Безпековий вимір відносин Норвегії з Європейським Союзом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. Івана Франка (Україна, Львів)

Безпековий вимір відносин Норвегії з Європейським Союзом

Барна Б. Ю., здобувач кафедри міжнародних

відносин і дипломатичної служби

факультету міжнародних відносин

Простежено в історичній ретроспективі розвиток відносин у сфері безпеки між Норвегією і Європейським Союзом. Розкрито європейську безпекову політику Норвегії у контексті її членства у НАТО. З'ясовано особливості налагодження відносин між двома партнерами після впровадження Європейської політики безпеки та оборони. Досліджено ключові чинники, що обумовили участь цієї скандинавської країни в операціях військового характеру під егідою ЄС. Доведено комплементарний характер співпраці з Європейським Союзом для безпекової політики Норвегії.

Ключові слова: Норвегія, Європейський Союз, двосторонні відносини, безпека, НАТО. безпека норвегія європейський союз

Безпекова політика Норвегії потребує ґрунтовного вивчення з огляду на низку особливостей. Приміром, залишаючись активним членом НАТО, Норвегія у той же час є однією з небагатьох європейських держав, які послідовно відмовляються від вступу у Європейський Союз. Водночас, потрібно наголосити, що Норвегія не обрала шлях на відмежування від решти континенту, а прагне до щонайтіснішої співпраці з рештою Європи, зокрема у сфері безпеки та оборони. Досвід цієї скандинавської країни буде особливо корисним для України, адже дасть змогу краще збагнути логіку та осмислити специфіку взаємодії ЄС з європейськими країнами, що залишаються з різних причин за межами цього інтеграційного об'єднання.

Сучасні дослідження зовнішньої політики Норвегії вирізняється теоретичним плюралізмом. Зокрема була опублікована низка оригінальних досліджень К. Арчера, Н. Грегер, О. Рісте, Ф. Сеєрстеда, Т Траавіка та інших. Окремі аспекти зовнішньополітичної проблематики Норвегії у власних публікаціях порушували вітчизняні науковці М. Гладиш, С. Ковальчук, Д. Пугачова. Водночас поза увагою українських дослідників залишилася тематика становлення та розвитку безпекових відносин Норвегії з ЄС.

Автор ставить за мету розкрити характер безпекових імперативів Норвегії з урахуванням її позицій щодо членства в НАТО та розбудови ЄПБО в контексті трансформації безпекового середовища у Європі наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Географічне положення Норвегії на Півночі Європи, характер її території, зокрема протяжність берегової лінії, а також розташування між трьома центрами сили - Європейським Союзом, Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки істотним чином визначає безпековий контекст розвитку цієї скандинавської країни. Хоча у постбіполярний період відбулись істотні зміни на політичній карті світу, однак у випадку Норвегії простежується специфічна наступність щодо викликів у сфері безпеки, адже своєрідний геополітичний трикутник, в якому вона знаходиться, існував як до початку Другої світової війни (Велика Британія, Німеччина, Росія- Радянський Союз), так і у період «холодної війни» (Європейські Співтовариства, що об'єднували більшу частину Західної Європи, Радянський Союз на чолі Організації Варшавського Договору та Сполучені Штати Америки) [1, с. 1].

Відчуття потенційної загрози з боку безпосередніх сусідів і усвідомлення неспроможності самостійно протистояти можливим викликам військового характеру, слугували визначальним фактором, що формував позицію Норвегії з питань безпеки. Її політика у цій сфері, яка спочатку спрямовувалася на забезпечення нейтралітету у довоєнні роки, а згодом зосереджувалася на участі у військово-політичних блоках у період після Другої світової війни, трактується як цілісний, логічний, послідовний підхід, метою якого було забезпечити найважливішу мету - гарантувати виживання невеликої країни у несприятливих умовах. Спочатку норвежці дотримувалися стратегії нейтралітету, щоб відгородити свою країну від протистояння великих потуг, а згодом, через неефективність цієї стратегії визнали, що єдиним дієвим інструментом захисту території Норвегії буде підтримка з боку дружнього могутнього союзника [6, с. 546].

У реаліях холодної війни Норвегія зробила однозначний вибір на користь членства у НАТО, який утвердився як наріжний камінь норвезької оборонної і безпекової політики. Адже участь у цьому військово- політичному Альянсі забезпечувала територіальну оборону та гарантувала підтримку з боку союзників у випадку зовнішньої агресії, згідно зі статтею 5 статуту НАТО [3, с. 95].

Іншою особливістю є чітка проамериканська, проатлантична позиція Норвегії, яку підтримувала переважна більшість політичної еліти цієї скандинавської країни. Відносини зі США, які сформувалися після Другої світової війни, були настільки близькими, зокрема у межах НАТО, що їх почали характеризувати як «альянс усередині альянсу» [6, с. 547]. Зокрема, у звіті Норвезького оборонного комітету 1990 р. наголошувалося, що Норвегія за жодних обставин не буде прагнути ослаблення НАТО чи зменшення участі у ньому США [5, с. 284].

Кінець холодної війни обумовив перегляд стратегічної концепції Північноатлантичного Альянсу, його інституційної структури, цілей та подальшого розвитку. Ця організація перетворювалася з територіального оборонного союзу у політико-військовий інструмент глобального характеру. Позиція Норвегії щодо змін усередині НАТО обумовлювалась усвідомленням того, що її безпека безпосередньо залежить від збереження рівня могутності Альянсу. Тому ключовими завданнями для Осло були подальша модернізація та збільшення ефективності НАТО, при цьому ЄС не розглядався як дієва альтернатива, адже він не був спроможний надати Норвегії жодних безпекових гарантій [3, с. 95].

Скорочення військової присутності США, а згодом закриття північного штабу НАТО в Осло на початку 1990-х років викликало занепокоєння норвежців, які були змушені шукати додаткові інструменти з метою гарантувати власну безпеку. Щоб забезпечити контроль над своїми ресурсами, а також забезпечити охорону спільного з Росією кордону, було необхідно не лише розвивати співпрацю з державами-сусідами, але й забезпечити їхню активну співпрацю [2, с. 83].

Не ставлячи під сумнів пріоритетність НАТО, Норвегія ретельно відслідковувала безпекові ініціативи усередині ЄС. Незважаючи на дві власні відмови від повноправного членства у Європейському Союзі, Норвегія не полишала спроб досягнути максимального залучення у різні формати співпраці на європейському континенті. У цьому контексті оптимальним рішенням було забезпечити максимальну взаємодію з європейськими безпековими організаціями та їхнє зближення з НАТО.

Слід зауважити, що перші кроки у цьому напрямі були зроблені після відновлення діяльності Західноєвропейського Союзу у 1984 р., коли ФРН виступила з ініціативою щодо започаткування неформальних консультацій між керівництвом ЗЄС та Норвегією. На початку 1990-х років, ЗЄС запропонував надати асоційоване членство європейським членам НАТО. Норвегія погодилася на цю пропозицію й отримала статус асоційованого члена ЗЄС у листопаді 1992 р., що дозволило їй брати повноцінну участь у діяльності цієї міжнародної організації, хоча й без права голосу [2, с. 93].

Наголосимо, що ЗЄС не сприймався як оборонна організація, а радше як важливий форум для діалогу та механізм залучення Норвегії у європейські інтеграційні процеси в оборонній та безпековій сферах. Як асоційований член, Норвегія мала привілейовані позиції усередині ЗЄС, зокрема їй була надана можливість висловлюватися з різних питань, вносити пропозиції, а також отримувати доступ до важливих документів. Таким чином, Норвегії було забезпечено опосередковану участь у процесі підготовки рішень.

Такий формат співпраці не викликав заперечень серед більшості норвезьких політиків, адже вони досить скептично ставилися до можливості ЄС досягти значного поступу у безпековій та оборонній політиці, зокрема з огляду на проатлантичну позицію Великої Британії та держав, що поділяють її підходи усередині ЄС, які, на переконання офіційного Осло, блокували б усі істотні ініціативи [5, с. 287].

У Норвегії не надавали значення дискусії про роль ЄС у сфері безпеки, наголошуючи, що ОБСЄ може стати тою інституцією, котра відіграватиме ключову роль у забезпеченні континентальної безпеки Це пояснювалося тим, що, як і випадку з НАТО, йшлося про організацію, у якій Норвегія мала статус повноправного члена. Інший аспект - небажання визнавати ймовірність розбудови Європейським Союзом власної безпекової політики. Норвезький уряд усвідомлював, що у випадку її появи, Норвегія не матиме значних важелів впливу у цій сфері [6, с. 552].

Тому, коли на саміті у Сент-Мало (1999) між Францією та Великою Британією було досягнуто домовленостей щодо розвитку ЄПБО, які не передбачали залучення у подальший процес ЗЄС, норвезький уряд поквапився налагодити співпрацю з ЄС з безпекових питань. Його метою було забезпечити участь Норвегії у процесі підготовки рішень у безпековій сфері ЄС. Ця мета стала ключовим аспектом взаємодії Норвегії з ЄС та його членами. З огляду на форсування Європейським Союзом розвитку політики у сфері безпеки та оборони починаючи з 1999 р., норвезький уряд вже у жовтні того ж року звернувся до всіх членів ЄС з пропозицією залучити Норвегію у всі безпекові та оборонні аспекти політики ЄС, включаючи зустрічі на політичному рівні.

Перший крок у цьому напрямі був здійснений міністром закордонних справ Норвегії К. Воллебеком, котрий надіслав персональний меморандум усім членам ЄС і НАТО напередодні саміту у Гельсінкі у грудні 1999 р. У цьому документі акцентувалося на необхідності створення належних інституційних можливостей, які гарантували б залучення країн, що не є членами ЄС, у новий формат співпраці ЄПБО. Воллебек висунув пропозицію залучення Норвегії разом з іншими країнами-нечленами у щоденний процес консультацій та діяльності Політико-безпекового комітету та його допоміжних груп з правом висловлення власної позиції і подання пропозицій, а також доступу до усіх документів. Тобто де-факто йшлося про можливість отримати статус тотожний до асоційованого членства у ЗЄС [4]. Однак характер відповідей з боку навіть тих країн, які вважалися традиційними союзниками Норвегії як Нідерланди і Велика Британія, засвідчив, що норвежці мали завищені очікування. Тому можливість отримати рівнозначний статус, який Норвегія мала у ЗЄС, виявилася мізерною [6, с. 549].

У ЄС відкинули пропозицію Норвегії насамперед через небажання підважити незалежність та ефективність процесу ухвалення рішень у межах ЄБОП. Своєю чергою, представники ЄС висловилися за створення «належних механізмів співпраці» з третіми країнами щодо врегулювання кризових ситуацій [5, с. 288].

Поступовий перехід повноважень та інституцій ЗЄС до ЄС свідчив про неухильне скорочення значимості Норвегії у сфері забезпечення європейської безпеки. Це викликало занепокоєння з норвезького боку, особливо з огляду на перспективи підміни ролі НАТО Європейським Союзом. У цьому контексті особливої гостроти набуло питання дублювання функцій двох організацій. Відтак Норвегія виступила за необхідність тіснішої співпраці з ЄС.

Тим не менше, процес налагодження двосторонніх відносин з ЄС з питань безпекового та оборонного характеру не відповідав прагненням Норвегії. Нові механізми співпраці позбавляли Осло усіх вагомих важелів впливу, адже Норвегія була усунута з процесу підготовки рішень, а передбачені зустрічі з представниками ЄС носили виключно інформативний характер.

Після розширення ЄС ці зустрічі взагалі втратили значення, адже окрім Норвегії були залучені ще дві країни - Туреччина та Ісландія. Самі ж відносини набували асиметричного характеру: ЄС не надавав важливості такому формату співпраці, оскільки розглядав її як позбавлену практичної доцільності. З перспективи Євросоюзу, було нераціонально й неефективно проводити зустрічі з представниками країн, які не становили для нього жодної проблеми чи загрози. Це, у свою чергу, означало ще меншу зацікавленість з боку ЄС такою країною як Норвегія [3, с. 96].

У березні 2000 р. у Норвегії прийшов до влади уряд лейбористів, який змінив підходи й зосередився не стільки на вимогах доступу до процесу підготовки рішень, скільки на пропозиціях, вигідних для ЄС. Зокрема, цивільний і військовий внесок Норвегії в операції ЄС розглядався як найкраща основа для розбудови відносин у рамках ЄПБО [5, с. 288].

Відтак одним з інструментів зближення і часткової компенсації певної ізоляції Норвегії стала участь її військових в операціях під егідою ЄС, що мало забезпечити попередню ціль - максимальну інтеграцію. Норвегія стала першою країною не членом ЄС, яка зголосилася надати своїх військових для потреб ЄС і брала участь конференціях щодо забезпечення військового потенціалу Європейського Союзу.

Зокрема, норвезький уряд висловив готовність надавати до 80 поліцейських для участі у цивільних операціях з врегулювання кризових ситуацій, а 2003 р. була створена резервна група, у яку входили приблизно 45 суддів, прокурорів, юристів та тюремних охоронців з міжнародним досвідом. Щодо кожної операції підписували окрему угоду, а у грудні 2004 р. була укладена рамкова угода про участь Норвегії в операціях ЄС з врегулювання кризових ситуацій. Йдеться, насамперед, про такі випадки, коли ЄС не має достатньо власного потенціалу або потребує його посилення. При цьому, Норвегія надалі була позбавлена можливості брати участь у процесі ухвалення рішень, однак передбачалися консультації за її участю після ухвалення рішень [3, с. 98].

Підписана рамкова угода з ЄС була досить успішною для Норвегії. Ця країна була залучена у п'ять операцій цивільного і військового характеру: військову операцію Concordia в Македонії у 2003 р.; поліцейську операцію Proxima у Македонії у 2003-2005 рр.; військову операцію EUFOR-Althea у Боснії та Герцеговині; поліцейську операцію у Боснії та Герцеговині; цивільну моніторингову місію в Індонезії [7, с. 4].

Іншим інструментом для подальшого зближення Норвегії з ЄС стала участь у Нордичній бойовій групі разом зі Швецією, Фінляндією та Естонією. Основою для її діяльності слугував Меморандум про порозуміння між учасниками (2005). Зокрема, цей документ чітко встановлював, що розгортання Нордичної бойової групи можливе лише при дотриманні цілей і принципів Організації Об'єднаних Націй, а також норм міжнародного права [7, с. 100]. Норвезькі представники висловлювали сподівання, що участь Норвегії у Нордичній бойовій групі забезпечить для їхньої країни кращий доступ до ЄПБО. Зокрема, йшлося про отримання інформації на стадії планування операцій.

Незважаючи на те, що ЄПБО стала частиною норвезького дискурсу, вона не розглядалася як самостійне явище, а як одна з опор саме трансатлантичної безпеки. Тому норвезький уряд продовжував підкреслювати визначальну роль НАТО і наголошувати на необхідності розвитку тісних відносин ЄС з Північноатлантичним альянсом і США. Норвежці остерігалися зменшення ролі НАТО у трансатлантичному просторі й заміщення Альянсу у сфері безпеки Європейським Союзом. Це означало б поступове зближення між ЄС і США. Зважаючи на те, що Норвегія не є членом ЄС, такий розвиток подій міг би істотно послабити норвезьку безпеку та її позиції у цій сфері [7, с. 109].

Прагнення Норвегії брати участь у діяльності структур ЄПБО розглядалося як шлях захисту норвезьких національних безпекових інтересів, зокрема як важливий (якщо не єдиний) механізм уникнення маргіналізації у європейському безпековому контексті в умовах, коли трансатлантичні відносини все частіше здійснювалися через двосторонню взаємодію між США та ЄС [5, с. 292]. Це розглядалося як справжній виклик для безпеки Норвегії.

Відтак норвезький уряд обрав інтеграцію у структури ЄПБО. Хоча укладені угоди з ЄС не надали норвежцям жодного доступу до процесу підготовки рішень у ЄС, проте вони забезпечили можливість підтримки контактів Норвегії з ЄС, створивши додатковий канал для взаємодії Осло з Брюсселем, що уможливлює обмін поглядами з різних питань у сфері європейської безпеки.

Нині норвезькі уряди наполегливо продовжують політику спрямовану на якнайширшу участь своєї країни у структурах ЄПОБ тією мірою, наскільки це дає змогу здійснити ЄС.

Європейська інтеграція вплинула на зміну норвезької безпекової орієнтації у трьох сегментах. По-перше, відбулося поступове визнання ЄС як безпекового актора. По-друге, європейська інтеграція сприяла пришвидшенню трансформаційних процесів у сфері норвезької оборони, зокрема у площині переходу від територіальної оборони до участі у врегулюванні міжнародних кризових ситуацій. По-третє, поширилося розуміння безпеки як всеохоплюючого явища з акцентуацією на важливості Європейської безпекової стратегії [5, с. 294].

Однак «конструктивна» позиція Норвегії лише частково дала очікувані результати. Зокрема, цій країні було відмовлено у наданні статусу повноправного члена в Європейській оборонній агенції (ЄОА). Окрім того, після набуття чинності Лісабонського договору, діалог щодо оборонних питань істотно ускладнився. Інституційні нововведення в ЄС перетворили його у складного та авторитарного партнера, залишаючи для Норвегії ще менше можливостей для відстоювання національних інтересів [7, с. 4].

Висновки. Сьогодні Норвегія не прагне ізоляції від решти континенту й декларує власну відкритість до тісної співпраці з Європейським Союзом з питань безпеки. Тим не менше, в умовах російської агресії проти України ця країна чітко задекларувала, що конститутивним елементом її безпекової політики залишається членство в НАТО.

Водночас, усвідомлення обмеженості військового потенціалу ЄС, складність інституційної взаємодії з цим інтеграційним об'єднанням у сфері безпеки та відмова з його блоку переглядати чи створити нові механізми для залучення третіх країн у СПБО свідчить про те, що подальша безпекова співпраця носитиме у випадку Норвегії комплементарний характер. Ситуація може зазнати змін лише у тому випадку, якщо Норвегія погодиться на повноцінне членство у ЄС.

Перспективи подальших розвідок. Безпекова політика Норвегії є перспективним напрямом вивчення у рамках політичної науки як така, що стосується важливих аспектів взаємодії державних акторів й інтеграційних об'єднань в умовах трансформації європейського безпекового середовища. Динаміка його змін й надалі спонукатиме науковців до переосмислення тих процесів та явищ, які визначатимуть його архітектуру та особливості взаємовідносин акторів з питань національної, регіональної та міжнародної безпеки.

Список використаних джерел

1. Eide E. Adjustment Strategy of a Non-Member: Norwegian Foreign and Security Policy in the Shadow of the European Union / E. Eide // Cooperation and Conflict. 1996. №31. P. 69-104.

2. Emerson M. Navigating by the stars. Norway, the European Economic Area and the European Union / M. Emerson, M. Vahl, S. Woolcock. Brussels: Centre for European Policy Studies, 2002. 124. p.

3. Grreger N. Norway between Europe and the US / New security issues in Northern Europe: the Nordic and Baltic States and the ESDP / edited by Clive Archer. New-York: Routledge, 2008. P. 94-114.

4. Missiroli A. `EU_Nato Cooperation in Crisis Management: No Turkish Delight for ESDP // Security Dialogue. 2001. №33 (1). P. 9-26.

5. Rieker P. Norway and the ESDP: Explaining Norwegian Participation in the EU's Security Policy / P. Rieker // European Security. 2006. №15 (3). P. 281-298.

6. Sjursen H. Coping - or not Coping - with Change: Norway in European Security / H. Sjursen // European Foreign Affairs Review. 2000. №5. P. 539-559.

7. Sjursen H. From Fly in the Ointment to Accomplice Norway in EU foreign and security policy/ H. Sjursen // ARENA Working Paper. 2012. №2. 18 p.

Размещено на Allbest.ru