Як кримська криза лютого-березня 2014 р. вплинула на європейську та глобальну безпеку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Як кримська криза лютого-березня 2014 р. вплинула на європейську та глобальну безпеку

Млява реакція світової спільноти на агресію Росії проти Грузії у серпні 2008 р. зробила можливою агресію проти України в 2014 р. На жаль, сумний приклад Криму також не дуже змінив ситуацію з паралічем механізмів колективної безпеки в Європі. Лише 5 березня 2014 р. у Парижі відбулися переговори державного секретаря США Дж. Керрі, міністра закордонних справ Великої Британії В. Гейґа та виконуючого обов'язки міністра закордонних справ України А. Дещиці. Росію закликали підключитися до проведення консультацій щодо гарантування безпеки України. Сторони вирішили залучити міжнародних спостерігачів до моніторингу військової активності Росії. Однак російська сторона навіть інспекторів ОБСЄ не допустила на територію Криму. У результаті ця міжнародна організація втратила навіть символічний вплив на дії Росії щодо України.

Дії Росії стосовно України виявили недосконалість сучасної системи безпеки -- як в Європі, так і світі. Одна суверенна держава просто захопила частину іншої суверенної держави, і на це мляво відреагували всі інститути колективної безпеки. Якщо одна країна-гарант порушує суверенітет і територіальну цілісність України, а інші гаранти не здатні її захистити, то це становить загрозу не лише для нашої країни, а й для всієї міжнародної системи. Світова спільнота вкотре переконалася, що самі лише норми міжнародного права не можуть зупинити агресію. Механізм безпеки, на який покладалася Україна, зокрема. Будапештський меморандум, виявився цілковито недієвими. Невиконання Росією положень цього документа засвідчило: без сучасного озброєння, належного фінансування армії неможливо самостійно себе захистити в нинішньому складному світі.

Російське керівництво фактично офіційно кваліфікувало зміну влади в Києві як зазіхання на свою сферу інтересів. Причому радикальність реакції Кремля визначається прямою загрозою, яку демократичні зміни в Україні становлять для режиму «керованої демократії». Тому «аншлюс» Криму видається не просто запобіжною акцією російським західникам, а й спробою переключення уваги російських громадян з економічних негараздів на шовіністичні гасла «збирання російських земель». Тому-то емісари із Чечні наполегливо рекомендували кримським татарам «з'єднатися з російськими мусульманами» та не бойкотувати сумнозвісний «референдум». Більшість кримських татар не приховують, що не бачать себе у складі Російської Федерації, але цю думку, як і позицію українських патріотів у Криму, місцеві нелегітимні власті враховувати не збираються. Поки що до кінця не зрозуміло, чи очікувані переваги від повного контролю над Керченською протокою та усунення з процесу видобутку енергоносіїв на шельфі Кримського півострова українських та американських фірм видаються «Газпрому» достатньою компенсацією за економічну руйнацію української газотранспортної системи під впливом фактичного припинення постачання російського газу європейським споживачам.

Оскільки у кримському питанні В. Путін пішов ва-банк, він, здається, свідомо вирішив ризикнути та заплющити очі на можливі внутрішньополітичні ризики й загрози міжнародної ізоляції. Російське суспільство, попри потужну роботу державної пропагандистської машини, неоднозначно сприймає «кримський аншлюс». Прихильники російських ультранаціоналістів закидають В. Путіну відмову послідовно «захищати росіян у самій Росії». Це важливий сигнал, адже не варто забувати про низку недавніх міжнаціональних зіткнень у цій країні, які мали місце в багатьох населених пунктах -- від Кондапоги до московського району Бірюльово.

Насправді гіпотетичний «правовий спринт» у процедурі захоплення Криму неодмінно зіграє не на користь зміцнення фундаменту будівлі легітимності самої Російської Федерації. На поверхні знаходяться прогнозовані суперечності щодо додаткового субсидування півострова у ситуації, коли федеральної бюджетної допомоги потребують суб'єкти Російської Федерації, які належать до неї від часу прийняття Конституції 1993 р. Зокрема, у разі погіршення відносин між Росією та Європейським Союзом не можна виключати варіанту сепаратизму в Калінінградській області, де давно розглядають варіант створення Балтійської республіки.

Не менше ризиків небезпечна ситуація, яка складається навколо Криму, створює для Росії на міжнародній арені. Навіть союзники В. Путіна по Митному союзу -- білоруський президент О. Лукашенко і казахстанський очільник Н. Назарбаєв -- не демонстрували особливого захоплення перспективою російської анексії Криму. Адже наслідком цього стає ізоляція цих союзників Росії на Заході та додаткові ризики для суверенітету як Білорусі, так і Казахстану, а також невизначеність із Митним союзом.

Певні нюанси виявляються в позиції США та Євросоюзу щодо кримської проблеми. Звичайно, дипломати Вашинґтона і Брюсселя солідаризуються з українською позицією щодо незаконності «референдумного» вирішення кримського питання. Але в аспектах силового тиску виявляються різні погляду. Яскравий приклад тому -- Німеччина, яка не підтримує поки що ідеї згортання контактів із російським «Газпромом». Пропозиція США замінити російський газ на американський сланцевий не викликала особливого захоплення в Берліні, у чому побачили силовий перерозподіл частин газового ринку Євросоюзу. Неготовими відмовитися від російських олігархічних капіталів у Сіті виявилися й у Лондоні. Париж також не захотів закрити дорогий контракт на побудову для Росії сучасних вертольотоносців типу «Містраль».

Зрозуміло, що в умовах кризових тенденцій у зоні спільної європейської грошової одиниці провідні держави ЄС, хіба що за винятком Польщі, не готові приймати рішення про економічні санкції проти Росії, позаяк вони з незворотністю бумерангу вдарять по економіці самого Євросоюзу. Натомість такий сценарій подій створює кращі фінансово-політичні умови для США. У разі виникнення збройного конфлікту у центрі Європи, як це вже було 1999 р. в Косово, відтік капіталів з Європи буде спрямовано до США, які потребують додаткових коштів для розв'язання власних проблем бюджетного дефіциту.

За цих обставин найбільший військово-політичний тиск на Кремль здійснює Вашинґтон. Частішими обіцяють стати навчання сил НАТО у Чорному морі та сухопутні -- на території Польщі й країн Балтії. Посилення військової напруги викликає занепокоєння. Адже гра зі зброєю, як показав досвід початку Першої світової війни та розвиток подій під час радянсько-американської Карибської кризи 1962 р., не здатна замінити дипломатичних зусиль. Без останніх дедалі вірогіднішим виглядає початок нової «холодної війни» між Росією і Заходом через Україну. Навряд чи така ціна влаштовує народи всіх держав. Історія людства не знає такої війни, яка не була б надзвичайно популярною в день її початку. Інша справа, що завершення війни знову вимагає дипломатичних зусиль. Тож чи не краще застосовувати їх ще до того, як за справу візьмуться військові, а мирні часи знову стануть міжвоєнним періодом?

ООН також уже звично продемонструвала нездатність виступати реальним гарантом миру і безпеки у світі. Досі Росія не розглядалася як потенційний ворог у стратегічних військово-політичних документах нашої країни. Проголосивши за часів В. Януковича позаблоковий статус, Україна, не бажаючи того, потрапила в геополітичну пастку, опинившись у «сірій зоні» між двома військово-політичними угрупованнями: НАТО та Організацією договору колективної безпеки на чолі з РФ. Кримська криза знову актуалізувала питання підготовки України до членства в НАТО. Адже це -- дієві гарантії безпеки, крок до членства в ЄС, гарантії безпеки іноземних інвестицій, але, з іншого боку -- це й внутрішньополітичні ризики в південно- східних регіонах, великі витрати на оборону та модернізацію збройних сил України, подальше конфронтаційне загострення відносин із Росією.

10 березня 2014 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, в якій закликала підписантів Будапештського меморандуму 1994 р. та інші європейські держави розглянути можливість реальних угод, що гарантували б незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Утім, це знову -- лише «паперові» гарантії безпеки, які мало чого варті без реальних дій у військово-політичній та дипломатичній сферах.

Якою є позиція міжнародного співтовариства щодо анексії Криму Російською Федерацією?

Так само, як косовський прецедент лютого 2008 р., кримський фактично розколов світову спільноту за різними оцінками факту анексії півострова. Причому діаметральні позиції з цього приводу проявилися навіть в одних і тих самих країнах.

Цинічні реалісти американської геополітики з консервативного істеблішменту закликали «поважати» російські національні інтереси, доки вони не конфліктують з аналогічними американськими. У Чорноморському регіоні США не мали достатніх військових сил для протидії Росії. Непросте й становище президента США Б. Обами, якому потрібно займати «яструбину позицію» щодо Росії, аби зберегти для демократів шанси на виборах до конгресу, які мають відбутися в листопаді 2014 р., адже республіканці систематично критикують його за безнадійне «перезавантаження» відносин із Росією, наслідком чого стала агресивна політика Кремля щодо сусідів. Соціологічні опитування громадської думки у США регулярно фіксують вкрай негативне ставлення американців до Росії. Дзеркальним є й ставлення росіян до США.

Своєю чергою російські засоби масової інформації у кращих радянських традиціях намагаються посіяти розбрат між Євросоюзом і США. Зокрема зазначається, що «підступні» Сполучені Штати економічно зацікавлені у відокремленні Євросоюзу від російських ресурсів і ринку збуту, аби послабити європейських економічних конкурентів Америки. Зрештою 17 березня 2014 р. міністри закордонних справ країн Євросоюзу погодили перелік санкцій, які збираються застосувати щодо Росії. Насамперед скасовано підготовку до саміту «великої вісімки», який у червні поточного року планувався у Сочі. Натомість 4-5 червня 2014 р. у Брюсселі заплановано саміт «великої сімки».

Також призупинено процес підготовки до лібералізації візового режиму Росії із шенґенським простором. Крім того, на невизначений час відкладено процес залучення цієї країни до Організації економічного співробітництва і розвитку, в якій представлено тридцять найбільш розвинених економік світу. Утім, найскладніше Євросоюзу визначитися з економічними складовими санкцій. Яскравий приклад у цьому сенсі становить Німеччина. Бундесканцлер А. Меркель упродовж лютого -- березня 2014 р. більше десяти разів спілкувалася телефоном із президентом Росії В. Путіним. Вона навіть висловлювала сумніви щодо здатності останнього до раціонального розуміння ситуації. Утім, обережно ставитися до економічних санкцій проти Росії закликали А. Меркель німецькі бізнесові кола, нагадавши не лише про майже 30 млрд євро німецько-російського товарообігу, а й про 300 тис. робочих місць у Німеччині, які зберігаються завдяки економічній співпраці з Росією. Ці аргументи, звичайно, розуміють і у Сполучених Штатах Америки. Бізнес- кола цієї країни також стурбовані можливими фінансовими збитками в разі виштовхування західного капіталу з російського сектору видобування корисних копалин.

Однак прихильники ідеї запровадження жорстких економічних санкцій щодо Росії небезпідставно вважають, що це може допомогти «переконати» більшість російських громадян у безглуздості та економічній збитковості імперського курсу. Адже кримська кориза теоретично може посприяти намірам російських силовиків «закрутити гайки» державного механізму та ізолювати правлячу еліту від впливу зовнішніх центрів прийняття рішень. Інша справа, як довго найбагатші росіяни, чиї капітали перебувають у країнах Європи та в офшорах, негласно контрольованих США, демонструватимуть готовність із власних коштів оплачувати зовнішньополітичні плани президента В. Путіна. Не менш риторично виглядає питання швидкості реакції російської ліберальної громадськості на анексію півострова. Донедавна вважалося, що антиімперіалізм російської демократичної громадськості закінчується там, де починається українське питання. Утім, антивоєнні акції, які час від часу відбуваються навіть у Москві, свідчать, що, говорячи термінологію сумнозвісного закону «про іноземних агентів», «п'ята колона» накопичує інформаційні та матеріальні ресурси, аби виступити проти президента В. Путіна. Причому ефективність таких гіпотетичних виступів буде тим вищою, чим гіршим ставатиме економічне становище самої Росії та її громадян.

Насправді цілком прогнозований результат кримського «референдуму» став лише початком тривалої дипломатичної боротьби навколо статусу півострова. Звичайно, у терміновому порядку Кремль здійснив формальні правові процедури з анексії Криму, заплющивши очі на нелегітимність таких рішень. Але ціна подібного кроку надто висока. Причому не лише тому, що енергетичне і водне постачання Криму залежить від доброї волі України, а й тому, що піратське поводження з українською державною власністю на півострові створює прецедент для аналогічних дій щодо російської власності не лише на території материкової України, а й по всьому світу. Цей фактор може стати тим мотивом, який поверне російську сторону до прямих переговорів із новою владою в Києві.

Не менш потужним аргументом на користь такого розвитку подій стала позиція Євросоюзу, який 21 березня 2014 р. на засіданні Європейської Ради підписав політичну частину угоди про асоціацію з Україною. Відкритим залишається питання офіційного закріплення перспективи вступу нашої країни до Євросоюзу. Але набагато важливіше, що торговельно-економічні зобов'язання про створення зони вільної торгівлі Євросоюз бере на себе в односторонньому порядку, створюючи таким чином переваги для товарів українського виробництва. В умовах свідомої конфронтації з Україною нічого подібного Росія запропонувати не у змозі. Тому її спроби силовими засобами змінити на свою користь розстановку внутрішньополітичних сил в Україні тривають. Чітке розуміння цього вимагає справжньої національної консолідації усіх громадян нашої країни.

Водночас варто звернути увагу, що в умовах кримської кризи Захід демонстрував певне безсилля перед фактом краху Біловезьких угод 1991 р. Росія нагадувала, що відокремлення Косово від Сербії у 2008 р., так само, як і відділення Криму, не відповідало національній Конституції. Росія наголошувала під час візиту прем'єр-міністра України А. Яценюка до США, що допомога урядам, які прийшли до влади «внаслідок перевороту» суперечить законодавству самих США. У відповідь патріарх американської геополітич- ної думки З. Бжезинський був відвертим і сподівався, що криза у Криму назавжди посварить Україну і Росію. Польський прем'єр-міністр Д. Туск обіцяв відразу після кримського «референдуму», із 17 березня, санкції ЄС проти Росії. Захід шукав варіанти покарання «Газпрому». Державний секретар США Дж. Керрі погрожував Росії санкціями, якщо вона не визнає нову владу в Києві. Президент Литви Д. Ґрібаускайте зазначила, що Росія стає загрозою для всієї Європи. 13 березня 2014 р. бундесканцлер А. Меркель, виступаючи в бундестаґу, пригрозила Росії санкціями, але заперечила війну за Крим. Зважаючи на такі настрої, «Газпром» навіть запропонував Заходу покрити українські борги за газ. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила звернення до Організації Об'єднаних Націй, в якому зазначалося, що «згідно з визнаним Статутом ООН (ст. 51) правом на самооборону Україна залишає за собою право звернутися до держав та регіональних систем колективної безпеки за допомогу щодо відновлення її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності».

14 березня 2014 р. у ході шестигодинної бесіди в американському посольстві в Лондоні державний секретар США Дж. Керрі та міністр закордонних справ Росії С. Лавров ні про що так і не домовилися. Російська сторона називала кримську проблему ще більш особливою, аніж косовську. Зрештою, 16 березня 2014 р. у Криму відбувся «референдум» про перехід до складу Росії. Виконувач обов'язків президента України О. Турчинов слушно зауважив, що «Росія не дала жодного сигналу щодо можливості мирного вирішення конфлікту. Не маючи жодного мотиву, російська влада не припиняє розгортання агресії в Криму та не прибирає свої війська зі східного кордону України».

17 березня 2014 р. на фоні оголошення мобілізації військовозобов'язаних з Москви було відкликано посла України В. Єльченка. В. Путін визнав «незалежність» Криму, де було відразу націоналізовано українську державну власність. У відповідь виконувач обов'язків міністра закордонних справ України А. Дещиця запевнив, що Україна готова до війни.

Своєю чергу МЗС Росії запропонувало Україні визнати результат «референдуму» у Криму, виконати угоду В. Януковича з опозицією від 21 лютого 2014 р., скликати конституційні збори з представників усіх регіонів, аби прийняти федеративну конституцію та забезпечити нейтральний статус країни і російську мову -- як другу державну. Німеччина також відкинула цей ультиматум. Натомість Китай максимально довго не визначався, як ставитися до російського аншлюсу Криму, маючи на увазі власні проблеми з Тайванем, Тибетом і Сінцзяном.

Анексія Криму зафіксувала порушення всіх норм міжнародного права та зобов'язань Росії перед Україною й міжнародною спільнотою. Криза обіцяє бути тривалою. Геополітична конкуренція навколо визначення правового статусу півострова, дії Росії, яка кинула виклик євроатлантичному домінування в європейській системі безпеки, означають, що разом з анексією Криму померла ідея «Великої Європи» від Атлантики до Владивостока, постала натомість проблема практичної реалізації європейського та євроатлантичного вибору України.

Країни «великої сімки» повернулися до свого традиційного формату діяльності, відмовившись від практики проведення засідань «вісімки» за участю Росії. У разі, якщо остання продовжуватиме політику, спрямовану на розкол України, Німеччина погрожує ухвалити більш жорсткі санкції, попри їх можливі негативні наслідки для власної економіки. Ця країна є найбільшим російським торговим партнером в Європі, але щодо Росії вона вимушена діяти в руслі політики ЄС і НАТО. Ротшильди через німецьку банківську систему кредитують російську економіку, що суперечить інтересам еліти США та інших глобальних фінансових кланів.

Цікава позиція країн «великої двадцятки». Індія, яка відмовляє у референдумі щодо самовизначення населення спірного з Пакистаном штату Джам- му-і-Кашмір, «взяла до уваги» позицію Росії з кримського питання. Аналогічно вчинила Бразилія. Своєю чергою Китай, зважаючи на втрату Тайваню, а також сепаратистські настрої у Сінцзян-Уйгурському автономному районі та в Тибеті, не схвалює порушення принципу територіальної цілісності. Утім Пекін дуже обережно розкритикував анексію Криму, відмовившись проводити аналогії між кримським і тайванським питаннями. Китай також заперечив наміри вирішити тайванську проблему силою. Варто наголосити, що ці заяви пролунали на фоні масових протестів тайванських студентів, які були невдоволені ратифікацією парламентом Тайваню договору про вільну торгівлю з материковим Китаєм. Попри це, Пекін явно намагається вирішувати проблему повернення Тайваню дипломатично-економічними засобами, як ФРН вирішувала проблему НДР.

Японія підтримала США, інші країни «великої сімки», Євросоюз щодо застосування санкцій проти Росії. Офіційний Токіо ухвалив рішення про надання Україні фінансової допомоги в розмірі 1,5 млрд доларів. Японська політична еліта задається риторичним питанням: якби референдум відбувся на «північних територіях», де за іронією долі майже 60% населення становлять вихідці з України, В. Путін так само б легко, як у Криму, визнав його результати? Японія декларувала наміри працювати з партнерами, «аби нерозумні амбіції Путіна не поставили під загрозу інші частини України».

Австралія, Канада різко засудили дії Росії щодо України. Особливо у цьому сенсі ризикує Канада, яка конфліктує з Росією за визначення статусу Арктики. Утім, справжнім символом міжнародної підтримки України може бути лише її реальний формат. Наприклад, списання якщо не всього (як це було з посткомуністичною Польщею), то принаймні більшої частини зовнішнього боргу нашої країни. Але за умов глобальної економічної кризи це поки що виглядає фантастикою.

Як формувалися позиції ООН, ОБСЄ, Європейського Союзу, Ради Європи, СНД, НАТО щодо кримської проблеми?

Міжнародні організації досить активно включилися в дипломатичні зусилля з метою залагодження конфліктності українсько-російських відносин. Інша справа, що практична віддача таких зусиль поки що мінімальна.

Організація Об'єднаних Націй, зважаючи на роль Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН, виявилася паралізованою. Це підтвердили дебати навколо кримського питання на дев'яти екстрених засіданнях Радбезу, які відбувалися між 28 лютого та 15 березня 2014 р., коли Росія ветувала проект резолюції, запропонований українською стороною. 13 березня 2014 р. перед Радою Безпеки ООН виступив прем'єр-міністр України А.Яценюк, який засудив військову інтервенцію Росії у Криму. Після цього Національний комітет України у справах ЮНЕСКО звернувся з пропозицією про охорону об'єктів всесвітньої культурної спадщини на півострові. 20 березня 2014 р. на черговому засідання Ради Безпеки ООН щодо Криму представник генсека ООН із прав людини І. Шимунович закликав до міжнародного розслідування стрілянини 20 лютого на Майдані з боку невідомих снайперів. 21 березня 2014 р. з Москви до Києва з посередницькою місією прибув Генеральний секретар ООН Пан Ґі Мун. Війни у Криму вдалося уникнути.

27 березня 2014 р. на спеціальному засіданні Генеральної Асамблеї ООН агресію Росії у Криму засудили 100 країн, натомість підтримали 11 (Росія, Білорусь, Зімбабве, Венесуела, Сирія, Болівія, Вірменія, КНДР, Куба, Нікара- ґуа, Судан), крім того, 58 держав утрималися, включно з Китаєм. Наприклад, Зімбабве голосувало проти української резолюції, адже свого часу українська делегація підтримала санкції проти цієї країни за порушення прав людини. Аналогічною була позиція Куби, за скасування американських санкцій проти якої на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН Україна останнім часом не голосувала. Зрештою, рішення ГА ООН має суто політичне значення і не є обов'язковим до виконання для російської сторони.

Кримська криза негативно позначилася на дієвості зусиль Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Формально вона створила спеціальну місію, яка займається моніторингом кризового стану українсько- російських відносин. Однак консенсусний механізм прийняття рішень в ОБСЄ, зважаючи на, зрозуміло, негативістську позицію Росії, буде паралізовано. Єдиним позитивом у разі конструктивного рішення про реформування ОБСЄ можна вважати гіпотетичний перегляд процедури прийняття рішень під тиском українського фактору.

Європейський Союз у відповідь на анексію Криму заморозив низку проектів. Але масштабних санкцій проти Росії не ввів. Євросоюз вважав, що політичні вимоги мають бути розглянуті в ненасильницький спосіб, за допомогою прямих українсько-російських переговорів. 13 березня 2014 р. на саміті ЄС було ухвалено рішення про виділення Україні 11 млрд євро кредитів для надання поштовху політичним і економічним реформам, які мають перетворити нашу країну на сильну, незалежну, сучасну державу. Виконавчий орган ЄС -- Європейська Комісія -- створила групу підтримки України, яка допомагатиме проводити реформи. Адміністративно зазначену групу включено до Генерального директорату Європейської Комісії з питань розвитку і співпраці. 21 березня у Брюсселі підписано політичну частину угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, натомість підписання економічної складової відкладене на осінь 2014 р.

Рада Європи, яка вважається демократичним сумлінням Європи, закликала до українсько-російського діалогу. Але вона виявилася нездатна захищати права України, замість цього висловлюючи лише занепокоєння, рекомендації і заяви. Зрештою 10 квітня 2014 р. позбавлення Росії права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи спричинило до постановки питання про самоусунення Росії з Ради Європи. Резолюція №13482 Парламентської асамблеї Ради Європи констатувала: «Враховуючи той факт, що ані питання відокремлення, ані питання інтеграції з Російською Федерацією не домінували в політичному порядку денному населення Криму до російської військової інтервенції, Асамблея вважає, що рух до відокремлення та інтеграції з Російською Федерацією було ініційовано і спровоковано російською владою під прикриттям військової інтервенції». ПАРЄ підкреслила: жоден з аргументів, які використала Росія, не може виправдати її дії в Криму. Положення згаданої резолюції констатували нелегітимність проведення так званого «референдуму» на півострові 16 березня 2014 р., відтак подальша незаконна анексія Криму не має жодної правочинності.

Співдружність Незалежних Держав (СНД), як у випадку інших територіальних конфліктів на пострадянському просторі, офіційно ніяк не відреагу- вала на анексію Криму, зокрема проігнорувала звернення Верховної Ради України до виконавчого секретаря СНД С. Лебедєва про скликання екстреного засідання Ради міністрів іноземних справ у Києві від 2 березня 2014 р. Це засвідчило, що попри призупинення контактів Україна з цією організацією, СНД збережеться доти, доки це потрібно геополітичним інтересам Росії.

Північноатлантичний альянс (НАТО) призупинив співпрацю з Росією та активізував співробітництво з Україною. НАТО сприйняло дії Росії у Криму як акт агресії. Американські консерватори вимагали від президента США Б. Обами жорсткішого підходу до Росії. Він має це враховувати, зважаючи на проміжні вибори конгресу і сенату в листопаді 2014 р. та наближення президентських перегонів 2015 р.

Отже, за цілком зрозумілим винятком СНД, інші міжнародні організації не прийняли факт анексії Криму Росією і підтримали територіальну цілісність України. Звичайно, кожна з організацій у цьому контексті діяла, виходячи з положень власних статутних документів та інтересів своїх держав-членів. Російська дипломатія сподівається з часом вийти з дипломатичної ізоляції, в яку її загнала анексія Криму.

Який міжнародно-правовий потенціал має Україна для боротьби за повернення контролю над Кримом?

Принципи міжнародного права формуються у процесі функціонування міжнародних відносин та договірним шляхом. Усі вони взаємопов'язані й закріплені Гельсинським заключним актом від 1 серпня 1975 р. Серед найважливіших принципів міжнародного права, які порушила Росія, анексувавши Крим, назвемо принцип суверенної рівності держав (кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників міжнародних відносин), принцип незастосування сили і погрози силою (пункт 4 статті 2 Статуту ООН), принцип непорушності державних кордонів і відмови від територіальних претензій, принцип мирного розв'язання міждержавних конфліктів (пункт 3 статті 2 Статуту ООН), принцип невтручання у внутрішні справи, принцип загальної поваги до прав людини, принцип співробітництва, принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань тощо. Утім, загальна вада міжнародно-правової боротьби за захист національних інтересів -- традиційно відсутність дієвих механізмів виконання відповідних рішень, якщо вони не на користь сильнішої держави, яка є відповідачем у суді.

Загальновизнаним фактом, якщо, звісно, не йдеться про МЗС Російської Федерації, є те, що Росія порушила не лише Будапештський меморандум 1994 р., а й низку інших російсько-українських двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, навіть Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. і Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав -- учасниць СНД 1994 р. Однак Будапештський меморандум не передбачав ситуації, коли загрозу Україні становитиме одна з країн-гарантів. На жаль, Україна не спромоглася добитися трансформації цього безпрецедентного в історії, унікального як із погляду міжнародного, так і внутрішнього права держав політичного документа в міжнародно- правовий акт, що має юридично зобов'язуючу силу.

«Найнебезпечніше для дипломата, -- слушно вважав німецький канцлер Отто фон Бісмарк, -- це мати ілюзії». Україна з квітні 2014 р. готує позови до міжнародних судів через анексію Криму Росією. Розглядає питання позовів у Міжнародний арбітражний суд Стокгольма стосовно власності, яку Росія захопила в Криму. Україна також збирається позиватися у Міжнародний суд ООН щодо порушення угод, підписаних між двома державами, а також міжнародних угод, стороною яких була Росія. Санкції мають стосуватися широких економічних інтересів, викликати невдоволення критичної маси населення, одурманення імперською пропагандою.

У питанні федералізації України Захід не готовий поступатися Росії. Відкритим залишається питання правової класифікації анексії Криму міжнародною спільнотою. Зокрема не визнано анексію за окупацію, яка не може вести до поширення суверенітету держави-окупанта на зайняту її військами територію іншої держави.

Ще І. Кант попереджав, що «війна створює більше ворогів, ніж їх знищує». Поняття «міжнародний конфлікт» використовують для визначення розбіжностей між державами, які можуть поставити під загрозу міжнародний мир і безпеку. Загальною ознакою конфлікту є зіткнення інтересів держав. Особливе місце серед міжнародних суперечностей посідають територіальні спори, які часто супроводжуються війнами. На Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 рр. було ухвалено Конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечностей, яка інституціоналізувала практику посередництва, міжнародних третейських судів і слідчих комісій. Двосторонні переговори -- найбільш ефективний спосіб мирного розв'язання суперечностей. Коли прямі перемовини неможливі, конфліктуючі сторони за взаємною згодою вдаються до посередництва місій добрих послуг. Міжнародне право виокремлює з процедури арбітражу конфлікти, які стосуються життєвих інтересів, незалежності або честі сторін.

8 лютого 1991 р. було схвалено документ, що має назву «Принципи врегулювання суперечок НБСЄ». Статут ООН передбачає можливість створення регіональних систем підтримання миру як частини загальної глобальної системи безпеки. Однак міжнародний контроль за здійсненням договірних зобов'язань Росії виявився недієвим. Якщо виходити з концепції аналогічних рішень судових інстанцій, то відхилення позову Сербії щодо проголошення незалежності Косово (2012) можна вважати неприємним сигналом для України у справі застосування міжнародно-правових засобів для повернення контролю над Кримом.

Степан Віднянський, Андрій Мартинов

міжнародний безпека росія україна

Додатки

Додаток 1

Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 1237-УН від 06.05.2014)

Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

{Гаазькі конвенції 1907 року -- 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7}

Основою гуманітарної, соціальної та економічної політики держави Україна стосовно населення тимчасово окупованої території України є захист і повноцінна реалізація національно-культурних, соціальних та політичних прав громадян України, у тому числі корінних народів та національних меншин.

Стаття 1. Правовий статус тимчасово окупованої території України

1. Тимчасово окупована територія України (далі -- тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Стаття 2. Мета Закону

1. Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Стаття 3. Тимчасово окупована територія

1. Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Стаття 4. Правовий режим тимчасово окупованої території

1. На тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

2. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

3. Правовий режим тимчасово окупованої території може бути визначено, змінено чи скасовано виключно законами України.

Стаття 5. Захист прав і свобод людини і громадянина, культурної спадщини на тимчасово окупованій території

1. Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.

2. Україна зобов'язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні, інформаційні, культурні та інші зв'язки з громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території.

3. Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

4. Примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України.

5. Кабінет Міністрів України здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, за результатами якого оприлюднює та надає відповідну інформацію міжнародним організаціям у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина та вживає необхідних заходів.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює згідно із законом парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території.

6. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

7. Відповідальність за охорону культурної спадщини на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію, відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Стаття 6. Забезпечення права громадян, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, на отримання документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус

1. Оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, громадянам, які переселилися з тимчасово окупованої території, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, за місцем їх перебування.

2. Оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

3. Для внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування громадян, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, може використовуватися інформація з Державного реєстру виборців.

Стаття 7. Забезпечення реалізації прав громадян, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту

{Назва статті 7 в редакції Закону № 1237-УН від 06.05.2014}

1. Для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

2. Виплата пенсій громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території і не отримують пенсій та інших соціальних виплат від уповноважених органів Російської Федерації, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

3. Громадяни похилого віку, особи з інвалідністю, діти-інваліди та інші громадяни України, які перебувають у складних життєвих обставинах та проживають на тимчасово окупованій території, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України.

4. Бездомні особи, які перебувають на тимчасово окупованій території, мають право на соціальний захист відповідно до законодавства України.

5. Громадяни України, які звільнилися з роботи (припинили інший вид зайнятості) та переселилися з тимчасово окупованої території, за відсутності документів, що підтверджують факт звільнення (припинення зайнятості), періоди трудової діяльності та страхового стажу, реєструються як безробітні та отримують забезпечення та соціальні послуги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

6. Громадяни України, які переселилися з тимчасово окупованої території та не звільнилися з роботи (не припинили інший вид зайнятості), у разі неможливості продовження роботи (іншого виду зайнятості) на тимчасово окупованій території, для набуття статусу безробітного та отримання забезпечення та соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття можуть припинити трудові відносини або підтвердити факт припинення таких відносин (іншого виду зайнятості) у судовому порядку за місцем свого перебування. Припинення інших видів зайнятості, у тому числі самозайнятості та підприємницької діяльності, здійснюється за заявним принципом та спрощеною процедурою за місцем перебування особи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

7. Громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території та не мають документів, необхідних для надання статусу безробітного (паспорт громадянина України, реєстраційний номер облікової картки платника податків тощо), статус безробітного може надаватися за умови пред'явлення тимчасового посвідчення, що підтверджує особу громадянина України. До отримання документів та відомостей про періоди трудової діяльності, заробітну плату (дохід), страховий стаж допомога по безробіттю цим особам призначається у мінімальному розмірі, встановленому правлінням Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

8. Перереєстрація безробітних, які переселилися з тимчасово окупованої території, здійснюється державною службою зайнятості за місцем перебування особи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

9. Громадяни України, які переселилися з тимчасово окупованої території, мають право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг відповідно до законодавства за фактичним місцем проживання, перебування.

10. Громадяни України, які переселилися з тимчасово окупованої території, мають право на забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, на одержання реабілітаційних послуг відповідно до законодавства за фактичним місцем проживання, перебування в Україні.

11. Забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, надання реабілітаційних послуг здійснюється за наявності необхідних документів, що підтверджують право на ці послуги та засоби, а у разі їх відсутності -- за даними Централізованого банку даних з проблем інвалідності (для осіб, які звертаються повторно) та індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

12. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, мають право на продовження здобуття певного освітнього рівня на території інших регіонів України за рахунок коштів державного бюджету. Порядок фінансування навчання цієї категорії громадян встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Громадяни, визначені в абзаці першому цієї частини, беруть участь у конкурсному відборі вступників на навчання у державних і комунальних вищих навчальних закладах України у загальновстановленому порядку з наданням місць у гуртожитках на час навчання. Якщо за результатами конкурсного відбору зазначені вступники не потрапили до рейтингового списку вступників на місця державного замовлення, навчальний заклад збільшує кількість місць державного замовлення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України щодо фінансування додаткових місць державного замовлення громадян, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї.

{Статтю 7 доповнено частиною дванадцятою згідно із Законом № 1237- VII від 06.05.2014}

Стаття 8. Захист виборчих прав громадян України на тимчасово окупованій території

1. Під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій території не організовується і не проводиться.

2. Громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території, створюються умови для вільного волевиявлення під час виборів Президента України, народних депутатів України та всеукраїнського референдуму на іншій території України.

3. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, мають право реалізувати своє право голосу на таких виборах або всеукраїнському референдумі шляхом зміни місця голосування без зміни виборчої адреси згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про Державний реєстр виборців».

4. У разі дострокового припинення повноважень народного депутата України, обраного в одномандатному виборчому окрузі, утвореному в межах Автономної Республіки Крим чи міста Севастополя, проміжні вибори народного депутата України в цьому окрузі не проводяться.

5. На тимчасово окупованій території вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, місцевий референдум не проводяться.

6. Органи ведення Державного реєстру виборців, утворені на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, ведення Державного реєстру виборців не здійснюють. Порядок доступу до записів про виборців, виборча адреса яких відноситься до території, на яку поширюються повноваження цих органів ведення Державного реєстру виборців, а також актуалізації цих записів встановлюються Центральною виборчою комісією.

Стаття 9. Незаконні органи, їх посадові та службові особи

1. Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

2. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

3. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

4. Встановлення зв'язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.

Стаття 10. Порядок в'їзду осіб на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї

1. Громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в'їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в'їзду-виїзду за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

2. В'їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї допускаються лише за спеціальним дозволом через контрольні пункти в'їзду-виїзду.

Порядок в'їзду іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 11. Гарантування права власності та правовий режим майна на тимчасово окупованій території

1. На тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України.

2. За державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.

3. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

4. Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.

5. На тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог цього Закону, інших законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

6. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу, військове майно, майно державних органів, державних підприємств, установ та організацій, що знаходяться на тимчасово окупованій території і є власністю держави Україна, не можуть переходити у власність інших держав, юридичних або фізичних осіб в інший спосіб, ніж передбачений законами України.

Стаття 12. Заходи правового реагування на тимчасово окупованій території

1. У зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд:

цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, -- місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва;

адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, -- місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Київським апеляційним адміністративним судом;

цивільних справ, підсудних загальним апеляційним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, -- Апеляційним судом міста Києва;

адміністративних справ Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим -- Київським окружним адміністративним судом, адміністративних справ Окружного адміністративного суду міста Севастополя -- Окружним адміністративним судом міста Києва; Севастопольського апеляційного адміністративного суду -- Київським апеляційним адміністративним судом;