Економічний потенціал ЄС та його місце у світовій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему: «Економічний потенціал ЄС та його місце у світовій економіці»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1.1 Інновації та структурні зрушення в сучасній економічній діяльності Європейського Союзу 6

1.2 Зовнішньоекономічні зв'язки

1.3 Економічні проблеми Європейського Союзу на сучасному етапі

РОЗДІЛ 2. ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Значення та проблеми європейської інтеграції України

2.2 Адаптація українського законодавства для отримання частки внутрішнього ринку Європейського Союзу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Глобальні процеси, що відбуваються в світі, посилена взаємозалежність інтересів суб'єктів міжнародних відносин за останнє десятиріччя обумовлюють розширення європейського інтеграційного простору та надають реальних рис розростанню європейського потенціалу, спрямованого на формування суцільної зони добробуту.

Розширення ЄС ? це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. Збільшення другого в світі за величиною ринку пропонує історичні можливості для економічного оновлення. Розвиток доступності ринку, конкуренція і інтеграція може принести Європі нові проблеми і витрати. Але розширення ЄС також створює нові можливості.

Актуальність даної роботи для міжнародних відносин полягає у дослідженні проблем, пов'язаних із впливом економічного потенціалу ЄС та процесу його використання на розвиток економічних систем країн-членів.

Серед робіт вітчизняних учених щодо дослідження економічного потенціалу України в контексті інтеграції з ЄС є праці таких економістів, як А. Задоя, О. Левченка, І. Лукінова, С. Мочерного та інших. Крім того, аналізу природного потенціалу присвячені праці В. Іваницького, Л. Руденка, трудового потенціалу - В. Врублевського, М. Кіма, С. Трубича, С. Пирожкова, проблем інформації та інформаційного потенціалу - В. Вовка, Е. Семенюка, І. Толішка, інтелектуального капіталу та потенціалу - І. Каленюк, А. Чухна, науково-технічного - Ю. Васильчука, Є. Ростова, А. Фукса. Серед російських вчених аналізом деяких аспектів економічного потенціалу та його елементів займалися такі вчені, як П. Ігнатовский, А. Панкратов, зокрема дослідженням природного потенціалу ? Б. Бабаєв, Ю. Дмитревский, В. Ланцов, Т. Хачатуров; трудового потенціалу - А. Панкратов, Ю. Дмитревский, Н. Шляпіна, Г. Сергєєва, М. Гольдин та інші. Поміж західних вчених, які значною мірою орієнтуються на вивчення факторів економічного зростання: Р. Барро, Г. Беккер, П. Дуглас, Ч. Коба, Н. Калдор, П. Ромер, Р. Солоу та інші.

Метою дослідження є розкриття економічного потенціалу Європейського Союзу, визначення його внутрішньої структури, шляхів комплексного використання та вдосконалення наявного економічного потенціалу і його нарощування у майбутньому.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

1) з'ясувати основні методологічні принципи дослідження сутності економічного потенціалу;

2) комплексно проаналізувати структуру економічного потенціалу;

3) розкрити механізм використання економічного потенціалу України;

4) вивчити й узагальнити теорію і практику світового досвіду щодо визначення та використання економічного потенціалу;

5) обґрунтувати шляхи вдосконалення використання економічного потенціалу України та його відтворення в головних елементах.

Об'єктом дослідження є процес формування, відтворення та використання економічного потенціалу країн-членів ЄС.

Предмет дослідження ? сутність, структура та механізм використання економічного потенціалу ЄС.

Теоретичну і методологічну основу дослідження становить діалектичний метод пізнання, зокрема, такі його елементи, як принцип суперечності, системно-структурний підхід, принцип історизму.

Під час написання роботи також були використані деякі статистичні методи порівняльного аналізу, зокрема порівняння в динаміці. За допомогою методу аналогії досліджено досвід використання економічного потенціалу в інших країнах.

Джерельна база дослідження складається з документів офіційного і неофіційного походження. До документів офіційного походження належать закони, укази та договори. До документів неофіційного походження належать виступи, інтерв'ю, листування, державних і політичних діячів, наукові статті.

Дослідивши стан історіографічної бази питання, ми дійшли до висновку, що наукова проблема досліджена недостатньо. Відомості, що стосуються розвитку економічного потенціалу ЄС зібрані з різних монографій, статей та наукових праць.

Робота складається зі змісту, вступу, основної частини, висновків та списку використаних джерел та літератури. Зміст складається з двох розділів.

У вступі визначено актуальність, мету, завдання, об'єкт, предмет дослідження, а також, ступінь її вивченості у спеціальній науковій літературі.

У першому розділі розкривається інновації та структурні зрушення в економіці ЄС загалом та держав-членів. Другий розділ присвячений розгляду особливостей європейської інтеграції України на сучасному етапі. Висновки містять узагальнення.

економічний європейський союз



РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1.1 Інновації та структурні зрушення в економіці

Інтенсифікація соціально-економічного розвитку потребують збереження значних масштабів фундаментальних досліджень в Європі і навіть їх збільшення до 2020 року. Можна з упевненістю прогнозувати модернізацію неконкурентоспроможних галузей європейської економіки, яка буде супроводжуватися виділенням наукомістких виробництв при закритті нерентабельних і екологічно небезпечних підприємств. Нинішнє відставання ЄС від США і Японії по ряду показників науково-технічного розвитку буде долатися перш за все за рахунок становлення та вдосконалення загальноєвропейської політики в галузі освіти, професійного навчання та перепідготовки. Посилення конкуренції в інноваційних галузях зажадає подальшого розвитку загальноєвропейської кооперації у сфері НДДКР і концентрації зусиль на пріоритетних напрямках досліджень.

Пріоритети науково-технічного розвитку на загальноєвропейському рівні формулюються у рамкових програмах ЄС зі сприяння НДДКР [ 1, c. 46]. Пріоритетними в середньостроковій перспективі визнані сім тематичних напрямків досліджень:

1) інформаційні технології;

2) реалізація сталого розвитку і вирішення екологічних проблем;

3) нанотехнології та нові матеріали, а також нові пристрої і технологічні процеси;

4) геноміка та біотехнології для охорони здоров'я;

5) авіаційні і космічні дослідження;

6) розробка безпечних і якісних продуктів харчування;

7) дослідження, які сприяють побудові громадянського суспільства, базуються на знаннях [1, c. 53].

Здається, що і Сьома рамкова програма збереже ці пріоритетні напрямки, хоча співвідношення між ними будуть змінюватися. Ймовірно, частки біотехнологічних і авіакосмічних досліджень дещо зростуть, а також до числа пріоритетів можуть потрапити дослідження в області нових джерел енергії, зокрема термоядерного синтезу (фінансування досліджень з енергетики в 80-90-і рр. неухильно знижувалося, але, очевидно, вже в короткостроковій перспективі розвиток піде в іншу сторону). До 2020 р. можливі більш суттєві зрушення, пов'язані з новими викликами, скажімо, у сфері соціобіології або біоінформатизації.

Прискорений розвиток НТП у країнах ЄС буде пов'язаний, зокрема, із зростанням як державних, так і приватних витрат (витрат фірм і фондів) на НДДКР. Їх сукупний обсяг зростав з 2% ВВП у 2002 р. (по ЄС-15) до 2,4% до 2010 р. (ЄС-25) і 2,8% в 2020 р. (по ЄС-28); при цьому відносні витрати в старих країнах-членах будуть вищі, ніж у нових, і досягнуть до 2020 р. в середньому 3% ВВП. Співвідношення між державою та бізнесом у фінансуванні істотно не зміниться, хоча в ряді країн можливе невелике зниження державної частки (з 35 до 30%, а, наприклад, у Німеччині ? до 25-28%) [11, c. 25].

Втім, якщо в таких країнах, як Німеччина і Франція, ставиться завдання перевершити 3%-ий рубіж (а у Швеції та Фінляндії він вже зараз близький до 4% ВВП), то в Італії може виявитися важким навіть підвищення витрат на НДДКР з нинішнього 1 % ВВП до 2%. Бюджетні ресурси країни занадто напружені, а її приватний сектор не володіє великою кількістю великих інноваційних компаній. Найбільш перспективним варіантом розвитку НДДКР для не, а мабуть, і для нових країн-членів буде якомога більш широка участь в загальноєвропейській інноваційній стратегії ? створення єдиного дослідницького та інноваційного простору, і зокрема, активна роль італійських фірм у програмах НДДКР, що фінансуються ЄС. Заходи, намічені Євросоюзом у ході Лісабонського саміту 2000 р. , за умови їх реалізації в прогнозний період, можуть значно розширити доступ Італії та інших країн з низьким рівнем витрат на НДДКР до високоякісної інфраструктури, зміцнити її позиції в науково-технічному партнерстві, створити нові можливості для просування національного бізнесу у провідні галузі сучасних технологій і допомогти мобілізувати національні фінансові ресурси для підтримки найбільш перспективних напрямків НТП [21].

В окремих країнах інноваційна складова розвитку реалізується по-різному. Так, у Німеччині інноваційний розвиток буде охоплювати в прогнозний період практично всі господарські галузі. Особливо значущими будуть такі його напрямки, як біотехнологія, нові енергетичні технології, лазерні технології, розробка нових матеріалів, авіакосмічна техніка, але домінуючими галузями за обсягами витрат на НДДКР залишиться, мабуть, автомобілебудування [13, c. 24].

Для Італії специфічною рисою інноваційного процесу є здатність її малих і середніх підприємств до швидкого і масового оновлення продукції, що випускається в «традиційних» галузях (текстильна, взуттєва, харчова промисловість, побутова техніка, дизайн), пристосованість до мінливого споживчого попиту. Життєздатність цієї інноваційної моделі до теперішнього часу виникала з креативності малого бізнесу в умовах кластерного середовища, яка здатна забезпечувати безперервну диверсифікацію продукції, попутно формуючи прямо на місці кваліфікаційну робочу силу. Надалі, проте, ця модель буде ставати все більш вразливою внаслідок глобалізації, що відкриває європейські ринки для споживчої продукції країн, що розвиваються, передусім Китаю, виробленої там у великих обсягах і з набагато меншими витратами [22].

У країнах Північної Європи в прогнозний період наукові дослідження в північних країнах здебільшого залишаться вузькоспеціалізованими. Через брак коштів на фундаментальні дослідження, як і раніше буде переважати вдосконалення існуючих продукції і процесів, прикладні розробки по створенню нової продукції і технології [24]. Основними напрямками НДДКР будуть розробка засобів зв'язку, мікроелектроніка, біотехнологія, фармацевтика, використання альтернативних джерел енергії та енергозбереження, екологія.

У всіх країнах ЄС очікується подальше зниження частки матеріального виробництва, зокрема сільського господарства (особливо в нових країнах-членах), чому сприятиме поступове скорочення субсидій селянам, гірничодобувної та металургійної промисловості, а також виробництва одягу, взуття та інших товарів масового попиту. Скорочення і поступова ліквідація державних субсидій для окремих галузей обумовить їх докорінну модернізацію. Правда, у ряді країн у найближчі 4-5 років за рахунок таких галузей, як автомобілебудування, машинобудування, хімічна промисловість і електротехніка, можлива стабілізація частки обробної промисловості у ВВП (так, у Німеччині частка промисловості та енергетики у виробництві ВВП у 2000-2005 рр. стабілізувалася на рівні 22,5-23% і навряд чи помітно знизиться в найближчі роки), але після 2010 р. ймовірно істотне уповільнення розвитку цієї сфери як у західно-, так і в східноєвропейських країнах (у останніх ? крім Латвії ? частка промисловості та будівництва поки що набагато вище ? на рівні 30-37%, але через 4-5 років почне зменшуватися).

Енергетика буде розвиватися помірними темпами, але якісно буде мінятися. Вочевидь, ті країни ЄС спробують знизити енергетичну залежність від зовнішніх постачань повільним, але послідовним нарощуванням частки так званих альтернативних джерел енергії (вітряної, геотермальної, сонячної, енергії припливів). Атомна енергетика буде розвиватися вкрай нерівномірно. Ймовірно, в найближчі 10-15 років європейські країни спробують знайти прийнятні рішення щодо безпеки АЕС та захоронення відходів, щоб запобігти виходу з цього сектора (що, зокрема, поки що передбачається зробити в Швеції вже до 2010 р. , а в Німеччині до 2030 р. ) [4, c. 118].

Зниження частки, а в ряді випадків і абсолютних обсягів виробництва промислових галузей у ВВП обумовлено і зараз, і в середньостроковій перспективі наростаючою конкуренцією з боку Китаю, Індії, країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки та ін. У наступному десятилітті тенденції виведення промислового виробництва за межі ЄС посиляться . Одночасно європейські ТНК будуть розширювати на території країн базування виробництв наукомістких товарів і послуг, що забезпечують стратегічне управління зарубіжними підрозділами і подальшу світову господарську експансію.

У ряді галузей обробної промисловості (насамперед у машинобудуванні і металообробці) вірогідна подальша децентралізація виробництва ? скорочення середнього розміру виробничих одиниць [23]. Аналогічне скорочення середнього розміру підприємств намічається і в багатьох галузях сфери послуг, де воно пов'язане з поглибленням спеціалізації і з усе більш широким застосуванням гнучких форм організації праці (тимчасові контракти, неповний робочий день).

Нинішнє велике значення «старих» галузей у структурі економіки при однобокій світогосподарській спеціалізації породжує високі показники довгострокового безробіття (у Польщі та Словаччині воно перевищує 10%, у Греції та Литві ? 5%). Але і в окремих старих країнах-членах все ще велика частка традиційних галузей промисловості, які сильно залежать від перепадів кон'юнктури і в цілому залишаються структурно слабкими, стримує динаміку економічного розвитку. Разом з тим такі промислові галузі, як автомобілебудування, електроніка, фармацевтика та галузі, що використовують новітні біотехнології, будуть рости прискореними темпами, але у все зростаючій мірі переміщатися в Східну Європу [8, c. 101].

Слід також враховувати, що економіка деяких південно- і східноєвропейських країн як і раніше у відчутній мірі спирається на розвиток сільського господарства (частка продовольства в експорті Кіпру перевищує 1/3, Греції ? 20%, Іспанії ? 14%; відповідно частки сільського господарства в сукупному продукті цих країн у 2004 р. становили 3,8; 6,4; 3,5%; в Болгарії і Румунії вона значно вища ? 10,9 і 14,4%) [6, c. 554]. Поступова відмова від активної аграрної політики на рівні ЄС, оскільки вона досягла мети самозабезпеченості продовольством і тепер є багато в чому неефективною, може породити труднощі розвитку та адаптації у країнах Південної Європи та ЦСЄ до 2020 р. Частка сільського господарства у ВВП (особливо в Греції, Словаччини , країнах Балтії) помітно знизиться ? до рівня, що не перевищує 3,5%.

Що стосується будівництва, то на початку 2000-х років ця галузь продемонструвала в країнах ЄС різноспрямований розвиток: стійка будівельна криза в Німеччині та Фінляндії супроводжувалася бумом будівельної галузі у Великобританії, Ірландії та Іспанії, помірним зростанням у Франції та Італії, стагнацією в Португалії та Словенії . У країнах ЦСЄ також спостерігається зростання в будівельній галузі (крім Словенії). Імовірно, у найближчі 5-7 років ситуація вирівняється, а до 2015-2020 рр. . частка будівництва у ВВП у цілому по ЄС стабілізується. Так, у Німеччині частка будівництва, що впала за останнє десятиліття з 6 до майже 4%, очевидно стабілізується на цьому рівні, причому стабілізуючу роль відіграє не стільки виробниче, скільки житлове будівництво, оскільки наприкінці поточного десятиліття розпочнеться і аж до 2020 р. продовжиться процес реконструкції і часткової заміни житлового фонду, створеного в 50-70-і рр. [25].

Зростання валових інвестицій буде сильно відрізнятися по країнах, але в середньому залишиться невисоким. Інвестиційну діяльність у Німеччині, як і на початку 2000-х рр. , буде відрізняти нестабільність, особливо до 2010 р. (від ?0,5% до +3,5%), але в другій половині прогнозованого періоду можливо інвестиційне пожвавлення в житловому будівництві, про що вже згадувалося, хоча масштаби його будуть невеликі.

У Франції та Великобританії, навпаки, інвестиції будуть збільшуватися відносно стабільно на 2-3% на рік, так само як і в Італії, хоча за останній період темпи будуть скромніші ? 1,0-1,5%. Щоправда, у Франції, де порівняно недавно (1998-2001) пройшла хвиля масового оновлення капіталу і завершується інша хвиля, пов'язана з «надолуженням» відставання, що склалося в сфері інформаційних технологій, таке інвестиційне зростання можливе лише за умови зниження податкового тягаря в результаті реформування соціальної сфери [29] .

Частка сфери обігу і послуг у виробленому ВВП підвищиться з 71 до 74-75%, головним чином за рахунок фінансових і ділових послуг, зв'язку, а також приватних послуг, а в разі реалізації сценарію «неспішної стійкості» ? і до 78-80%. Крім названих сегментів послуг у цьому важливу роль може зіграти туризм та готельний бізнес, особливо в Південній Європі. При цьому в ряді країн ? старих членів ЄС частка послуг може перевищить позначку 80% (в даний час це характерно тільки для економіки Люксембурга). У нових країнах-членах сфера послуг також буде стійко зростати. Правда, швидкий розвиток сфери послуг в економічно відсталих країнах ЄС часто пов'язаний зі створенням окремих її сегментів майже «з нуля», причому в основному дочірніми структурами іноземних телекомунікаційних компаній, банків, страхових фірм та ін. Як тільки вільні і незаповнені ринки будуть захоплені, а попит населення стане близький до насичення, темпи зростання сервісних галузей сповільняться [15, c. 87].

Повільний в першій половині прогнозованого періоду розвиток роздрібної торгівлі (за винятком Великобританії), готельно-ресторанного бізнесу і туризму буде супроводжуватися прискореним ростом транспорту і особливо зв'язку. Проте після 2012-2015 рр. , як вже зазначалося, не виключається зростання туризму і всієї рекреаційної сфери в «старій» Європі.

За рахунок інноваційної активності та структурних зрушень в економіці (зокрема, зниження частки промисловості) повинна ще більше знизитися енергоємність виробництва, а можливо, і його трудомісткість (в тому числі і в сфері послуг по мірі розширення використання інтернет-технологій) [5].

Трохи підвищиться частка особистого споживання у використанні ВВП ? з 60-63 до 67-68% ? не стільки за рахунок зростання його обсягів, скільки за рахунок деякого зниження часткою державного споживання та інвестицій; поступово, але неухильно відбуватиметься скорочення субсидій, що надаються як галузям економіки, так і домашнім господарствам. Зниження рівня безробіття (особливо у Франції та Німеччині) може позитивно позначитися на зростанні особистого споживання, яке в такому разі підвищить свою значимість як складова кінцевого попиту.

1.2 Зовнішньоекономічні зв'язки

Інтенсивність зовнішньоекономічних зв'язків європейських країн посилиться. Зовнішня торгівля країн-членів (крім Великобританії та Ірландії), як і колись, в основному (не менш ніж на 2/3) буде відбуватися в рамках розширеного ЄС, проте вона зазнає деяких змін у порівнянні з початком двадцять першого століття, оскільки, безумовно , буде рости (і вже росте бурхливими темпами) торгівля з Китаєм і Росією. У більш віддаленій перспективі (після 2012-2015 рр. ). Значущим партнером європейських країн може стати і Індія (причому не тільки зовнішньоторговельним, але і як реципієнт інвестицій). Проте в прогнозний період основним економічним партнером з країн за межами ЄС залишаться США з часткою 17-19%. У той же час для Великобританії характерним буде триваюче переміщення центру ваги зовнішньоекономічних зв'язків у Європу (торгівля з країнами ЄС до середини прогнозного періоду перевищить 50% британського товарообігу).

Обсяги експорту і темпи його зростання будуть досить високими (хоча і нерівномірними по роках), досягаючи понад 35% ВВП у великих і понад 60% у малих країнах-членах [7, c. 38]. У 2003-2005 рр. на перше місце в світі за товарним експортом вийшла Німеччина, частка якої досягла 10% світового експорту (а по відношенню до національного ВВП експорт країни досяг 40%). Разом з тим сильні позиції у світі в сфері торгівлі послугами, особливо фінансовими, а також у сфері міжнародного переливу капіталів збереже Великобританія.

Як у Німеччині, так і в інших країнах ЄС показники темпів зростання експорту та його частки у ВВП будуть помітно коливатися (особливо перший показник), причому в кінці прогнозного періоду, за нашими оцінками, повинна підвищитися роль внутрішнього (насамперед особистого) споживання, що зробить експорт менш важливим чинником економічного зростання низки європейських країн. Крім того, винесення промислових підприємств зі старих країн-членів у сусідні і віддалені держави скорочує можливості для нарощування ними експорту товарів. Можна очікувати сталого і сильного зростання експорту з нових країн-членів, особливо з Чехії, Словаччини, країн Балтії [2, c. 20].

Товарна структура експорту буде поступово змінюватися за рахунок зменшення частки традиційних товарів (продукції металургії і металообробки, основної хімії, у меншій мірі ? машинобудування) і збільшення частки високоспеціалізованої, наукоємної продукції (засоби зв'язку, інформатизації та автоматизації, авіакосмічна техніка, товари, вироблені на основі використання нанотехнологій, складна фармацевтична продукція, прилади, наукове та медичне обладнання тощо).

Імпорт буде рости повільніше (зокрема, через повільне збільшення внутрішнього попиту в старих країнах-членах), що дозволить на весь прогнозний період зберегти істотне позитивне сальдо торгового балансу (у випадку якщо не відбудеться нового серйозного сплеску цін на енергоресурси). Разом з тим у ряді країн ЦСЄ в 2006-2010 рр. поряд з експортним бумом можливе і суттєве зростання імпорту (наприклад, у Словаччині), хоча в цілому його темпи і в цьому регіоні будуть поступатися темпам збільшення експорту [2, c. 23]. Головною проблемою залишається залежність економік країн ЄС від імпорту енергоносіїв, тим більше що власні ресурси (британські, нідерландські, а також норвезькі) до кінця прогнозного періоду, швидше за все, почнуть вичерпуватися. І навіть якщо Росія переконає партнерів у своїй надійності і гарантує постачання нафти і газу, то європейці все одно не відмовляться від пошуку можливостей диверсифікації джерел енергопоставок. Очевидно, вони будуть перебувати головним чином в районі Близького і Середнього Сходу за умови політичної стабілізації в регіоні [8, c. 175].

Злиття та поглинання залишаться основною формою прямих іноземних інвестицій, продовжиться створення потужних європейських компаній, але одночасно процес злиттів більшою, ніж раніше, мірою буде відбуватися в сфері малого бізнесу. Ще більш інтенсивним стане аутсорсинг (висновок субдоговорів на виконання робіт з іноземними фірмами, перш за все східноєвропейськими). Переплетення капіталу і виробнича кооперація будуть наростати переважно внаслідок подальшого зчеплення економік західної і східної частин Євросоюзу [26].

Європейський центробанк, як і на початку 2000-х рр. , швидше за все буде проводити нейтральну курсову політику, не намагаючись надзусиллями стримувати підвищення курсу євро по відношенню до долара, принаймні, до досягнення співвідношення 1:1. Почасти це пов'язано з тим, що зміцнення долара може негативно відбитися на динаміці світової торгівлі та пов'язані з цим втрати перекриють виграш від відносного знецінення єдиної європейської валюти. Внутрішньоєвропейська стабільність цінності євро збереже пріоритет над його зовнішньою цінністю у валютній політиці ЄЦБ [3, c. 14-15].

У цілому, відкритість економіки ЄС та його членів (особливо Німеччини, Бельгії, Нідерландів та ін) залишиться на високому рівні, очікувати посилення протекціоністських тенденцій з боку Європи не доводиться. Європейські країни будуть боротися за більшу чіткість правил СОТ та їх вдосконалення в напрямку лібералізації світової торгівлі. Однак ЄС, як і колись, буде активно ініціювати заходи щодо впорядкування процесів на світогосподарській арені ? від, ймовірно, нового видання Кіотського протоколу до правил поведінки на світовому ринку фінансових (інвестиційних) компаній і запобігання соціального демпінгу.



1.3 Економічні проблеми ЄС на сучасному етапі

Розширення ЄС, яке відбулося 1 травня 2004 року, ? це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. При розгляді питань про вступ до ЄС перевага віддається країнам Східної Європи. Це зумовили такі причини, як: географічна близькість цих країн, обумовлена порівняно невеликою територією Європи; проблема обмеженості ресурсів; розвиток транспортних можливостей; тяжіння до розширення ринку з боку підприємств країн-учасниць ЄС; можливість взаємопроникнення капіталу; прагнення до створення могутнього економічного блоку, здатного протистояти конкуренції з боку США і Японії; історично сформоване політичне протистояння Європи і США.

Перспектива бути прийнятим в ЄС стала для країн Східної і Центральної Європи істотним стимулом для досягнення фінансової рівноваги [28]. Подібні процеси відбувалися в Західній Європі під час введення в оборот євро. У обох випадках, проте, після первинного прогресу країни показали явні ознаки політичної «втомленості»: так, в зоні євро розпався Пакт про стабільність; всюди в Східній Європі почали підвищуватися бюджетні дефіцити [17, c. 79].

У Чеській Республіці минулого року бюджетний дефіцит підскочив до 13% від ВВП, це потрійне збільшення з 1999 р. Такий дефіцит включав одноразову оплату витрат на реструктуризацію банків, тому він і був таким великим. Але в 2004 р. дефіцит складав більше 6% від ВВП ? що теж немало. У Польщі дефіцит також наближається до 6% від ВВП в порівнянні з 2,9% в 2001 р. У Угорщині бюджетний дефіцит знову-таки збільшується після зниження до 4% від ВВП в 2001 р. На Мальті дефіцит також близький до 10% від ВВП, що на чотири процентні пункти більше в порівнянні з 2001 р [18, c. 13-14]. Тільки країни Балтії, здається, здатні зберігати здорову фінансову політику.

Одна з головних причин такого погіршення фінансових показників проста: як тільки політичні діячі позбавляються від необхідності виступати перед керівними органами ЄС з щорічними доповідями про досягнуті результати і зникає загроза виключення країни із списку кандидатів в члени ЄС, те фінансове «розслаблення» стає практично неминучим. В той же час крупні країни ? члени зони євро (Франція і Німеччина) не мають повноважень для критики фінансової політики інших країн, тому фактично немає ніяких міжнародних механізмів обмежень на бюджетні дефіцити держав ЄС. Ці механізми перестають діяти після вступу країни в ЄС. Внаслідок цієї явної тимчасової обмеженості вказаних механізмів їх з кожним разом все важче робити критерієм вступу для інших потенційних членів [1, c. 141].

Не менш дивовижна очевидна політична реакція проти урядів, які привели свої країни в ЄС. Вражаючою є схожість з тим, що відбулося в Західній Європі під час введення в оборот євро. Уряд Романо Проді, якому, не дивлячись ні на що, вдалося добитися включення Італії у валютний союз Європи, ліг три місяці опісля після цієї події. Чехія, Польща і Угорщина теж перенесли урядові кризи незабаром після того, як вступили в ЄС.

Всюди в Центральній і Східній Європі ЄС вже не так популярний, як раніше. Участь виборців у виборах до Європейського парламенту в червні 2004 р. , було дивно низькою в країнах, що тільки що вступили: від лише 17% в Словаччині до 38,5% в Угорщині. Відсоток голосуючих громадян цих країн виявився не тільки значно нижче середнього показника в Європі (приблизно 45%), але навіть нижче середнього показника у Великобританії, де скептичне відношення населення до ЄС є традиційним [20, c. 175].

Причини цього прості. Держави, що тільки що вступили, відчули, що їх попросили внести зміни у фінансову політику для того, щоб їх прийняли в ЄС. Навіть якщо ці зміни були зроблені на користь самих країн в довгостроковій перспективі, в найближчому майбутньому вони виявилися політично дорогими.

Ця «втомленість пристосування» (термін, що відображає досвід латиноамериканських країн під час економічної лібералізації в 1990-х рр. ) в даний час пов'язана з відчуттям, що зрештою вступ в ЄС ? не така вже вигідна операція. Тому і не дивно, що виборці в Центральній і Східній Європі в даний час відчувають, що вони зробили погану операцію з урядами, які привели їх в ЄС: обмеження на ринку праці і горезвісний шквал правил ЄС [30]. Результатом стала реакція проти цих урядів і відсутність суспільного інтересу в справах ЄС.

Таким чином, після всіх святкувань з приводу європейського розширення ми залишилися з передбаченим набором проблем: «союз» країн з абсолютно різними уявленнями про все (від зовнішньої політики до політики на ринках праці) і різними економічними інтересами; широко поширене розчарування серед виборців в нових країнах-членах: конституційний процес, майбутнє якого не ясно: і всі звичні політичні сперечання в Брюсселі між країнами, які прагнуть одержати в ЄС якомога більшу владу.

Протягом 50 років європейці прагнули до близького економічного співробітництва і політичних зв'язків. Вступ десяти нових країн до Європейського союзу в 2004 році [6, c. 348]. відкрив останній і, можливо, найдраматичніший розділ в цьому процесі. Розширення другого в світі за величиною ринку пропонує історичні можливості для економічного оновлення.

Але з розширенням приходять і проблеми. Під час повільного зростання, затяжного високого рівня безробіття і важких фінансових ситуацій в деяких країнах, зрозуміло, що давніші члени ЄС іноді більше зосереджуються на потенційно небезпечних труднощах, ніж можливостях.

Ці проблеми реальні, але рішення їх лежить в нових перспективах збільшеного ЄС: більше торгівлі товарами і послугами, інтеграція ринків, кращий розподіл капіталу і потенційно дисциплінуючий ефект, що надається на економічну політику з боку економічного об'єднання [27] .

Європа також може багато чого досягти завдяки фінансовій інтеграції, що продовжується, кінцева мета якої ? створення пан'європейського фінансового ринку. Така інтеграція могла б різко підвищити рівень фінансового розвитку нових держав-членів, включаючи появу нових фінансових інструментів і послуг [3, c. 16].

Розширення зони євро обіцяє заохочувати подальшу фінансову інтеграцію. Посилена конкуренція і економія за рахунок зростання виробництва у великих, більш інтегрованих фінансових ринках повинні розширити поле кредитування, знизити посередницькі витрати і ефективніше асигнувати фонди. Більша різноманітність портфелів і глибші міжнародні зв'язки повинні допомогти в розділенні ризиків.

Кінець кінцем прогрес і торгової, і фінансової інтеграції спирається на поліпшену економічну політику. Нові держави-члени повинні продовжувати нарощувати макроекономічну стабільність і фінансову дисципліну, особливо щодо суспільних фінансів [8, c. 210].

Строгий нагляд за фінансовим ринком необхідний для того, щоб стримувати ризики, що виникають унаслідок кредитного буму, «міхурів» активів і мінливості кон'юнктури. Заходи по збільшенню заробітної платні і цінової гнучкості підвищать стійкість до асиметричних ударів і допоможуть циклічним коливанням економік нових країн підлаштуватись під іншу частину ЄС.

Старим членам розширення ЄС надає можливість підготувати суспільні фінанси до прийдешніх демографічних проблем. Відновлення довіри до Пакту стабільності і зростання повинне бути головним пріоритетом, але велика проблема вимагає більшої стабільності ситуації для довгострокового суспільного фінансування. Необхідний сприятливий для зростання підхід до проблеми старіючого населення, що включає кроки, направлені на збільшення пенсійного віку і заохочення довічного навчання [8, c. 204].

Розширення повинне також дати політикам новий стимул зайнятися вирішенням проблеми існуючих структурних перешкод. Ми наближаємося до середини терміну реалізації цієї десятилітньої стратегії, але Європа все ще далека від досягнення багатьох поставлених нею цілей. Розчарування в здійсненні стратегії відбувається через переобтяжений план, погану координацію і суперечливі пріоритети.

Лісабонська Стратегія повинна бути переорієнтована. Проблема не в продуктивності праці європейських робітників, а в потребі збільшити рівень зайнятості і зупинити зменшення кількості щотижневого робочого годинника. Гнучкіші ринки праці і реформа правових програм дозволили б Європі і далі протистояти вимогам більшої конкуренції, не вдаючись до обмеженого захисту, на зразок тієї, яка використовується в трудовій міграції [24].

Розвиток доступності ринку, конкуренція і інтеграція може принести Європі нові проблеми і витрати. Але розширення ЄС також створює нові можливості. Поліпшена політика розширить ці можливості, гарантуючи, що економічний прибуток принесе користь сотням мільйонів людей у всій Європі.

Приєднання до союзу 10 нових держав зі значно слабшими економіками та сільським господарством (головною субсидійованою сферою в ЄС), ніж у країнах Старої Європи, поставило питання про перерозподіл дотацій, аби зменшити їх для старих членів і відповідно збільшити для нових з метою вирівнювання загальної економічної ситуації в Євросоюзі. Що ж стосується збільшення бюджету ЄС, то основний тягар у цьому разі мав лягти на лідерів об'єднання та найзаможніших його членів ? Францію, ФРН, Велику Британію, Люксембург. Основні суперечності виникли поміж Лондоном та Парижем. Уряд Тоні Блера, формуючи проект спільного бюджету, відмовився забезпечити більше наповнення європейської казни за рахунок значного скорочення так званого «британського чеку» ? системи компенсацій Великій Британії, за якою більшість виплат Лондона до бюджету ЄС поверталися йому назад через те, що острівна країна бере дуже обмежену участь у спільній сільськогосподарській політиці ЄС і не отримує звідти відповідних дотацій. Склалася ситуація, за якої одна з найбагатших країн ЄС була водночас одним із найменших донорів європейського бюджету [27].

З іншого боку, Велика Британія ставила питання про скорочення компенсацій за «британським чеком» у пряму залежність від зменшення сільськогосподарських дотацій, які зі спільного бюджету отримувала Франція, будучи основним споживачем аграрних субсидій ЄС, що також не відповідало її статусу як однієї з найбагатших країн [5].

Таке протистояння засвідчило, що і «британський чек», і система субсидіювання сільського господарства явно застарілі і не відповідають існуючим економічним і політичним реаліям в ЄС та перешкоджають ефективній реалізації стратегій розвитку об'єднання. Центральні органи Євросоюзу, передусім Європейська Комісія, підтримували ідею значного збільшення бюджету та, відповідно, протистояли ініціативам Великої Британії. Потрібно зауважити й те, що позиція Великої Британії співпадає зі стратегічними інтересами США, які не зацікавлені ні в політичному, ні в економічному посиленні Європейського Союзу [1, c. 37]. Тому проглядаються й інтереси Вашингтона у затягуванні бюджетного процесу, підштовхуванні ЄС до кризи та створенні у ньому ліній протистояння.

З іншого боку, викликає певні запитання позиція Франції, яка мала б бути найменш зацікавленою у кризі ЄС. Проте Париж абсолютно не сприймав як варіант її подолання зменшення субсидіювання власного сільського господарства з бюджету ЄС та спрямування вивільнених коштів на потреби нових членів. Керівництво Франції відмовилося від забезпечення стабільності ЄС та зміцнення його економічної і політичної могутності на користь власних фінансових вигод, тим самим поставивши під сумнів своє лідерство в ЄС та здатність нести відповідальність за його розвиток.



РОЗДІЛ 2. ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Значення та проблеми європейської інтеграції України до Європейського Союзу

Інтеграція України в Європу - це об'єктивний процес сучасності, що підготовлений всім ходом історичного розвитку нашої країни і світу. Дослідження геополітики України, її геополітичних вимірів, основних векторів у загальноєвропейському політичному процесі тільки починається. Подальше дослідження розглянутої проблеми могло б бути зосередженим на таких питаннях:

1) геополітичне становище України у європейському геопросторі;

2) сучасна українська геополітика;

3) Україна у новій системі геополітичних відносин;

4) чорноморська орієнтація України у її геополітичному курсі;

5) образ майбутньої Європи і Україна та інші проблеми, розробка яких створить теоретичну основу для практичної реалізації геополітики України, її векторів у загальноєвропейському політичному процесі [9, c. 57].

Доцільно б на державному рівні розробити і всебічно обґрунтувати сучасну геостратегію України, спираючись на історичний досвід, українську теоретичну спадщину з цієї проблеми та на новітні твори вітчизняних та зарубіжних науковців-геополітиків. Основною геополітичною формулою може бути теза про можливість забезпечення незалежного і гармонійного розвитку України за умов додержання нею власного багатовекторного геополітичного курсу при обов'язковому домінуванні європейського геополітичного вектору.

Для України європейська геополітична орієнтація має ще і глибоке цивілізаційно-культурологічне значення і передбачає долучення до загальнолюдських цінностей, до сучасних ефективних економічних технологій та високих стандартів добробуту громадян, а також до традиційно привабливих для українського суспільства ідеалів свободи і гарантованої демократії. Такий підхід має знайти своє місце в розумінні і науковому обґрунтуванні сучасної геостратегії нашої незалежної держави [9, c. 49].

Особливих зусиль, нових творчих нестандартних підходів потребує обґрунтування і здійснення традиційної для нашого народу, так званої, «чорноморської орієнтації», тобто розвиток співробітництва із причорноморськими державами.

Державні органи влади мають потурбуватися про те, щоб забезпечити найближчим часом розробку науково-теоретичних основ української геополітики.

Для стимулювання торгівлі та економічної інтеграції ЄПС передбачає, що законодавче та регуляторне зближення повинно базуватись на загальновизнаних пріоритетах, фокусуючись на найбільш необхідних джерелах acquis, беручи до уваги економічну структуру відповідної країни-партнера та наявний рівень адаптації національного законодавства до законодавства ЄС [9, c. 165].

Узгодженість національного законодавства з acquis ЄС є необхідним, серед іншого, для:

1) доступу на ринки сільськогосподарської продукції ЄС;

2) вільної торгівлі послугами з ЄС;

3) отримання економічних вигод, що необхідно для проведення внутрішніх реформ та покращення інвестиційного клімату.

Одним з напрямків офіційних переговорів щодо укладення Нової Посиленої Угоди (НПУ) між Україною та ЄС, що тривають на даний час, є секторальне (галузеве) співробітництво у сферах транспорту, зв'язку, енергетики, довкілля, оподаткування, охорони здоров'я тощо. Центральним елементом НПУ є створення поглибленої зони вільної торгівлі України з ЄС, що не може відбуватись без приведення українського законодавства у відповідність до acquis communautaire. Поглиблена зона вільної торгівлі передбачає лібералізацію торгівлі товарами, взаємний доступ на ринки послуг та капіталу, а також усунення нетарифних бар'єрів у вигляді відмінностей у правилах технічних стандартів та вимог і т. д. Така зона вільної торгівлі повинна сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС. Отже, Україна вже фактично розпочала процес отримання частки внутрішнього ринку ЄС через створення поглибленої зони вільної торгівлі [12, c. 72-73].

Для України, у сфері співробітництва з ЄС у форматі ЄПС, пріоритетами залишаються більш повна імплементація відповідних положень угод про партнерство і співробітництво, що стосуються торгівлі, та повна імплементація угод про приєднання до СОТ, поряд з подальшими економічними реформами. До інших важливих сфер співробітництва, що окреслені Національною індикативною програмою для України, належать: розвиток транспортного та енергетичного секторів держави; захист довкілля; посилення захисту державних кордонів та покращення роботи митної служби, покращення управління міграційними потоками та боротьба з організованою злочинністю; співробітництво у сфері культури, міжлюдських контактів, інформаційного обміну.

Із досягненням конкретного прогресу, що визначатиметься створенням спільних цінностей та ефективним впровадженням політичної, економічної та інституційної реформ, наша держава отримає можливість економічної інтеграції до ЄС [12, c. 89].

Взагалі відносини України та ЄС були започатковані після здобуття незалежності України. Тоді вперше і пролунав заклик Євросоюзу до України підтримувати із державами-членами відкритий діалог та відкриті стосунки.

Позиція України щодо Євросоюзу була сформована вперше на законодавчому рівні в Основних напрямках зовнішньої політики України, що були схвалені Верховною Радою України 2 липня 1993 р. Ось починаючи із цього моменту Україна почала тяжіти до європейського інтеграційного об'єднання і від того моменту намагалась все ж таки приєднатись до ЄС, ці намагання ми можемо спостерігати і до сьогоднішнього дня.

Слід також підкреслити вигоди для України після вступу до ЄС:

1. Політичні вигоди - будучи членом ЄС, Україна буде залучена до Спільної європейської політики безпеки та оборони (СЄПБО), яка гарантуватиме Україні державний суверенітет та територіальну недоторканість.

2. Економічні вигоди - перш за все це макроекономічна стабільність, додаткові інвестиції в економіку країни, надання субсидій сільському господарству та отримання позитивного сальдо торговельного балансу [16, c. 5].

Щодо макроекономічної стабільності, то у цьому випадку мається на увазі, при вступі до ЄС Україна має підтягнути свої економічні показники до європейських стандартів, створити досить розвинений ринок, закріпити тенденції до економічного зростання і саме по собі принесе Україні уже позитивні результати. Україна також отримає переваги від запровадження єдиної валюти при вступі в ЄС.

Щодо додаткових інвестицій в економіку України, то європейський ринок є великим ринком збуту виробів та джерелом задоволення потреб.

Слід зазначити, що за підсумками 2011 року об'єм прямих іноземних інвестицій в Україну із країн ЄС склав 4 млрд. дол. . США. Значний об'єм прямих інвестицій із країн ЄС зосереджений на підприємствах промисловості - 33,4%, в фінансових установах акумульовано - 33,1 % прямих інвестицій від загального обсягу надходжень до України.

Об'єм інвестицій в ЄС з України на кінець 2011 року склав 517, 5 млн. дол. США, або 94,5% від загального обсягу інвестицій з України [9, c. 342].

Щодо надання субсидій сільському господарстві - після вступу до ЄС Україна долучиться до ефективної спільної сільськогосподарської політики ЄС.

Отримання позитивного сальдо торгівельного балансу матиме місце за рахунок збуту українських товарів на ринках ЄС. Загальне зниження середньозваженого тарифу в результаті розширення ЄС матиме позитивну роль для українських імпортерів. Окрім цього ЄС максимально сприятиме інтеграції українських енергетичних, транспортних та телекомунікаційних мереж в європейську інфраструктуру.

3. Соціальні вигоди - передбачають ефективний захист прав людини в інституціях ЄС, відкриття кордонів для вільного пересування населення, тобто шенгенська зона, яка передбачає вільне пересування осіб в межах ЄС, забезпечення високого рівня життя населення та інше [14, c. 15].

Перспективи та можливості від вступу до ЄС

1. Політичні перспективи - передбачають стабільність політичної системи, сприйняття України як важливого суб'єкта політичних відносин

2. Економічні перспективи - передбачають забезпечення розвитку малого та середнього бізнесу, а також впровадження стандартів ЄС у виробництві

3. Соціальні перспективи - мають на меті формування середнього класу та проведення реформування освіти, охорони здоров'я, соціального захисту [14, c. 14].

Недоліки та загрози від вступу

1. Політичні недоліки несуть із собою часткову втрату суверенітету та підпорядкування територій органам ЄС, невизначеність стратегії розвитку, що також не дуже добре вплине на економічний стан, оскільки між країнами ЄС існує в деякій мірі висока конкуренція в деяких галузях, тому потрібно буде переорієнтовуватись на менш конкурентні галузі, а також негативним чинником буде погіршення взаємин із країнами СНД.

2. Економічні недоліки - передбачають складність переходу на європейський рівень цін, квотування певних видів товарів, втрату конкурентоспроможності певних галузей.

3. Соціальні недоліки ? це ускладнення візового режиму із східними сусідами.

Загрози від вступу України до ЄС

1. Політичні загрози - це небезпека втягнення України в конфлікт цивілізацій між Заходом і мусульманським світом.

2. Економічні загрози - передбачають можливе переміщення до України шкідливих виробництв, використання України як сировинного придатку, використання України як дешевої робочої сили.

3. Соціальні загрози несуть на меті поглиблення демографічного спаду, незаконна міграція та відплив кадрів [16, c. 4].

Але, на жаль, за прогнозами економістів, наша країна до 2020 року не стане членом ЄС, оскільки на даний момент ЄС переживає кризу. Також вступ України до цього інтеграційного об'єднання унеможливлюється тим, що до ЄС приєднається країна, яка потребуватиме дуже серйозних компенсацій від закриття цілих галузей промисловості. Оскільки в ЄС є строго квотована планова економіка, яка передбачає, що кожна держава, яка вступає в Європейський Союз, повинна включатись у спільний ринок і відповідно вона повинна повинна запроваджувати квоти на виробництво тієї чи іншої продукції, тому для ЄС на даному етапі не вигідно приймати Україну до себе і це і є однією із проблем інтеграції України.

Ще однією проблемою інтеграції України до ЄС є не гармонізоване до європейських стандартів українське законодавство. Повинна здійснитись адаптація українського законодавства із європейським, це має здійснюватись за рахунок реформування української правової системи та поступове приведення її у відповідність із європейськими стандартами. Ця адаптація повинна охопити приблизно усі сфери права, такі як : приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, життя та здоров'я, навколишнього середовища та багато іншого. Але на даному етапі для України здійснення таких заходів є неможливими [16, c. 3].

Економісти з різних країн ЄС заявляють, що нещодавнє парафування угоди про асоціацію і створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС все одно не дасть швидкого залучення України до європейського об'єднання. Парафування - це є фактично технічним узгодженням угоди. Після нього йде підписання, а потім і ратифікація. Україна першою ратифікує цю угоду, яка діятиме в односторонньому порядку. І це може завдати дуже серйозних збитків. За підрахунками - від 2-х до 5-и млрд. . євро на рік. А ця сума є дуже великою для українського бюджету.

2.2 Адаптація українського законодавства для отримання частки внутрішнього ринку ЄС

Сьогодні існує багато проблем, пов'язаних з доступом до ринку ЄС, які виникають внаслідок того, що законодавство ЄС виконується неправильно. Загалом, існують такі бар'єри у торгівлі, які стають на заваді повному залученню держави до глобального ринку:

1) технічні правила, стандарти та процедури оцінки відповідності не відповідають правилам СОТ про технічні бар'єри у торгівлі (Угода ТБТ);

2) зловживання санітарними та фітосанітарними заходами, які не є виправданими на підставі здоров'я та безпеки відповідно до існуючих правил СОТ;

3) недостатній захист прав інтелектуальної власності, включаючи географічні позначення та відсутність належної імплементації й виконання;

4) відсутність ефективних законів, що регулюють питання конкуренції.

Якщо Україна прагне стати торговим партнером ЄС, отримувати від цього відповідні економічні вигоди та бути конкурентоспроможною, адаптація законодавства України до законодавства ЄС, включаючи технічні правила та стандарти, має бути значно посилена [19, c. 8].

Згідно Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629, метою адаптації законодавства України до законодавства ЄС є 2досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають вступити до нього [12, c. 45].

Однак, оскільки ані в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, ані, відповідно, у Законі України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» не передбачено чітких графіків адаптації законодавства, то на першому етапі адаптація мала здійснюватись з огляду на принцип доцільності, тобто враховуючи економічну, політичну та соціальну ситуацію в Україні. Другий етап адаптації буде визначено виходячи з Нової Посиленої Угоди, в якій будуть міститися додатки із зазначенням графіків імплементації конкретних директив ЄС у різних сферах.

На даному етапі адаптація законодавства здійснюється у двох формах: внесення змін до чинних нормативно-правових актів та розроблення нових нормативно-правових актів з урахуванням актів ЄС.

Елементом адаптації законодавства є перевірка (експертиза) проектів законів України та інших нормативно-правових актів, що за предметом правового регулювання належать до пріоритетних сфер адаптації законодавства (енергетика, транспорт, довкілля, охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин, захист прав споживачів, податки, технічні правила і стандарти, митне право і т. д. ). При цьому, нормативно-правові акти, що суперечать acquis communautaire, можуть прийматися з врахуванням вищезазначеного принципу доцільності лише за наявності достатнього обґрунтування необхідності прийняття такого акта і на чітко визначений у самому акті строк[12, c. 37-38].

...