Російська агресія та національна безпека України. Про особливості російської сучасної зовнішньополітичної пропаганди

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Російська агресія та національна безпека України.

Про особливості російської сучасної зовнішньополітичної пропаганди

Стаття Є. Примакова про складну політичну ситуацію в Україні та її ще тяжчі перспективи, з огляду на його рекордно тривалу присутність у радянській і пострадянській політиці, спонукає не стільки до роздумів, скільки до спогадів ("Российская газета”, федеральный выпуск, № 6475, 08.09.2014). Існувала в Радянському Союзі невеличка каста спеціалістів та коментаторів міжнародників - їх знали, захоплювалися, очікували на телевізійних екранах, а деяких навіть читали. Були вони глибокими фахівцями в питаннях проблем інших (здебільшого "капіталістичних”) країн і не зосереджувалися на проблемах власної держави. Як наслідок, критикуючи "внутрішні суперечності імперіалізму”, розпад своєї держави проґавили.

Часи ті вже давно минули, однак їхні пропагандистсько-ідеологічні традиції "безапеляційної критики іншого” не просто вціліли, але й процвітають та передаються принаймні двом наступним поколінням зовнішньополітичних пропагандистів. Найсприятливіший ґрунт, у якому ця традиція збереглась та розквітла, сформувався саме в сучасній Росії - найбільшій країні пострадянського простору, що вже понад десять років тяжко хворіє на мілітаризм, шовінізм, політичну мегаломанію та ідеологічну нетерпимість.

Нинішні російські "великодержавники” та проповідники російської винятковості, наслідуючи своїх радянських попередників і надихаючись тими з них, хто вцілів за доби пострадянської, продовжують безапеляційно критикувати інші країни світу, заперечуючи їх устрої й уклади та нав'язливо пропонуючи їм фантастичні прожекти внутрішнього облаштування (зокрема, на федеративних засадах). Вони ігнорують та "не помічають” проблемних питань власної держави, яка вже стала на згубний шлях Радянського Союзу й імперії Романових, поволі прогинаючись під тягарем історичного спадку одразу двох "імперій зла” та перетворюючись на озброєний так-сяк модернізованою радянською зброєю сировинний придаток цивілізованих країн, політичні амбіції та ідеологічні самооцінки якого багаторазово перевищують його реальні спроможності. На відміну від своїх імперських попередників, нинішнє безапеляційне й нав'язливе зовнішньополітичне критиканство здійснюється пострадянською Росією на значно нижчому геополітичному та геокультурному рівні - на рівні прикордонних районів Молдови, Грузії, України та інших пострадянських держав. Безперечно, сучасний російський імперіаліст в усіх сенсах подрібнішав, однак він не став менш жорстоким, підступним і нахабним, а можливо, й перевершив за цими якостями своїх імперських отців та праотців.

Час від часу в політико-культурному полі країн колишнього Радянського Союзу виринають символи й приходять тіні з давнього радянського та нещодавнього пострадянського минулого, які знову і знову актуалізують питання історичної наступності - питання спадку СРСР. Хоча українці чи не найбільше постраждали за комуністичної доби, але саме вони зберегли те краще, що було в цьому наддержавному утворенні: поміркований інтернаціоналізм та конструктивний технократизм - етнічну (передусім мовно-культурну) терпимість і зорієнтованість на творення, результат, чесну та творчу працю. Україні впродовж тривалого періоду новітньої історії вдавалося уникати серйозних внутрішніх конфліктів (нинішня ж кризова ситуація має, вочевидь, зовнішнє походження) саме завдяки особливій толерантності її населення, тоді як висока працездатність і працелюбність цього населення утримували економіку країни від ще глибшої деградації. На жаль, сьогодні можемо констатувати, що гірші риси політичної культури радянської доби - нетерпимість, фундаменталізм, агресивність, зверхність, культ сили - були успадковані сучасною Росією. Мабуть, саме тому їй вдалося привласнити й більшу частину матеріального спадку Радянського Союзу.

Фарватері пропаганди

Стаття Є. Примакова має переважно ретроспективне значення, спонукаючи до історичних екскурсів. Автор не сказав нічого нового, цілковито залишаючись у фарватері російської зовнішньополітичної пропаганди і лише ледь-ледь пом'якшуючи її інтенсивність, претендуючи на якусь особливу виваженість та об'єктивність. Водночас цілковито позбавляти цю статтю аналітичного значення також не варто, адже вона надзвичайно прозоро висвітлює основні риси пропагандистського забезпечення зовнішньої політики сучасної Росії. Першою і, мабуть, головною такою рисою є жонглювання стереотипами.

Безперечно, саме стереотипи відіграють ключову роль у будь-якій пропаганді, однак їх відрив від ціннісно-смислової сфери і сфери реальної політичної практики може призвести до вкрай негативних наслідків, зробивши ці стереотипи безглуздо руйнівними. У статті Є. Примакова віднаходимо майже всі ідеологічні кліше російської політики щодо України: недостатньо легітимна київська влада, що тероризує героїчно повсталий народ південного сходу, не бажаючи переговорів і намагаючись вирішити політичні проблеми винятково силовими засобами; суттєвий вплив на цю владу радикальних націоналістичних, антиросійських та фашистських сил, а також її цілковита залежність від Сполучених Штатів, які прагнуть приниження Росії і встановлення однополюсної гегемонії; одвічний та нездоланний мовно-культурний розкол українського суспільства і приниження та ігнорування інтересів його російськомовного сегмента, культурні особливості якого мають призвести до перебудови всієї країни на федеративних засадах; нарешті, сентиментальні апеляції до Київської Русі та “спільної” тисячолітньої історії.

Залишається лише подякувати Є. Примакову за те, що хоча б у цій статті обійшлося без “фашистської хунти”, “карателів-бандерівців”, “американських найманців - агентів ЦРУ”, “героїв Новоросії” (останню назву Є. Примаков не вживає, що не може не тішити), “вже не існуючої України” та загального заперечення права української нації та української мови на державно-історичне існування. Водночас залишається лише дивуватися тій швидкості, з якою навіть найбезглуздіший мовний конструкт перетворюється в Росії на поширений пропагандистський стереотип - тій швидкості, з якою вона ці стереотипи штампує. Мабуть, подібна ситуація пояснюється цілковитою заідеологізованістю полі- тико-культурної сфери цієї країни, і незабаром слід очікувати, що різноманітні ідеологічні штамповки становитимуть головну статтю російського експорту.

Спростування ідеологічних стереотипів - справа невдячна і навіть небезпечна, адже це відволікає увагу й виснажує сили, та й спростувати їх просто неможливо, оскільки у масовій свідомості вони тримаються на сліпій вірі, а руйнування одного стереотипу неминуче призводить до появи нових. Проте окремі зауваження слід зробити, принаймні для того, аби окреслити українську позицію. Передусім після президентських виборів та в світлі парламентських виборів, що наближаються, ставити під сумнів українську владу - це ставити під сумнів Українську державу. І якщо такою є справжня позиція російської сторони, то її слід задекларувати чесно й відверто. Однак навіть ретроспективно нова “постреволюційна” влада України не могла вважатися цілковито нелегі- тимною, оскільки одразу самовизначилася як перехідна; виконала більшість легітимізуючих нормативно-конституційних процедур; утвердилась у своєму правлячому статусі не внаслідок державного перевороту, а через боягузливу втечу влади попередньої. І, якщо відверто, то головне, що можна було б закидати “постмайданівським” керівникам, - це брак політичної волі, адміністративна кволість, надлишковий легалізм. Однак такими є властивості більшості перехідних владних систем.

Про “старий режим”

Передусім зауважимо, що попередню владу ніхто не скидав. Вона, прихопивши частину награбованого, малодушно втекла, не витримавши інтенсивності народних протестів і повторивши історичну долю більшості корумпованих та антинародних режимів. Показовим є місце втечі - Росія, яка пригріла українських корупціонерів, зробивши їх ще й державними зрадниками. Однак не менш показовою є поступова зміна ставлення самої російської сторони до колишніх українських можновладців, яка, очевидно, простежується і в статті Є. Примакова. Росія вже не може заплющувати очі на їх злочинну діяльність. Прикметним є те, в чому саме російська сторона звинувачує колишніх керівників України. На думку Є. Примакова, головна провина В. Януковича полягає в тому, що він був недостатньо відданий Росії та намагався балансувати між нею та Євросоюзом. І лише потім лунає звинувачення в корупції. Причому звинувачення це досить кволе й опосередковане, адже зі слів Є. Примакова випливає, що Янукович усього лиш "був присутнім” при корупційних діяннях, а не безпосередньо очолював цілковито корумповану вертикаль влади, як це й було насправді. Мабуть, найбільшою проблемою російської політики в Україні є те, що ставка в цій політиці робиться на корупціонерів і маргіналів, а не людей гідних та поміркованих з високим моральним статусом.

Про "фашистів” і "фашизм”

Викликає обурення та нав'язлива й нерозбірлива нахабність, з якою ця тема експлуатується в офіційній російській пропаганді. Складається враження, що для частини (на жаль, значної) росіян фашистом є будь-який український патріот і громадянин, який шанує державну символіку і співає Державний гімн. У шовіністичній уяві цього сегмента російського суспільства тільки росіяни не є фашистами - решта ж світу фашистська. Обурює те, що у фашизмі звинувачуються переможці у Другій світовій війні - українці, британці, американці й решта народів, демократичний дух яких не відповідає вимогам ідеологічної кон'юнктури сучасної Росії. Не менш обурливим є безпардонне привласнення нинішніми російськими пропагандистами честі й слави перемоги над фашизмом, за яку український народ заплатив не меншу ціну, ніж російський.

Є. Примакову слід звернути свій прискіпливий та критичний погляд на російських "добровольців”, значна частина яких є фашистами і за символікою, і за переконаннями: чи російський фашизм і не фашизм зовсім? Викликає стурбованість зростання кількості фашистських організацій у самій Росії, поява елементів ксенофобії й національної нетерпимості в офіційній політиці Кремля, що в поєднанні з ідеологією імперського реваншу можуть у найближчому майбутньому породити загрозу справжнього фашизму. Дивно, але саме в цьому критичному питанні представники російського наукового й політичного істеблішменту зберігають мовчання, воліючи брати участь у пропагандистських кампаніях проти сусідніх народів, більшість із яких зробили свій внесок у перемогу над німецьким фашизмом. Є. Примакову не завадило б поспілкуватися з тими, кого російська пропаганда йменує "фашистами”, адже значна їх частина - це російськомовні патріоти України глибоких демократичних переконань, які активно протистоять антисемітизму та решті проявів національної й расової нетерпимості.

Природно, що політичний спектр України, як і будь-якої іншої держави, містить право-радикальний сегмент, однак рівень впливу представників цього сегмента на політику офіційного Києва є вкрай низьким, підтвердженням чому слугують результати всіх попередніх президентських та парламентських виборів. Переважна більшість українських правих віддані свободі й демократії, а єдина їх "провина”, в очах російських пропагандистів, полягає у беззастережній любові до власної Вітчизни. Дискусії щодо ролі й місця націоналістичного руху в українській історії тривають вже не одне десятиліття - дискусії вільні, відкриті, широкі. Висловлюються різні думки й оцінки, і жодна з них не вважається остаточною. Кожен сегмент українського суспільства має своїх історичних героїв і свої уявлення про історію нашого народу. Проте жодному українцеві ніколи не спаде на думку називати не згодних з ним російських патріотів вла- совцями, красновцями, чорносотенцями. Хоча й діяння, символіка, світогляд багатьох росіян, зокрема й тих, хто нині займається бандитизмом і тероризмом на Донбасі, цілковито вписуються в ідеологію та практику нацистських карателів з РОА чи козацьких підрозділів Вермахту. Прийде час, і Росія дасть об'єктивну та неупереджену оцінку власним колабораціоністам, а їх було чимало.

Про так званий Південний Схід

Позитивним є те, що Є. Примаков уникає нещодавно реанімованого російською пропагандою терміна “Новоросія”, а самі ці начебто “повсталі” регіони пише з малої літери. Такий підхід цілком коректний, адже йдеться про декілька прикордонних з Росією південно-східних районів Донецької та Луганської областей, у яких групка проросійських активістів і терористів прагне створити маріонеткову “державність” під прикриттям російської артилерії, а також про частину території двох обласних центрів, що прикривається рейдами багатотисячних батальйонних тактичних груп регулярної російської армії у тил армії української.

Привід для виникнення подібних “державотворчих прагнень” на південно-східних кордонах Української держави, на думку Є. Примакова і решти російських пропагандистів, був простий - Майдан. Жителі цих степових теренів злякалися нової української влади, а тому вирішили зрадити державі, у якій мирно проіснували вже чверть століття. Однак причини такого рішення, на думку російського автора, значно серйозніші. Є. Примаков, посилаючись на міркування О. Солженіцина, говорить про якісь одвічні, глибинні й нездоланні відмінності між різними регіонами України чи, радше, між двома її частинами: так званим Південним Сходом і рештою областей, які від цього Південного Сходу відрізняються тим, що вони не Південний Схід. Подібні ґрунтовні знання в галузі української регіоналістики відомий російський автор розширив вже напівзабутою тезою про мовні відмінності й ущемлення прав російськомовних. Тож і настав час розкрити одну з найбільших “таємниць” української політики: “Шановні росіяни! Значна частина тих, хто править сучасною Україною, є російськомовними вихідцями з її південних та східних регіонів, принаймні саме звідти походять чотири останні Президенти та більшість прем'єр-міністрів”. І якщо можна говорити про недостатнє регіональне представництво у вищих органах державної влади нашої країни, то це більше стосується її центральних, північних і західних земель, представники яких, в ім'я збереження національного миру й спокою, поступились місцем у київських владних ешелонах на користь своїх співвітчизників зі Сходу й Півдня.

Сучасна Україна впродовж усієї історії залишалася мирною і спокійною державою саме тому, що мовно-культурні, етноконфесійні та решта колективних прав (у тому числі права національних і релігійних меншин) у ній ніколи не порушувалися, а більшість суперечок вирішувалися шляхом компромісів і переговорів. Усі ці права гарантувалися на конституційному рівні й жорстко дотримувалися, а прикре непорозуміння із законом про регіональний статус мов не може вважатися достатньою підставою для початку кривавої бійні на південно-східних рубежах нашої держави. Цієї бійні без російського втручання і не сталося б, адже про ущемлення своїх прав російськомовне населення нашої країни зазвичай дізнавалося з вуст московських пропагандистів. Росія скористалася об'єктивними регіональними відмінностями, що притаманні будь-якій країні світу (хоча й відмінність між Дніпропетровськом і Черніговом навряд чи більша, ніж між Грозним і Калінінградом), аби роздмухати пожежу громадянського конфлікту, коли ж це не вдалося, то розпочалося російське втручання: спочатку - приховане, а згодом - відверте. Нині вся південна й більша частина східної України захищає територіальну цілісність і суверенітет своєї держави: будує оборонні споруди, відновлює військову техніку, служить в армії, створює добровольчі батальйони, присвячує себе волонтерству. Такою є реальна ситуація на південному сході країни, що цілковито спростовує російські концепції щодо його політичної осібності, прагнення до федералізації чи навіть відокремлення, неприйняття ним центральної влади.

Про американське втручання та вплив

Викликає здивування твердження Є. Примакова стосовно прагнення Сполучених Штатів запровадити однополюсний світовий порядок, адже такий порядок уже існує і може йтися лише про його руйнування чи перебудову. Більшість претендентів на майбутній статус центрів сил у майбутньому багатополюсному світі на сьогодні є лише відгалуженнями, а подекуди просто придатками (одні придатками промисловими, інші -- сировинними) євроатлантичної спільноти, що цілковито залежать від її технологій, ринків, капіталів, цінностей та інститутів. Нині історична перспектива перетворення світової політики на багатополюсну є досить віддаленою. Так само можна говорити про виникнення в майбутньому цілісного й гомогенного світового суспільства з єдиною ціннісною та інституційною системою. Цікаво, що одним з аргументів на підтвердження безпосереднього втручання Сполучених Штатів в українські справи Є. Примаков вважає “загальновідомі факти приватних і телефонних контактів з українськими опозиціонерами дипломатів з посольства США в Києві”. Безперечно, маємо справді потужний аргумент, який своєю силою переважає “маловідомі” факти російського військового вторгнення на українські терени та їх обстрілів з території Росії, або ж ще менш “відомі” факти відторгнення Росією частини української території та підтримки нею незаконних збройних формувань разом з їх маріонетковими квазідержавними утвореннями на південно-східних околицях Донбасу і в двох його обласних центрах.

Сполучені Штати є світовою потугою, і їх зацікавленість кризою в Україні цілком природна. Однак дивним чином критика Є. Примаковим американської зовнішньої політики перетворюється на її апологію. Усі ті цілі, які, на думку російського автора, ставили перед собою Сполучені Штати в контексті української кризи, були досягнуті: створено широку (навіть глобальну) антиросійську коаліцію; запроваджено санкції; зміцнено трансатлантичну солідарність; Україні надано фінансову, політичну, а частково й військово-технічну (нелетальну) допомогу та підтримку. Натомість виходить, що зовнішня політика Росії зазнала поразки. Зайвим доказом поразки принаймні російської дипломатії є звернення цієї країни до зброї й пропаганди, адже там, де лунають гармати й волають пропагандисти, дипломати мовчать. (Дипломат, який потурає військовій та ідеологічній агресії, а тим більш бере в ній участь, має всі шанси повторити долю фон Ріббентропа). Переговори є основним інструментом дипломатичної практики, а мир і домовленості - її основним результатом. Проте сучасна російська зовнішня політика задіяна в мирному врегулюванні лише тих кризових ситуацій, які сама ж і спровокувала. Принаймні, так виглядає її роль в українській кризі, яка має всі шанси стати кризою загальноєвропейською чи навіть глобальною.

Дипломатичне вирішення кризової ситуації можливе лише на засадах компромісу, і якщо російська сторона справді прагне такого компромісу, то їй слід: відверто сформулювати й оприлюднити свої інтереси в Україні; запропонувати українському контрагентові щось прийнятне і вагоме; припинити військове та ідеологічне вторгнення. Росії щодо подій в Україні не варто вдавати із себе сторонню й нейтральну сторону, яка прагне миру і тільки миру. У цю її поставу вже ніхто не вірить, окрім хіба що самих росіян, які не помічають навіть власних військ на українській території. Усі учасники російсько-українського конфлікту прагнуть не якогось абстрактного миру, а миру на певних умовах. Для України першою з цих умов є територіальна цілісність і державний суверенітет, який передбачає вільний зовнішньополітичний вибір. Натомість Є. Примаков милостиво залишає Українській державі винятково зовнішньоекономічний вибір та й той обумовлює “захисними” санкціями з боку Росії.

Перелік "забутих” фактів

Є. Примаков, цілком у стилі російської зовнішньополітичної пропаганди, відверто маніпулює фактами, частину з яких приховує, а частину перекручує. Ось лише малий перелік таких “забутих” фактів: пряме вторгнення російських військ до України й артилерійські обстріли її території; непряме вторгнення: вбивства та знущання над українськими громадянами й українською національною символікою, а також захоплення українських державних установ громадянами Росії з подальшим вивішуванням над цими установами російської державної символіки під час так званої “російської весни”; антиукраїнська пропаганда в російських засобах масової інформації і поширення українофобських настроїв у російському суспільстві (пропагандистська війна Росії проти України); “газовий шантаж” та торговельні обмеження (економічна війна Росії проти України); підривна диверсійно-терористична діяльність російських спецслужб і спецпризначенців на українській території (таємна війна Росії проти України); масові вбивства та знущання над українськими військовополоненими й українськими активістами за участю і під керівництвом російських військовиків та “добровольців”; нищення інститутів державної влади України і привласнення майна її громадян місцевими терористичними бандами за участю й під керівництвом усе тих же “добровольців”; збройна, фінансова, кадрова підтримка

Росією сепаратистських бандформувань; викрадення російської стороною українських громадян та їх незаконне перевезення й утримання на російській території. Цей сумний та ганебний перелік може і має бути продовженим, однак уже перед міжнародним трибуналом.

Яскравим зразком перекручування фактів є спроби Є. Примакова, навіть хронологічно, показати події в Криму як наслідок подій на Донбасі. Анексію частини території суверенної держави він намагається виставити таким собі актом спонтанного милосердя - гуманістичною реакцією Росії на українську кризу. Так, начебто не було багаторічної пропагандистської кампанії щодо "повернення Криму”, а російські війська не брали безпосередньої участі у цьому "поверненні”. Є. Примаков говорить, що військовослужбовці РФ лише стояли за спинами кримських "ополченців”. Мабуть, так само есесівці стояли за спинами власовських і красновських карателів, коли ті творили свої криваві справи по всій Європі. Безперечно, кримський референдум був менш сміховинним, ніж донбаський, однак так само незаконним, а той факт, що Крим було захоплено "без жодного пострілу”, є більше "заслугою” української, ніж російської армії. Навіть якщо Росія й не спровокувала, як це твердить Є. Примаков, внутрішньополітичну кризу в Україні, то вона нею підло й по-злодійському скористалася, відхопивши ласий та омріяний шматок території в ураженої внутрішніми проблемами сусідньої держави. Лиха, мабуть, слава заслужити на звання "гієни Євразії”! російський агресія національний безпека

Питання “останнього слова”

Загалом текст статті Є. Примакова залишає враження якоїсь зверхньої некомпетентності в ключових питаннях української політики й поверховості. Так, серед усіх провідних учасників громадських протестів в Україні його увагу привернув лише Д. Ярош, хоча Майдан висунув десятки нових політичних лідерів та сотні політичних активістів. Є. Примаков детально говорить про те, чим учасники громадських протестів кидали у працівників "Беркуту”, хоча зовсім не згадує про масовий розстріл маніфестантів наприкінці народних виступів. Він шкодує за угодою від 21 лютого минулого року, однак забуває, що виконання цієї угоди було зірвано втечею Януковича до Росії та відмовою російського учасника переговорів її підписати. Є. Примаков поверхово пов'язує виникнення Майдану з відмовою Януковича від угоди про асоціацію між Україною і ЄС, хоча реальними причинами були брак демократії, "розквіт” корупції та відверто проросійська політика тогочасного режиму. Він навіть не згадує про цілу низку законодавчих ініціатив та програму реформ, розроблених і висунутих новою українською владою в галузі економічної політики та територіально-адміністративного устрою одразу після падіння влади Януковича і його приспіш- ників, роблячи наголос на прикрому непорозумінні щодо закону про статус регіональних мов - події другорядній, значення якої було штучно роздмухано проросійськими силами вже після початку ними ж спровокованого конфлікту в південно-східних районах Луганської і Донецької областей.

Є. Примаков ігнорує той факт, що в Україні не існує жодної історичної передумови для встановлення федеративного устрою, оскільки вона одразу постала як цілісна унітарна держава, а не поступово формувалася шляхом приєднання чи об'єднання різних за своєю етнорегіональною специфікою земель. Федерації формуються еволюційно, а не внаслідок забаганки сусідніх держав чи купки місцевих бандитів. Є. Примаков начебто й не відає про те, що більша частина сепаратистів виступають не за федеративний устрій, не за державну незалежність, а за приєднання Донбасу до Росії. Можливо, саме такими є плани Кремля, хоча й придністровський сценарій його також влаштує. Є. Примаков, мабуть, не знає, що бандерівці, на відміну від власовців та красновців, ніколи не брали участі в нацистських репресіях, а самі були їх жертвами. В українській історії та політиці існує ще чимало цікавих фактів, які не завадило б знати навіть Є. Примакову, аби висловлювати більш-менш ґрунтовні судження з приводу минулого й сучасного нашої держави. Його ж намагання визначити "суть” нинішньої влади лише на підставі її ставлення до бандерівського руху, який уже півстоліття як відійшов у минуле, свідчить про крайню поверховість суджень цього визначного діяча й відомого автора. Тим більше, що це ставлення є різним як у середовищі можновладців, так і серед простих громадян. Власне, так і має бути за умов плюралістичної демократії, в якій жодна оцінка не остаточна, а жоден герой не бездоганний.

Питання “останнього слова” є надзвичайно актуальним для кожного, хто відігравав хоч якусь роль у політичній думці й політичній практиці пострадянського простору. Вкрай велике історичне значення має той біографічний факт, яким буде це слово: щирим і повчальним або ж нечесним та недолугим. Безперечно, життєвий досвід, політичні досягнення і творчий доробок людини, яка пережила декілька суспільних систем, політичних режимів і багатьох правителів, справді цікавий. Однак важливо і те, яким чином цей досвід здобувався - на шляхах пристосуванства чи на шляхах універсальної (загальнолюдської) мудрості й служіння власному народу. Так само має вирішальне значення, ким наприкінці своєї політичної й наукової кар'єри виявиться мислитель і політик - носієм високих моральних стандартів та ґрунтовних і повчальних політичних знань, чи носієм інстинктів, спрямованих винятково на виживання в будь-яких історичних умовах та при будь-якій владі. І не варто тут ховатися за служінням своєму народу й державі, адже патріотизм може бути як вищою цінністю шляхетних людей та суспільств, так і моральною “схованкою” для пристосуванців.

* * *

Українці втомилися від брехні, що просякла українське суспільство та його державно-політичні інституції. Вони повстали за власну честь і честь своєї держави, яка впродовж останніх років функціонувала переважно в імітаційному режимі, слугуючи винятково приватним інтересам невеликої купки корупціонерів. Прагнення правди становить найвищий моральний сенс тих політичних протестів, що охопили Україну з осені минулого року. І саме тому цей протестний рух отримав назву “Революції гідності”. Нині українці є надзвичайно чутливими до будь-якого прояву неправдивості й нещирості, незалежно від того, звідки вони надходять - зсередини суспільства чи від сусідньої держави. Тому й наша порада росіянам: будьте щирими й чесними чи хоча б відверто формулюйте свої зовнішньополітичні цілі, не ховаючи їх за псевдогуманістичним та псевдомиролюбним фразерством.

Размещено на Allbest.ru