Пошуки нових зовнішньополітичних пріоритетів Росії в 1991-1995 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОШУКИ НОВИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ РОСІЇ В 1991-1995 рр

О.Б. Потапова

Розпад СРСР став ключовою подією кінця ХХ ст. Росія як його спадкоємиця відчувала не тільки моральне пригнічення, через втрату статусу наддержави, а й здійснювала рішучі кроки, спрямовані на відновлення свого світового впливу. В перші роки незалежного розвитку вона здобула шанс інтегруватися у міжнародне співтовариство, як це змогли зробити колишні країни соцтабору. Однак невизначеність Росії не дозволяла їй сформулювати свої національні інтереси та пріоритети зовнішньої політики, за умов обмеженості ресурсів та засобів їх реалізації на міжнародній арені. Найскладнішим у цих умовах було формулювання оптимальної зовнішньополітичної стратегії.

За російським законодавством, зовнішню політику держави визначав президент, але на етапі становлення самостійного розвитку країни важливу роль відіграв і міністр закордонних справ Росії А. Козирєв. Його дії у формуванні зовнішньополітичної стратегії зумовили, в основному, нищівну критику з боку російського політикуму. Втім, сьогодні настав час більш ґрунтовно дослідити кроки Міністерства зовнішніх справ (далі - МЗС) Росії у становленні зовнішньополітичної стратегії країни, що й зумовлює актуальність цього дослідження, метою якого є аналіз спроб реалізації прозахідних ідей у зовнішній політиці Росії впродовж 1990-1995 рр.

Дискусії щодо оцінки змісту зовнішньополітичної стратегії Росії розпочалися з моменту здобуття останньою незалежності. Опрацювавши історіографію проблеми початкового етапу незалежного розвитку, можна стверджувати, що перші роки діяльності МЗС РФ, на чолі з А. Козирєвим, викликали неоднозначну реакцію. Окремі автори висловлювали ідеї, співзвучні діям самого А. Козирєва [1], інші - критикували за прозахідний зовнішньополітичний курс, який тільки принижував Росію [2; 3]. Для того, щоб з'ясувати витоки її нового зовнішньополітичного курсу, необхідно звернутися до історичних подій часів «перебудови».

Політику радянського керівництва кінця 1980-х рр. став визначати загальнолюдський вимір. При цьому варто пам'ятати, що мова ведеться про державу, зовнішньополітична концепція якої десятиліттями визнавала як пріоритетні начала, що розділяли народи і держави, в залежності від їх соціального вибору. Тому радянській дипломатії було необхідно довести свою прихильність сприйняттю переваг загальнолюдських цінностей конкретною дією, суть якої полягала в ініціюванні припинення «холодної війни». Застосовані заходи принесли свої результати, коли після кількох років коливання, США та їх союзники розпочали пошук конструктивних рішень проблем, які накопичилися за післявоєнні роки у сфері взаємовідносин Схід-Захід [4, 48].

Політична система Росії кінця 80-х років ХХ ст. характеризувалась науковцями як посттоталітарна та містила в собі багато елементів своєї попередниці. Це накладало відбиток на суть міжнародної політики, але нові підходи в оцінці міжнародної ситуації допомогли М. Горбачову, який раніше за всіх усвідомив поразку СРСР у «холодній війні», здійснити початок інтеграції Союзу у світове співтовариство [5, 158]. Механізм оновлення політичного мислення був запущений і в радянському суспільстві.

Під впливом процесу «перебудови», налагодженні діалогу із західними країнами і США, радянська еліта розмірковувала про новий світовий порядок, про місце СРСР у світі. Суперечки про конкретний шлях модернізації Радянського Союзу зводилися до протиставлення курсів на вестернізацію і самобутній розвиток. Ідеї західництва наприкінці ХХ ст. передбачали не стільки просте запозичення певної системи розвитку, скільки опанування загальними цивілізаційними цінностями як засобом досягнення поставлених цілей. Серед них були названі ринкові відносини, парламентська демократія, правова держава, свобода особистості, духовний плюралізм, релігія [6, 189-191].

Головним гаслом перетворень став пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей над класовими, необхідність деідеологізації міждержавних відносин. Для підсилення процесів демократизації у суспільстві запроваджується політика гласності. На хвилі поляризації сил на політичну арену виходить Б. Єльцин і прихильники радикальної лібералізації суспільного життя. Всупереч бажанням консервативної більшості, він здобуває серед пересічного населення країни шалену підтримку, проголосивши боротьбу з привілеями партноменклату- ри, з бюрократизмом партійного і державного апарату. Суспільство реагує на боротьбу серед верхівки багатотисячними мітингами під демократичними гаслами, що спонукає лідера СРСР до рішучих кроків у реформуванні політичної системи. Втім, не скасувавши монополію КПРС на владу, М. Горбачов тим самим втратив контроль над розгортанням політичних процесів у суспільстві. Неочікуваним наслідком бурхливих суспільно-політичних подій у російському суспільстві стало прийняття 12 червня 1990 р. Декларації про державний суверенітет Російської Федерації. Долю СРСР було визначено, адже він міг існувати доти, доки Росія виступала як об'єднуюча ланка.

Розпад СРСР докорінним чином змінив співвідношення сил у світі. Завершення «холодної війни» і припинення існування системи біполярності передбачали формування нового порядку у міжнародних відносинах і зміну принципів, за якими світове співтовариство мало будувати свою взаємодію. Суть цих принципів зводилась до встановлення партнерства і напра- цювання стратегії взаємного виграшу за цілим комплексу міжнародних проблем. Втілення зазначених принципів у життя Росії гостро вимагало проведення кардинальних реформ і встановлення пріоритетів державного розвитку, чого на той час не відбулося. На думку міністра зовнішніх справ РФ А. Козирєва (19901996), концептуальне завдання країни полягало в тому, щоб витягти себе самотужки. Налагодження всебічного співробітництва зі США було, за словами міністра, необхідною умовою для того, щоб Росія могла самостійно включитися в азіатсько-тихоокеанське, європейське, світове співтовариства як партнер, балансир, конкурент [7, 6]. За умов же відсутності скоординованих дій влади, Росія занурювалася в хаос. Звернення до політики партнерства із країнами Заходу, мало на меті стабілізувати життя всередині країни.

Риторика А. Козирєва щодо подальшої долі Росії як світової держави вказує на визначення магістрального шляху розвитку зовнішньої політики - глобалізацію. Беручи до уваги вже наявні досягнення у міждержавних відносинах, він зокрема зазначав, що «для демократичної Росії США й інші західні демократії - такі ж природні друзі і в перспективі союзники, як вони були ворогами для тоталітарного СРСР» [8]. Документом, який визначив взаємовідносини Росії і США у подальшому, стала Декларація президентів названих країн. В ній першим принципом відносин між країнами було те, що «Росія і Сполучені Штати не розглядають один одного в якості потенційних противників. Їх відносини характеризуються з цього часу дружбою і партнерством, заснованими на взаємній довірі, повазі і загальній прихильності демократії й економічній свободі» [9, 163164]. У цьому контексті МЗС Росії намагався сформулювати зовнішньополітичну стратегію країни. зовнішньополітичний гласність демократизація партнерський

Наприкінці 1992 р. відбулося кілька засідань Ради із зовнішньої політики, на чолі з А. Козирєвим, з обговорення документа про концепцію зовнішньополітичного курсу, що його сформулювало МЗС РФ. У зазначеному документі наголошувалось, крім пріоритетності відносин з країнами ближнього зарубіжжя, на стратегічному курсі на партнерські і союзницькі відносини, на основі прихильності загальним демократичним цінностям, з країнами Заходу [10, 18-20]. Згодом А. Козирєв чіткіше визначив свою позицію: «Партнерству немає альтернативи. Відмова від нього означала б, скоріше за все втрату, історичного шансу на вирішення подвійного завдання: формування відкритого світу демократичної російської держави і перетворення нестійкого постконфронтаційного світу у стабільний і демократичний» [8]. Саме такий зовнішньополітичний курс міг би сприяти, хоч і не напряму, розширенню зовнішніх джерел фінансування економіки, сформувати необхідні зовнішні умови для проведення кардинальної військової реформи, створення відносно невеликих, але боєздатних збройних сил, адекватних реальним загрозам національній безпеці. Між тим, спротив, з яким зіткнувся міністр А. Козирєв, за реалізації прозахідного курсу, показав зростання впливу опозиційних настроїв еліти, частина якої, здавалося, розділяла демократичні прагнення [11, 35].

Корені опозиційності частини російської еліти сягають часів радянського тоталітаризму, адже в СРСР не тільки політична, а й економічна влада зосереджувалась в руках держави. Тому бюрократичні еліти, які керували найважливішими відомствами держави і партійними організаціями республіканського масштабу та найбільшими територіальними організаціями КПРС, розпоряджалися великими державними ресурсами як власними. Знаходячись поза будь-яким контролем з боку суспільства, вони прагнули до задоволення свого матеріального зиску. Змусити їх функціонувати в інтересах всього суспільства можна було лише за допомогою апарату КПРС, який здійснював не тільки економічне керівництво, але й узгоджував інтереси державних і партійних структур [12, 22-28; 13, 92-99]. Запровадження елементів ринкових відносин загрожувало втратою колосальних прибутків для функціонерів. Тому вони спочатку критикували активну співпрацю із країнами Заходу та США, а потім вимагали відставки міністра закордонних справ А. Козирєва, який займався її реалізацією. Підтримка ж Б. Єльциним діяльності А. Козирєва спонукала останнього дотримуватися встановленого зовнішньополітичного курсу, незважаючи навіть на дії західних партнерів. Вони дедалі більше ігнорували інтереси Росії, продовжуючи тим самим нагадувати останній про поразку у «холодній війні».

Здобутком ліберально-демократичних перетворень у Росії можна вважати становлення суспільної думки, яка стала не менш чутливою до зовнішньополітичних проблем, ніж суспільна думка у країнах Заходу. Саме за настрої широкої спільноти і розгорталась боротьба між прихильниками демократичного й імперського вибору в РФ. У роботі «Стратегія партнерства» міністр зовнішніх справ наголошував, що у взаємовідносинах Кремля і Заходу має панувати політика рівноправності і взаємної вигоди, а також визнання статусу і значення Росії як великої світової держави: «Або російські демократи, за підтримки друзів і однодумців за кордоном, зможуть знайти правильні форми для реалізації цих вимог, або вони будуть зметені хвилею агресивного націоналізму, який спекулюватиме на потребі національного і державного самоствердження» [8]. Зрозуміло, А. Козирєв робив акцент на необхідності становлення нової політичної свідомості росіян і активній підтримці зовнішньополітичного курсу, адже саме його втілення дасть змогу оновити і внутрішнє життя в країні, додасть живильних імпульсів економічному оновленню, а найголовніше - допоможе подолати закостенілу опозицію.

Можливості Росії, порівняно з СРСР скоротилися й якщо його національний прибуток 1985 р. складав 57% від показника США, то в РФ він дорівнював лише 17,2% національного прибутку США [14, 137]. Разом з тим, ліберальні перетворення, що тривали в РФ протягом 1991-1992 рр., дали змогу російській дипломатії здобути в Раді Безпеки ООН місце, яке належало СРСР. У січні 1993 р. президенти РФ і США підписали надзвичайно важливий Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 2), який передбачав взаємне скорочення ядерного потенціалу [15]. Підписання договору викликало неоднозначну реакцію російського суспільства, оскільки значно більший ядерний запас СРСР підлягав знищенню.

Попри складнощі, що виникли у зв'язку із внутрішньополітичним курсом, російське керівництво намагалося інтегрувати країну в організації і структури, які до цього були суто західними. Розпочалася поетапна інтеграція Росії до «клубу» провідних індустріальних держав світу, хоча протягом 1992-1995 рр. президент Б. Єльцин був лише гостем на самітах лідерів «сімки» [16, 35,38]. Варто додати, що у квітні 1992 р. Росія вступила до, керованого США, Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду, демонструючи прагнення фінансово-економічної інтеграції з Заходом. Іноземні компанії були допущені до приватизаційних процесів у Росії, навіть у стратегічних галузях економіки. Співробітництво з ЄС було підтверджене низкою договорів, підписаних протягом 1993-1994 рр., зокрема уряд Росії приєднався до, запропонованої НАТО, програми «Партнерство заради миру». Росія по суті сама робила кроки назустріч країнам Заходу і приймала всі пропозиції, що надходили від останніх. Курс на партнерство викликав докори в надто великому оптимізмі, а А. Козирєв вважав, що в ньому було більше сили, ніж слабкості. Успіх зовнішньої політики залежав, на його думку, від здатності піднятися над вузькими проблемами, «заглянути за обрій заради великих стратегічних цілей [8].

Проте, реалізація пріоритетних напрямів зовнішньої політики Росії у 1991-1993 рр. не дала очікуваних результатів: її інтереси ігнорувалися, оскільки відбувалася протидія реінтеграційним процесам на пострадянському просторі, НАТО поступово просувалося до її кордонів, а економіка західних країн і США захищалися від російських товарів високими митами. Поступово зовнішньополітичні вектори змінилися. Суспільна думка все більше зосереджувалася на перевазі національних інтересів і їх відстоюванні. Каталізатором змін у зовнішньополітичному курсі РФ 19941995 рр. стала Балканська криза в Косово, для врегулювання якої у цьому ж році було створено Контактну Групу. Докладаючи зусиль у розв'язанні конфлікту, Росії вдалося зберегти баланс у відносинах із США та західними країнами, хоча динамічність відносин була втрачена, а самого А. Козирєва було знято з посади.

Отже, впродовж 1991-1995 рр. у Росії тривав процес становлення нового зовнішньополітичного курсу, концепція якого означала орієнтацію на західну модель розвитку, неконфронтаційні міжнародні відносини, й який був пов'язаний з ім'ям міністра закордонних справ А. Козирєва. Основний наголос він робив на партнерських стосунках із західними країнами, по- перше, для закріплення позицій Росії у пострадянській системі міжнародних відносин, по-друге, для проведення кардинальних реформ у російському суспільстві.

На жаль, відмова від цього зовнішньополітичного курсу призвела до поступового відродження ідей велико- державності, протиставлення Росії всьому цивілізованому світу, до політики гострої конфронтації з ним, яка несла та несе загрозу широкомасштабного військового конфлікту, якого вдалося уникнути в період тривалого існування блокової системи.

Література

1. Загорский А. и др. Россия в новом мире //Международная жизнь. -- 1992. -- № 5.

2. Нарочницкая Н.А. Внешняя политика России. Альтернативная концепция // Кентавр. -- 1993. -- № 4.

3. Плешаков К. Миссия России. Третья эпоха // Международная жизнь. -- 1993. -- № 1.

4. Загладин Н.В. Почему завершилась «холодная война»? // Кентавр. --1992. -- № 1--2.

5. Мировое развитие на рубеже веков: новейшие явления, тенденции, прогнозы // Кентавр. -- 1992. -- № 1--2.

6. Отунбаева Р. В преддверии нового миропорядка //Международная жизнь. -- 1991. -- № 3.

7. Министр иностранных дел России Андрей Козырев читателям «Международной жизни» // Международная жизнь. -- 1993. -- № 1.

8. Декларация президентов России и США // История Отечества в документах, 1917--1993 гг. -- Ч. 4 / Сост. А. Колосков, Е. Гевуркова, Г. Цветкова. -- М., 1995.

9. О сути концепции внешней политики России //Международная жизнь. -- 1993. -- № 1.

10. Рябов А.В. Корпоративизм и перспективы развития современной России // Кентавр. -- 1993. -- № 4.

11. Фадин А.В. Модернизация через катастрофу? // Кентавр. -- 1993. -- № 1.

12. Гареев М. Приоритеты государственных интересов Российской Федерации // Международная жизнь. -- 1993. -- № 5-6.

Анотація

Ключові слова: зовнішньополітичний курс, СРСР, США, Росія, А. Козирєв, світове співтовариство.

Размещено на Allbest.ru