Міжнародні відносини та світовий політичний процес

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародні відносини та світовий політичний процес

1. Поняття світового політичного процесу

міжнародний політичний структуралізм

Світовим політичним процесом називають сукупну діяльність народів, держав та їхніх інститутів, соціальних спільнот та організацій, які переслідують певні політичні цілі в сфері міжнародного життя.

Наймогутнішими та організованими суб'єктами світового політичного процесу є держави, які володіють основними засобами впливу на міжнародне життя. Держава виступає представником інтересів націй та народів на світовій арені. Вона має можливість визначати і контролювати діяльність інших учасників міжнародних відносин, таких як адміністративні одиниці (області, краї, регіони), громадські організації, фірми, компанії, індивіди. Серед нетипових державних суб'єктів міжнародних відносин варто виділити Ватикан, наприклад.

З метою підтримки балансу сил та інтересів у міжнародній системі, забезпечення необхідного порядку і стабільності національні держави створюють союзи і коаліції, налагоджують двосторонні та багатосторонні зв'язки. Процес глобалізації суттєво змінив статус та становище держав, які були змушені адаптуватись до взаємозалежного світу. На світовій арені з'явились нові типи держав - мікродержави та наддержави, в яких відсутній чіткий поділ зовнішньої та внутрішньої політики. Державній владі доводиться передавати частину своїх функцій наднаціональним структурам, тим самим створюючи нові моделі соціополітичного управління.

Причиною незбалансованості міжнародних відносин в останньому десятилітті експерти вважають вихід на політичну арену, окрім держав, і інших самостійних суб'єктів. До них належать соціальні (демографічні, конфесійні, національні та інші) групи, міжнародні організації, транснаціональні компанії, корпоративні структури (громадські організації, ЗМІ, терористичні угрупування, туристичні фірми), а також окремі особи (наприклад, колишні політики можуть виступати посередниками у врегулюванні конфліктів).

Статут ООН визначає рівність суб'єктів міжнародних відносин. Якщо у внутрішьонаціональних політичних системах присутній єдиний центр управління, то на міжнародній арені кількість регулюючих центрів визначається кількістю суб'єктів міжнародних відносин.

Сучасний світовий політичний процес характеризується одночасним розвитком двох протилежних тенденцій - тенденції розмежування и тенденції об'єднання. Проявом тенденції об'єднання є формування світових продуктивних сил, розвиток НТР, інтернаціоналізація господарської діяльності в регіональному та світовому масштабі, інтеграція факторів виробничого і невиробничого призначення, прогрес сфери управління макроекономічними та виробничо-технологічними інноваціями. Відцентрові тенденції пов'язані з існуванням держав, народів та спільнот, що знаходяться на різних етапах формаційного та цивілізаційного розвитку, відмінностями у побуті, освіті, культурі, медичному забезпеченні, зайнятості, проблемах релігійного та етнічного характеру. Ці чинники дезінтегрують світове співтовариство, є причиною відчуженості між людьми, недовіри між державами, конфліктів, суперечок, воєн.

У міжнародних політичних процесах відсутній єдиний легітимний центр примусу, який би користувався авторитетом і повагою у всіх суб'єктів міжнародних відносин. Проте в політичних міжнародних відносинах існують регулятори у вигляді політичних, правових, морально-етичних норм.

Серед характерних особливостей світового політичного процесу можна виділити такі:

- наявність центру, яким виступає Організація Об'єднаних Націй; взаємодія країн «G8», діяльність впливових міжнародних інституцій - МВФ, НАТО та ін.;

- актуалізація глобальних проблем розвитку людства;

- посилення тенденцій до співпраці, плюралізм політичного розвитку;

- суперечлива взаємодія суб'єктів світової політики, пріоритет людини, її прав, свобод та життєвих інтересів;

- складність базових і периферійних, транснаціональних, регіональних, національних і локальних, етнополітичних і цивілізаційних процесів; суперечливість взаємодії «багатополюсного» і «однополюсного» світу, провідних міжнародних центрів (США, Росія, Західна Європа, Японія, Китай, «нові індустріальні країни»), існуючих цивілізацій (західної, східної, ісламської, російської та ін.);

- плюралізм суспільно-політичних сил, засобів, метолів і форм реалізації політики;

- суперечливість спрямування новизни і спадкоємності, визначеності і непередбачуваності, революційності і еволюційності, усвідомленості і стихійності.

2. Особливості сучасних міжнародних організацій

Міжнародними організаціями називають об'єднання держав відповідно до норм міжнародного права і на основі міжнародних договорів про співробітництво в політичній, економічній, правовій, науково-технічній, культурній та інших сферах. З цією метою також створюється система органів, визначаються права та обов'язки, обумовлені правами та обов'язками держав-членів конкретної організації.

Виділяють два типи міжнародних організацій. Це міжнародні (міжурядові) та неурядові організації. Кожному з цих типів притаманні свої особливості та ознаки. За видами вони поділяються на політичні, громадські, економічні, військово-стратегічні, ідеологічні, культурні, науково-технічні.

У практиці міжнародного життя прийнято виокремлювати наступні рівні міжнародних організацій: глобальний (ООН), регіональний (ЄС, ОАД), надрегіональний (Рух неприєднання), двосторонній (організація «Україна-США»).

Істотною рисою сучасних міжнародних відносин є їхня багаторівневість. Так, неурядові організації характеризуються складною організаційною структурою і охоплювати не лише неурядові структури, але й громадські організації чи окремих індивідуальних членів.

На сьогодні в світі функціонує більше шести тисяч міжнародних організацій, що складають основу глобального громадянського суспільства. Провідне місце серед усіх існуючих міжнародних організацій займає Організація Об'єднаних Націй, членами якої є 192 країни світу. Генеральна Асамблея є вищим органом ООН. Рада Безпеки займається вирішенням проблем забезпечення миру і складається з 15 членів, п'ять з яких постійні (США, Великобританія, Франція, Китай. Росія) і десять не постійні (змінюються кожних два роки). Також до структури ООН входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ), Міжнародний суд ООН та ін. Ці організації нерідко сприймаються як самостійні суб'єкти міжнародних відносин.

В якості прикладів різних міжнародних організацій можна навести наступні:

- до регіональних організацій відносять Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Лігу арабських держав (ЛАД);

- організаціями економічного характеру є Міжнародна торгова палата (МТП), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ);

- організації, що зосереджують свою діяльність на окремих галузях світового господарства (Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК));

- політико-економічні організації (Організація африканської єдності (ОАЄ));

- до професійних організацій належить Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол);

- демографічні організації (Всесвітня асоціація молоді (ВАМ));

- прикладами організацій в галузі спорту і культури є Міжнародний олімпійський комітет (МОК), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти і культури (ЮНЕСКО);

- військові організації - це Організація північноатлантичного договору (НАТО) та Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС);

- профспілкові та релігійні організації, організації захисту миру і солідарності, громадські організації, чия діяльність спрямована на забезпечення ефективності певних напрямів людської діяльності (наприклад, як Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) в галузі охорони здоров'я чи «Грінпіс» для збереження навколишнього середовища).

Значний вплив на сучасну систему міжнародних відносин мають міжнародні монополії або транснаціональні корпорації (ТНК), діяльність яких зосереджена на отриманні надприбутків. Такі організації мають широку мережу філій і представництв по цілому світі. В якості прикладів можна навести всіх відомі McDonald's, Coca-Cola, Microsoft і IBM.

3. Теорії міжнародних відносин

Одним з перших джерел вивчення міжнародних відносин була праця Фукідіда «Історія Пелепонезької війни» в восьми книгах, в яких проаналізовано міжнародні відносини того часу, в тому числі питання пріоритетності інтересів держави на інтересами окремого індивіда.

Ця праця стала основою традиційного або класичного напряму, який був також представлений поглядами Маккіавеллі, Т. Гоббса, Е. де Вателя, К. фон Клаузевіца.

В класичному напрямі виокремлюють теорію політичної рівноваги (Спіноза, Д. Юм), теорію моральної та політичної єдності (Ф. де Вітторіа, Г. Гроцій, І. Кант).

Згодом теорія моральної та політичної єдності стала основою ідеалістичного напряму.

На сьогодні існує велика кількість теорій міжнародних відносин, які класифікують, опираючись на певні критерії. На основі географічного критерію виокремлюють англосаксонські концепції, радянське трактування міжнародних відносин та ідеї науковців та дослідників «третього світу».

В науці про міжнародні відносини виокремлюють такі напрямки як політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, марксизм, неомарксизм, неореалізм.

Політичний ідеалізм базується на переконаннях в необхідності і можливості припинення світових воєн і збройних конфліктів між державам шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Ідеалісти вважають необхідністю створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та відмови від війни як інструменту міжнародної політики. Теоретиками політичного ідеалізму є Р. Кларк та Л. Сон. У практичній політиці прихильниками цього напряму були Дж. Даллес, Дж. Картер, Дж. Буш, папа Іван Павло ІІ.

Основною тезою політичного реалізму є те, що вся міжнародна політика спрямована на нарощення державами свої влади та могутності. Для забезпечення влади державна влада використовує військову стратегію (як продовження політики засобами насилля) та дипломатію (як мирну боротьбу за владу). Серед теоретиків цього напряму варто згадати Г. Моргентау, Р. Арона, Л. Уолферс. Г. Кіссінджер використовував ідеї політичного реалізму в своїй політичній діяльності.

Представники модернізму критикували традиційні методи аналізу міжнародних відносин, що базувались на інтуїції та судженнях по аналогії, віддаючи перевагу методам точних наук для подолання недоліків класичного політичного реалізму та надання чітко окресленого наукового статусу вивченню міжнародних відносин.

Модерністський напрям дав поштовх розвитку мікросоціологічної парадигми у вивченні міжнародних відносин, суть якої полягає трактуванні сфери транснаціональних відносин як певного міжнародного суспільства. А тому для його дослідження можна використовувати методи, що дозволяють пояснити і зрозуміти процеси, що відбувають в будь-якому суспільному організмі.

Дослідженням цієї проблеми займались дві основні школи - американська та французька.

В американській школі було сформовано три напрями: теорія інтеграції (Д. Мітрані), теорія взаємозалежності (Е. Хаас, Д. Моурс), теорія транснаціоналізму (Д. Най, Р. Коохейн).

Теоретики цієї школи вважали, що досліджувати міжнародні відносини потрібно, виходячи з функцій їх учасники. Для розуміння суті процесів, що відбуваються на міжнародній арені необхідно визначити місце і роль держави як учасника міжнародних відносин, значення інтересу та сили.

Французька соціологічна школа представлена відомими соціологами міжнародних відносин М. Мерлем, Р. Ароном, Г. Бутулем. Професор Сорбони М. Мерль виокремив три напрями у вивченні міжнародних відносин в французькій соціологічній школа:

1. Емпірично-описовий підхід став основою для полемології - комплексного вивчення війн. Конфліктів та інших форм колективної агресії з використанням методів демографії, біології, математики та інших природничих наук, на основі аналізу факторів та способів, що їх обумовили і активізували (Г. Бутуль).

2. Підхід на снові марксистського аналізу міжнародних відносин.

3. Власне соціологічний підхід, що був розвинутий в працях Р. Арона. Його основна ідея полягає в тому, що соціологія міжнародних відносин - це соціологія дії, тобто суттєвою характеристикою фактів і подій є те, що вони наділені значенням. Тобто існує певна залежність від інформації. Соціологія міжнародних відносин концентрує свою увагу на понятті «рішення» і вивченні процесу прийняття рішень. Проблематика соціології міжнародних відносин визначається не мінімумом соціального консенсусу (притаманним внутрішньосуспільним відносинам), а розгортанням міжнародних відносин в контексті війни. На думку Р. Арона, саме конфлікт, а не його відсутність є нормою. Тому головним завданням є пояснення стану війни, а не стану миру.

Модернізм не є однорідною течією, більшість його напрямків базується на міждисциплінарному підході,використанні наукових методів, збільшенні використання емпіричних даних, що обов'язково перевіряються.

Серед недоліків модерністських теорії варто вказати на фактичне заперечення специфіки міжнародних відносин, фрагментарність конкретних дослідницьких об'єктів, фактичну відсутність цілісності розуміння міжнародних відносин.

Теоретики транснаціоналізму висунули ідею заперечення політичного реалізму та його етатистської парадигми через невідповідність характеру та основним тенденціям міжнародних відносин. Міжнародні відносини виходять за межі міжнародних взаємодій, що базуються на національних інтересах та силовому протистоянні. Держава як міжнародних актор позбавлений своєї монополії, оскільки, окрім неї, в міжнародних відносинах беруть участь індивіди, громадські організації, недержавні об'єднання.

Представниками транснаціоналізму є не лише вчені з США, Європи та інших регіонів світу, але й політичні діячі (наприклад, колишній президент Франції Ж. д'Естен), політичні неурядові організації, дослідницькі центри (Комісія Пальме, Комісія Брандта, Римський клуб).

В марксизмі міжнародні відносини вивчаються в двох аспектах: в економічному - як відносини експлуатації та політичному - як відносини панування і підпорядкування. При цьому національний суверенітет, державні інтереси є вторинними, адже об'єктивні закони сприяють становленню всесвітнього суспільства з пануванням капіталістичної економіки, а також класовою боротьбою і всесвітньо-історичною місією пролетаріату як рушійної сили.

Неомарксизм, незважаючи на неоднорідність представників, об'єднаний ідеєю цілісності світового співтовариства і певна утопічність в оцінці майбутнього. Ці концепції базуються на ідеї про симетричність взаємовідносин сучасного світу, тобто про реально існуючу залежність країн із слаборозвинутою економікою від високоіндустріальних. Простір міжнародних відносин неомарксисти розуміють як глобальну імперію, в якій колоніальні держави навіть після отримання політичної незалежності змушені підпорядковуватись центру. До представників цього напряму належать С. Амін, П. Баран, П. Суізі, Е. Валлерстайн.

В 70-ті рр. ХХ століття на основі політичного реалізму сформувався неореалізм, представлений поглядами К. Уолца, Р. Гіпліна, Дж. Грейко, Б. Базана, М. Мозаффарі. Цей напрям досить часто називають структуралізмом або структурним реалізмом, оскільки його теоретики послуговуються тезою про обумовленість системного характеру міжнародних відносин властивостями структури міжнародної системи, а не взаємодіючими державами.

Література

1.Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручн. / В. М. Бебик. - К.: Каравела, 2009. - 496 с.

2.Гелей С. Д. Політологія: Навч. посіб. - 7-ме вид, перероб і доп. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - К.: Знання, 2008. - 415 с.

3.Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: [Текст лекц.: Навч. посібн.] / Борис Кухта. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

4.Кухта Б. Політичні еліти, політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

5.Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник [для ВНЗ] / Ред. Голопатюк Л. С.; Нац. акад. оборони України. - К.: Освіта України, 2005. - 403 c.

6.Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. ВНЗ]. - К.: Ґенеза. - 1997. - 395 с.

7.Політологія: Посіб. [для студ. ВНЗ] / Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П. [та ін.]; за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

8.Політологія: Підручн. / [За ред. М. М. Вегеша]. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

9.Політологія: Навч. посіб. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]: за ред. М. П. Гетьманчука. - Серія «Дистанційне навчання». - Львів: НУ «Львівська політехніка», 2005. - 360 с.

10.Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручн. / Ф. М. Кирилюк, А. Є. Конверський, В. Ф. Білик [та ін.]; за ред. Кирилюка Ф. М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 704 с.

11.Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина [та ін.]; за ред. А. Колодій. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

12.Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Рябов С. Г. - К.: ТАНДЕМ, 1996. - 240 с.

13.Світова та європейська інтеграція: організаційні засади / За ред. Я. Й. Малика, М. З. Мальського. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 402 с.

14.Хейвуд Э. Политология: Учебн. [для студентов вузов] / Эндрю Хейвуд; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Бельского]. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 544 с. - (Серия «Зарубежный учебник»).

15.Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. / Ю. Р. Шведа - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

16.Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручн. / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru