Ключові чинники та сучасні тенденції розвитку світової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ
• 1.1 Поняття світової економіки
• 1.2 Основні етапи становлення та розвитку світової економіки
• 1.3 Сутність економічного розвитку та зростання
• РОЗДІЛ 2. КЛЮЧОВІ ЧИННИКИ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ
• 2.1 Інтернаціоналізація як основний чинник світового господарства
• 2.2 Глобалізація світової економіки, основні чинники та наслідки
• 2.3 Регіоналізація - сучасний вектор розвитку світової економіки
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Сучасний розвиток світової економіки відзначається цілою низкою тенденцій, які, у свою чергу, безпосередньо впливають на розвиток міжнародних фінансів.

По-перше, сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп'ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи. Учасники фінансових ринків користуються глобальними базами даних, інтегрованими системами управління та здійснення платежів. Нині прийняття фінансових рішень базується на складному економіко-математичному моделюванні, статистичному аналізі, методах математико-статистичного прогнозування. Розширюються можливості застосування інформаційних технологій у різних секторах міжнародних фінансів, а саме в торгівлі фінансовими деривативами та цінними паперами, у фінансовому менеджменті та управлінні ризиками учасників ринків та ін. Вже можна говорити про існування “віртуальної економіки”, оскільки зараз поширеними є Інтернет - магазини, платежі через комп'ютерні мережі тощо.

По-друге, загострюються проблеми оточуючого середовища. Останнім часом питання світової економіки стає все більш актуальним. Промислово розвинені країни, провідні транснаціональні компанії вже певний час намагаються розв'язувати екологічні проблеми, але до цього часу вони вирішувалися, в основному, за рахунок перенесення шкідливого виробництва у віддалені регіони світу. Сьогодні постає питання створення нових технологій виробництва, очищувальних споруд тощо, що, безсумнівно, є дорогим та тривалим процесом.

По-третє, міжнародна економіка зараз знаходиться під вагомим впливом геополітичних змін. Сьогоднішній політичний та економічний устрій світу характеризується домінуючою роллю США, процесом створення Європейського Союзу, посиленням ролі міжнародних організацій тощо.

Однією з основних характерних сучасної світової економіки є інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства. Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообігу, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на економічні процеси в країнах та регіонах. Глобалізація - це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов'язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства, окремі ланки якого органічно поєднані фінансово-економічними, виробничо-технічними, інформаційними та іншими зв'язками, значно, глибшими, ніж на попередніх етапах. Основою глобалізації стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва. Тобто глобалізація - це вищий етап інтернаціоналізації всіх факторів виробництва, коли система міжнародних економічних відносин охоплює всі національні економіки, зміцнюючи економічну цілісність світу [23].

Метою роботи є дослідження ключових чинників та сучасних тенденцій розвитку світової економіки.

Відповідно до мети можемо окреслити основні завдання дослідження:

– вивчити показники економічного розвитку;

– провести дослідження, у чому основні тенденції розвитку світової економіки;

– у чому сутність інтернаціоналізації, глобалізації, і транснаціоналізації у сучасній світовій економіці.

– проаналізувати особливості сучасної регіоналізації світового господарства.

Об?єктом роботи є дослідження сучасної світової економіки.

Предмет роботи становлять ключові чинники та сучасні тенденції розвитку світової економіки.

Актуальність дослідження. Глобалізація та регіоналізація є головними процесами світового розвитку, головними векторами сучасності. Процеси інтернаціоналізації у господарському житті точаться вже десятки років, але саме у останні роки довго накопичені кількісні й якісні зміни у процесах глобалізації та регіоналізації сприяли новому статусу економічного життя загалом, до нового змісту міжнародних економічних відносин. З одного боку, дедалі більше економічних об'єднань і угруповань виникає на світовий арені, створюючи регіональні економічні простори. З іншого боку, інтеграція на глобальному рівні стирає кордони між країнами й регіональними об'єднаннями, взаємодіючими між собою шляхом міжнародного обміну продукцією, послугами, капіталом і технологіями. Світ перетворюється на одне велике місто з окремими районами.

Курсова робота складається з двох розділів (перший - теоретичні засади світової економіки, другий - ключові чинники та сучасні тенденції розвитку світової економіки, шести підрозділів, вступу, загальних висновків, списку використаних джерел (24 позиції) та налічує 33 сторінки.

У вступі подається актуальність обраної теми, мета, завдання та об'єкт даного дослідження, а також визначається практичне значення і структура даної курсової роботи.

У висновках зроблені узагальнення курсової роботи та підбито підсумки дослідження з поданої теми.

інтернаціоналізація глобалізація регіоналізація



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1 Поняття світової економіки

У сучасному світі потреби динамічного включення національних економік у світове господарство, посилення зв'язків і взаємозалежностей між країнами являють собою глобальну закономірність розвитку XXI століття. У зв'язку з цим світову економіку слід розглядати як складне і багатопланове явище, якому можна дати широке і вузьке визначення.

У широкому сенсі світова економіка (світове господарство) виступає як система взаємодії національних економік різних країн світу, що закономірно розвивається і ускладнюється. У вузькому сенсі - це сукупність тільки тих частин національних економік, які взаємодіють із зовнішнім світом. Однак у будь-якій країні все менше галузей і підгалузей, які б не взаємодіяли із зовнішнім світом.

Взаємодія національних економік існує у формі міжнародних економічних відносин (МЕВ), тобто у вигляді господарських відносин між резидентами і нерезидентами (юридичними та фізичними особами різних країн).

Зазвичай виділяють наступні форми МЕВ:

– міжнародна (світова) торгівля;

– міжнародна міграція робочої сили;

– міжнародний рух капіталу;

– міжнародне кооперування виробництва;

– міжнародна передача (трансферт) технологій;

– міжнародні валютні і кредитні відносини.

Реалізація МЕВ здійснюється різними способами - через величезну різноманітність конкретних зовнішньоекономічних і світогосподарських зв'язків (зовнішню торгівлю, пряме зарубіжне інвестування, спільне підприємництво, зовнішні запозичення, міжнародні перевезення і т.д.).

Як суб'єктів світового господарства виділяють:

– національні господарства;

– транснаціональні корпорації (ТНК);

– транснаціональні банки (ТНБ);

– міжнародні економічні, фінансові організації та інститути.

Взаємодія суб'єктів світової економіки здійснюється на різних рівнях:

1) мікрорівень;

2) макрорівень;

3) міжнародний (наднаціональний) рівень.

На мікрорівні економічні відносини складаються між окремими громадянами та підприємствами (фірмами), причому не тільки через транснаціональні корпорації і підприємства, прямо і безпосередньо беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності. Слід зазначити, що для відкритих економік всі економічні суб'єкти прямо або побічно є суб'єктами світової економіки.

На макрорівні суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають національні економіки.

На міжнародному (наднаціональному) рівні національної економіки взаємодіють через різні міжнародні організації (таких як Міжнародний валютний фонд (МВФ); Всесвітня торгова організація (ВТО); Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та ін ) і через наднаціональні інститути, що діють в рамках різних регіональних інтеграційних угрупувань (наприклад, Європейського союзу (ЄС); Північно-Американського угоди про вільну торгівлю (НАФТА); Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН); Системи Андской інтеграції та ін).

Виходячи з вище викладеного, світова економіка - це розділ економічної теорії, що вивчає закономірності взаємодії господарських суб'єктів різної державної приналежності в області міжнародного обміну товарами і послугами, руху факторів виробництва та формування міжнародної економічної політики [10].

1.2 Основні етапи становлення та розвитку світової економіки

Процес розвитку світової економіки тісно взаємопов'язаний з еволюцією розвитку міжнародних економічних відносин, які виникли задовго до становлення світового господарства і зіграли важливу роль в процесі його формуванні [13].

Перший етап становлення світового господарства пов'язаний з процесом природного розвитку продуктивних сил, переходом від натурального господарства до товарного виробництва, руйнуванням феодальної замкнутості і прискореним розвитком міжнародної торгівлі. Це час епохи Великих географічних відкриттів і створення гігантської колоніальної системи.

Світове господарство на цьому етапі розуміється як сукупність зовнішньоторговельних взаємовідносин країн і є сферою докладання переважно купецького капіталу.

Другий етап розвитку світового господарства пов'язаний з виникненням великої фабрично-заводської (машинної) промисловості, розвиток якої вимагає споживання все більшої кількості різноманітних ресурсів і розширення сфери збуту виробленої продукції.

У цей період основою взаємодії є тісні і регулярні комерційні зв'язки між різними регіонами світу на основі ємності національних ринків, національної продуктивності праці та обсягів товарообігу країни.

Третій етап розвитку світового господарства припадає на початок першого і кінець другої світової війни. Він характеризується скороченням світового товарообігу, розривом багатьох досягнутих світогосподарських зв'язків, нестійкістю міжнародної фінансової системи, відтоком довгострокового капіталу з індустріальних країн, уповільнили свій розвиток.

Четвертий етап розпочався після закінчення другої світової війни і тривав до початку 90-х років. Це етап перебудови міжнародних економічних відносин та пошуку нового міжнародного економічного порядку, в ході якого раніше порушені у світовій економіці зовнішньоекономічні зв'язки поступово відновлювалися.

Світове господарство на даному етапі визначається економічним зростанням і науково-технічним прогресом, розпадом колоніальної системи, лібералізацією зовнішньоторговельної політики та економічною інтеграцією країн. У рамках інтеграційних об'єднань національні господарства втягуються в світогосподарських оборот і стають все більш залежні від нього. Для регулювання світогосподарських зв'язків створюється система міжнародних організацій та інститутів.

У цей період світове господарство виступає як сукупність міжнародних економічних відносин і тих національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і залежать від нього. У системі міжнародних економічних відносин основними лідерами виступають розвинені країни.

На п'ятому, сучасному етапі світове господарство являє собою єдине глобальне простір з єдиним механізмом функціонування, в якому відбувається гігантське переміщення товарних потоків і потоків капіталів: фінансового, людського, науково-технічного.

Розпад СРСР і РЕВ і перехід на ринкові засади розвитку колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, подальший розвиток інтеграційних процесів у світі, а також зростаюча роль міжнародних корпорацій як суб'єктів світового господарства з'явилися головними факторами подальшого розвитку світового господарства на цьому етапі.

Крім того, такі глобальні проблеми розвитку людства, як проблема бідності та відсталості, проблема миру і демілітаризації, охорона навколишнього середовища і т.д., вимагають якнайшвидшого об'єднання країн для їх вирішення [10].

Таким чином, світове господарство на рубежі XX - XXI століть глобально за своїми масштабами, вона характеризується виникненням відкритої економіки в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань, ґрунтується на об'єктивних закономірностях світового поділу праці, інтернаціоналізації виробництва.

1.3 Сутність економічного розвитку та зростання

Економічний розвиток суспільства є багатоплановий процес, що охоплює економічне зростання, структурні зрушення економіки, вдосконалення умов якості життя населення.

Відомі різні моделі економічного розвитку (модель Німеччини, США, Китаю, країн Південно-Східної Азії, Росії, Японії та інших країн). Але їх в різноманітті та національних особливостях існують загальні закономірності і параметри, що характеризують цей процес. За рівнем економічного розвитку розрізняють розвинені країни (США, Японія, ФРН, Швеція, Франція та ін..); що розвиваються (Бразилія, Індія й ін.) та зокрема найменш розвинені (переважно держави Тропічної Африки), і навіть країни з перехідною економікою (колишні радянські республіки, країни Центральної і Східної Європи, Китай, В'єтнам, Монголія), більшість із яких займають хіба що проміжне становище між країнами розвиненими і що розвиваються.

У цілому нині економічний розвиток суспільства -- суперечливий і важко вимірюваний процес, який може відбуватися прямолінійно, за висхідною лінією. Сам розвиток характеризується нерівномірністю, включаючи періоди розвитку і спаду, кількісні і якісні зміни економіки, позитивні й негативні тенденції. Це наочно проявилося у період 90-х рр. у Росії, коли прогресивні реформи з трансформації економічної системи супроводжувалися скороченням виробництва та різкою диференціацією доходів населення. Мабуть, економічний розвиток має розглядатися за середньо- й довгострокові періоди окремої країни чи світового співтовариства на цілому. Економічне зростання - це реальне збільшення обсягів і масштабів створених благ за певний проміжок часу, що потребує матеріальних та нематеріальних благ, якісне посилення економічної потенціалу національної економіки та її становлення у світовій економіці.

Економічне зростання за своєю сутністю пов'язані з кількісним збільшенням обсягів виробленого блага у межах національної економіки.

Економічне зростання оцінюється з допомогою кількісної та якісної групи показників і критеріїв. Кількісні показники економічного зростання оцінюють ступінь зміни в певному часовому проміжку обсягів громадського чи національного продукту. Якісна ж група передбачає аналіз можливості національної економіки задовольняти потреби матеріальних та нематеріальних благах.

Економічне зростання та розвиток - дві категорії, пов'язані і з економічними, і неекономічними чинниками. Дослідження цих показників є об'єктивно необхідно, бо в підставі можливо оцінити реальний стан національної економіки, виробити об'єктивну і ефективну національну економічну політику, зробити результативнішими регулюючі та координуючі економічні функції держави [15].

Розмаїття історичних і географічних умов та розвитку різних країн, поєднання матеріальних й фінансових ресурсів, якими вони володіють, зробило неможливим оцінити рівень їхнього економічного розвитку якимось одним показником. Для цього була створена ціла система показників, серед яких виділяються, передусім, такі:

– загальний обсяг реального ВВП;

– ВВП/ВНП на душу населення;

– галузева структура економіки;

– виробництво основних видів своєї продукції одну особу;

– рівень добробуту й якість життя населення;

– показники економічної ефективності.

Якщо обсяг реального ВВП характеризує переважно економічний потенціал країни, то виробництво ВВП/ВНП на душу населення є головним показником рівня економічного розвитку [7].

Показники рівня та якості життя численні. Це в першу чергу тривалість життя, ступінь захворюваності різними хворобами, рівень медичного обслуговування, стан справ з особистою безпекою, освітою, соціальним забезпеченням, екологічний стан. Важливу роль мають показники купівельної спроможності населення, умов праці, зайнятості і безробіття. Спробою узагальнити деякі найважливіші з цих показників є індекс (показник) розвитку, що вбирає у себе індекси (показники) тривалості життя, охоплення населення освітою, рівень життя (обсягу ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності) [20].

Економічна ефективність характеризується передусім продуктивністю праці, рентабельністю виробництва, фондовіддачею, капіталомісткістю і матеріаломісткістю одиниці ВВП.



РОЗДІЛ 2. КЛЮЧОВІ ЧИННИКИ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

У сучасній світовій економіці діють дві основні тенденції.

Першою є те, що спостерігається посилення цілісності світового господарства, його глобалізація, що викликано розвитком економічних зв'язків між країнами; лібералізацією торгівлі, створенням сучасних систем комунікації та інформації, світових технічних стандартів і норм. Найбільш виразно даний процес проявляється через діяльність ТНК, які є, за визнанням фахівців, "найпотужнішим агентом інтернаціоналізації суспільства". За оцінкою ЮНКТАД, в 90-х рр.. ХХ в. у світовому господарстві діяли приблизно 270 тисяч філій 39 тисяч ТНК (з інвестованих за кордон капіталом понад 2,7 трлн. доларів США). Їм сьогодні вдається контролювати понад третину світового виробництва і торгівлі.

З 20 найбільших ТНК в провідних галузях світової промисловості - автомобільної, електроніці, нафтопереробці - шість мають базування в США, по три - у Великобританії, Японії, Німеччини, по дві - у Франції. Швейцарії, Нідерландах.

Сучасні дослідники вважають, що у світовій економіці відбувається подальше ускладнення системи зв'язків між ТНК у формі освіти міжнародних корпоративних альянсів. Їх мета - розвивати і просувати на ринки нові технології, використовуючи порівняльні переваги філій у різних країнах. Подібні альянси стали свого роду адаптацією до посилення конкуренції на світовому ринку, оскільки вони дають можливість об'єднати зусилля в технологічній сфері, знизити ризик при спільному інвестуванні у великі проекти.

До другої відносимо те, що сучасному світовому господарстві відбувається економічне зближення і взаємодія країн на регіональному рівні, формуються великі регіональні інтеграційні структури, що розвиваються в напрямку створення відносно самостійних центрів світового господарства.

Міжнародний поділ праці, міжнародне виробництво створюють реальні передумови для розвитку інтеграції, яка виступає як вищої форми розвитку світового виробничого процесу. Сучасний етап розвитку продуктивних сил все наполегливіше вимагає ліквідації перешкод на шляху поглиблення МРТ і використання вигод міжнародного економічного обміну. Інтеграція являє собою об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці національних господарств, які близькі за рівнем економічного розвитку. Охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, вона веде до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів [12].

2.1 Інтернаціоналізація як основний чинник світового господарства

Тривалий процес розвитку світової економіки дозволяє виділити ряд тенденцій і закономірностей її розвитку, чітко позначилися до кінця XX століття [10].

Перш за все, слід відзначити процес інтернаціоналізації господарського життя. Інтернаціоналізація господарського життя являє собою об'єктивний процес зближення національних економік на всіх стадіях їх відтворювального процесу [19].

У міру того, як зовнішньоекономічні зв'язки розширюються і поглиблюються, стають невід'ємним елементом розвитку все більшої кількості країн, взаємодію національних економік знаходить характер стійкої тенденції розвитку світової економіки.

Інтернаціоналізація господарського життя зумовлена зростанням продуктивних сил, поглибленням міжнародного поділу праці і визначає ступінь участі країни в світовому господарстві. Вона проявляється в посиленні виробничої взаємозалежності, нарощуванні обсягів міжнародного товарообігу більш високими в порівнянні з ростом світового ВВП темпами; в значному збільшенні масштабів міжнародного переміщення факторів виробництва, взаємному впливі на такі найважливіші процеси національного економічного розвитку, як динаміка цін і заробітної плати, обсяги інвестування та т.д.

Історично процеси інтернаціоналізації господарського життя беруть свій початок у сфері обміну [1]. Проте в другій половині XIX століття взаємодію національних економік переростає сферу обміну і починає все більше і більше охоплювати сферу виробництва, а інтернаціоналізація господарського життя розвивається у формах інтернаціоналізації виробництва та інтернаціоналізації капіталу.

Інтернаціоналізація виробництва - це формування безпосередніх, стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн; внаслідок цього виробничий процес в одній країні стає невід'ємною частиною виробництва, функціонуючого в міжнародному масштабі. Інтернаціоналізація виробництва відбувається на основі вивозу, насамперед підприємницького капіталу у формі прямих зарубіжних інвестицій, що веде до виникнення міжнародного виробництва.

У свою чергу, інтернаціоналізація виробництва виступає основою розвитку інтернаціоналізації капіталу. Під інтернаціоналізацією капіталу розуміється переплетення й об'єднання національних капіталів. Вона проявляється, по-перше, в тому, що найбільші компанії країн-експортерів капіталу перетворюються з національних на транснаціональні, а по-друге, виникає багато корпорацій, в яких об'єднані інтереси капіталу різних країн.

Таким чином, розвиток інтернаціоналізації капіталу сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв'язків між країнами. При цьому економічні відносини між країнами з чисто комерційної діяльності перетворилися на важлива і необхідна умова забезпечення національного відтворювального процесу.

Процес інтернаціоналізації господарського життя супроводжується лібералізацією зовнішньоекономічних зв'язків країн в рамках світової економіки. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків - це процес зменшення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Вона проявляється в ослабленні заходів тарифного та нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі, зниження митних зборів на шляху міжнародного руху товарів, поліпшенні інвестиційного клімату в багатьох країнах, пом'якшенні національної міграційної політики.

Виходячи з цього, лібералізація зовнішніх зв'язків підвищує ступінь відкритості національних економік для зовнішнього світу і допомагає внести на внутрішній ринок необхідну дозу конкуренції.

Починаючи з 50-х років XX століття у світовій економіці позначилася така тенденція її розвитку, як регіональна економічна інтеграція країн - процес господарського та політичного об'єднання країн в регіональну економічну систему на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між окремими національними господарствами, взаємодії їх економік на різних рівнях і в різних формах.

На мікрорівні (транснаціональному) цей процес йде через взаємодію окремих підприємств довколишніх країн на основі формування різноманітних економічних відносин між ними, в тому числі створення філій за кордоном.

На міждержавному рівні інтеграція відбувається на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик.

Бурхливий розвиток міжфірмових зв'язків породжує необхідність міждержавного регулювання, коли країни-учасниці добровільно передають союзу ряд політико-економічних функцій, відмовляючись від суверенітету в цих областях.

Таким чином, становлення і розвиток міжнародної економічної інтеграції починається з встановлення торгових відносин між окремими країнами і триває на рівні комплексного економічного співробітництва держав аж до повної інтернаціоналізації національних економік. У підсумку найчастіше створюються цілісні регіональні економічні комплекси з єдиною валютою, інфраструктурою, загальними економічними завданнями, фінансовими фондами, загальними наднаціональними або міждержавними органами.

Слід зазначити, що процеси економічної інтеграції охопили всі без винятку країни світу і на сучасному етапі досягли глобальних масштабів.

Виділяють дві основні моделі формування інтеграційних союзів: західноєвропейську і північноамериканську, або азіатсько-тихоокеанську модель.

Західноєвропейська модель, має чітку інституційну структуру на національному та міжнародному рівнях, єдиний ринок і валюту. Найбільш значущими інтеграційними об'єднаннями даної моделі є Європейський Союз (ЄС), який об'єднує 25 західноєвропейських країн.

В основі створення північноамериканської, або азіатсько-тихоокеанської моделі переважно лежить інтеграція ТНК без утворення відповідних інституційних структур. До даної моделі відносять Північно-Американську зону вільної торгівлі (НАФТА), куди входять Канада, США, Мексика; Загальний ринок країн Південного конусу (МЕРКОСУР), який об'єднує Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай; Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. [21].

Як показує практика створення і функціонування інтеграційних угруповань, результат інтеграції країн залежить, насамперед, від загального рівня економічного розвитку країни. Слід зазначити, що вплив інтеграційних процесів на розвиток міжнародних економічних відносин у світовій економіці суперечливо: з одного боку, вони поглиблюють і активізують їх усередині інтеграційних об'єднань, а з іншого - стримують розвиток світогосподарських зв'язків країн-членів з третіми країнами.

Наступною тенденцією розвитку світової економіки є процес транснаціоналізації національних економік, рівень якого зростає в чому в результаті діяльності ТНК, інакше званих багатонаціональними корпораціями, міжнародними монополіями.

Транснаціоналізація капіталу і виробництва - це створення окремими національними компаніями та компаніями, що об'єднують капітал, представників господарських одиниць кількох країн за межами своїх країн.

У другій половині XX століття ТНК стають новою силою і головним двигуном інтернаціоналізації міжнародної сфери послуг (банківських, фінансових, страхових, рекламних, інформаційних та ін.)

Швидкому зростанню діяльності ТНК сприяють швидка інтернаціоналізація та лібералізація господарського життя в більшості країн світу, радикальні зміни в засобах зв'язку та інформації [17].

2.2 Глобалізація світової економіки, основні чинники та наслідки

Особливістю розвитку світової економіки на сучасному етапі з'явилася поява нової тенденції, що позначається в літературі терміном «глобалізація». Дана тенденція включає в себе, по-перше, кількісні результати дії розглянутих вище тенденцій розвитку, а по друге, відобразила якісно нові явища у світовій економіці.

Глобалізація являє собою якісно новий стан світової економіки, вищу форму міжнародної економічної інтеграції і проявляється в:

– залученості в світогосподарські процеси практично всіх країн світу;

– створенні та функціонуванні загальнопланетарного ринку товарів, послуг, капіталу, технологій, робочої сили;

– створенні глобальної інфраструктури світогосподарських зв'язків (транспортної, банківської, інформаційної, зв'язку тощо);

– освіті регіональних економічних блоків та налагодженні їх взаємодії;

– зміцненні і делегування національними урядами все більшого числа економічних функцій міжнародним економічним організаціям;

– універсалізації правил господарського життя і міжнародних економічних відносин;

– загостренні міжнародної конкуренції до масштабів всесвітнього (глобального) суперництва і в той же час її трансформації в загальнопланетарне співробітництво та ін..

Інтегративну тенденцію глобалізації деякі дослідники визначають як позитивний процес зростаючої взаємопов'язаності та цілісності людства [2]. Формула цього бачення проста: світ стає єдиним: єдність через поділ, чи регіоналізацію - це нова єдність, нова реальність, яка об'єднує всіх, взаємопов'язаним, цілим і постає як система зв'язків між людьми і народами або ж, у більш загальній версії, - як глобальна система. Це домінуюче уявлення про сутність глобалізації не виключає інших, більш конкретних його варіантів. До таких належать трактування сутності глобалізації як всесвітньо-історичного процесу, як єдності світу на базі світових фінансів і різних інститутів, як процесу злиття національних економік у єдину світову економіку і т.д.

У зв'язку з цим, глобалізація системоутворюючих цивілізаційних чинників - економічних, технологічних, інформаційних, екологічних та ін. - призводить до усвідомлення взаємозалежності світу. Проте до недавнього часу для більшості територіальних спільнот така взаємодія з іншими спільнотами була вторинним, похідним від основних, внутрішніх процесів розвитку.

З настанням етапу глобалізації, як зазначають автори книги «Сучасний глобальний капіталізм» [3] ситуація стала не такою однозначною. У глобальній економіці зміцнюються процеси транснаціоналізації виробництва, посилюється взаємозалежність між країнами, що, на думку багатьох дослідників, призводить до руйнування традиційних форм самостійності держави. Іншими словами, глобалізація - це процес заміни (або часткового витіснення з традиційних позицій) колишніх світових суб'єктів господарської та соціальної діяльності на нові: ТНК, регіональні, Інтернет, освітні та інші спільноти.

Отже, у найзагальнішому вигляді глобалізацію можна визначити наступним чином. Це не тільки корінна трансформація процесів інтернаціоналізації господарського, культурного і політичного життя людства, їхнє різке прискорення і глибоке якісне перетворення, але й перехід людства до нових, ніж держава, системоутворюючих громадським «одиницям-конструкціям», або глобального, або регіонального масштабу . Результат цього переходу багато в чому залежить від форм і методів, якими він буде здійснюватися. Зараз світ рухається в напрямі багатополярного світу. Питання в тому, чи буде ця багатополярна система формальною по відношенню одна до одної або країни дійсно зможуть скооперуватися та намагатимуться розв'язати глобальні проблеми (фінансова нестабільність, зміни клімату, екологічних питань, епідемій та ін.) спільно. Паралельно з цим є й внутрішні інтереси, які об'єднують країни одна з одною, бо на сьогодні для кожної країни важливо бути сильною не лише у своїй внутрішній політиці, але й здатною до співпраці навколо спільних глобальних проблем. Ми стаємо свідками нового глобального процесу у світі - істернізації, тобто посилення впливу сходу.

Вона формується в найширшому розумінні, бо Індія, Китай і Росія - зрілі держави з розвиненою економікою, в перспективі до них може приєднатися Корея та Індонезія. Це призведе до того, що центр тяжіння в глобальній економіці зсунеться від Європи та США на схід. Та не це головне. Головне те, що глобальні економічні центри існуватимуть одночасно.

Глобалізація у своєму розвитку переходить на більш високу стадію - стадію глобальної регіоналізації, стаючи однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного світу. При цьому вона виступає як інтеграція локальних спільнот і проявляється в локалізації, формуванні кордонів між територіально-соціальними комплексами, виникненні самодостатніх економічних і політичних утворень, у збереженні культурних відмінностей етносів і соціальних груп, посиленні почуття їх винятковості.

Процеси глобальної регіоналізації активізувалися одразу на декількох рівнях: макрорівні, мезорівні та мікрорівні. На макрорівні регіоналізація проявляється, з одного боку, в прагненні локальних цивілізацій захистити себе від експансії ззовні. Це призводить до так званого «зіткнення цивілізацій», що може стати головною проблемою нового світового порядку. У сучасному світі головним стає конфлікт між різними типами цивілізацій, бо міжцивілізаційні відмінності фундаментальні за своєю природою.

Регіоналізація на цьому рівні супроводжується тим, що декілька цивілізацій, увібравши в себе відносно нейтральний соціальний простір, поступово окреслюють обриси перманентних конфліктогенних зон - лінії «тектонічних» розломів у місцях дотику цивілізаційних «плит». Лінії розлому між цивілізаціями - це лінії майбутніх фронтів. Судячи з усього, центральною проблемою світової політики в майбутньому стане економічний конфлікт між Заходом і рештою світу. Це пов'язано з тим, що Захід намагається нав'язати свої цінності як загальнолюдські, зберегти військову перевагу й затвердити свої економічні інтереси, це й наштовхується на опір. З іншого боку, регіоналізація на макрорівні проявляється в тому, що постіндустріальні країни як ініціатори глобалізму самі стають на шлях регіоналізації, все більш відкрито утворюючи замкнені та самодостатні системи. Про це, зокрема, свідчить замикання торгових та інвестиційних потоків в межах постіндустріальної системи, жорсткі межі імміграційної політики на Заході та ін. Тому західні країни, забезпечивши собі абсолютну перевагу над аграрними державами, зацікавлені в збереженні та підтриманні власної стабільності та незалежності.

На мезорівні глобальна регіоналізація, яка носить наддержавний характер, проявляється в прагненні інтеграції окремих територій, що входять до складу різних держав. Наприклад, утворення Європейского Союзу. Інший приклад - Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР), до якого входять понад 40 країн. Тут складається новий центр світової економіки та політики.

На мікрорівні процеси глобальної регіоналізації розгорнулися всередині національних держав. Тут регіоналізація пов'язана з посиленням своєрідності економічного або політичного розвитку тих чи інших територіальних спільнот всередині країни, їхнім прагненням до культурної незалежності, іноді й до сепаратизму. В цьому сенсі регіоналізація, що супроводжується економічною та етнокультурною диференціацією, часто призводить до політичного дроблення, конфліктів і нестабільності всередині раніше цілісних державних утворень.

Процес формування нових регіонів супроводжується перебудовою їхніх відносин з державою, всередині якої вони виникли, й одночасно - зміною відносин з сусідніми територіями як всередині держави, так і за її межами. Отже, глобальна регіоналізація змінює і геополітичну, й геоекономічну структуру світу.

Таким чином, сучасний глобальний регіоналізм, в першу чергу, можна кваліфікувати як початок історично нової, вищої фази розвитку глобальної економіки. У зв'язку з цим найважливішою складовою парадигми регіонального пізнання стає вивчення регіону як елемента багаторівневої системи конкурентної взаємодії в мережі регіонів. Проблема глобальної регіоналізації - це проблема виявлення загальних тенденцій у процесах регіоноутворення в умовах багатофакторної глобалізації. Глобалізація вносить суттєві зміни у стан внутрішніх регіонів країни, їх потенційну готовність до взаємозацікавленої інтеграції та взаємодії. Це проявляється в тому, що регіони починають більше залежати від глобальних процесів і впливів; не лише в аспекті макроекономічної політики країн, але й від власної активності; нові можливості глобалізації дозволяють регіонам не тільки впливати на свій стан, але й «випереджати» розвиток своєї країни.

Втягування регіонів у глобалізацію відбувається шляхом формування просторово розподіленої мережевої системи виробництва й обміну. Регіони стають учасниками глобальної конкуренції за ресурси (матеріальні, фінансові, соціальні, інтелектуальні та ін.), оскільки для прийняття рішень про інтенсивні капіталовкладення вирішальною обставиною стає знаходження відповідних умов, а не географічне положення території. З цього випливає, що глобалізація кидає виклик регіонам й обумовлює необхідність активізації їх позиції як учасника глобальних процесів виробництва й обміну [22].

2.3 Регіоналізація - сучасний вектор розвитку світової економіки

Регіоналізація - це інтеграційний процес, що базується на об'єднанні країн регіону з приблизно схожими макроекономічними та структурними показниками розвитку економік.

Регіоналізація являє собою певний етап на шляху до глобалізації: спочатку йшло об'єднання з метою співробітництва країн, територіально близьких один одному, потім географія об'єднань розширювалася і стала поступово набувати глобальний характер. Процес регіоналізації, таким чином, виник раніше глобалізації, і послужив основою до її виникнення та розвитку. Але тим не менш, необхідно зауважити, що процеси регіоналізації та глобалізації не виключають один одного, а в даний час розвиваються одночасно.

Перші успішні спроби регіоналізації були зроблені на початку 50 - х р.р. XX століття. У ході розвитку інтеграційних процесів у післявоєнній Європі були розроблені механізми інституційної співпраці у вигляді міжнародних організацій зі спеціальним статусом і постійними органами. Організації європейського співробітництва, створені після Другої світової війни, є яскравим прикладом інтеграції.

Європейський союз утворений в 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі трьох Європейських співтовариств: Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) - Паризький договір, 1951 р.; Європейського економічного співтовариства ( ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) - Римські договори. 1957 Маастрихтський договір не скасував дію Паризького і двох Римських договорів, формально зберігають свою силу, але вніс зміни та доповнення. Конституційні основи ЄС склали Установчі договори і Єдиний європейський акт 1986 р.

Спочатку до складу ЄС входили 12 країн: Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Франція. У 1994 р. підписали угоди про вступ і увійшли до ЄС Австрія, Фінляндія, Швеція (союз 15 країн). Країни ЄС зобов'язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики та безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики; координувати політику в питаннях охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, в тому числі з наркобізнесом, у галузі юстиції та ін Встановлюється єдине європейське громадянство. Створюється Європейський валютний інститут і Європейський центральний банк. У 1999 р. була введена єдина валюта - євро і почалося здійснення проведення єдиної грошово - кредитної політики.

У травні 2004 р. в ЄС вступили ще 10 країн: Естонія, Литва, Латвія, Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Словенія, Мальта, Кіпр (союз 25 країн) [5].

Інтернаціоналізація світової економіки, поступово переходить у глобалізацію, перетворює світ в поле діяльності ТНК. Однак як національні, так і транснаціональні компанії у своїй зовнішньоекономічній діяльності орієнтуються насамперед на ринки сусідніх країн. У їх зовнішньоекономічних зв'язках переважають сусідні з ними регіони. Зовнішньоекономічна орієнтація країни на свій і сусідні регіони світу називається регіоналізацією. Прикладом такої зовнішньоекономічної діяльності є Євросоюз, де на взаємні капіталовкладення припадає більше 55% всього ввезення та вивезення капіталу.

В інших формах міжнародно-економічних відносин регіоналізація проявляється наступним чином:

– регіоналізація зовнішньої торгівлі країни визначає характер регіоналізації валютно-розрахункових відносин;

– меншою мірою регіоналізація проявляється в міжнародній торгівлі технологіями і знаннями;

– потоки міжнародної міграції робочої сили носять переважно регіональний характер.

Наприклад, робоча сила з Індії, Пакистану, Єгипту та інших країн мігрує переважно в сусідні арабські нафтовидобувні країни; поляки, турки, марокканці і тунісці - до Західної Європи, латиноамериканці - в Північну Америку, а мігранти з СНД - до Росії. В цілому регіоналізація представляється помітним і досить важливим явищем для світової економіки. Можна припустити, що вона перешкоджає процесу глобалізації. Але якщо в майбутньому світове господарство перетвориться на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили і технологій, то регіоналізацію можна розглядати як фактор наближення до цієї мети.

На сьогоднішній день регіоналізація - це прискорений розвиток регіональних інтеграційних зв'язків при досить високій динаміці міжрегіональних відносин [16].

Західні вчені, розглядають регіони як гомогенні території з відокремленими фізичними та культурними ознаками, які відрізняються від територій, з якими межують; є невід'ємною частиною національної території, з якою вони тісно пов'язані; усвідомлюють свої традиції і систему цінностей, а також власну індивідуальність [24]. В Європейської хартії територіального самоврядування, що є додатком до прийнятої Європейським парламентом Резолюції про регіональну політику Співтовариства та про роль регіонів, в ст. 1 є наступне визначення регіону: «Регіоном називається територія, яка з географічної точки зору являє собою чітке ціле, або ж є однорідним комплексом територій, які створюють замкнуте ціле, для населення яких характерні загальні елементи, причому деякі її ознаки воно хотіло б закріпити і розширити , для того щоб стимулювати культурний, соціальний та економічний прогрес » [18].

Важливо відзначити, що регіоналізація здійснюється в різних формах: шляхом виділення адміністративних регіонів всередині країни (регіоналізація зверху); організації самокерованої громади або поява нового регіону всередині існуючої адміністративної схематизації, відмінного від оточуючих (регіоналізація знизу); формування транскордонних регіонів і блоків країн або асоціацій регіонів (контрактно - горизонтальна регіоналізація). Таким чином, проблема регіоналізації - це проблема виявлення загальних тенденцій в процесах регіоноутворень в умовах багатофакторної глобалізації.

Глобалізація вносить істотні зміни в положенні внутрішніх регіонів країни їх потенційну готовність до взаємозацікавлених інтеграції і взаємодії. Це проявляється в тому, що регіони стають більш залежними від глобальних процесів і впливів; не тільки в аспекті макроекономічної політики країн, але від власної активності; нові можливості глобалізації дозволяють регіонам не тільки впливати на своє становище, а й «обганяти» розвиток своєї країни.

Втягування регіонів у глобалізацію відбувається також шляхом формування просторово розділеної мережної системи виробництва та обмінів. Регіони стають учасниками глобальної конкуренції за капітали (матеріальні, фінансові, соціальні, психологічні тощо), оскільки при прийнятті рішень про інтенсивні капіталовкладеннях, вирішальною обставиною є знаходження відповідних умов, а не географічне розташування території [8]. З цього можна зробити висновок, що глобалізація ставить виклик перед регіонами і зумовлює необхідність активізації їх позиції як учасника глобальних процесів виробництва і обміну.



ВИСНОВКИ

Поняття «світова економіка» в сучасній економічній літературі вживається для позначення як системи держав, так і економічної дисципліни, предметом дослідження якої є закономірності функціонування системи організації господарства в міжнародному масштабі, тенденції розвитку міжнародних ринків і національне регулювання процесів, що відбуваються на світовому ринку.

Звідси двоїстість визначень.

Світова економіка - цілісна динамічна система, що включає в себе сукупність національних господарств, володіють зростаючими міжнародними зв'язками, і підкоряється об'єктивним економічним законам.

Світова економіка - теорія, застосовувана для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу, заснована на мікроекономіки, макроекономіки і є найважливішою ланкою в системі економічних наук.

Причиною появи світової економіки (світового господарства) стало динамічний розвиток виробництва і перетворення світової торгівлі у важливий фактор економічного зростання.

Основу світового господарства утворюють національне виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних і духовних благ.

Більшість вчених вважають, що світове господарство сформувалося на рубежі XIX і XX ст., Тобто трохи більше ста років тому. Однак головна передумова світового господарства - міжнародна торгівля товарами - виникла ще в Давньому Єгипті. П'ять тисяч років тому єгиптяни торгували з сусідніми народами, купуючи у них деревину і худобу, і продаючи продукти ремісників і хліборобів. Протягом століть на території Греції, Італії, Латинської Америки безпосередньо сусідили кочові і землеробські суспільства, які то воювали, то торгували між собою. У давньосхідних і античних державах купці здійснювали дуже далекі подорожі, фінікійські та грецькі купці не тільки торгували товарами, а й перевозили чужі вантажі і іноземних пасажирів (тим самим надаючи міжнародні послуги).

Помітний внесок у розвиток міжнародної торгівлі товарами і послугами внесли Великі географічні відкриття. Прагнення відкрити нові землі, отримати нові товари, пізнати нове життя зумовило появу нових торговельних шляхів і розширення господарських взаємозв'язків, які усталилися з початком малого фабричного виробництва готових виробів у XIX в. і з розвитком транспортної інфраструктури - залізниць, пароплавства. Хоча між державами та переміщалися в основному товари, але також до них поступово приєднувалися послуги - фрахтові, банківські, біржові - і фактори виробництва (робоча сила, капітал, підприємницькі здібності).

Таким чином, на рубежі XIX і XX століть з'являється всесвітнє економічне простір, що включає в себе зачатки світового ринку товарів і послуг, світового ринку праці, світового ринку капіталів, тобто з'являється нове явище господарського життя - світове господарство [19].

Світове господарство як сукупність взаємозалежних і взаємозалежних економік склалося відносно недавно. Завершення промислового перевороту XIX століття і перехід від аграрного до індустріального суспільства сприяли зростанню інтернаціоналізації господарських зв'язків, створивши сприятливі передумови для поглиблення міжнародного поділу праці та обміну.

Світове господарство на відміну від світового ринку включає не тільки сферу обігу, а й сферу виробництва. Для нього характерне як міжнародний рух товарів, так і послуг, капіталу, наукових знань, технологій і робочої сили. Сучасне світове господарство характеризується інтеграційними процесами, функціонуванням багатонаціональних підприємств, діяльністю міжнародних економічних і фінансових організацій, науково-технічним і виробничим співробітництвом.

У зв'язку з виникненням світового господарства міжнародні економічні відносини, що мали довгий час фрагментарний характер, перетворилися на систему господарських зв'язків, в механізм функціонування сучасного світового господарства, що об'єднує національні економіки за допомогою руху мобільних факторів виробництва.

Такі характерні процеси сучасного світового господарства як економічна інтеграція, транснаціоналізація і глобалізація мають суперечливий характер.

Одна з причин протиріч - нерівномірність соціально-економічного розвитку країн, а також неефективна структура міжнародного поділу праці [11].

Інтернаціоналізація виробництва - процес встановлення тісних виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, при яких виробництво однієї країни все більше стає частиною світового виробничого процесу. На перших етапах інтернаціоналізація виробництва розвивалася майже виключно як міжгалузева міжнародна спеціалізація. Подальше поглиблення інтернаціоналізації виробництва пов'язане з виникненням різних форм внутрішньогалузевої спеціалізації: предметної міжнародної спеціалізації окремих галузей; подетальной спеціалізації заводів окремих країн на випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей; технологічної спеціалізації підприємств різних країн на виконанні певних видів робіт. Інтернаціоналізація виробництва виступає й у формі інтернаціоналізації наукових і технічних досліджень і у формі інтернаціоналізації капіталу (формування міжнародних монополістичних об'єднань). Інтернаціоналізація виробництва виявляється і в утворенні міжнародних економічних організацій як у сфері виробництва, транспорту, зв'язку, так і в сфері міжнародної торгівлі і фінансів. Посилюється інтернаціоналізація є характерною рисою сучасного світового економічного розвитку, яке носить глобальний характер. Процес економічної глобалізації розуміється як посилення взаємозв'язку і взаємозалежності національних економік. Глобалізація має безліч проявів, і в економічній сфері проявляється в процесах інтернаціоналізації світового виробництва, транснаціоналізації виробництва і капіталу, процесах економічної інтеграції.

Одна з найважливіших тенденцій сучасного світового господарства - посилення інтеграційних процесів світової економіки. Економічна інтеграція - процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, взаємодія їх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. Інтеграційні об'єднання в формі зон вільної торгівлі, митних союзів, спільного ринку та економічного союзу отримують повсюдне поширення.

Економічна інтеграція має безсумнівні переваги, знімаючи міжнаціональні бар'єри в міжнародних економічних відносинах і підвищуючи ефективність міжнародного поділу праці та обміну.

Регіоналізація є базою для подальшої міжнародної економічної інтеграції, під якою слід розуміти процес зрощення економік сусідніх країн єдиний господарський комплекс на основі глибоких і стійких економічних зв'язків між їхніми фірмами.

Інтеграційне об'єднання - це економічне (господарське, в ряді випадків і політичне) угруповання, створюване для регулювання інтеграційних процесів між країнами - учасницями [4].



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бандурин В.В., Раціч Б.Г., Чатіч М.Г. Глобалізація світової економіки і Росія. / В.В. Бандурин, Б.Г. Раціч, М.Г. Чатіч. - М.: Буквиця, 1999. - 279 с.

2. Бжезинский З. Великая шахматная доска. / З. Бжезинский. - М.: Международные отношения, 1998. - 80 с.

3. Бобков Ф. Современный глобальный капитализм. / Ф. Бобков, Е. Иванов, А. Свечников, С. Чаплинский. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - 352 с.

4. Городецький В.К. Світова економіка. Навчальний посібник. / В.К. Городецький. - Калуга: КФ СЗАГС, 2000. - 78 с.

5. Добродомова С.В. Міжнародні фінансові відносини. Курс лекцій. / С.В. Добродомова. - .Новгород: вид-во ВВАГС, 2004. - 150 с.

6. Еригіна Е.Ф. Світова економіка: Навчальний посібник. / Е.Ф. Еригіна. - СПб., 2005. - 55 с.

7. Економіка: Підручник. 3-тє вид., пероб. і доп. / Під ред. доц. А.С. Булатова. -- М.: БЕК, 1995. -- 632 с.

...