Зарубіжний досвід державного регулювання інноваційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мукачівський держаний університет

на тему: Зарубіжний досвід державного регулювання інноваційної діяльності

Виконала:

Бошота Н.В.

У статті узагальнено й проаналізовано зарубіжний досвід державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності. Визначено особливості реалізації науково-технічної та інноваційної політики в різних країнах. Визначено напрями вдосконалення української економічної політики у сфері НДДКР з урахуванням зарубіжного досвіду. Фінансування інноваційного розвитку визначено як основну складову систему державної підтримки інноваційної діяльності.

Ключові слова: науково-технічна та інноваційна діяльність, інноваційний розвиток, національна інноваційна система, регіональні інноваційні проекти, стратегічні та середньострокові пріоритетні напрями.

Постановка проблеми. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку інновації довели, що лідерство на світових ринках мають країни, в економічному розвитку яких переважає інноваційна діяльність.

Використання досягнень науки в господарській діяльності завжди давало перевагу, відчуття стабільності і впевненості в майбутньому, як країні в цілому так і окремо взятим підприємствам.

Таким чином на державному рівні мають вирішуватися системні питання макроекономічного розвитку насамперед -- це дослідження теоретико-методологічних та практичних питань формування і реалізації інноваційної та інвестиційної політики, страхування її складових, що становлять важливу проблему в сучасній науці державного управління.

Аналіз останніх джерел і публікацій. Проблеми світового досвіду державного регулювання інноваційної діяльності досліджували такі вітчизняні фахівці, як З. Варналій, В. Грушко,

О. Дацій, А. Іващенко, Т. Єфименко, Т. Зато- нацька, І. Луніна, І. Лютий, О. Механік, А. Пересада, І. Прокопенко, Д. Серебрянський, А. Соко- ловська, В. Тропіна. На наш погляд, незважаючи на значне число наукових праць і публікацій у періодичних виданнях, низку ключових питань про роль держави в інноваційній діяльності розкрито не повною мірою. Додаткового аналізу і дослідження потребує питання вдосконалення механізмів державного регулювання інноваційної діяльності. Також недостатньо вивчені питання, пов'язані з аналізом чинників державного впливу на інноваційну діяльність.

Метою даної статті є узагальнити закордонний досвід державного регулювання інноваційної діяльності. Відповідно до мети в статті визначені такі завдання: узагальнити й проаналізувати зарубіжний досвід державного регулювання інноваційної діяльності; визначити особливості реалізації інноваційної політики в різних країнах; визначити напрями вдосконалення української економічної політики у сфері НДДКР з урахуванням зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу. В умовах сучасної конкуренції на наукомістких ринках виграють країни, регіони, підприємства, які не тільки володіють інноваційним потенціалом, а й грамотно його використовують, перетворюють результати НДДКР в конкурентоспроможну продукцію. Високотехнологічне виробництво все більшою мірою формується навколо так званих глобальних ланцюжків цінності, розвиток яких в останні два десятиліття помітно трансформує характер світової економіки. Однією з характерних рис останньої стає спеціалізація підприємств і галузей окремих країн на певних «звеньях» названих ланцюжків, іншими словами, їх входження в міжнаціональну індустріальну вертикальну Інтеграцію. Ланцюжка доданої вартості містять такі етапи, як проектна стадія, виробництво, маркетинг, збут і післяпродажне обслуговування. Раніше підприємства, держави намагалися вибудувати їх самостійно, на своїй території. Однак все частіше вони розпоються між різними компаніями, концентруються в окремих країнах і групах країн. У зв'язку з цим зростає частка товарів і послуг, що носять глобальний характер, а держави, стаючи учасниками вертикальної інтеграції, конкурують між собою не стільки за виробництво високотехнологічної продукції, скільки за найбільш вигідне місце в глобальних ланцюжках цінності [5]. Інноваційний сектор світової економіки стає за своїм змістом глобальним.

Найважливішою тенденцією останніх десятиліть став розвиток науково-технічного зв'язку між країнами і їх регіонами, спостерігається інтернаціоналізація досліджень, розробок і наукоємного виробництва. Реалізація великих науково-дослідних проектів через їхню складність, тривалість і високу вартість стає не завжди можливою в рамках однієї країни. Розширення міжнародної інтеграції і кооперації в цій області стає для багатьох промислово розвинених країн найважливішою стратегічною моделлю економічного зростання. У зв'язку з цим існує об'єктивна потреба в активній участі України в міжнародному науково-технічному співробітництві.

Здійснення інноваційної діяльності нерідко надає лише непрямий вплив на економічну ефективність окремої організації в короткостроковій і середньостроковій перспективі. Це в значній мірі зумовило той факт, що країни-лідери інноваційного розвитку акумулювали значний досвід державного регулювання інноваційної діяльності. Це відноситься як до розвинених, так і до нових індустріальних країн. Однак в контексті цієї роботи пріоритетним є дослідження тенденцій і зіставлення досвіду держав, що входять в технологічне ядро світового розвитку -- США, Японії, Європейського союзу (в останньому до даного типу держав в першу чергу відносяться Великобританія, Німеччина, Франція) [4]. Результатами інноваційної політики даних країн стає освоєння передових результатів НДДКР по всьому спектру промислових технологій.

Загальновідомо, що інноваційна модель розвитку потребує витрат на фінансування науки не менше 2% ВВП (в Україні цей показник складає 0,3%). Країни, які досягли високих темпів економічного зростання за рахунок інноваційного чинника, а це Японія, США, Німеччина, Франція, Великобританія, відповідають цій вимозі.

В працях низки західних економістів аналізуються можливості та проблеми перенесення досвіду провідних японських фірм на підприємства США та країн Західної Європи. При цьому розглядаються перш за все методи організації та управління виробництвом, що застосовуються на японських заводах-філіях в умовах цих країн. С. Бленкінсон та Н. Бернс досліджують різницю в стратегіях японських та британських фірм. М. Кенні та Р. Флорида вважають, що успішна діяльність японських підприємств в США дозволяє сподіватися на успішну адаптацію їх організаційно-управлінських методів до місцевих фірм.

Сильна конкуренція з боку японських та американських фірм змушує промислові підприємства Західної Європи активізувати свої зусилля в галузі координації та інтеграції НДДКР, проведення спільних інвестиційних проектів. Одну з таких широкомасштабних програм було спрямовано на прискорене впровадження технологічних нововведень у напівпровідниковій промисловості, досягнення більш високого рівня якості та конкурентноздатності продукції підприємств Західної Європи на світовому ринку. Програму було розраховано на 1990-1997рр., а загальний обсяг інвестицій, що було виділено на її реалізацію, склав 2,7 млрд. ф. ст. В здійсненні програми брали участь фірми: «Філілпс» (Нідерланди), «СГС-Томсон» (Франція, Італія); «Сіменс», «Бош» та «Електротех» (Німеччина); «Плєссі» (Велика Британія), а також датський науково-дослідний інститут [8].

У Великобританії регіони Східного Мідлену, Уельсу і Шотландії мають власну інноваційну стратегію й активно приймають участь в інноваційних програмах ЄС. Головне місце в цьому напрямку діяльності відводиться Мережі інноваційних регіонів (Forum of Innovation Regions) та локальної мережі центрів по розповсюдженню інновацій (Innovation Relay Centres -- IRC). Центри по розповсюдженню інновацій мають статус незалежних консультаційних організацій у сфері технологій та бізнесу, що отримують допомогу від Єврокомісії. Питанням розвитку державної інноваційної інфраструктури особливу увагу приділяють також в США, Японії, Китаї, Індії та Росії.

У розвитку інноваційних систем названих та інших країн можливо простежити тенденцію посилення прямого регулювання інноваційної діяльності (бюджетне фінансування, державне асигнування, адміністративні методи, правові методи). При цьому важливе завдання державного регулювання в країнах-лідерах інноваційного розвитку полягає в створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності. Можна виділити наступні основні заходи, що застосовуються в світі в рамках відповідної інноваційної політики: а) бюджетне фінансування інноваційних програм і проектів (частка держави в сукупних витратах на науку доходить до 50%); б) майнова підтримка інноваторів та інвесторів; в) податкові преференції, покликані сприяти підвищенню витрат на НДДКР і залученню до інноваційної діяльності як великих, так і малих та середніх підприємств; г) формування елементів інноваційної інфраструктури на національному та регіональному рівнях; д) регулювання внутрішньої зовнішньої інноваційної кооперації суб'єктів інноваційної діяльності і окремих секторів національної інноваційної системи [6].

В останні десятиліття високі позиції в рейтингах, покликаних дати оцінку розвитку інноваційної діяльності, міцно утримували США. У минулі двадцять років ступінь державного регулювання інноваційної діяльності значно зросла. Велика частина інновацій розробляється в рамках державно-приватного партнерства.

У науковій літературі виділяють ряд ключових напрямків інноваційної політики в США, що сприяють активізації інноваційної діяльності [1] (Табл. 1). державне регулювання інноваційна діяльність

Таблиця 1. Особливості інноваційної діяльності США, що сприяють її активізації

Дані тенденції державного регулювання створюють можливості залучення провідних фахівців, досягнення лідируючих позицій по великому спектрі наукових галузей. Таким чином, в інноваційної діяльності США роль державного регулювання значна, що виражається як в прямих, так і в непрямих заходи. На стику цих двох типів заходів велика увага приділяється розвитку державно-приватного партнерства, співпраці науково-дослідницьких організацій і бізнесу, а також міжнародного співробітництва в інноваційній діяльності.

Результати інноваційного розвитку Японії, безумовно, звертають на себе увагу дослідників. З 1990-х рр. в національній дослідницької системи Японії сталися істотні структурні зміни:

1. Зріс вплив державних органів, до компетенції яких відноситься питання інноваційної політики вищого рівня.

2. У середині 1990-х рр. було покладено початок твердженням розрахованих на п'ять років

планам розвитку науки і технологій як засобу мобілізації інноваційного потенціалу країни, що зробило помітний вплив на формування інноваційної політики.

3. У системі державного регулювання інноваційної діяльності зросла значимість питань стимулювання інноваційних процесів приватних підприємств. Поширення отримали ініціативи в галузі бюджетної і податкової політики, підтримки венчурного підприємництва, державних закупівель інноваційної продукції, правової сфери.

4. В інноваційній політиці отримала визнання система поглядів на розвиток інноваційної кооперації органів влади і управління, науки і бізнесу з метою підвищення результативності інноваційної діяльності. Тут необхідно зазначити, що схожі тенденції можливо простежити і на корпоративному рівні.

Необхідно відзначити, що перетворення інноваційної системи Японії є невід'ємною складовою її стратегії регіонального розвитку. Крім того, істотною в даному контексті є прогресуюча і порівняно але нова тенденція -- висновок міжнародних угод про науково-технічній співпраці на рівні регіонів.

Раніше держава також здійснювала заходи з розвитку міжнародної інноваційної кооперації, укладаючи відповідні угоди. Вивчення досвіду державного регулювання в Японії дозволяє сформувати ряд узагальнень і висновків, які можуть бути цікаві і корисними для України. Незважаючи на позиціонування ринкової конкуренції як базисного фактора активізації інноваційних процесів, в Японії визнається, що стимулювання інноваційної діяльності є найважливішим завданням держави. В Японії переважає інтеграційний процес, що дозволяє поєднувати освоєння зарубіжних і розвиток вітчизняних технологій за рахунок реалізації заходів прямого державного регулювання і особливо стимулювання інноваційної діяльності.

У інноваційній діяльності Японії спостерігається тенденція розвитку державно-приватного партнерства, міжнародного співробітництва, значущим проявом яких є інтенсифікація зусиль з розвитку міжнародної інноваційної кооперації, в тому числі на рівні регіонів.

У програмах стимулювання інноваційної діяльності країн Західної Європи питання розвитку міжнародного співробітництва відображаються понад два десятиліття. У масштабах ЄС провідні позиції в галузі розвитку співробітництва в інноваційній діяльності належать Великобританії, Німеччині, Франції, а також країнам Північної Європи. Ключові ініціативи програмних документів ЄС покликані сприяти втіленню результатів НДДКР в інноваційні продукцію і послуги з метою забезпечення конкурентоспроможності ЄС, що також мається на увазі збільшення фінансування НДДКР в Європі, посилення міжнародної інноваційної кооперації.

Можна відзначити, що значна кількість заходів передбачає об'єднання зусиль суб'єктів інноваційної діяльності, в т. ч. різних країн на базисі міжнародних проектів, що орієнтоване на досягнення найбільшої ефективності НДДКР.

В цілому для країн ЄС характерне трьохрівневе формування інноваційної політики, що включає в себе регіональний, національний і наднаціональний компоненти. Урядам країн належить пріоритет в області фундаментальних досліджень, підготовки кадрів, а регіони все більшою мірою проводять в життя політику поширення інновацій. Прикладом цього напряму розвитку регіональної складової інноваційної політики є широка участь окремих регіонів Великобританії в інноваційних програмах ЄС, а також розробка і реалізація регіональних стратегій інноваційного розвитку власних територій. Інноваційна кооперація дозволяє використовувати виробничі та фінансові ресурси, конкурентні переваги підприємств інших країн, сприяє збільшенню продуктивності праці та освоєння капіталомісткої продукції, дозволяючи реалізувати великі проекти, що вкрай складно без об'єднання зусиль.

Необхідно відзначити, що державне регулювання інноваційної сфери взаємопов'язане з інвестиційною політикою держави, яка фінансує фундаментальні наукові дослідження та високо ризиковані інноваційні проекти. Фінансування є основною складовою системи державної підтримки інноваційної діяльності. Кошти можуть бути надані великим, середнім і малим підприємствам на різних етапах інноваційної діяльності, особливо на перших етапах, що передбачається високою невизначеністю її результатів, складністю оцінки віддачі вкладення в інновації високою капіталомісткістю початкових етапів інноваційного процесу. Також держава здійснює заходи, що стосуються конкуренції підприємницького бізнесу, зайнятого інноваційною діяльністю, і спрямовані на подолання впливу олігопольних регулюючих сил у рамках самого ринку. Державне фінансування інноваційної сфери дозволяє здійснювати непідйомні навіть для дуже великого приватного бізнесу наукові дослідження, практична значущість яких може проявитися тільки в дуже віддаленій перспективі, розвивати принципово нові напрями науки і технологій. Завдяки державному фінансуванню виникли не тільки нові продукти і технології, а й цілі галузі економіки -- Інтернет, телекомунікації, біотехнології.

Висновки

Підводячи підсумки, необхідно відзначити, що в країнах, що досягли значних результатів в інноваційному розвитку, поряд з прямими методами державного регулювання, найважливіше місце в яких займає фінансування, вживаються заходи щодо поширення інновацій з акцентом на методи стимулювання.

Одним із завдань, що вирішуються при тісному поєднанні даних методів, є розвиток інноваційної кооперації. Глобалізація і регіоналізація, зростання наукоємності технологій, обмеженість ресурсів вітчизняних суб'єктів інноваційної діяльності призводять до того, що інноваційна кооперація має істотний потенціал активізації інноваційної діяльності, в тому числі на регіональному рівні, і ступінь інтенсивності її використання в рамках державного регулювання інноваційної діяльності стрімко зростає. Про це свідчить досвід ЄС, США, Японії.

В результаті регіональні органи влади і управління зміцнюють економічні зв'язки із зацікавленими у співпраці зарубіжними суб'єктами інноваційної діяльності, одночасно, регіональні проблеми вирішуються шляхом тісної взаємодії державних і регіональних органів влади і управління, оскільки останнім краще відомі економічні, технічні та соціальні потреби регіонів. Ступінь конвергенції трьох рівнів формування регіональної інноваційної політики (політика регіонів, регіональні компоненти державної і міжнаціональної політики) зростає.

Список літератури

1. Белякова А.А. Стимулирование инновационной деятельности как фактор экономического роста (опыт США) [Текст] / А. А. Белякова // Известия Иркутской государственной экономической академии (Байкальский государственный университет экономики и права). - 2010. - № 5. - С. 279-285.

2. Інновації в Україні: Європейський досвід та рекомендації для України. - Том 3. - К.: Фенікс, 2011. - 76 с.

3. Касьяненко В. Зарубіжний досвід управління інноваційним потенціалом економіки та можливості його використання в Україні / В. Касьяненко // Маркетинг і менеджмент інновацій. - 2011. - № 4. - С. 200-204.

4. Клочкова Н.В. Развитие инновационной деятельности: обобщение зарубежного опыта [Текст] / Н. В. Клочкова, В. О. Бердичевская // Вестник Ивановского государственного энергетического уни- верситета. - 2012. - № 1. - С. 78-82.

5. Кондратьев В.Б. Глобальные цепочки добавленной стоимости в современной экономике [Электронный ресурс] :

сетевое издание Центра исследований и аналитики Фонда исторической перспективы «Перспективы».

6. Мантаева Э.И. Компаративный анализ основных мероприятий национальной и региональной поддержки инновационной деятельности в России и зарубежных странах [Текст] / Э. И. Мантаева, И. В. Слободчикова, А. В. Цеде- нов // Управление экономическими системами: электронный научный журнал. - 2011. - № 36. - С. 27.

7. Петрова І.Л. Інноваційна діяльність: стимули і перешкоди [Текст]: монографія / І.Л. Петрова, Т.І. Шпильова, Н.П. Сисоліна. - К.: Дорадо, 2010. - 320 с.

8. Українська асоціація інвестиційного бізнесу.

Размещено на Allbest.ru