Міжнародний досвід комерційної парадипломатії та її координації на національному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Міжнародний досвід комерційної парадипломатії та її координації на національному рівні

Безверха І.А., аспірантка кафедри міжнародної торгівлі

Стаття присвячена дипломатичній діяльності адміністративно-територіальних одиниць держави в частині просування експорту та залучення прямих іноземних інвестицій. Проведено аналіз практики комерційної парадипломатії в США, Китаї, Франції та Бразилії, а також досвіду її координації на національному рівні.

Ключові слова: парадипломатія; комерційна дипломатія; експорт; прямі іноземні інвестиції. експорт інвестиція комерційний парадипломатія

Постановка проблеми. Дипломатія довгий час залишалася прерогативою держави. Проте під впливом глобалізації, федералізму та децентралізації, економічного розвитку регіонів та низки інших факторів практика участі місцевих влад у міжнародних відносинах постійно розширюється на фоні зменшення традиційної ролі держави у системі міжнародних відносин як головного гравця в міжнародній політиці. Комерційні аспекти дипломатичної активності місцевих влад нечасто викликають занепокоєння центрів, тим не менше вони потребують координації для си- нергії у сприянні торгівлі та інвестиціям, уникнення дублювання функцій та протиріч загальнодержавним інтересам.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Найбільш визначальними у дослідженні парадиплома- тичної діяльності, її теоретичних та практичних аспектів є праці І.Духачека, М.Дюрана, А.Кузнецова, Н.Корнаго, Г. Лашапеля, Г.Мішельмана, С.Пакіна, А.Лекура, Дж.Пуарье, П.Солдатоса, Б.Хокінга. Комерційному виміру парадипломатії приділено лишепобіжну увагу в силу його меншої суперечливості національним інтересам і стратегіям. Незважаючи на те, що проблематика парадипломатичної діяльності вже отримала розвиток в іноземній науковій літературі, українські дослідження здебільшого зосереджуються на особливостях та перспективах транскордонного співробітництва регіонів, яке є лише складовою парадипломатії.

Метою статті є аналіз сучасної практики пара- дипломатії в частині просування експорту та залучення інвестицій на прикладі деяких країн та досвіду координації міжвладних відносин у цій сфері на національному рівні.

Виклад основного матеріалу. Характерною ознакою сучасної дипломатії є збільшення числа суб'єктів дипломатії та їх «демократизація». Держава хоча і залишається провідним актором, все ж помітно втрачає свої позиції на користь інших акторів: багатонаціональних корпорацій, різного роду недержавних організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць (регіонів, провінцій, муніципалітетів, міст). Феномен появи останніх в якості суб'єктів зовнішньої діяльності отримав назву парадипломатії.

Попри те, що зростання значимості місцевих влад у міжнародній діяльності попадає у поле зору науковців у 1970-х роках, тривалий час існувала невизначеність понятійно-термінологічного апарату. Фіксація поняття «парадипломатія» як похідної від «паралельна» і «дипломатія» у наукових роботах відбулася завдяки П.Солдатосу та І.Духачеку лише наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Під нею П. Солдатос вважав «пряму міжнародну діяльність субнаціональних акторів (федеральних одиниць, регіонів, урбаністських громад, міст), яка підтримує, доповнює, корегує, дублює або кидає виклик дипломатії національних держав» [1, с.17]. Пізніше Н. Корнаго уточнює визначення парадипломатії як «участь субнаціональних влад у міжнародних відносинах шляхом встановлення формальних та неформальних постійних або ситуативних контактів з іноземними офіційними та приватними суб'єктами з метою просування соціально-економічних або культурних питань, а також інших питань в межах їх конституційної компетенції» [2, с.40]. В ході термінологічних дискусій пропонувалися й інші варіанти, наприклад «багатошарова дипломатія» (Б.Хокінг) чи «трансфедеральна дипломатія» (Ч.Джефері), однак попри критичні зауваження в понятійно-термінологічному апараті закріпилася саме «парадипломатія».

І.Духачек, який відмовився від власного неологізму «мікродипломатія» на користь терміну «парадипломатія», вважаючи його більш вдалим, запропонував класифікацію останньої. Відповідно до остаточного варіанту, розрізняється транскордонна регіональна парадипломатія, трансрегіональна парадипломатія, глобальна парадипломатія та про- тодипломатія [3, с.18]. Транскордонна регіональна та трансрегіональна парадипломатії є контактами між регіонами держав-сусідів, які мають спільний кордон (транскордонна) чи не мають такого (транс- регіональна). Під глобальною парадипломатією розуміються контакти з віддаленими державами, коли влади адмінодиниць контактують не тільки з торговельними, промисловими або культурними центрами в інших країнах, а також з різними гілками та агентствами іноземних національних урядів. Глобальна протодипломатія описує діяльність місцевих влад на міжнародній арені, яка несе в собі сепаратистський контекст.

У 1980 роках парадипломатична діяльність була характерна лише для субнаціональних одиниць країн Північної Америки та Західної Європи. З часом вона поширилась на Азію, Південну Америку та Африку, проте ще не стала повсюдним явищем. Сучасні дослідження парадипломатії визначають три хвилі у розвитку парадипломатії. Перша хвиля проявила себе у 1980-х рр. і характеризувалася зростанням числа місцевих влад, зовнішня діяльність яких обмежувалася комерційною дипломатією, спрямованою на сприяння експорту та залучення ПІІ, а також культурною дипломатією, яка опікується просуванням культурної ідентичності за кордоном. Проте такі ініціативи були ситуативними і виглядали як набір мало пов'язаних одна з одною ініціатив. Ознаками другої хвилі (1990-ті рр.) були поява інструментарію для реалізації па- радипломатії та окремих підрозділів в організаційній системі місцевих влад, які почали здійснювати горизонтальну координацію зовнішньої діяльності між різними функціональними підрозділами. Наразі відбувається третя хвиля, для якої властивим є стратегічний перегляд пріоритетів і практики парадипломатії, запровадження вертикальної організаційної структури адміністрації чи підрозділів із зовнішніх питань для побудови добре функціонуючого єдиного механізму.[4, с.61] Сфера співробітництва поширилася на питання освіти, охорони здоров'я, науково-технічного співробітництва, екології тощо. Тепер місцева влада прагне максимального використання можливостей і ресурсів зовнішнього середовища для забезпечення економічного росту; захисту місцевого населення та розвитку його можливостей; просування національної або культурної ідентичності.

Парадипломатія завжди більш активна та поширена за федерального устрою держави або у більш децентралізованих структурах унітарних держав. В частині міжурядових відносин в країнах з активною парадипломатичною діяльністю Дж.Кінкейд, розвиваючи типізацію Г.Мішельмана, розрізняє чотири моделі. Перша модель - це дуалізм з деякими відносинами між центром та міськими владами. Центр та найбільші за поділом адміністративні одиниці мають окремі незалежні зовнішні інтереси відповідно до конституційних повноважень. Відносини між центральним урядом та місцевими владами активізується коли місцеві влади або уряд потребують підтримки один одного або коли державна політика зачіпає повноваження місцевих влад чи викликає занепокоєння громадян (США). Друга модель - домінування національного уряду, де найвищі за рівнем адміністративні одиниці дуже обмежені у повноваженнях та здатності мати відносини на міжнародній арені (Аргентина, Індія, Малайзія, Росія). Третя модель - лідирування національного уряду (Канада, Австралія). В між- владних відносинах спостерігається більший паритет та баланс повноважень, хоча центральний уряд грає більшу роль і процедури, що регулюють відносини, лише частково формалізовані. В четвертій - коопераційній моделі повноваження національного уряду обмежені конституцією та/або іншими документами. Місцеві влади мають обмежені повноваження в сфері зовнішньополітичних відносин і є важливими партнерами у формуванні державної зовнішньої політики за участі в інсти- туційно оформлених міжурядових структурах. Ця модель характерна для Австрії, Бельгії, Німеччини, Швейцарії [5, с.21].

Розглянемо організацію комерційної паради- пломатичної діяльності (тобто парадипломатії, спрямованої на сприяння торгівлі та залученню ПІІ) та досвід її координації на прикладі США, Китаю, Франції та Бразилії.

В Сполучених Штатах влада штатів почала брати участь у міжнародних економічних відносинах в 1970-х роках після отримання суттєвих повноважень для ведення комерційної дипломатії. Підтримка експорту в США координується на національному рівні, тоді як штати мають повну автономію в залученні ПІІ. Тому значна частина парадипломатичних зусиль США спрямована на залучення прямих іноземних інвестицій. В частині просування експорту для штатів є дуже важливим створення відповідної мережі компаній та організацій на місцевому рівні, які можуть надати потенційним експортерам весь спектр підтримки: інформаційної, аналітичної, маркетингової, фінансової. Тому робота місцевих влад супроводжується роботою недержавних організацій - світових торговельних центрів, торговельними палатами різних рівнів, а також національними асоціаціями (Національною асоціацією виробників, Національною радою з питань зовнішньої торгівлі, Організацією за міжнародне інвестування, Торговельною палатою США та бізнесовими радами, що координують різні питання між різними країнами).

Сьогодні штати самостійно формують міжнародні експортні стратегії та торговельні програми, тоді як ще в 1970 році лише 15 штатів мали таки програми. Ці програмні документи щодо залучення ПІІ та сприяння експорту передбачають організацію бізнес-місій (поїздок) за кордон, керівництво міжнародними офісами, надання консультаційних та освітніх послуг, фінансування торговельних виставок, різного роду заохочення компаній, включаючи допомогу на покриття плати за послуги федеральних агентств. За даними Організації міжнародного розвитку штату ^ГОО), 40 штатам належать загалом 199 торговельних офісів за кордоном. Часто представницькі функції виконує іноземний контрактер. Китай є найбільш популярним напрямком - 27 штатів мають там представницькі офіси, що не дивно, адже понад 15% товарообігу США припадає на Китай, який йде на другому місці за Канадою [6].

З інституціональної точки зору, на рівні штату у міжнародних економічних відносинах бере участь низка департаментів штату, а також офіс губернатора. Основними акторами комерційної парадипломатії є департаменти торгівлі та агентства економічного розвитку. При цьому існує дві моделі департаментів торгівлі. Перша - це типовий виконавчий підрозділ штату. Однак деякі штати використовують формат державно-приватного партнерства, забезпечуючи до 75% партнерського бюджету.

В науковій літературі співпраця та координація між урядом та владою штатів в частині міжнародних відносин оцінюється у кращому разі як незначна і спорадична [7, с.307]. Офіс торговельного представника США є провідною установою національного уряду щодо взаємодії зі штатами з питань торговельної політики. Він час від часу проводить зустрічі з представниками штатів на засіданні Дорадчого комітету з міжурядової політики, створеного у 1974 році. Однак, дослідники визнають, що ця робота не є задовільною, оскільки звернення представників штатів загалом ігноруються і не зустрічають очікуваної реакції. В структурі Офісу є також підрозділ з питань міжурядових справ та публічних зв'язків, проте і його співробітники нечасто зустрічаються з громадськістю, а плинність кадрів не сприяє побудові та розвитку вертикальних зв'язків [7, с.305]. Якщо місцева влада неза- доволена тим чи іншим урядовим рішенням, вона може висловити свою реакцію членам Конгресу або Сенату.

Для покращення взаємодії між державою та місцевими владами щодо різних аспектів зовнішньої політики та комерційної дипломатії, у 2010 році тоді Держсекретар Г.Клінтон створила в Державному департаменті США Глобальний офіс з міжурядових справ на чолі зі Спецпредставником з міжурядових питань Р. Льюїс, яка також отримала посаду головного комерційного дипломата. Офіс працював над зміцненням партнерських відносин між керівництвом штатів та Держдепартаментом, пошуком можливостей залучення ПІІ та встановлення діалогу між субнаціональними одиницями США та інших країн. За два роки число країн, з якими він розпочав роботу, зросло з 6 до 17; започатковано Форум губернаторів США-Китай; надано сприяння проектам розвитку співробітництва, зокрема торговельній місії губернатора штату Меріленд до Індії, яка завершилася підписанням компаніями штату контрактів на суму $60 млн.; попередньою домовленістю щодо індійських інвестицій; підписанням угоди з Федерацією торгово-промислових палат Індії про створення Центру Індія-Меріленд для збільшення двосторонньої торгівлі. Однак у 2012 році офіс став частиною Офісу публічного залучення та міжурядових справ, який займається широким спектром зв'язків з громадськістю.

Активізація парадипломатичної діяльності в Китаї припадає на початок 1980-х років. На фоні триваючого переходу від планової до ринкової економіки, а також політики децентралізації, уряд Китаю прямо та опосередковано сприяв зростанню присутності провінцій на міжнародній арені, в тому числі шляхом запровадження спеціальних економічних зон. Внаслідок економічних реформ та швидкого економічного розвитку взаємозалежність китайських провінцій і решти світу зростала за рахунок зменшення горизонтальної взаємозалежності провінцій. Найбільш активно парадипло- матія розвивалася в узбережних провінціях Китаю, особливо в провінціях Фудзянь і Гуандун. Економіка провінції Гуандун є найбільш інтернаціоналізованою порівняно з рештою регіонів, не в останню чергу завдяки прямим іноземним інвестиціям Японії та Тайваню. Гуандун був рушієм економіки Китаю за останні 30 років з одним з найвищих темпів зростання ВВП, забезпечуючи експортний успіх країни та будучи ключовим напрямом для прямих іноземних інвестицій [8].

Для ведення зовнішньоекономічних відносин, провінції створили місцеву інституційну систему для ведення зовнішніх зносин, яка включала два основні органи - Офіс іноземних справ та Комісію з економічної співпраці. Офіс курував зв'язки, що мали відношення до зовнішньої політики, і отримував директиви та рекомендації від МЗС Китаю, а комісія відповідала за місцеві зовнішньоекономічні зв'язки, підтримуючи зв'язок з Міністерством торгівлі. Остання стала запорукою економічного розвитку провінцій, оскільки до її компетенції входили питання реалізації національної політики та регуляторних вимог у сфері зовнішньої торгівлі, економічної співпраці, ПІІ, економічних зон тощо. До системи також входили інші установи та підрозділи, наприклад, Офіс відносин з Тайванем та Департамент пропаганди. Крім того, уряд Китаю дозволив губернаторам підписувати міжнародні договори та приймати іноземні і направляти міжнародні місії за кордон, а також направляти торговельних представників до китайських консульських установ за кордоном. Іноді торговельними представниками провінцій виступають торговельні представники великих підприємств Китаю.

Парадипломатична діяльність також отримала розвиток на рівні міст. В рамках програми «Відкриті міста узбережжя», започаткованої в 1980-х роках 14-ти узбережним містам було дозволено надавати преференції у вигляді зниження митних платежів та дозволи для іноземців для ведення бізнесу в сфері фінансів та інших послуг. На початку 1990-х років ця програма поширилася на всі столиці провінцій. Великі міста отримали можливість створити муніципальні офіси іноземних справ для залучення іноземних інвесторів. На початку 2000-х років на Китай вже припадала третина глобальних прямих іноземних інвестицій.

Франція є унітарною державою з доволі централізованим управлінням. В результаті політики децентралізації, що розпочалася у 1981-83 рр., регіони отримали значні повноваження у таких сферах, як економічний розвиток, освіта, довкілля та культура. Так звана децентралізована співпраця, яка дозволяє регіонам укладати угоди в межах сфер їхньої компетенції з іноземними регіонами, була запроваджена у 1992 році [4, с.55]. Хоча регіони не мають формальної законодавчої влади і обсяг їх повноважень не залишає багато місця для ведення зовнішньої діяльності, тим не менше вони є доволі активними, особливо південні регіони.

В частині сприяння експорту продукції місцевих виробників французькі регіони тісно співпрацюють з UCCFE (Союз французьких торгово-промислових палат за кордоном), який має мережу з понад 100 представництв за кордоном, та UBIFRANCE (Французьке агентство розвитку міжнародного бізнесу). У свою чергу UCCFE та UBIFRANCE координують свою міжнародну діяльність з регіональними торгово-промисловими палатами. Наприклад, в регіоні Лангедок-Руссільйон просування торгівлі та інші комерційні питання здійснюється регіональним інститутом «Розвиток півдня Франції», який співпрацює з UBIFRANCE, регіональними торговими палатами та мережею національних торгово-промислових палат. Регіон має свої представництва за кордоном, які отримали назву Дом півдня Франції, зокрема, у Касабланці, Лондоні, Нью-Йорку та Шанхаї. Для залучення іноземних інвестицій регіон прийняв стратегію «Інвестуй в південь Франції», яка відповідає дуальній стратегії інших французьких регіонів: розширювати зв'язки з економіками, що зростають, (особливо в Азії) та історичними економічними партнерами, переважно сусідами (французькі регіони традиційно активні в реалізації транскордонної дипломатії) [4, с. 209].

У Франції існує низка установ та організацій для регулювання та сприяння синхронізації та співпраці між французькими регіонами та між регіонами та державою в частині розвитку дипломатичної діяльності. У структурі міністерства закордонних справ є спеціальний підрозділ (Делегація за зовнішню діяльність місцевих влад), який є контактним центром для регіональних дипломатичних адміністрацій. Національна комісія децентралізованої співпраці об'єднує представників різних французьких міністерств, залучених до розвитку співпраці, адміністрацій субдержавних одиниць (громад, департаментів та регіонів) та асоціацій, які мають міжнародні відносини на різному адміністративному рівні (Об'єднані міста Франції, Французька асоціація Європейської ради муніципалітетів та регіонів, Асоціація регіонів Франції).

Спочатку Париж не зважав на парадипломатич- ну діяльність місцевих влад, але поступово зрозумів переваги зростаючої незалежності адміністративних одиниць на міжнародній арені. На початку цього десятиріччя Франція почала говорити про багаторівневу економічну дипломатію, «уважну до всіх акторів» [10], визнаючи таким чином зростаючу важливість французьких регіонів у просуванні комерційних питань. У березні 2012 року представники регіонів були вперше запрошені на щорічну конференцію французьких послів для участі у консультаціях. А міністр закордонних справ ініціював запровадження посад «послів в регіонах», які обиратимуться з працівників діючого дипломатичного апарату і які будуть покликані полегшити доступ місцевих влад до дипломатичної мережі з метою сприяння зовнішній торгівлі та інтернаціоналізації проектів малих та середніх підприємств, одночасно уникаючи дублювання послуг, що надаються агентством UBIFRANCE та торгово-промисловими палатами [11].

В Бразилії парадипломатія отримала свій розвиток наприкінці 1980-х років з новою хвилею політичної та адміністративної децентралізації, яка позначилася на повноваженнях федеральних штатів, що отримали більшу автономію. І хоча різні бразильські штати були і є залученими до різних міжнародних проектів, в тому числі інтеграційного характеру, тим не менше бразильська паради- пломатія є перш за все дипломатією міст. Лібералізація економіки, а з нею і зниження ролі уряду у деяких економічних процесах сприяли зміцненню ролі муніципалітетів, які почали залучати прямі іноземні інвестиції, надаючи преференції багатонаціональним корпораціям.

Сьогодні наочним прикладом успішної паради- пломатії міст є Сан-Паулу, найбільш багате місто Бразилії та найбільш глобалізоване місто в Південній Америці. В місті налічується 50 консульств іноземних держав - це другий у світі за розмірами консульський корпус після Нью-Йорку. У 2013 році місцева влада Сан-Паулу стала першою у Південній півкулі, яка підписала прямі двосторонні угоди зі США та Великою Британією. Для управління зовнішньою діяльністю місто створило Офіс іноземних справ Сан-Паулу. За словами його керівника, губернатор підписує приблизно 50 міжнародних угод на рік, приймає в середньому 450 іноземних делегацій на рік та управляє 150 міжнародними програмами співробітництва. Місто посідає другу сходинку серед найбільш привабливих напрямків у Америці для ПІІ, недалеко позаду Нью-Йорка [12].

Міністерство зовнішніх відносин Бразилії, яке відповідає як за реалізацію зовнішньої політики, так і просування експорту та залучення інвестицій, визнало парадипломатію як нову реальність. У 2003 році міністерство створило спеціальну адміністративну службу для співпраці з муніципалітетами та федеральними штатами (Assessoria de Rela5бes Federativas) [13, с.26]. Будучи підпорядкованою напряму міністру, вона згодом трансформувалася в Раду з федеративних та парламентських питань. Служба покликана створити діалог між міністерством та місцевими владами, що сприятиме формуванню зовнішньої політики. Міністерство також має регіональні офіси в різних федеральних штатах.

Висновки. Практика комерційної парадипло- матії в США, Китаї, Франції та Бразилії свідчить про те, що інституціоналізація (створення окремих підрозділів зовнішніх зв'язків), характерна для другої хвилі, дійсно пройдена і наразі місцеві влади зосереджуються на виробленні стратегій, визначенні пріоритетів та інтеграції інструментарію, який майже однаковий для всіх (відкриття та функціонування іноземних представництв, які іменуються «іноземними офісами» або «домами»; організація торговельних місій для місцевого бізнесу; підписання угоди і договорів; підтримка двосторонніх відносини з державами та іншими місцевими урядами, тощо). Але відмінності між пара- дипломатіями цих країн теж очевидні. Комерційна парадипломатія США є федеральною: активність муніципалітетів країни у сприянні експорту та залученні ПІІ є незначною. Теж саме можна сказати і про Францію, де регіони грають основну роль у зовнішньоекономічній діяльності, тому комерційна парадипломатія тут регіональна (зважаючи на унітарність держави). Натомість, Бразилія успішно практикує муніципальну парадипломатію, а Китай - комбіновану, адже там розвиваються обидва рівні парадипломатії.

Виходячи з рівня наявної централізації, механізм координації процесів парадипломатії в Китаї за всіма ознаками відповідає моделі домінування національного уряду. Останній в будь-який час може прийняти рішення про позбавлення провінції окремих повноважень. Тому попри активізацію парадипломатії, економічно розвинені провінції Китаю мають обмежену міжнародну присутність порівняно з регіонами розвинених країн. Бразильська координація відносин з владами різних рівнів разом з французькою тяжіє до моделі лідирування національного уряду, а невиразна практика взаємодії між центром та штатами в США лише підтверджує її відповідність дуалістичній моделі. Важко оцінити ефективність тієї чи іншої моделі взаємовідносин між центром та регіонами, зважаючи, що це лише організаційно оформлена відповідь окремої дипломатичної системи на зростаючу складність та багатовимірність міжнародних відносин. Подальша активізація місцевих влад у зовнішніх відносинах означатиме для центрального уряду необхідність пошуку надійних каналів та ефективних форм комунікацій для встановлення діалогу між центральними та місцевими органами влади щодо гармонізації та координації дій на глобальній арені.

Література

Soldatos, P. An Explanatory Framework for the Study of Federated States as Foreign policy Actors in Michelmann, H. J. and P. Soldatos (eds), Federalism and International Relations: The Role of Subnational Units, Oxford: Clarendon Press, 1990.

Cornago, N. Diplomacy and Paradiplomacy in the Redefinition of International Security: Dimensions of Conflict and Co-operation in Aldecoa, F. and M. Keating (eds), Paradiplomacy in Action: The Foreign Relations of Subnational Governments, London: Frank Cass Publishers, 1999. pp. 40-57.

Duchacek, I. Perforated Sovereignties: Toward a Typology of New Actors in International Relations in Michelmann, H. J. and P. Soldatos (eds), Federalism and International Relations: The Role of Subnational Units, Oxford: Clarendon Press, 1990.

Duran, M. Mediterranean Paradiplomacies: The Dynamics of Diplomatic Reterritorialization. Leiden: BRILL; 2015.

Kinkaid J. Comparative Observations on the International Activities of Constituent Governments in Requejo, F. (ed) Foreign policy of constituents units at the beginning of 21st century Foreign policy of constituents units at the beginning of 21 st century. 1st ed, Barcelona: Institut d'Estudis Autonomics, 2010.

Beyond Borders: State International Trade Offices. The Council of State Governments [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.csg.org/pubs/capitolideas/2015_nov_dec/beyond_borders.aspx.

Fry, E. The United States of America in Michelmann, H. (ed) Foreign Relations in Federal Countries. Montreal: McGill-Queen's University Press, 2009. pp. 296-323.

OECD Territorial Reviews: Guangdong, China. OECD. 2010. [Електронний ресурс] Режим доступу: http:// www.keepeek.com/Digital-Asset-Management/oecd/urban-rural-and-regional-development/oecd-territorial-reviews- guangdong-china-2010_9789264090088-en#page1.

Zhimin, C. Coastal provinces and China's foreign policy-making in Hao, Y and l. Su (eds) China's Foreign PolicyMaking: Societal Force and Chinese American Policy. Ashgate, 2005. pp.187-208.

Cabirol, M. Fabius veut «une diplomatie йconomique» forte. La Tribune. 19-07-2012 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.latribune.fr/actualites/economie/france/20120718trib000709730/fabius-veut-une-diplomatie- economique-forte.html.

Chanteloup, A.-L. Des «ambassadeurs en rйgion» pour renforcer la diplomatie йconomique. AllGov France. 26-02-2013 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.allgov.com/fr/infos/a-la-une/des--ambassadeurs-en- r%C3%A9gion--pour-renforcer-la-diplomatie-%C3%A9conomique-022613?news=847179.

«The Brazilian model: How Sao Paulo scores with paradiplomacy». Business Standard. 11-06-2014 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.business-standard.com/article/news-ians/the-brazilian-model-how-sao-paulo- scores-with-paradiplomacy-comment-114061100203_1.html.

Milani, C. and M. Ribeiro. International relations and the paradiplomacy of Brazilian cities: crafting the concept of local international management, BAR - Brazilian Administration Review, 8(1), 2011. pp. 21-36. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.scielo.br/scielo.php?script=sci_arttext&pid=S1807-76922011000100003.

Размещено на Allbest.ru