Міжнародні організації як актори багатосторонньої дипломатії

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК АКТОРИ БАГАТОСТОРОННЬОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Правові аспекти функціонування міжнародних організацій

Міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. Міжнародне право, зокрема, міжнародне економічне право - це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами. Нормативна база складається із прав та обов'язків міжнародного права. Норми міжнародного права окреслюють “межі дозволеного” в міжнародних відносинах, встановлюють своєрідні правила поведінки для суб'єктів, в тому числі для міжнародних організацій. Міжнародні правові норми утворюються на основі узгоджень між учасниками міжнародних відносин.

Джерела формування нормативної основи діяльності міжнародних організацій. До них відносяться:

міжнародні угоди ;

рішення міжнародних організацій та конференцій;

міжнародні звичаї;

міжнародні кодекси поведінки.

Окрім договірних і звичайних норм важливу роль в правовому регулюванні діяльності міжнародних організацій відіграють принципи міжнародного права. Принципи трактуються як норми, що мають обов'язковий характер для всіх учасників міжнародних організацій. Принципи поділяються на загальні та спеціальні. Загальними є принципи, які втілюють найпоширеніші норми поведінки суб'єктів і охоплюють широкий спектр міжнародних відносин. До загальних принципів відносяться, зокрема: принцип мирного співіснування держав; принцип суверенної рівності держав; принцип співробітництва держав; принцип добровільного виконання міжнародних обов'язків; принцип взаємовигоди у міждержавних стосунках.

Спеціальні принципи охоплюють дещо вужчу сферу відносин між суб'єктами міжнародного права і мають більш конкретний характер. Серед спеціальних принципів можна назвати: принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків, принцип суверенітету держав на свої природні ресурси, принцип найбільшого сприяння в зовнішній торгівлі.

Найбільш чітко загальні принципи міжнародних відносин сформульовані в Заключному акті Наради з безпеки й співробітництва в Європі (підписано 35 європейськими та північноамериканськими державами в Гельсинкі в 1975 р.). Вони відомі як “десять принципів”, що регулюють міжнародні відносини в усьому світі і охоплюють найважливіші сфери зовнішньої діяльності держав. Ось ці принципи:

Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

Незастосування сили або погрози силою.

Непорушність кордонів.

Територіальна цілісність держав.

Мирне урегулювання спорів.

Невтручання у внутрішні справи інших держав.

Поважання прав людини і основних свобод, включно свободу думки, совісті, релігії та переконань.

Рівноправність і право народів на самовизначення.

Співробітництво між державами.

10.Сумлінне виконання міжнародно-правових обов'язків.

Як бачимо, в “Десять принципів” увійшли всі чотири загальних принципи, сформульовані ООН. Загальні принципи Заключного акту Гельсінської Наради використовуються в діяльності багатьох міжнародних організацій і відтворюються в їх статутах, програмах і угодах.

Так, в Статуті СНД записані всі десять принципів як основа діяльності організації. Ті чи інші принципи в різних є взірцем для здійснення політики майже всіх регіональних міждержавних організацій. Найпопулярнішим є перший принцип: “Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету”. Так, головним принципом Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС) є: “суверенна рівність і незалежність держав”; Азіатсько- Тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК) - “рівноправне партнерство”; Організації африканської єдності (ОАЄ) - “суверенна рівність всіх держав членів”; Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОВАС) -“Рівність і незалежність держав-членів” тощо.

Розгляньмо трохи докладніше зміст і значення деяких загальних принципів. Принцип “суверенної рівності держав-членів” є основоположним в діяльності міжнародних організацій. Це виходить із логічного міркування про доцільність для будь-якої держави приймати участь тільки в такому співтоваристві, де її права й інтереси не будуть утиснуті іншими членами.

На принципі ”суверенної рівності” 58 особливо наполягають країни, що розвиваються, колишні колонії і взагалі країни, що за своїм економічним, політичним, військовим потенціалом поступаються іншим членам організації, особливо колишнім метрополіям. До речі, в Статуті СНД цей принцип, по суті , декларується двічі, тільки в різних модифікаціях: “держави-члени суверенні й рівні” і “держави члени є самостійними і рівноправними суб'єктами міжнародного права”. Таке підсилення тези має наголосити, що, по-перше, СНД - це вже не СРСР, а по друге, -- що Росія вже не є “старшим братом”. Треба зазначити, що попри важливість і загальне сприймання цього принципу, в міжнародній практиці він реалізується не завжди.

Принцип “незастосування сили або погрози силою” є актуальним в наші часи, коли військові конфлікти в різних регіонах планети ще не вщухли. Вирішення проблем, навіть найгостріших, має здійснюватися цивілізованими методами, шляхами переговорів і пошуками компромісу. Сила може бути вагомим аргументом, але не завжди справедливим. Дотримання принципу “незастосування сили” дозволило запобігти чимало озброєних конфліктів або вгамувати їх в другій половині ХХ сторіччя. Прикладом може бути напад Іраку на Кувейт, який припинено внаслідок прийняття рішучої резолюції з боку ООН. Проте і сьогодні повна реалізація цього принципу викликає труднощі.

З принципом “незастосування сили” логічно пов'язаний принцип “мирного урегулювання спорів”. Близькі один до одного за змістом принципи” непорушність кордонів” і “територіальна цілісність держав”. Багато конфліктів у світі починається саме з територіальних суперечок, з намагання перекроїти карту регіону. Територіальні претензії одних держав до інших мають місце і сьогодні.

Принцип “рівноправності і права народів на самовизначення” актуальний на тій підставі, що сьогодні політична карта світу характеризується наявністю держав з різним соціально-економічним і політичним устроєм. Вказаний принцип забороняє здійснювати дискримінацію будь-якої держави, економічний або політичний лад якої не подобається іншим членам світової співдружності.

Найбільше порушень було за часів “холодної війни”, коли й західні, й соціалістичні країни, по суті, заперечували право на існування ладу, що несумісний з їх уявленням про демократію та справедливість; це супроводжувалось активною дискримінаційною політикою з обох боків, а також втручанням у справи “третього світу” з намаганням перетягти молоді держави на свій бік. Така політика була також порушенням принципу “Невтручання у внутрішні справи”. Навіть сьогодні, коли “холодна війна” начебто скінчилася, ці два принципи де-не-де ігноруються. З трибун ООН, ОЕСР, НАТО, ЄС та інших організацій деякі країни, а особливо їх політичні лідери, об'являються недемократичними; такі країни підлягають офіційній дискримінації із встановленням санкцій (Ірак, Афганістан, Югославія). Підставою для таких дій є сьомий принцип: “поважання прав людини і основних свобод, включно свободу думки, совісті, релігії та переконань”.

Принцип “сумлінного виконання міжнародно-правових обов'язків” задекларовано недарма. Справа в тому, що звичайно міжнародні організації не мають в своїх структурах механізму примусу; отже, якщо хтось із членів організації не буде виконувати взяті на себе обов'язки згідно із статутом або рішення організації, то вона практично не зможе функціонувати.

Спеціальні принципи є підставою для дії організації в конкретній сфері, часто притаманній тільки цій організації. Так, наприклад, Світова організація торгівлі (СОТ) декларує такі принципи:

Торгівля без дискримінації (принцип найбільшого сприяння).

Розширений доступ до ринків.

Сприяння справедливій конкуренції.

Захист через тарифи.

Заохочення розвитку і економічних реформ.

З цих принципів перший і останній застосовуються й деякими іншими організаціями; решта - специфічні саме для СОТ.

Таким чином, міжнародні організації в своїй діяльності спираються на норми й принципи міжнародного права. Вони набувають певної правоздатності та дієздатності, приймають участь у створенні й застосуванні міжнародних норм. Міжнародна організація має юридичний статус, може брати участь у дипломатичних зносинах. Міжнародна організація має певні привілеї та імунітети. Її посадові особи мають право використовувати свої прямі обов'язки на території будь- якої країни-члена. Майно організації не може бути націоналізоване, конфісковане урядом країни, в якій воно розташоване. Керівні особи та службовці організації в своїх діях несуть відповідальність тільки перед організацією. Їх діяльність скерована перш за все на користь організації, й вони повинні ігнорувати втручання уряду своєї країни, якщо воно суперечить інтересам організації. Привілеї та імунітети організації затверджені низкою міжнародних рішень і постанов, наприклад, Конвенцією про привілеї й імунітети Об'єднаних Націй 1946 р.

У зв'язку з порушенням норм поведінки окремими членами організацій міжнародне право передбачає застосування санкцій проти порушників. Найчастіші порушення можна згрупувати таким чином: невиконання постанов організації; відхилення в свої діях від принципів, записаних у статуті організації; невиконання своїх фінансових обов'язків; агресія проти іншої держави.

В залежності від тяжкості порушення застосовуються такі санкції:

припинення права голосування в органах організації;

позбавлення технічної і фінансової допомоги;

тимчасове припинення членства в організації;

виключення з організації;

застосування збройних сил проти порушника.

Так, Росія в 2000 р. тимчасово була позбавлена права голосу в Парламентській Асамблеї Ради Європи у зв'язку з подіями в Чечні. Міжнародний валютний фонд неодноразово відмовляв в наданні чергових траншів державам, що своєчасно не сплачували борг.

Внутрішнє й зовнішнє право міжнародних організацій та сфери їхнього регулювання

Право міжнародної організації -- органічно взаємопов'язаний комплекс правових принципів і норм, які забезпечують існування та діяльність організації.

Обов'язок членів організацій дотримуватись відповідних норм обумовлений фактом членства в організації. Невиконання окремих норм права організації передбачає застосування певних санкцій.

Джерелами права міжнародної організації е:

статути або угоди про їх створення; домовленості щодо регламенту, правил процедури;

окремі акти, які встановлюють статус персоналу;

домовленості з урядами країн перебування; угоди з Іншими міжнародними організаціями.

Правові норми, пов'язані з діяльністю міжнародних організацій, умовно можна поділити на три групи:

«Внутрішнє право» («власне право») -- норми, які регламентують діяльність самих міжнародних організацій.

правила процедури (регулюють: умови та порядок вступу й виходу з організації: організаційну структуру; функції, права та обов'язки органів різного рівня; порядок, методи та технічні прийоми прийняття рішень; документообіг та ін.)

статус персоналу (правовий стан персоналу, трудові відносини, умови життя, гарантії, привілеї та імунітети).

угоди з урядом країни перебування ( стосуються умов акредитації та статусу персоналу.)

фінансова частина (джерела формування бюджету, методологія розрахунку розмірів внесків членів організації, напрями використання бюджету, порядок прийняття рішень з фінансових питань тощо )

«Зовнішнє право» -- норми, які фіксують місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин. Відносини з іншими міжнародними інститутами стосуються найрізноманітніших організаційних, фінансових, політичних, правових питань, передбачених статутами міжнародних організацій та пізнішими угодами й домовленостями. Відносини з країною перебування (в частині зовнішнього права) стосуються режиму перебування, діяльності штаб-квартири, привілеїв та Імунітетів організації в цілому. 1 нарешті, питання міжнародного приватного права: придбання нерухомості (в тому числі землі) та рухомого майна, отримання власності і матеріальних цінностей від Інших міжнародних організацій; укладання контрактів на здійснення робіт, оренду транспортних засобів тощо; відкриття та використання рахунків у банках, отримання позичок; участь у судових справах, інші аспекти.

Джерела права міжнародних організацій

Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. Так, в основу діяльності ІКАО покладено Конвенцію, а діяльність

Всесвітньої організації охорони здоров'я (BOOS) регламентується її конституцією. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia"). Їх особливість полягає у тому, що в них закріплюються не тільки взаємні права й обов'язки держав - учасниць договору, а й створюється новий суб'єкт міжнародного права і, відповідно, ще один "поверх" таких прав і обов'язків між державами - членами організації і самою організацією. Це означає, що такий договір більш складний як за своєю структурою, так і за певними особливостями установчих актів як міжнародних договорів: наприклад, в інституті прийняття, який замінює традиційні інститути ратифікації та приєднання до міжнародного договору, застереженнях до статуту, виходу з організації, до статуту, а також багатьох процедурних моментах. Однак ст. 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення, згідно з яким її норми застосовують до будь-якого міжнародного договору - установчого акта МО.

Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р., угоди Ради Європи: Загальна угода про привілеї та імунітети від 1949 р., низка протоколів до цієї Угоди, починаючи від 1952 р., які конкретизували або визначали привілеї та імунітети окремих категорій посадових осіб Ради Європи, членів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р. та Додаткова угода між Радою Європи та урядом Франції від 1950 р. Спільною рисою угод, присвячених привілеям та імунітетам, є те, що вони конкретизують відповідні положення установчих договорів, направлені на їх виконання. Але в першому випадку такі договори укладаються між державами-членами, а в другому випадку це робить сама МО відповідно до положень установчого документа.

Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. Норми цього інституту регулюють внутрішнє життя організації. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації. Ці положення договорів розвиваються та конкретизуються в рішеннях, які приймають самі МО. До таких актів належать регламенти, правила процедури окремих органів, інші рішення, які забезпечують повсякденне нормальне функціонування організації. До внутрішнього права можна віднести і контракти, які МО укладає зі своїми працівниками.

Порядок та процедури утворення міжнародних організацій

Міжнародні організації як вторинні, похідні суб'єкти міжнародного права створюються державами.

Процес створення нової міжнародної організації проходить три етапи:

прийняття установчого документа;

створення матеріальної структури організації;

скликання головних органів, який сповіщає про початок функціонування організації.

Узгоджене волевиявлення держав щодо створення міжнародної організації може бути зафіксовано двома способами: в міжнародному договорі; в рішенні вже існуючої міжнародної організації.

Найбільш поширеним способом є укладення міжнародного договору. Це передбачає скликання міжнародної конференції для вироблення і прийняття тексту договору, який і буде установчим актом організації. Найменування такого акта можуть бути різними: статут (Ліга Націй), статут (ООН, ОАД, ОАЕ), конвенція (ВПС, ВОІВ) та ін. Дата набрання ним чинності вважається датою створення організації.

Міжнародні організації можуть бути створені і в спрощеному порядку, у формі прийняття рішення інший міжнародною організацією. До такої практики неодноразово вдавалася ООН, створюючи автономні організації зі статусом допоміжного органу Генеральної Асамблеї. Наприклад, так було створено ЮНКТАД - Конференція ООН з торгівлі і розвитку (1964 г.), ПРООН - Програма розвитку ООН (1965 р). В даному випадку узгоджене волевиявлення держав щодо створення міжнародної організації проявляється шляхом голосування за установчу резолюцію, яка набирає чинності з моменту її прийняття.

Другий етап передбачає створення матеріальної структури організації. З цією метою найчастіше використовуються спеціальні підготовчі органи. Така практика створення ООН, ЮНЕСКО, ФАО, ВООЗ, МАГАТЕ та ін. З останніх прикладів можна послатися на підготовчу комісію для Міжнародного органу з морського дна і Міжнародного трибуналу з морського права.

Підготовчі органи засновуються на основі окремого міжнародного договору або додатка до статуту створюваної організації або на основі резолюції інших міжнародних організацій. У цих документах визначаються склад органу, його компетенція і функції. Діяльність такого органу спрямована на підготовку проектів правил процедури майбутніх органів організації, опрацювання всього кола питань, що стосуються створення штаб-квартири, складання попереднього порядку денного головних органів, підготовку документів і рекомендацій, що відносяться до всіх питань цього порядку денного, і ін.

Держави, які не є членами міжнародних організацій, можуть посилати своїх спостерігачів для участі в роботі органів міжнародних організацій, якщо це встановлено правилами організації. У деяких організаціях державам-нечленам дозволяється акредитувати місії постійних спостерігачів. Так, наприклад, при ООН такі місії мають Ватикан, Швейцарія, Палестина; при ОАД - 30 держав, у тому числі Росія.

Скликання головних органів і початок їх функціонування завершують заходи щодо створення міжнародної організації.

Припинення існування організації також відбувається шляхом узгодженого волевиявлення держав-членів. Найчастіше ліквідація організації здійснюється шляхом підписання протоколу про розпуск. Так 1 липня 1991 на нараді Політичного консультативного комітету в Празі держави - учасники Варшавського договору - Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина (ще два первинних учасника Варшавського договору вийшли з нього раніше: Албанія в 1968 р , НДР в 1990 році у зв'язку з об'єднанням Німеччини) - підписали Протокол про припинення дії Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року та Протоколу про продовження терміну його дії, підписаного 26 квітня 1985 Протокол про розпуск ОВД підлягав ратифікації парламентами всіх країн-учасниць. Він був ратифікований Постановою Верховної Ради РФ від 23 грудня 1992 року і вступив чинності 18 лютого 1993 р

Таким же чином було ліквідовано Рада економічної взаємодопомоги. 28 червня 1991 р в Будапешті країни - члени РЕВ - Болгарія, Угорщина, В'єтнам, Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина - підписали Протокол про розформування організації, що проіснувала більше 40 років. Для врегулювання майнових суперечок і претензій був створений ліквідаційний комітет. Якщо замість ліквідованої організації створюється нова, то виникає проблема правонаступництва, яке вирішується в угоді між організаціями. Об'єктом правонаступництва є майно, фонди, деякі функції. Правонаступництво мало місце при створенні ООН, ЮНЕСКО, ВООЗ, ВМО, ФАО, ІКАО та ін.

Типологія міжнародних організацій

На початку ХХІ сторіччя кількість міжнародних організацій вже вимірюється тисячами. Вони дуже різноманітні за складом учасників, цілями, функціями, місцем в інституційному середовищі міжнародного бізнесу та впливом на міжнародні відносини.

Основними критеріями типології міжнародних організацій є:

членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;

географічне поширення;

функціональна спрямованість;

характер діяльності.

За складом членів і юридичним статусом організації поділяються на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації утворюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Різновидом цього типу організацій є міждержавні економічні організації (МДЕО). Прикладів міждержаних організацій чимало: ООН, НАТО, ОБСЄ та ін.; серед МДЕО - Європейський Союз, МВФ, НАФТА та ін. В роботі міждержавної організації бере участь офіційний представник уряду країни- члена; відповідальність за його дії несе уряд країни. Отже, представник країни в організації відстоює не свою власну точку зору, а узгоджену на відповідному рівні позицію свого уряду.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Члени неурядових організацій мають значно більше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою думку, незважаючи на позицію свого уряду. Це обумовлює гнучкість і оперативність в обговоренні багатьох проблем і прийнятті відповідних рішень. Але уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина - члена неурядової організації. Найвідоміші з них - Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Світова конфедерація праці.

За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні. Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться. Найяскравішим прикладом такого типу є Організація Об'єднаних Націй, яка сполучає переважну кількість країн нашої планети. До глобального типу можна віднести також Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ), Червоний хрест, Римський клуб, Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і деякі інші.

Типи членства у міжнародних організаціях. Вимоги до членства. Процедури вступу та набуття членства

Питання про членство у міжнародних організаціях на перших стадіях розвитку було дещо заплутаним, оскільки в ряді літературних джерел наводилися різні позиції щодо складу і класифікації членів міжнародних організацій. Були спроби класифікувати їх на повноправні (тобто, держави) і неповноправні (тобто, самокеровані території і навіть держави, які щойно звільнилися від колоніальної залежності). Навряд чи може бути прийнятним і поділ членів міжнародних організацій, за аналогією з договорами, на первісних і тих, що приєдналися, оскільки і це не відповідає принципу суверенної рівності членів міжнародної організації. Проте згодом були знайдені більш прийнятні форми визначення членства і це виявилося в тому, що, з одного боку, загальновизнано - всі члени міжнародної організації рівні і повноправні, а з іншого - держави, що беруть участь у заснуванні міжнародної організації, варто називати "члени-фундатори", а держави, що приєдналися до неї згодом, варто іменувати "члени організації". З такою точкою зору, викладеною в книзі "Міжнародне право" за редакцією К.А.Бекяшева, можна погодитися.

Поряд із такою класифікацією членів міжнародних організацій у міжнародній практиці існує кілька типів (видів) держав, які не є членами міжнародних організацій, але беруть участь у їхній роботі. Серед них варто назвати такі: асоційовані члени, спостерігачі і неурядові організації, яким надається так званий консультативний статус

Статус асоційованого члена дозволяє державі брати участь у роботі міжнародної організації, але не дає права голосування й обрання у виконавчі органи. міжнародний організація держава членство

Статус спостерігача надає право державі, не члену організації, а також державі, що є членом організації, але з якоїсь причини не ввійшла до складу керівного органу, брати участь у його роботі, але без права голосу й обрання.

Консультативний статус може бути наданий неурядовій організації. Він дає право брати участь у роботі міжнародної організації з правом дорадчого голосу. Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших ускладнень, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН.

У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення.

Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості.

Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень.

Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена.

Співвідношення компетенції та функцій міжнародних організацій

Міжнародна організація створюється державами для виконання конкретних цілей та завдань. Для цього вона наділяється чітко визначеною компетенцією, що фіксується в установчому акті. На погляд більшості юристів, компетенція міжнародних організацій -- це об'єкт або сфера її предметної діяльності.

Діяльність міжнародної організації буде носити правомірний характер у випадку, коли вона здійснюється відповідно до компетенції цієї організації. Компетенція організації проявляється в діяльності її органів. У загально-правовому розумінні поняття «компетенція» визначається як сукупність прав та обов'язків. Компетенція міжнародної організації має договірну основу і обмежена договірними рамками.

У міжнародно-правовій літературі мають місце різні точки зору стосовно питання поняття компетенції міжнародної організації.

Що стосується функцій міжнародної організації, то під ними необхідно розуміти зовнішні прояви процесів її діяльності щодо виконання покладених на неї завдань (наприклад, контрольні, оперативні, регулюючі та інші функції). При цьому організація має право здійснювати свої функції в межах закріпленої за нею компетенції.

Під функціями міжнародної організації в літературі розуміють «процеси діяльності організації, направлені на здійснення її завдань».
Серед сукупностей функцій міжнародної організації можна виділити основну, яка становить головний напрям діяльності кожної організації і визначає спеціальні функції останньої. Функції міжнародної організації залежно від методів та засобів, які використовують організації для виконання різних завдань, можна поділити на регулятивну, правотворчу, кодифікаційну, контрольну та оперативну.

Контрольна функція міжнародних організацій належить до числа тих функцій, виникнення яких належить до довоєнного періоду, але особливий розвиток вона отримала все ж таки в післявоєнний період.

Всі функції міжнародної організації повинні здійснюватися відповідно до загальновизнаних принципів діяльності організації, та насамперед такими, як принцип суверенної рівності держав-членів організації, принцип невтручання міжнародної організації у внутрішні справи держав-членів, принцип поваги державного суверенітету держав-членів організації, які мають характер принципів jus cogens у праві міжнародних організацій.

Говорячи про функції міжнародних організацій, необхідно зазначити про їх взаємозалежність та взаємопроникнення.

Різні функції міжнародних організацій виникли в різний час, що обумовлювалося потребами розвитку міжнародних відносин.

Отже, в майбутньому можливий подальший розвиток функцій міжнародної організації та поява нових функцій. Вже сама назва функцій міжнародних організацій (нормотворча, контрольна, оперативна та інші) та їх зміст є свідченням того, що міжнародним організаціям належить важливе місце в системі міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин.

Таким чином, міжнародні організації -- один із найбільш динамічно розвинутих інститутів людського суспільства, який характеризується пристосованістю до реалій процесу міжнародного співробітництва. При створенні міжнародних організацій держави надають їм права і покладають на них відповідні обов'язки, що дозволяє міжнародним організаціям зворотно впливати на міжнародні відносини та їх учасників.

Правові аспекти участі міжнародних організацій у процесі міжнародної нормотворчості

Міжнародні організації в силу своєї правосуб'єктності беруть участь у нормотворчій діяльності. Можна виділити два напрями такої діяльності: безпосередньо правотворчість і допоміжна роль в правотворчому процесі держав. Правотворчість міжнародних організацій проявляється в їх договірної практиці і в прийнятих ними рішеннях.

Міжнародні організації, володіючи договірної правоздатністю, укладають угоди як з державами, так і між собою. Незважаючи на вторинність норм таких угод, вони відносяться до джерел міжнародного права. Їх обов'язковість обумовлена тим, що в них виражена в одних випадках суверенна воля держави, узгоджена з волею міжнародної організації, в інших - узгоджена воля двох або декількох міжнародних організацій. При цьому воля кожної міжнародної організації є, в свою чергу, проявом узгодження суверенних воль держав - членів цієї організації.

Що стосується рішень міжнародних організацій, то не всі вони містять нормоустановче положення. Рішення з процедурних, фінансових, організаційних та інших питань внутрішнього права міжнародних організацій є обов'язковими для всіх держав-членів, якщо, по-перше, обов'язковість таких рішень передбачена установчим актом і, по-друге, дотримані всі правила їх прийняття.

Рекомендації міжнародних організацій не містять, як правило, юридично обов'язкових норм, але можуть отримати визнання в якості таких як у звичайній, так і в договірній практиці держав.

Міжнародні організації можуть виконувати допоміжні функції в нормотворчому процесі держав:

розробка і прийняття вищим органом організації проектів конвенцій, технічних стандартів і регламентів,

скликання конференцій для укладення договорів та ін.

Норми, що містяться в проектах конвенцій, стають нормами міжнародного права на основі виконання державами певних процедур (ратифікація , вступ в силу після певного числа ратифікацій).

Для вступу в силу регламентів деяких організацій передбачена необхідність їх явного прийняття державами. Так, регламенти ВПС підлягають ратифікації, а регламенти МСЕ вимагають схвалення їх державами. Що стосується регламентів ІКАО, ВОЗ, ВМО, то для вступу їх в силу не потрібно у тому ратифікації або схвалення в інший явній формі державами.

Однак тут має місце вираз мовчазної згоди держав, так як держава вважається прийняв регламент, якщо воно в певний термін (наприклад, три-дев'ять місяців стосовно регламентам ВООЗ) не заявила про свою відмову прийняти регламент або не зробила застереження до нього у випадках, коли такі застереження заборонені.

Размещено на Allbest.ru