Правовий статус учасників міжнародного збройного конфлікту: актуальні аспекти

доцент кафедри державного управління і права

Вступ

Постановка проблеми. На сьогоднішній день найбільш результативним шляхом припинення збройних конфліктів є вироблення суворих та ефективних національно-правових норм, що регламентують правовий статус учасників збройних конфліктів, а також укладення міжнародних, угод, що передбачають карне переслідування і покарання таких осіб.

Актуальність дослідження зазначеної проблеми зумовлена ще й тим, що наявні прогалини в міжнародному праві полегшують використання окремих категорій осіб, зокрема, найманців, збільшують їх кількість, сприяють виникненню нових способів їхнього використання, і держави повинні не лише ратифікувати або приєднатися до Міжнародних договорів в даній сфері, а й дотримуватися її положень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дану проблему в окремих аспектах досліджували такі юристи-міжнародники, як М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич,

В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, О.В. Задорожній, Д.Б. Левін, А.С. Мацко, О.О. Мережко, Ю.О. Решетов, Л.Д. Тимченко, які у своїх роботах торкалися деяких аспектів міжнародно- правової регламентації правового статусу окремих учасників збройного конфлікту.

Метою статті є здійснення комплексного дослідження міжнародно-правової регламентації правового статусу учасників міжнародного збройного конфлікту з урахуванням їх участі у злочинній організації.

Виклад основного матеріалу

За теорією міжнародного права кожний учасник бойових дій має свій статус. Так, галузь права, міжнародне гуманітарне право поділяє всіх учасників воєнних дій у період міжнародних збройних конфліктів на тих, що приймають безпосередньо участь (комбатантів) і тих, що не приймають безпосередньої участі у бойових діях [1, с. 120, 130-131].

В основі такого розподілу є аспект визначення причетності осіб до процесу ведення бойових дій. До таких учасників віднесено: військових - які складають, як правило, регулярні збройні сили країни, і не військовий персонал до якого відносять медперсонал, а також партизанів, шпигунів, добровольців, найманців.

Гаазька конвенція про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року поділяє збройні сили воюючих сторін на „воюючих” і „невоюючих” [2, ст. 3]. В подальшому Женевська конвенція 1949 р. дає більш детальне визначення учасників, вона їх класифікує на: особовий склад регулярних збройних сил; ополчення; добровольчі загони, які входять, так і ті, що не входять до складу регулярних збройних сил; особовий склад організованих рухів опору і партизан (при цьому вони повинні відповідати наступним чотирьом умовам: мати на чолі особу, відповідальну за поводження своїх підлеглих, носити відмітний знак, відкрито носити зброю, дотримуватися законів і звичаїв ведення війни); особи, що слідують за збройними силами, надають їм допомогу, але самі в бойових діях участі не приймають; члени екіпажів торговельних судів і цивільних літаків, що безпосередньо допомагають воюючим; населення, що при наближенні супротивника взялося за зброю (якщо при цьому відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаї війни) [3].

У Додатковому протоколі до Женевських конвенцій дається розгорнуте визначення комбатантів. До них відносяться „... всі організовані збройні сили, групи і підрозділи, що знаходяться під командуванням особи, відповідальною перед цією стороною за поводження своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом або владою, не визнана протилежною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній системі, що, серед іншого, забезпечує дотримання норм міжнародного права, застосовуваних у період збройних конфліктів” [3, ст. 43, п. 1].

Сучасні тенденції у розвитку способів ведення воєнних дій, що приводять до виникнення тотальної війни. З одного боку, такий розвиток наче додає легітимність ініціативам, що йдуть у напрямку залучення всього населення у військові дії, що ускладнює проведення розмежування між комбатантами і некомбатантами. З іншого боку, це створює ґрунт для повернення до точки зору, відповідно до якого все цивільне населення протидіючої сторони винне і, отже, може піддаватися нападам з використанням будь-яких засобів. Отже у сучасних збройних конфліктах треба говорити не про „комбатантів” і „некомбатантів”, а про „винних” і „невинних”.

Отже непросто розрізнити комбатантів і некомбатантів, особливо у війнах, де немає лінії фронту, форменого одягу і визнаних військових структур, що маємо на сьогодні, зокрема і в східних регіонах України.

Так до головних ознак статусу такої особи, як найманець відносять добровільну участь у конфлікті на боці однієї з воюючих сторін за грошову винагороду, що істотно перевищує плату комбатанта такого ж рангу, а також те, що особа не є регулярним військовим, зарахованим за штатом військової частини, підпорядкована уряду держави-учасниці збройного конфлікту. Найманець не включається в особовий склад збройних сил воюючої сторони таким чином, щоб держава несла відповідальність за його дії. Типовим для найманця є той факт, що жодна держава не готова визнати його дії як свої власні. Тому приналежність до збройних сил - це чіткий критерій для розмежування учасників конфліктів і їхнього правового положення.

Нові форми використання учасників міжнародних збройних конфліктів свідчать про те, що в даний час вони вербуються не тільки для участі в збройних конфліктах. Залучення осіб у такому контексті надиктоване прагненням перенести конфронтацію на територію супротивника з наміром нанести йому матеріальний збиток і створити умови, що сприяють тероризмові або проведенню таємних операцій. Так створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань відповідно до ст. 260 Кримінальним кодексом України є злочином на території України.

Не передбачені законом воєнізовані або збройні формування є спеціальними видами злочинної організації. І відповідно до ч. 4 ст. 28 КК України під злочинною організацією розуміють учинення злочину стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (трьох чи більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинній організації з об'єктивної сторони притаманні такі основні ознаки: злочинний терористичний воєнний конфлікт

1) це особлива злочинна група, яка згідно із законом має високий ступінь стійкості, згуртованості та низку інших ознак. З огляду на зміст закону можна стверджувати, що злочинна організація -- це передусім наявність трьох чи більше співучасників, які відповідають вимогам суб'єкту злочину;

2) злочинна організація -- це завжди стійке ієрархічне об'єднання осіб. її стійкість говорить про те, що діяльність учасників злочинної організації (як і вони між собою) тісно пов'язана. Ця організація утворилася заздалегідь і існує відносно тривалий час. Стійкість відносин між співучасниками припускає наявність плану дій цього угруповання, розподіл функцій та ролей між учасниками організації чи окремими злочинними групами, які до неї входять.

Ієрархічність об'єднання співучасників свідчить про більш високий рівень зорганізованості злочинного угруповання. Співучасники об'єднуються не тільки для безпосереднього вчинення злочинів, а й для керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, чи забезпечення функціонування як цієї злочинної організації так і інших злочинних груп. Про Ієрархічність свідчить і наявність жорсткого контролю, відносин влади і підкорення, жорсткої відповідальності за невиконання покладених на особу обов'язків. Це злочинне угруповання передбачає наявність внутрішнього устрою самої злочинної організації, внутрішньої жорсткої дисципліни, наявність виконання правил конспірації, розподіл між окремими структурними одиницями організації певних обов'язків, як щодо вчинення певного злочину, так і для забезпечення функціонування самої організації;

3) злочинна організація як особлива форма співучасті має певну мету -- безпосереднє вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництво чи координацію злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп;

4) злочинна організація завжди має певних керівників (керівника) щодо розгалуженої системи управління і координації діяльності учасників угруповання чи окремих угруповань;

5) злочинній організації притаманне, на відміну від організованої групи, те, що вона може утворюватися на базі декількох організованих груп і такі групи можуть входити в злочинну організацію. Причому злочинна організація може утворюватися не тільки для вчинення злочинів, а й для координації злочинних угруповань щодо вчинення ними злочинів;

6) особи, які причетні до діяльності злочинної організації тим чи іншим чином, але виконують другорядні, лише допоміжні дії, наприклад, офіціанти, повари, перукарі та інші, не можуть визнаватися членами злочинної організації, якщо вони не виконували дій для вчинення того чи іншого злочину (злочинів) цією організацією і не виконували функцій з керівництва чи координації дій інших осіб, або не забезпечували функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп;

7) важливою ознакою злочинної організації є те, що саме створення злочинної організації і участь у ній утворюють закінчений злочин, передбачений в Особливій частині КК. Так, у ст. 255 КК передбачена відповідальність за створення злочинної організації, керівництво нею або участь у ній, а також за керівництво чи сприяння зустрічей (сходок) представників злочинної організації, або організованих груп для спільного вчинення ними злочинів чи координації злочинної діяльності. Уже саме створення злочинної організації для вчинення одного чи кількох тяжких або особливо тяжких злочинів вважається закінченим злочином [4, с. 104-105].

Спеціальними видами злочинних організації є створення або участь у банді (ст. 257 КК), чи створення або участь у терористичній організації чи групі (ст. 258 КК), створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань і участь у них (ст. 260 КК).

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що створення та існування неконтрольованих суспільством і державою воєнізованих та збройних формувань є джерелами підвищеної небезпеки для суспільства, створює можливість їх використання для вчинення злочинів, переростання в банди, протистояння з органами влади, веде до необхідності приборкання їх силою з усіма випливаючими з цього наслідками та ін.

Та на міжнародному рівні, в рамках експертної групи в 2006-2008 рр. було розроблено проект Документа Монтре [5]. Проаналізувавши його зміст, можемо зробити висновок, що Документ розроблявся в інтересах держав, які активно користуються послугами приватних військових компаній, а також самих компаній, він носить рекомендаційний характер. Українська позиція щодо Документа Монтре обумовлюється в першу чергу тим, що відповідно до українського законодавства такі формування не можуть здійснювати свою діяльність за кордоном, так само як і іноземні компанії не можуть здійснювати свої функції на території України.

По-друге для України неприйнятний термін «приватні військові компанії». Українське законодавство на даному етапі, як і законодавство багатьох інших країн, не дозволяє створення і існування приватних військових компаній. У нас є тільки охоронні компанії. Функція з ведення військових дій належить виключно державі. І в даному випадку наявність такого терміна в Документі Монтре може бути витлумачено як спроба легітимізувати діяльність приватних армій.

Отже необхідно конкретизувати статус учасників міжнародних збройних конфліктів в нормативно-правових актах з метою посилення відповідальності за розв'язання міжнародного збройного конфлікти; усунути протиріччя у міжнародних та національних правових актах, які на сьогоднішній день являються перепонами щодо ефективної боротьби з зазначеними злочинами та застосування відповідальності до осіб, які їх вчиняють.

Список використаних джерел

1. Шандиева Н. О. Наемничество по международному и национальном уголовному праву : дис. ... канд. юр. наук : 12.00.08 / Н. О. Шандиева ; Московский государственный университет им. М. В. Ломоносова. - М., 2004. - 194 с.

2. Проект Кодекса преступлений против мира и безопасности человечества // Российская юстиция. - 1995. - № 12 - С. 51-54.

3. Женевськая конвенция об улучшении участи раненых и больных в действующих армиях от 12 августа 1949 г. // Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и Дополнительные протоколы к ним. - М. : МККК, 1997. - С. 3-56.

4. Кримінальний кодекс України : науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. ; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- К. : Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. -- 1196 с.

5. Международное гуманитарное право и частные военные и охранные компании [Електронний ресурс] // Международный комитет красного креста. - Режим доступу : http://www.icrc.org/web/rus/ 8Пет80.п8ЕЬш1/рт8с-Гад-150908.

Анотація

Правовий статус учасників міжнародного збройного конфлікту: актуальні аспекти. Скрильник Олена Олександрівна - кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри державного управління і права. Штепа Олександр Іванович - кандидат юридичних наук, доцент кафедри державного управління і права. Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

У статті розглянуті питання статусу учасників збройного конфлікту: комбатантів і некомбатантів, воюючих і невоюючих, найманців і ін. осіб. Звертається увага на нові форми використання учасників міжнародних збройних конфліктів. Автор акцентує увагу на статусі приватних військових компаній та, зокрема, на їх заборону за законодавством в Україні, вказуючи, що на міжнародному рівні діяльність таких компаній регламентується Документом Монтре який має рекомендаційний характер.