соціального захисту, підвищенню життєвого рівня і якості життя.

Союз ставить перед собою такі цілі:

сприяти стійкому й гармонійному економічному й соціальному прогресу, особливо шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, економічного й соціального згуртування й утворення економічного й валютного союзу;

сприяти утвердженню індивідуальності Союзу на міжнародних мережах, особливо шляхом здійснення спільної зовнішньої політики й політики безпеки;

посилити захист прав та інтересів громадян держав-членів за допомогою введення громадянства Союзу;

розвивати тісне співробітництво в галузі правосуддя й внутрішніх справ;

повністю зберігати досягнутий рівень інтеграції Співтовариства.

Відповідно поставленій меті й визначеним цілям формується політика Європейського Союзу по різних напрямках діяльності.

Економічна політика ЄС здійснюється за такими напрямками: торгівля; виробництво (промисловість, сільське господарство, транспорт); рух факторів виробництва (капітал, робоча сила); регулювання відносин між суб'єктами міжнародної економіки в межах ЄС (конкуренція, антимонопольне законодавство та ін.).

Спільна торговельна політика ґрунтується на митному союзі. Митні збори на імпорт та експорт товарів між членами Союзу скасовані; це стосується як протекціоністського мита, так і фіскального. Ставки митних тарифів щодо третіх країн - єдині і затверджуються Радою ЄС за рекомендації Комісії. Забороняються кількісні обмеження (квоти й таке інше) в торгівлі між державами-членами.

Для стимулювання експорту в треті країни здійснюється політика надання пільг виробникам тих товарів, в експорті яких зацікавлений Союз. Спільна торговельна політика базується на єдиних принципах щодо укладання угод з третіми країнами. Це виявляється не тільки в становленні тарифів та квот, але й спільних заходів проти демпінгу на міжнародних ринках.

Частка ЄС у світовому експорті складає близько 40%. На взаємну торгівлю країн-членів припадає 60% всього товарного обороту ЄС.

Промислова політика спрямована на підвищення конкурентоспроможності промисловості країни ЄС. Для цього створюються такі умови: сприяння структурній перебудові відповідно до науково-технічного прогресу; заохочення ініціативи і розвитку підприємництва, особливо малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання інноваційної політики, впровадження наукових досліджень і нової технології у виробництво.

Промислова політика Співтовариства почала формуватися ще в рамках ЄОВС, тобто на початку 50-х років. Тоді під контроль Об'єднання були взяті малорентабельні й капіталомісткі галузі, які відновлювати після війни поодинці країнам було важко. Під особливу увагу ЄОВС були узяті вугільна й сталеплавильна промисловість.

Наприкінці 60-х і на початку 70-х років ХХ століття було розроблено середньострокові програми, які давали загальну орієнтацію промисловій політиці. В 1968 р. було створено Генеральний Директорат із справ промисловості, сьогодні до його відома входять директорати: з питань промислової політики, з технологічних правил і стандартів, з базисних галузей, з виробництва капітального обладнання, з виробництва споживчих товарів і з інформаційних технологій. У 1970 р. Директорат підготував «Меморандум з промислової політики».

В 1990 р. Європейська Комісія розробила документ «Промислова політика у відкритому і конкурентному середовищі», в якому були сформульовані основні принципи промислової політики. Згідно з цією програмою особливий пріоритет віддається високотехнологічним галузям. Розроблено документи щодо організації НДДКР, технічної стандартизації, Європейського господарського права, утворення єдиної системи енергопостачання й телекомунікацій та ін. Ці програми називаються «Прагматичною ринковою промисловою політикою».1

З метою сприяння конкурентоспроможності малих і середніх фірм було прийнято рішення про Європейське об'єднання з економічних інтересів (ЄОЕІ). Об'єднання формується шляхом заключенням угод між двома або більше учасниками країн-членів. ЄОЕІ координує діяльність своїх членів, сприяє розширенню їх діяльності, субсидує витрати на наукові дослідження. Спільна економічна політика в промисловості передбачає встановлення єдиних стандартів для усіх країн ЄЕС. Найбільша увага в процесі уніфікації стандарту приділяється найновішим галузям - електроніці, аерокосмічній техніці.

Велике значення приділяється боротьбі з нечесною конкуренцією між фірмами країн-членів. Забороняються дії (рішення, договори) між суб'єктами підприємницької діяльності, які можуть обмежувати або усувати конкуренцію в межах спільного ринку. До таких дій відносяться: фіксація закупівельних або продажних цін; контроль виробництва; розподіл ринків або джерел постачання.

Важливе значення приділяється підвищенню прибутковості й зниженню витрат виробництва у європейській промисловості. З цією метою надається допомога підприємствам у покращенні професійного навчання, в засвоєнні нових методів організації праці, у встановленні тотального контролю за якістю при розробці й впровадженні нових технологій. ЄС сприяє західноєвропейським фірмам в їх просуванні на світові ринки. Це здійснюється за допомогою податкових пільг для експортоорієнтованих галузей промисловості, узгодженої інвестиційної діяльності підприємств країн-членів за межами ЄС.

Одним із ефективних заходів підтримки виробників країн-членів є застосування протекціоністського тарифу на імпорт товарів з третіх країн; середній митний тариф ЄС становить понад 5%.

У регулюванні промислового розвитку країн ЄС головна роль належить економічним заходам, адміністрування зведено до мінімуму. Одним з найдієвіших інструментів регулювання є податкова політика. Зміна податкових ставок здійснюється вибірково з огляду на конкретну ситуацію. Іншими заходами підтримки підприємства є: дотації підприємцям; пільгові довгострокові кредити й гарантії; залучення державних коштів для фінансування проектів у галузі будівництва, оновлення технології й реорганізації підприємств; забезпечення державними контрактами, що гарантує ринок збуту.1

Державна допомога в межах ЄС має селективний характер. Промисловість галузево поділяється на дві групи, до кожної з них є свій підхід. Першу групу складають «старі» галузі - чорна металургія, суднобудування, вугільна, текстильна промисловість. Тут політика спрямована на скорочення виробничих потужностей і підвищення конкурентоспроможності. Щодо до групи «нових» галузей - інформаційні технології, електроніка, - то їм підтримка надається у першу чергу і стимулюється розширення виробництва.

Аграрна політика є важливою складовою частиною економічної стратегії ЄС. Метою політики є збільшення продуктивності сільськогосподарського виробництва шляхом підтримки технічного прогресу, забезпечення раціонального розвитку сільського господарства, оптимального використання факторів виробництва, особливо людської праці. Важливого значення набуває стабілізація ринку сільськогосподарських регулярних поставок і збуту продукції за доступної для споживача ціни.

Для досягнення означених цілей заснована спільна організація сільськогосподарських ринків. Ця організація займається регулюванням цін, надає виробникам маркетингові послуги, сприяє стабілізації обсягів експорту та імпорту сільськогосподарської продукції. Впроваджується єдина цінова політика.

З метою підтримки сільськогосподарських виробників у 1962 р. було утворено Європейський фонд орієнтації і гарантування сільського господарства - ФЕОГА (Fonds europeen par orientation et garantie de agriculture). Фонд засновано в рамках плану «Зелена Європа», що передбачав утвердження спільного аграрного ринку. Він субсидує експорт сільськогосподарської продукції за межі ЄС і, таким чином, сприяє продовольчій інтервенції країн Союзу на зовнішні ринки.

Завдяки ефективній сільськогосподарський політиці країни ЄС не тільки забезпечили себе практично всіма сільськогосподарськими продуктами, які притаманні кліматичним поясом Європи, але й стали їх важливими експортерами. Політика стимулювання виробництва й обмеження імпорту призвела до того, що ціни на продовольчі товари на ринках ЄС стали вищими, ніж ціни світового ринку.

Політика в галузі транспорту й зв'язку спрямована на утворення Єдиної інфраструктури в просторі ЄС. З цією метою розроблено й впроваджено спільні правила щодо перевезень вантажів і пасажирів між державами-членами, встановлено єдині тарифи. Ліквідуються всі будь-які перешкоди на шляху перевезень від країни до країни. Водночас для найменш розвинутих регіонів ЄС дозволяються пільгові тарифи; обумовленість таких тарифів вивчає Комісія, вона ж дає висновки з цього приводу.

Згідно з метою зменшення відмінностей між регіонами і встановлення єдиного економічного простору в ЄС будується система трансєвропейських мереж у сферах транспорту, телекомунікацій та енергетичного комплексу. Особливо увага приділяється взаємодії національних мереж. Утворення єдиних транс'європейських мереж включає технічну стандартизацію, розробки проектів впровадження здобутків науково-технічного прогресу в сфері комунікацій. Такі проекти фінансуються відповідними органами й фондами ЄС.

Великого значення приділяється сприянню міжнародному рухові факторів виробництва. Ліквідуються обмеження на пересування капіталу та робочої сили між державами-членами. Лібералізується також рух капіталу між державами-членами і третіми країнами. Лібералізація руху капіталу включає прямі і портфельні інвестиції, надання фінансових послуг і допуск цінних паперів на ринки капіталу. Договором передбачено, що у випадках, коли переміщення капіталу в треті країни або з них погрожує економічній безпеці Союзу, щодо третіх країн можуть бути запроваджені обмеження.

Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу. Вона означає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів; це ж стосується й оплати за працю. Всі громадяни Союзу мають однакові права на безпеку й охорону здоров'я. Окремо стимулюється обмін молодими працівниками між державами. Забороняється обмеження свободи заснування та ведення бізнесу громадянами держав-членів на території іншої держави-члена. Це стосується також утворення агенцій, філій та дочірніх компаній. Всі суб'єкти економічної діяльності в межах Союзу мають рівні умови - як резиденти, так і нерезиденти країн-членів.

Валютно-кредитна система Європейського Союзу є однією з найважливіших сфер регулювання. Утворення валютно-кредитних і фінансових інститутів Європейського Союзу пов'язано з процесом економічної інтеграції. Основними елементами валютної інтеграції є: спільна валюта; валютна інтервенція; спільні фонди взаємного кредитування країн-членів; валютно-кредитне регулювання.

Уже з самого початку функціонування ЄЕС було утворено Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд розвитку (ЄФР). Згодом виникли й інші інститути. Вищим досягненням еволюції європейської валютної системи стало утворення Європейського валютного союзу.

Формування економічного й валютного союзу почалося відповідно до Маастріхтського договору. Було засновано Європейський валютний інститут (ЄВІ), який здійснював безпосередньо підготовку Європейського валютного союзу (ЄВС). Одним з головних завдань ЄВІ було створення умов для уведення нової міжнародної валютної одиниці - євро. Свої функції ЄВІ виконав до початку 1999 р., коли євро замінив екю. З цього часу на зміну приходить Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ). У 2002 р. євро замінив в обігу національні валюти більшості країн ЄС.

Основні цілі ЄСЦБ:

забезпечення цінової стабільності;

розробка й реалізація єдиної грошової політики;

здійснення валютних операцій;

управління офіційними валютними резервами держав-членів;

зміцнення платіжної політики.

Функції Європейського центрального банку полягають у наступному:

контролювання грошової маси в обігу;

встановлення базисних процентних ставок;

встановлення ліміту бюджетних витрат.

Емісію здійснюють національні центральні банки.

Основним критерієм утворення ЄВС є стабільність економічних параметрів його учасників. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати 7, 8%, інфляція - не більше 2, 7%, державний борг - не більше 3% від ВВП.

Європейський фонд розвитку (ЄФР) утворено в 1956 р. в рамках Європейського інвестиційного банка. Його метою є надання допомоги країнам, що розвиваються, асоційованим з ЄС. Функцією ЄФР є кредитування на компенсацію втрат при експорті сільськогосподарської й мінеральної сировини, а також координація двохсторонніх програм допомоги країнам, що розвиваються.

Соціальна політика ЄС має на меті сприяння зайнятості, поліпшення життя та праці трудівників країн-членів. Вона спрямована на забезпечення соціального захисту населення, на встановлення партнерських відношень між правліннями й працівниками, на боротьбу з безпідставним звільненням робітників.

Серед цілей соціальної політики одне з чільних місць займає поліпшення умов праці, захист здоров'я та безпека трудівників. Ставиться завдання забезпечити рівність чоловіків і жінок щодо можливостей на ринку праці та ставлення до них на роботі. Передбачається захист робітників по закінчені строку дії їхнього контракту.

Європейська комісія координує співпрацю держав-членів у таких напрямках:

зайнятість;

трудове законодавство та умови праці;

соціальний захист;

запобігання нещасним випадкам під час роботи та професійним хворобам;

гігієна праці;

права на асоціації та колективні договори між управліннями та працівниками.

Заходи щодо цих напрямків Комісія узгоджує з Економічним і соціальним комітетом (ЕКОСОК). Для сприяння ефективному вирішенню соціальних проблем утворено Європейський соціальний фонд (ЄСФ). Фонд фінансує заходи щодо працевлаштування робітників, підвищення їх професійного рівня, полегшення їхньої адаптації до змін у системі виробництва.

Складовою частиною соціальної політики ЄС є розвиток якості освіти. Ця політика, зокрема, передбачає викладання та широке розповсюдження мов держав-членів, мобільність студентів та викладачів, визнання дипломів навчальних закладів усіх країн-членів, обмін інформацією та досвідом з питань освіти. Особливого значення надається розвитку молодіжних обмінів між країнами. Останнім часом в межах ЄС активно поширюється нова методика навчання у вищій школі - так званий “Болонський процес”; до системи поступово приєднується й країни - не члени ЄС, зокрема, Україна.

Важливим елементом соціальної політики є сприяння професійній підготовці. Вона розцінюється як ефективний засіб адаптації до змін у виробництві, а також як засіб полегшення інтеграції у ринок праці.

Значним соціальним і політичним надбанням стало впровадження єдиного європейського громадянства; житель кожної країни-члена є водночас і громадянином ЄС. Це ще більше сприяє адаптації мігрантів всередині ЄС, активізує мобільність робочої сили.

Незважаючи на в цілому поступальний розвиток, економіка Європейського союзу не позбавлена проблем, які постають час від часу. Так, економічна криза 2008 - 2009 років відкинула назад економіку більшості країн Союзу (наприклад, ВВП Німеччини в 2009 р. скоротився на 4, 7%, Великої Британії - на 5%, Італії - на 5, 1%). Далася взнаки нерівномірність економічного розвитку членів ЄС: Греція, Португалія й Ірландія опинилися в особливо скрутному становищі. Через відповідні фінансові інституції Греції була надана значна допомога коштами ЄС у 2010 р. Умовою надання допомоги стало суттєве обмеження витрат на соціальну сферу, що викликало в Греції серйозні заворушення серед малозабезпечених верств населення.

Зовнішньоекономічна політика ЄС спирається на угоди, що укладено з іншими країнами в контексті міжнародних правових норм, зокрема, норм і принципів, що розроблені ООН, СОТ, МВФ. Спільна зовнішня політика спрямована на захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу. Вона передбачає співробітництво держав-членів за такими напрямками:

визначення принципів спільної зовнішньої політики;

узгодження спільних дій;

узгодження спільних позицій;

зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері.

З 90-х років минулого століття ЄС привертає все більшу увагу до центральноєвропейських і східноєвропейських країн. З метою підтримки процесу реформ в цих країнах ЄС уклав низку двосторонніх угод про торгівлю й співробітництво, що охоплюють такі пріоритетні області: полегшення доступу товарів на ринки Союзу; співробітництво в сільському господарстві й харчовій промисловості; стимулювання інвестицій; підготовка кадрів; навколишнє середовище. Країни Центральної Європи, а також Балтії (Естонія, Латвія, Литва), Румунія і Болгарія вже стали членами ЄС.

Для підтримки процесу реформ в країнах СНД розроблено програму TACIS (Technical Assistance to the Commonwealth of Independent States). Вона передбачає надання технічної допомоги, передачі “ноу-хау”, надання гуманітарної допомоги.

В 1992 р. Європейський Союз уклав з країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) угоду про утворення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів та послуг між цими двома організаціями.

Особливий статус мають відносини ЄС з групою країн, що розвиваються (69 держав), які є асоційованими членами. Ці відносини регулюються так званими Ломейськими конвенціями (від м. Ломе, столиці Того). Вони надають певні пільги цим країнам в торгівлі, а також передбачають співробітництво в промисловості, сільському господарстві, сфері послуг і соціальній сфері.

Водночас країни Європейського Союзу значну частину свого товарообігу орієнтують на Сполучені Штати Америки. На США припадає 24% експорту й 14% імпорту ЄС (2005 р.). Зростає роль Китаю у зовнішній торгівлі ЄС; його частка складає 5% в експорті й 14% в імпорті Союзу. Досить активні торговельні зв'язки має ЄС з Росією: понад 5% в експорті й понад 9% в імпорті; країни Союзу значною мірою залежать від Росії в отриманні газу.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) утворилася в 1991 р. після розпаду Радянського Союзу. До неї увійшло 12 з 15 колишніх радянських республік: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. В 1992 р. було підписано Статут СНД, який визначив цілі й принципи діяльності Співдружності. В 2008 р. Грузія вийшла із Співдружності.

Головною метою СНД задекларовано співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та культурній областях для всебічного й збалансованого економічного й соціального розвитку держав-членів. Таке співробітництво має перетворитися у перспективі на Економічний союз.

Принципи СНД: держави-члени суверенні й рівні, держави-члени є самостійними й рівноправними суб'єктами міжнародного права.

Передбачалося, що СНД стане потужним економічним об'єднанням на кшталт Європейського співтовариства. Для цього, здавалося, були об'єктивні підстави. Промисловий потенціал держав СНД складає 10% від світового, запаси основних видів природних ресурсів - 25%, експортний потенціал - 4, 5%, простір СНД має досить розвинуту транспортну інфраструктуру.1 На СНД припадає 5% світового валового продукту; за економічним потенціалом Співдружність посідає третє місце після Європейського Союзу та НАФТА. На країни СНД припадає 17% території світової суші; 21% лісів; 30% запасів газу; 30% запасів вугілля; 10% запасів нафти; 36% урану; золота, цинку й свинцю - по 20%; нікелю, міді й молібдену - по 10-12%.2

Були підстави очікувати швидкий розвиток інтеграційних процесів між державами Співдружності, оскільки на початку 90 - х років ще збереглися виробничі зв'язки між підприємствами колишніх республік СРСР. Тривалий процес територіального розподілу праці в межах Союзу утворив механізм доповнення, кооперації між економіками союзних республік. Необхідно було пристосувати цей механізм до нових умов, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. До того ж, відсутність мовного бар'єру, культурні, навіть сімейні зв'язки сприяли успішному розвитку інтеграції. Проте насправді цей процес іде з великими труднощами.

В 1993 р. урядами країн СНД було підписано договір про утворення Економічного союзу. Його функціонування означало б вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Передбачалося узгодження політики в сферах грошово-кредитних відносин, бюджету, цін і оподаткування, валютних відносин, митних тарифів.

Цілями економічного союзу проголошувалося стабільний розвиток економіки країн-членів, утворення спільного економічного простору, сприяння взаємним інвестиціям, утворення платіжного союзу із взаємним визнанням внутрішніх валют, взаємну конвертованість валют, що необхідно для переходу до валютного союзу.

З початку утворення СНД знаходилася на стадії зони преференційної торгівлі. Тому шлях до економічного союзу пролягає через проміжні стадії: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок товарів та послуг, капіталів, робочої сили - валютний союз. В 1994 р. було підписано Договір про утворення зони вільної торгівлі. Він передбачав поступове скорочення митних зборів і утворення в майбутньому міждержавної економічної ради. В тому ж 1994 р. був утворений Міждержавний економічний комітет Економічного союзу СНД. Він є наднаціональним органом, який мав втілювати в життя економічні програми й рішення, розроблені в структурах СНД. Передбачалося утворення митного союзу. Проте угоду підписали лише декілька держав; зокрема, Україна до неї не приєдналася.

Незважаючи на далекоглядність прийнятих рішень щодо поглиблення інтеграційних процесів більшість з них залишилася на папері і не втілюється у життя. Більше того, з'явилася тенденція до ослаблення взаємних економічних відносин. Якщо в 1990 р. частка взаємних поставок 12 держав СНД перевищувала 70% загальної вартості їх експорту, то в 1995 р. вона складала тільки 55%, а в 2006 р. - вже 34%. При цьому в першу чергу скорочується частка товарів з високим ступенем обробки. Для порівняння: в ЄС частка внутрішньої торгівлі в загальному обсязі експорту перевищує 60%, НАФТА - 45%. За оцінками, близько половини спаду виробництва в країнах СНД в 1991 - 1995 р. р. обумовлена саме скороченням їх взаємного товарообігу.1

Є декілька причин такого явища. З одного боку, - це наслідок глибокого падіння економік всіх країн СНД, розрив економічних зв'язків між суб'єктами економіки колишнього СРСР і труднощі переходу до ринкової економіки. З іншого боку, така ситуація утворюється з політичних причин. Політичні лідери, партії й деякі соціальні верстви країн побоюються втрати частки незалежності країни через необхідність передачі деяких суверенних прав до наднаціональних органів. Незважаючи на багаторазову задекларованість необхідності знижувати митні бар'єри, уряди країн СНД часто діяли у зворотному напрямі - утворювали митні пости, уводили квоти, ліцензування взаємної торгівлі. Неодноразові зустрічі голів держав і урядів не надають інтеграційному прогресові належного імпульсу через неоднакове трактування національних інтересів кожного члена СНД.

Однією з головних перешкод в процесі поглиблення інтеграції у межах СНД є небажання країн-членів передати частку суверенності до наднаціональних структур. Проте практика існування інтеграційних об'єднань свідчить, що без цього справжня інтеграція взагалі неможлива. Саме ефективно створена система наднаціональних органів Європейського Союзу надала суттєвого імпульсу європейській інтеграції. Справжня причина в тому, що уряди деяких країн СНД (насамперед, України та Грузії) побоювалися гегемонії Росії в економічному союзі, що планується. Якщо в Європейському Союзі чотири країни - Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія - приблизно рівні за економічним потенціалом й жодна з них не може в односторонньому порядку заблокувати рішення, то в СНД Росія має безсумнівну перевагу. (табл.2.)

Таблиця 2. ВВП країн СНД в 2009 р.1

	ВВП, млрд. дол.	частка в ВВП	ВВП на душу	в % до середнього
Країни	(за ПКС)	СНД, %	населення, тис. дол.	показника СНД
СНД	2 957	100, 0	7, 04	100, 0
Росія	2 116	71, 5	15, 1	214, 3
Україна	289, 3	9, 7	6, 3	89, 4
Казахстан	182, 0	6, 1	11, 8	167, 4
Білорусь	120, 7	4, 1	12, 5	177, 4
Узбекистан	78, 37	2, 6	2, 8	39, 7
Азербайджан	85, 65	2, 9	10, 4	147, 6
Туркменістан	32, 52	1, 1	6, 7	95, 1
Вірменія	16, 25	0, 5	5, 5	78, 1
Молдова	10, 13	0, 3	2, 3	32, 6
Киргизстан	12, 09	0, 4	2, 2	31, 2
Таджикистан	13, 65	0, 4	1, 9	26, 9

Через такі обставини СНД й досі перебуває на стадії зони преференційної торгівлі. Щоб надати імпульсу для розвитку інтеграційного процесу, були здійснені проби сформувати локальні угрупування всередині СНД для більш високого ступеня інтегрованості. Найбільше зближення відбулося між Росією й Білоруссю. В 1998 р. була підписана Декларація про тісну економічну й політичну інтеграцію обох країн. В 1999 р. була підписана угода про створення Союзної держави між двома країнами, а в 2000 р. прийнято рішення про утворення між ними валютного союзу і впровадження єдиної валюти. Слід зазначити, що незважаючи на повільність реалізації цих договорів, економічні взаємини між Росією та Білоруссю значно пожвавилися; Білорусь сьогодні вийшла на перше місце серед держав СНД як торговельний партнер Росії, обійшовши Україну. Правда, за деякими розрахунками, за інтегральним показником рівня економічного співробітництва Україна все ж таки є першим партнером для Росії серед країн СНД: її частка становила в 2009 р. 28, 3% (частка Білорусі - 27.6%, Казахстану - 24, %).1

В 1996 р. між Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Росією було підписано Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній областях. Договір передбачав утворення у перспективі співтовариства інтегрованих держав, формування економічного простору, розвиток єдиних транспортних, енергетичних, інформаційних систем, гармонізацію законодавства, узгодження зовнішньополітичного курсу, а також утворення митного союзу.

В 1999 р. між цими чотирма державами було підписано Договір про митний союз і Єдиний економічний простір (ЄЕП). Основними цілями ЄЕП є ефективне функціонування спільного ринку товарів, послуг, капіталу та праці, утворення умов для єдиної структурної перебудові економіки в інтересах суттєвого підвищення рівня населення; проведення узгодженої податкової, грошово-кредитної, валютно-фінансової, торговельної, митної і тарифної політики; формування єдиних транспортних, енергетичних та інформаційних систем; створення спільної системи заходів державної підтримки пріоритетних галузей економіки, виробничої й науково-технологічної кооперації2. Передбачалося, що реалізація договору дозволить збільшити товарообіг між країнами на 50-70%. Але ні митний союз, ні Єдиний економічний простір тоді не були реалізовані.

В 2000 році Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія й Таджикистан заснували міжнародну організацію під назвою «Євразійське економічне співтовариство» (ЄврАзЕС), яке утворювалося для реалізації угод про митний союз і Єдиний економічний простір. Формування об'єднання забезпечувалося утворенням таких органів управління, як Міждержавна рада, Інтеграційний комітет, Міжпарламентська асамблея, Суд співтовариства, Наголошувалося, що передача певних повноважень цим органам не зменшує національного суверенітету країн, що входять до ЄврАзЕС.

Цілями формування ЄврАзЕС як митного союзу визначено:

забезпечення спільними діями соціально-економічного прогресу своїх країн шляхом усунення між ними перешкод для вільної економічної взаємодії між господарськими суб'єктами;

гарантування стійкого розвитку економіки, вільного товарообміну та добросовісної конкуренції;

зміцнення координації економічної політики держав-учасниць та забезпечення всебічного розвитку національного народного господарства;

створення умов для активного виходу держав-учасниць Митного союзу на світовий ринок.

Головними рисами ЄврАзЕС проголошуються: єдиний економічний простір; спільна політика економічної безпеки; скоординована зовнішньоекономічна політика держав-учасниць; спільні законодавчі засади; тісне співробітництво в гуманітарній сфері.

Розроблено стратегію розвитку ЄврАзЕС до 2015 р. До цього часу має бути узгоджена прикордонна політика, облаштовано пункти пропуску на зовнішніх кордонах країн-учасниць, буде скасовано митний контроль на кордонах між державами - учасницями і створено єдину систему управління прикордонними службами в межах ЄврАзЕС.

В 2003 р. ідея створення Єдиного економічного простору одержала нове наповнення. В м. Ялта було підписано угоду про його утворення між Білоруссю, Казахстаном, Росією й Україною. Зміст ідеї полягав у тому, що інтеграція буде просуватися скоріше й глибше тоді, коли в інтеграційне об'єднання будуть сполучені найрозвиненіші країни СНД; вони стануть своєрідним локомотивом, який активізує інтеграційний процес на усьому просторі СНД.

Основними принципами функціонування ЄЕП проголошується: забезпечення свободи переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили через кордони країн-учасниць. ЄЕП передбачено формувати поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої й різношвидкісної інтеграції; справа в тому, що не всі держави-члени мають однакову готовність до кожного рівня інтеграції. Кожна держава-учасник самостійно визначає, в яких з напрямків розвитку інтеграції вона буде брати участь і в якому обсязі. Завершення формування зони вільної торгівлі є першочерговим і базовим етапом формування ЄЕП.

Ялтинська угода визначає ЄЕП як зону вільної торгівлі; на цьому наполягала українська делегація. Передбачається, що простір формується поетапно з урахуванням можливостей держав, що входять в нього. Угода враховує різні ступені інтеграції держав ЄЕП (Росія і Білорусь - союзна держава; Росія, Білорусь і Казахстан - члени ЄврАзЕС); строки можливого переходу до більш високих ступенів інтеграції визначаються кожною державою самостійно.

Угодою були визначені принципи ЄЕП - забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили через кордони держав-учасниць, а також узгоджена макроекономічна політика і спільна політика по окремим галузям. Принцип вільного руху товарів передбачає усунення вилучень у режиму вільної торгівлі й усунення обмежень у взаємній торгівлі на основі уніфікації митних тарифів.

Об'єктивно Єдиний економічний простір має непогані умови стати інтеграційним осередком, до якого можуть приєднатися інші члени СНД. На чотири країни, що підписали угоду (Білорусь, Казахстан, Росію й Україну),

припадає 90% сукупного ВВП Співдружності Незалежних Держав, 92, 6% внутрішньо регіонального експорту.1 Проте сьогодні реальне майбутнє ЄЕП досить не визначене. Хоч Верховна Рада України ратифікувала Угоду, уряд нашої країни підкреслює, що головний вектор наших інтеграційних устремлінь - Європейський Союз, а інші вектори є другорядними, а отже можуть заважати досягненню головної мети. Втім, ідея ЄЕП в принципі не відкидається; мова йде про максимальний захист інтересів України в цьому об'єднанні.

Українська сторона наполягає на дотриманні таких головних елементів зони вільної торгівлі в межах ЄЕП2:

скасування експортного мита;

незастосування вилучень;

незастосування кількісних обмежень;

незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних і

спеціальних захисних заходів.

Докладніше про політику України в сфері економічної інтеграції та її участі в інших інтеграційних угрупуваннях - у наступному розділі.

У 2010 р. між Росією, Білоруссю й Казахстаном підписана нова угода про створення митного союзу, який має розпочати дію з 2011 року, а також про формування Єдиного економічного простору, що, нарешті, має реалізуватися.

На теренах СНД утворилася ще одне об'єднання Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Крім країн СНД - Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану - до неї входить також Китай. Спостерігачами при ШОС є Індія, Пакистан, Іран і Монголія.

Шанхайська організація співробітництва офіційно була проголошена в 2001 р. в китайському місті Шанхай (звідси назва організації). В 2002 р. голови держав-учасниць прийняли «Хартію Шанхайської організації співробітництва», в якій були зафіксовані цілі, принципи й основні напрямки співробітництва в рамках організації. В 2003 р. було підписано «Програму багатостороннього торговельно-економічного співробітництва держав-членів ШОС». Програма визначила основні цілі й завдання економічного співробітництва, особливо виокремивши курс на створення протягом 20 років системи вільного руху товарів, послуг, капіталів і технологій. В 2005 р. було утворено Фонд розвитку ШОС і Ділову раду ШОС.

Основними цілями ШОС проголошено:

зміцнення взаємної довіри й добросусідських відносин між країнами-учасницями;

організація ефективного співробітництва в політичній, торговельно-економічній, науково-технічній і культурній областях;

спільне забезпечення й підтримка миру, безпеки й стабільності в регіоні.

Основними принципами ШОС є: повага суверенітету, рівність усіх держав-членів, відкритість і не спрямованість проти інших держав і міжнародних організацій.

В рамках реалізації «Програми багатостороннього торговельно-економічного співробітництва» в 2005 р. досягнуто домовленостей по проектам в галузі гідроенергетики, розвитку автотранспортних маршрутів, в науково-технічній і сільськогосподарській сферах. Того ж року була підписана угода про міжбанківське співробітництво.

Особлива увага приділяється співробітництву в енергетичній сфері. Росія, Казахстан і Узбекистан є значними постачальниками нафти й газу, а Китай - їх споживачами. Якщо взяти до уваги, що зацікавленість в цій сфері проявляють спостерігачі Іран (постачальник) та Індія (споживач), то може у перспективі сформуватися регіональне «енергетичне співтовариство».

В 2007 р. була прийнята Бішкекська декларація, яка підвела підсумки діяльності ШОС за минулі роки й підтвердила основні цілі й принципи. Зокрема, знову було наголошено на важливості спільного ефективного використання енергоресурсів і розробки спільної енергетичної стратегії. Іншими пріоритетними напрямками взаємодії підтверджено сформування єдиної транспортної й інформаційної систем.1

Україна, що не належить до Центральноазійського регіону, не претендує на вступ до ШОС. Але вона могла б мати статус спостерігача при цій організації, бо має економічні інтереси в цім регіоні. Насамперед, це енергоресурси Росії, Казахстану й Узбекистану. Крім того, це обсяжні внутрішні ринки Росії й Китаю, що приваблюють українських товаровиробників.

макрорегіональний об'єднання світовий співтовариство



Література

1. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ - 2001.

2. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. Монография. - К.: МАУП - 1999 - 168 с.

3. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. - К.: КНЕУ - 2003 - 660 с.

5. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. - К.: ВІПОЛ - 1998.

6. Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'Єр. Соціологія глобалізації. - К.: КМ Академія. - 2005.

7. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Україна - 1997

8. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова - К.: «ЦУЛ» - 2007. - 543 с.

9. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. - К.: КНЕУ - 1999 - 564 с.

10. Кочетов Э.Г. Геоэкономика (освоение мирового экономического пространства). Учебник. - М.: БЕК - 1998 - 480 с.

11. Ломакин В.К. Мировая экономика. Учебник. - М.: «Юнити» - 1999 - 727 с.

12. Лортикян Э.Л. История экономических реформ. Учебное пособие. - Харьков.: «Консум» - 1999 - 289 с.

13. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 1999 - 73 с.

14. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 2005 - 203 с.

15. Львов Д.С. Экономика развития. - М.: «Экзамен» - 2002 16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание

и демократию. Пер. с нем. - М.: «Альпина» - 2001 - 335 с. 17. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред.

Ю.В. Макогона. -К.: «Освіта України». - 2009.

18. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук'яненка, Ю.В. Макогона. - К.: «ЦУЛ» - 2009.

19. Міжнародні організації. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник/ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Логвінової Н.С. - К.: «ЦУЛ» - 2011.

...