Прогнозні сценарії російсько-українського збройного конфлікту: двосторонній, регіональний і глобальний виміри

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прогнозні сценарії російсько-українського збройного конфлікту: двосторонній, регіональний і глобальний виміри

Кардинал Рішельє

1. Двосторонні сценарії розвитку подій

тотальний війна пострадянський глобальний

Україна перебуває в досить складній міжнародній і зовнішньополітичній ситуації, подальший перебіг якої залежить від перспектив збройного протистояння в південно-східних районах Донбасу. Сьогодні доцільно виокремлювати п'ять основних сценаріїв розвитку подій, три з яких радикальні, а два проміжні й компромісні.

Перший радикальний сценарій (сценарій тотальної війни) передбачає тотальну війну проти Росії, що включає повну мілітаризацію суспільства; економічну, політичну, культурно-ідеологічну та пропагандистську мобілізацію; запровадження воєнного стану; максимальне спирання на власні сили, що зумовлено неминучою міжнародною ізольованістю принаймні на перших етапах тотальної війни та відповідним зменшенням надходжень зовнішніх ресурсів; зорієнтованість на безкомпромісне знищення ворога; завдання ударів критичній інфраструктурі противника; активну партизансько-диверсійну діяльність; відмову чи зведення до мінімуму дипломатичної та зовнішньоекономічної взаємодії з ворожою державою та її сателітами; цілковите підпорядкування дипломатії збройним силам і військовій пропаганді.

Україна має шанси на перемогу в тотальній війні, оскільки протистоїть їй держава з обмеженими технологічними та фінансовими ресурсами; низьким «запасом міцності» політичної системи; населенням, якому властива негативна демографічна динаміка та неспроможність протистояти агресивним національним меншинам; «недомодернізованою» армією. Опір У країн ського народу російській агресії рано чи пізно поверне йому прихильність провідних держав світу, а також поглибить міжнародну ізоляцію РФ. Крім того, свою деморалізуючу та демотивуючу роль відіграють бойові дії на теренах самої Росії, що неминуче відбудуться за умов тотальної війни.

Цей сценарій є найбільш героїчним і жертовним, хоча й найменш імовірним. Він вимагатиме максимальної мобілізації й мужності. У разі його успішної реалізації більшість питань українсько-російських відносин буде вирішено остаточно, й історичні шляхи обох народів розійдуться назавжди, а ступінь антагонізму сягне найвищих показників. Україна отримає максимально високий рівень соціальної солідарності й національної єдності, а також новий історичний епос і міфологію, що мають шанси проіснувати ще багато століть, надавши потужний імпульс процесам творення нації.

Необхідно підкреслити, що тотальна війна є виключно оборонною. Вона не обов'язково призводить до масових жертв; якраз навпаки, готовність до такої війни суттєво стримуватиме агресора страхом значних втрат і загрозою перенесення бойових дій на його територію. «Тотальність» передусім передбачає загальну та всеосяжну мобілізацію суспільства й держави задля самооборони. Гасло цієї винятково оборонної війни формулюється так: «тотально змобілізуватися, аби вижити», а мета «цілковито відкинути переважаючі сили агресора на його власну територію у спосіб завдання йому максимальних демотивуючих втрат».

Другий радикальний сценарій (сценарій «відтинання») передбачає остаточну відмову від окупованих територій та повний розрив з ними. Подальша історична доля цих територій цікавитиме Україну лише щодо її безпеки, тобто потужності оборонних споруд і достатності ступеня ізоляції цих земель. Українська державність певний час потребуватиме переформатування та пристосування до нової історичної ситуації, однак відсутність у складі України регіонів, де панують ренегатські й споживацькі настрої, більша компактність і вища лояльність українського суспільства, сприятливіші умови для реформування країни, міжнародна допомога зможуть зробити цей адаптаційний період більш-менш безболісним. Зрештою існують, зазнавши територіальних втрат, Грузія та Молдова; Сербія продовжує свій історичний шлях навіть без частини історичних земель.

Європейські країни як втрачали, так і набували територій (яскравими прикладами є Німеччина та Польща), що, однак, не заважає їм бути економічно процвітаючими й політично стабільними. Територіальні втрати не завжди означають втрату державності. У багатьох історичних ситуаціях усе навпаки. Втрата Німеччиною після багатьох століть боротьби Ельзасу й Лотарингії не зробила її слабшою і менш вагомою, ніж Франція, яка заволоділа цими територіями. Те саме можна сказати і про Кенігсберг та Східну Пруссію. Доволі часто придбання нових земель державу лише ослаблює, а втрата нелояльних, споживацьких, відсталих регіонів, що спричиняють постійні міждержавні конфлікти, посилює.

Реалізація цього сценарію неминуче зашкодить престижу України на міжнародній арені. Він також зручний для частини представників місцевих напівкримінальних олігархій, які, зокрема, живляться із транскордонної злочинності й корупції, а також для люмпенізованого пострадянського міщанства, що заробляє на життя низькокваліфікованою працею за кордоном (у т.ч. і в країні-агресорі). Водночас необхідно підкреслити, що в разі реалізації цього сценарію йдеться не про якесь «цивілізоване розлучення», вигідне місцевому та загальноукраїнському криміналітету (бандитам, контрабандистам і хабарникам). Ідеться про жорстку та безкомпромісну «ампутацію» з розривом будь-яких відносин і зведенням «захисного муру» навколо новітньої «зони суспільно-політичного відчуження». Відповідно, і відносини з Росією мають бути зведені до мінімуму, що передбачає можливе подовження «захисного муру» на весь російсько-український кордон.

Третій радикальний сценарій (сценарій «сателітності») передбачає пошук способів сепаратного замирення з Росією на вигідних для неї умовах, нехтування інтересами західних партнерів, визнання автономії Донбасу, відмову від повернення Криму. Подібне замирення позбавить зовнішню політику Української держави значної частки незалежності та прив'яже її історичну долю до історичної долі РФ. Майбутнє обох країн, якщо воно знову стане спільним, навряд чи продемонструє щось відмінне від того, що раніше траплялося в історії цих двох народів, а шлях втрат, воєн, репресій повториться знову. Українська держава має забагато власних проблем, аби доповнювати їх проблемами держави російської. Зокрема, загострення внутрішніх соціальних конфліктів, зростання релігійного фундаменталізму та регіонального сепаратизму чи, скажімо, економічний колапс цієї багатої на ресурси, однак технологічно відсталої країни неминуче відіб'ються руйнівним чином і на Україні.

Суттєву загрозу для українського суспільства становить можливість його втягнення в чергову російську імперську авантюру (за попередні дві імперії Романових та Радянського Союзу українці вже заплатили багатомільйонними жертвами). Така авантюра передбачає безперспективне й заздалегідь програшне протистояння з провідними державами світу (передусім зі Сполученими Штатами Америки та всією євроатлантичною спільнотою), а отже, нові втрати, нові конфлікти, нові історичні злами.

Четвертий сценарій (сценарій «заморожування»)

полягає в «заморожуванні» конфлікту за зразком Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії. У такому вирішенні зацікавлена Росія (хоча цілковита капітуляція за третім сценарієм її влаштує більшою мірою), а також певна частина країн Євросоюзу та найбільш конформістські та проросійські верстви європейського суспільства. Україна в разі реалізації цього сценарію загальмує на шляху до Європи, отримає джерело політичної нестабільності, економічний тягар в особі «постраждалих» регіонів-утриманців. Водночас на спокійне життя також не варто очікувати, оскільки конфлікт жеврітиме й надалі, дестабілізуючи ситуацію загрозою повернення в активну фазу.

Україна залишатиметься малопривабливою державою перманентної кризи зі значною кількістю представників різноманітних міжнародних організацій, торгівлею гуманітарною допомогою, колосальним обігом контрабанди, нелегальної зброї, наркотиків і тисячами «блакитних шоломів» на лінії розмежування. Тривалість існування конфлікту в «замороженій» формі є невідомою, як і його результати. Історичний досвід свідчить, що може йтися про десятки років, а в результаті Україна повернеться до того, з чого розпочинала, започаткувавши нове коло антагонізму.

П' ятий сценарій (сценарій «ані війни, ані миру», або «обмеженої війни та перманентних переговорів») передбачає обмежену і стримувальну війну проти Росії та колабораціоністів на сході з метою завдати їм якомога більших демотивуючих втрат; постійний переговорний процес, однак, без остаточного фіксування результатів у різних домовленостях і форматах; нарощення збройного (передусім військово-технологічного) потенціалу України та поступовий перехід від блокування противника до його витіснення від пасивної оборони до активної; зростання інтенсивності міжнародних санкцій і дипломатичної ізоляції Росії; поступове й докорінне реформування українського суспільства; зближення з Північноатлантичним альянсом і Євросоюзом, а також формування низки оборонних союзів із частиною пострадянських і центральноєвропейських держав.

Ідеться про сценарій обмеженої війни, перманентної переговорної дипломатії, поступового й наполегливого реформування. Подібна ситуація вигідна своєю правовою невизначеністю й широкими можливостями для дипломатичного, військового, ідеологічного маневру. Втілення цього сценарію потребуватиме політичних умінь і моральної витримки, збройних сил швидкого реагування та спеціального призначення, гнучкої й креативної дипломатії, витонченої та «в'їдливої» пропаганди.

Поміж п'яти запропонованих сценаріїв найбільш прийнятним для України є саме останній, оскільки він уможливлює досягнення максимального результату найменшими жертвами і втратами, хоча й вимагає чимало часу, вміння й терпіння для свого втілення.

Другим за прийнятністю може вважатися сценарій тотальної війни, адже він зорієнтований на перемогу та збереження територіальної цілісності. Історія знає чимало зразків успішних в'язких напівпартизанських воєн держав малих і середніх проти держав великих і набагато потужніших. Однак загалом сценарій цей настільки ж загрозливий, наскільки малоймовірний.

Сценарій цілковитої відмови від сепаратистських регіонів є менш прийнятним порівняно з двома попередніми, оскільки пов'язаний із втратою державних територій і державного престижу та передбачає тривалий адаптаційний період.

Сценарій «сепаратного примирення з Росією» (третій сценарій) є небезпечним і для Українського народу, і для Української держави. Цей сценарій історично самогубний і політично безглуздий. Повноцінна російська імперія ніколи не сформується, а весь час «спинатиметься на ноги» чи «вставатиме з колін». Подібні зусилля супроводжуватимуться мільйонними жертвами і втратами історично безпрецедентних обсягів ресурсів війнами, голодом, репресіями.

Сценарій «заморожування» конфлікту на південному сході українського Донбасу є небажаним та історично безперспективним, оскільки його втілення неминуче зашкодить стабільному розвитку країни, підірве її міжнародний престиж, спотворить стратегічні перспективи. Проте цілком можливо, що через внутрішні й зовнішні обставини саме на цей сценарій Україні доведеться погодитися. Ця згода має бути обумовлена низкою вимог.

По-перше, захоплені проросійськими колабораціоністами й російськими окупантами території тимчасово виводяться з-під української юрисдикції та передаються під юрисдикцію міжнародну. Україна припиняє виконувати будь-які зобов'язання перед тими, хто вирішив залишитися на зазначених територіях, а загальне управління ними здійснює орган, що складається із представників міжнародних організацій і зацікавлених держав.

По-друге, Україна залишає за собою виключне право самостійно ухвалювати рішення щодо відновлення власної територіальної цілісності й здійснювати це відновлення в найбільш прийнятні для себе спосіб і час.

По-третє, статус окупованих Росією та захоплених терористами територій може бути лише тимчасовим і не повинен відображатися в Конституції та призводити до будь-яких конституційних змін. Питання вирішення конфлікту на Донбасі не має жодного стосунку до питання державного устрою України хоча б тому, що перше пов'язане із зовнішньою агресією й нею спровоковане, друге ж є виключно внутрішньополітичним питанням.

По-четверте, місцеві донбаські колабораціоністи, учасники бандформувань та інші співучасники російської агресії, якщо вони не брали участі в тяжких злочинах (передусім проти людяності), підлягають амністії. Амністовані особи позбавляються права обіймати адміністративні посади всіх рівнів на тимчасово окупованих територіях Донбасу та в Україні.

По-п'яте, визначення лінії розмежування здійснюється на пропорційних засадах, а кожна з ворогуючих сторін зберігає контроль над тими основними населеними пунктами, що потрапили до нейтральної смуги. Донецьк і Луганськ оголошуються відкритими й демілітаризованими містами під міжнародним управлінням. Подібний статус мають отримати й основні пропускні прикордонні пункти на тій частині українсько-російського кордону, що тимчасово контролюється російською стороною та колабораціоністами.

По-шосте, військові контингенти, що розмежовуватимуть ворогуючі сторони, мають складатися передусім з представників збройних сил тих країн, керівники яких вирішили створити нове Придністров'я й купити мир в Європі ціною українських територій. Крім того, Україні необхідно вимагати створення принаймні трьох, а не однієї (як сьогодні), спільних із країнами Північноатлантичного альянсу військових бригад та їх розташування довкола зони «замороженого» конфлікту: в містах Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі та Миколаєві.

Українські терени мають стати місцем постійних і безперервних спільних навчань, передусім із військовими тих країн членів Північноатлантичного альянсу, які дійсно можуть чогось навчити солдат та офіцерів однієї з найбільших у Європі армій, що вже понад рік перебуває в стані неоголошеної війни з набагато сильнішим агресором. Водночас Україна цілком спроможна розташувати незначні контингенти військ (до батальйону) на території тих дружніх держав, які перебувають під загрозою російської агресії. Подібні контингенти доцільно формувати з учасників бойових дій на сході України, а їх перебування в союзних країнах матиме на меті як реабілітацію й оздоровлення, так і спільні військові навчання та обмін бойовим досвідом.

По-сьоме, українська сторона продовжує розвивати й модернізувати власні збройні сили та залишає за собою право на їх використання задля збереження та відновлення свого суверенітету й територіальної цілісності. Україна формуватиме воєнну доктрину та воєнну політику відповідно до національних інтересів і захищатиме своїх громадян на всій, зокрема тимчасово окупованій, території.

По-восьме, Україна отримує економічну компенсацію за свою готовність відвернути велику континентальну, а можливо, й світову війну ціною тимчасової втрати власної території. Ідеться про розширене кредитування вітчизняної економіки, сприяння залученню інвестицій до українського агропромислового та оборонно-промислового комплексів, включення до загальноєвропейських програм науково-технологічного та регіонального розвитку, надання додаткових торговельних можливостей і сприяння в їх реалізації, допомога у сфері енергетичної безпеки.

По-дев'яте, Українська держава отримує політичну компенсацію, що полягатиме в гарантуванні її незалежності й чіткому окресленні перспектив стосовно членства в Північноатлантичному альянсі та Євросоюзі.

Ці вимоги української сторони можуть стати підставою для подальших тривалих переговорів, що на практиці означатиме стан «ані війни, ані миру», за якого воювати недоцільно, а миритися недоречно. Сценарій «замороження» конфлікту, якщо доведеться його втілювати, необхідно максимально наблизити до сценарію «обмеженої війни та перманентних переговорів».

У вирішенні проблем південно-східної частини українського Донбасу та Криму потрібно максимально зважати на міжнародний контекст. Обидва питання навряд чи будуть остаточно вирішені без всеосяжної трансформації пострадянського простору й вирішення територіальних суперечностей довкола Карабаху, Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії. Поверненню згаданих регіонів до складу національних держав може передувати їх тимчасове передання під міжнародне управління. Нині ж Україні доцільно розпочати «просування» дипломатичними й пропагандистськими засобами ідеї міжнародної конференції щодо умиротворення та впорядкування пострадянського простору.

Питання Криму, тобто його повернення Україні, ще тривалий час залишатиметься відкритим, викликаючи політичну напруженість і провокуючи збройне протистояння на причорноморських теренах. Жодна зі сторін не матиме в найближчій перспективі потрібного їй вирішення. Зрозуміло, що анексію півострова не буде визнано світовою спільнотою, і він продовжить своє ізольоване існування вже у складі РФ, яка не має шансів легітимізувати на міжнародному рівні це нове територіальне «придбання». Вона платитиме населенню за лояльність, пригнічуватиме й водночас намагатиметься підкупити кримських татар, щось інвестуватиме в інфраструктурні проекти і, головне, витрачатиме неймовірні кошти на утримання надпотужної військової бази та значного контингенту військ, які мають захистити це периферійне відгалуження суходолу в закритому морі від уявних зазіхань НАТО й цілком справедливих прагнень України. Уся анексія коштуватиме Росії вкрай дорого і «посприяє» її економічному занепаду, оскільки в особі дотаційного Криму та його «народу-споживача» вона отримала ще одного «бюджетного паразита».

Україні ж не повернути цей втрачений регіон найближчим часом, хіба що несподівано станеться щось дивовижно неочікуване на зразок миттєвого розпаду РФ чи українського економічного дива. Зрозуміло, що попереду складний шлях повернення Криму, який готові здолати не всі українці, оскільки чимало з них почувають моральну відразу до більшості населення півострова та й сам півострів не вважають тією землею, за яку варто проливати кров і терпіти злигодні. Тому доведеться переконувати не лише кримчан, а й українців. Повернення Криму залишається справою більше державною, ніж народною. В Україні мало хто вважає, що потрібно провести економічні реформи виключно задля того, аби розбагатіти і сподобатися мешканцям втраченого півострова, чим і вмовити їх повернутися. Моральні зобов'язання та відповідальність українці почувають переважно перед кримськими татарами, які виявилися найбільш постраждалою стороною.

Питання Криму має три важливі ціннісно-нормативні аспекти. По-перше, анексія півострова заподіяла збитків не стільки ресурсній базі та владно-силовому потенціалу України, скільки її державному престижу й моральному стану громадян. По-друге, анексія суттєво підірвала світовий порядок, оскільки в її процесі було знехтувано принципом непорушності кордонів, що беззаперечно панував у міжнародних відносинах від завершення Другої світової війни, та нахабно (й поки що майже безкарно) порушено суверенітет і територіальну цілісність одного із членів світової спільноти. Тому проблема Криму стосується останньої навіть більше, ніж власне України. По-третє, анексія продемонструвала дивовижну єдність російського суспільства в її підтримці, зробивши таке суспільство колективно відповідальним за цей злочин. Причому навіть значна частина т.зв. опозиції схвалила загарбання, пом'якшуючи свою аморальну та протизаконну позицію вимогою проведення ще одного референдуму щодо приєднання Кримського півострова до Росії.

Сьогодні головну проблему становить РФ, а не Крим, який є лише одним з багатьох засобів економічного виснаження цієї новоявленої «імперії». Вдавитися награбованим доля значної частини ненаситних великодержавних грабіжників. Імперія Романових «згнила» дорогою до Босфору і Балкан, Радянський Союз «вдавився» Афганістаном. Тож і територіальні загарбання нинішньої Росії вже визначили її історичну долю. Усі ці загарбання вона втратить за найменшого ослаблення, хоча, можливо, не обійдеться без допомоги збройних сил країн-жертв та їх союзників, тому й курс на повернення Криму містить такі головні складники: західні санкції та українська блокада, доповнена нарощенням військового потенціалу України в Причорномор'ї. Витрати РФ на утримання анексованого півострова зростатимуть, а бюджет виснажуватиметься. Довкола Криму пануватиме атмосфера передвоєнної істерії, а на самому півострові атмосфера страху перед відплатою за зраду та окупацію. Емоційне напруження зростатиме разом зі зростанням українського збройного потенціалу в Причорномор'ї та відповідним зростанням українсько-російської напруженості в цій зоні потенційного бойового зіткнення. Крім того, необхідно мати на увазі, що питання Криму нерозривно пов'язане із питанням Придністров'я і в економічному, і у військово-політичному сенсах.

Труднощі повернення втрачених територій не мають деморалізувати Українську державу й народ, породжувати зневіру та відвертати від постійної й неспинної роботи (дипломатичної, військової, пропагандистської) стосовно повернення. Уже сьогодні очевидно, що цей процес триватиме досить довго. Однак «заморожувати» справу відновлення територіальної цілісності й перекладати її на плечі наступних поколінь і аморально, і недалекоглядно. Зокрема, певні заперечення викликають спроби осмислювати цю проблему в термінах біполярності, вважаючи лінії, що відокремлюють Україну від втрачених територій, чимось на зразок новітнього Берлінського муру. Сьогодні доводиться чути заклики дочекатися тих часів, коли зміниться глобальне й регіональне розташування сил, а Україна сягне набагато вищих рівнів розвитку. Таким чином, відбувається перенесення на доволі специфічну українську ситуацію сценарію об'єднання

Німеччини після завершення «холодної війни», символізованого падінням Берлінського муру.

Викладений очікувальний підхід, ґрунтований на зайвому історичному оптимізмі й дещо поверхових історичних аналогіях, викликає низку заперечень. Поперше, чекати «возз'єднання» за сценарієм Німеччини доведеться не один десяток років, а дочекавшись, витратити не один мільярд доларів на сам процес об'єднання-реінтеграції (тут приклад НДР і ФРН якраз є найбільш вдалим). По-друге, в окупованих південно-східних районах Донбасу та в Криму відсутнє протистояння двох глобальних ціннісно-системних альтернатив. По-третє, вже нині очевидними є певні соціокультурні відмінності Донбасу та Криму від решти У країни, які за час окремого існування лише поглибляться, що, безумовно, ускладнить подальшу реінтеграцію. По-четверте, історія попередньої епохи має не лише позитивні приклади на зразок німецького. Так, об'єднання Кореї відбудеться невідомо коли, а В'єтнам відновив свою територіальну цілісність у збройний спосіб і на тоталітарно-комуністичних, а не на ліберальнодемократичних засадах (Північний В'єтнам поглинув Південний).

2. Перспективи реорганізації пострадянського простору

Подолання конфлікту на південному сході українського Донбасу необхідно розглядати в широкому міжнародному контексті, оскільки ця конфліктна зона є невід'ємною частиною пострадянського простору. Перспективи збройного протистояння залежать від того, в який спосіб буде облаштований цей простір, яких політичних форм він набуде. Нинішній конфлікт на Донбасі є лише одним з історичних наслідків загального постімперського хаосу й дезорганізації, що запанував на теренах СРСР після його розпаду. Руйнація різноманітних великодержавних та імперських утворень закономірно породжує низку конфліктних ситуацій між державами, що виникають у колишніх сферах домінування цих утворень. Загалом виокремлюються чотири основні сценарії міжнародно-політичної реорганізації пострадянського простору: конфліктний, біполярний, імперський, плюралістичний.

Перший сценарій (конфліктний) передбачає появу однієї величезної пострадянської зони конфлікту, що за своїм руйнівним потенціалом багаторазово перевершить близькосхідну. Спровоковані й роздмухані Росією на пострадянському просторі конфліктні ситуації перетворяться на один вузол кривавих суперечностей і збройних протистоянь, що охоплять євразійські й східноєвропейські геополітичні сфери. Подібна зона конфліктогенності має всі шанси поєднатися з близькосхідною у ще більший конфліктний осередок. Ісламський фундаменталізм і тероризм може стати тією ланкою, що небезпечно поєднає палаючий пострадянський простір із палаючим Близьким Сходом через Кавказ і Причорномор'я.

Тим хитромудрим західним мислителям та експертам, які планують разом із Росією боротися проти ісламізму, погодившись на певні поступки в «українському питанні» та виявивши невиправдану м'якість і благодушність у поводженні з російським агресором, потрібно уважніше придивитися до Північного Кавказу та вихідців із цього регіону. їм також варто поцікавитися, якою зброєю воюють ісламісти, звідки вона береться, адже радянських арсеналів вистачить ще не на одну «ісламську державу» чи «сепаратистські псевдореспубліки». Так само слід звернути увагу на дещо екстравагантну ідею синтезу православ'я та ісламу, що побутує в середовищі російських «правих» ще від 90-х років ХХ ст. І зрештою більш ніж промовистим є розквіт православного фундаменталізму в РФ та її колабораціоністських відгалуженнях на теренах українського Донбасу.

Нині саме в Росії формується потужний осередок ісламського фундаменталізму, який живиться не лише життєвою енергією тисяч і тисяч фанатиків, а й потенціалом усієї російської держави, до якого агресивні та наполегливі представники північнокавказьких регіональних еліт отримали нелегальний і легальний доступ.

Таким чином, Росія знову роздмухає світову пожежу, однак цього разу вона буде такою самою «безглуздою й нещадною», як і російський бунт. Унаслідок діянь кремлівських провокаторів та імперських мегаломанів формується надпотужний політичний вихор, що може зруйнувати всю систему міжнародних відносин. Можливо, це й буде прощальним посланням Росії світу.

Україна мало зацікавлена в реалізації цього історичного сценарію еволюції пострадянського простору, оскільки вона опиниться безпосередньо в конфліктній зоні, зазнаючи негативного впливу не лише донбаського, а й усіх інших, спровокованих імперським Кремлем, конфліктів. Подібна ситуація вимагатиме від неї цілковитої внутрішньої мобілізації, величезних витрат на оборону, готовності до тотальної оборонної війни або ж принаймні до участі відразу в кількох регіональних конфліктах. Відповідно, економічні процеси уповільняться, ступінь політичної свободи неминуче зменшиться, зв'язки з Євросоюзом та Північноатлантичним альянсом дещо ослабнуть, хоча й суттєво не погіршаться. Водночас відносини зі США можуть навіть поглибитися, сягнувши вищого рівня стратегічного партнерства. У разі успішної адаптації до конфліктної ситуації на пострадянському просторі Україна, принаймні для американської зовнішньої політики, здатна відіграти роль, подібну тій, яку Ізраїль відіграє на Близькому Сході. Відповідно до цієї стратегічної перспективи (сценарію) Українська держава може бути як анклавом спокою та джерелом стабільності, так і частиною та каталізатором загального хаосу. Реалізація конфліктного сценарію передбачає, що територіальна цілісність жодної пострадянської держави не може бути гарантована.

Другий сценарій (біполярний) є сценарієм розколу пострадянського простору на російсько-євразійський імперський сегмент і демократичний сегмент, у якому головну роль відіграватиме Україна, підтримана державами євроатлантичного центру сил на чолі зі Сполученими Штатами Америки. Цей сценарій також антагоністичний, оскільки передбачає локальну біполярність і протистояння двох регіональних центрів сил.

Сьогодні на пострадянському просторі стримати російський імперіалізм спроможна лише Українська держава. Владно-силовий сенс війни на Донбасі полягає саме в тому, що Росія намагається ослабити чи навіть усунути головного конкурента на теренах колишнього СРСР Україну. Міжнародні відносини в пострадянській геополітичній сфері стабілізуються лише тоді, коли рівновага в українсько-російських відносинах відновиться. Однак відновити цей баланс сил самотужки Україні буде вкрай важко, що породжує гостру потребу в підтримці з боку євроатлантичного світу.

Сценарій біполярного поділу пострадянського політичного простору (локальної біполярності), хоча й відзначається певною антагоністичністю, однак передбачає більшу стабільність, ніж попередній сценарій перетворення цього простору на суцільну конфліктну зону. Ідеться про ситуацію стабільної напруженості вздовж лінії поділу, а також «холодної війни» регіонального масштабу. На регіональному масштабі потрібно наголосити окремо, оскільки глобальна біполярність і глобальна «холодна війна» за нинішніх міжнародних умов є неможливими передусім через відсутність полюсів такого світового протистояння.

Євроатлантичний центр сил, уособлений США, досі безальтернативно домінує в сучасному світі, а інші полюси лише формуються. Уявляти Росію в ролі однієї зі сторін світового біполярного протистояння не варто через відсутність у неї обсягів ресурсів, універсальності ідей і ступенів автономності, які дають підставу претендувати на роль глобального центру сил. Тому і йдеться виключно про локальну (регіональну) біполярність і «холодну війну» на пострадянському просторі.

Подібних регіональних силових конфігурацій у сучасному світі може бути кілька. Ідеологічне протистояння в межах біполярного сценарію розвитку міжнародних відносин на теренах колишнього Радянського Союзу матиме вузькорегіональний характер, розгортаючись, зокрема, довкола різних інтерпретацій колись спільної історії, яка решту світу цікавить мало. Зіткнення й боротьба цих інтерпретацій навряд чи викличуть суперечки глобального масштабу та призведуть до ціннісно-світоглядного розколу світу.

Для України сценарій біполярного облаштування пострадянського простору більш вигідний і зручний, ніж попередній (конфліктний) сценарій. За такого розвитку подій Українська держава стабільно протистоятиме східним загрозам, нарощуючи свій військовий потенціал та зовнішньополітичну активність на російсько-євразійському напрямку й поглиблюючи інтеграційні зв'язки з країнами євроатлантичної спільноти, поволі наближаючись до статусу повноцінного члена в Євросоюзі й Північноатлантичному альянсі.

Водночас сценарій біполярного облаштування пострадянського простору не виключає можливості тимчасової втрати Україною контролю над південно-східними районами Донбасу, виникнення там маріонеткових проросійських квазідержав і появи регіональної версії Берлінського муру «донбаського санітарного кордону», покликаного захистити решту українського населення від імперської мегаломанії та «радянсько-православного» фундаменталізму. У межах цієї стратегічної перспективи (сценарію) Українська держава може бути як пасивним буфером і нейтральною зоною розмежування, так і активним форпостом євроатлантичного світу його східним щитом (за потреби й мечем), а також плацдармом для майбутньої боротьби за мирну й демократичну Євразію.

Третій сценарій (імперський) сьогодні видається досить близьким і небезпечним, однак насправді можливостей для втілення саме цього сценарію не так вже й багато. Власне, повноцінна російська імперія є «неможливою можливістю», оскільки для її остаточної розбудови необхідне виконання низки нездійсненних геополітичних умов: витіснення США із Західної Європи, Японії та Південної Кореї, Близького Сходу й перетворення цих країн і регіонів на нейтральні зони розмежування; руйнація Північноатлантичного альянсу та дезі нтеграція трансатлантичної і транстихоокеанської спільнот демократій; вихід до Перської затоки й домінування в ісламському світі. Зрозуміло, що навіть імперія Романових і Радянський Союз могли лише мріяти про такі геостратегічні перспективи. Сьогоднішня Росія суттєво поступається цим імперським і наддержавним утворенням ресурсів у неї поменшало, а конкурентів побільшало. Загалом для створення потужної континентальної євразійської імперії недостатньо контролювати пострадянський простір (це лише одна з багатьох умов), тому «російська імперія» приречена на постійне становлення та періодичне «вставання з колін».

Сценарій імперського облаштування пострадянського простору передбачає включення України до відповідної імперської структури, яка може мати різні ступені внутрішньої інтегрованості, однак буде авторитарною та вороже налаштованою щодо решти світу. Таким чином, Український народ втягнеться в чергову імперську авантюру, що призведе до нових непоправних втрат нових воєн, голодоморів, репресій. Україна перетвориться на західний форпост російського імперіалізму і за такий прифронтовий статус доведеться заплатити високу ціну.

Парадоксально, але в межах цього сценарію українська державність може зберегти й відновити свою територіальну цілісність, однак коштом втрати значної частки суверенності. Залежно від глибини інтегрованості всередині самої імперської структури народи-сателіти втрачають більші або менші обсяги державної незалежності. Тож і статус України може варіюватися від простої провінції до держави з обмеженим суверенітетом. Проте весь цей сценарій є украй гіпотетичним і реальну загрозу становить не він сам, а спроби його втілити, що неминуче матимуть невтішні наслідки. Якусь дрібну (мікро) імперію владна верхівка РФ, можливо, і створить, однак вона буде своєрідним макетом-пародією тих імперських попередників, з якими сучасна Росія намагається себе ототожнити. Місце для України в цьому зліпленому нашвидкуруч імперському покручі навряд чи знайдеться, оскільки ідеї державності вже пустили коріння в масовій свідомості цілих поколінь, а лінія антиімперіалістичного спротиву пролягає не окремими регіонами, а душами мільйонів українців.

Історична місія війни доволі часто полягає в розмежуванні минулого й майбутнього народу (народів), прокладаючи вікопомні межі, за які їм уже ніколи не відступити, безповоротно започатковуючи нові епохи. Можливо, саме таким є духовно-історичне призначення сучасного українсько-російського конфлікту, принаймні в історії України.

Четвертий сценарій (плюралістичний) є найбільш вигідним для України. Він полягає в перебудові міжнародних відносин на пострадянському просторі відповідно до дипломатичної формули «державна незалежність плюс інтеграційний плюралізм». Таким чином, цей простір трансформується в царину співробітництва дійсно незалежних держав, які на різних рівнях і в різних сферах формують різноманітні інтеграційні об'єднання. Значна частина політичних проблем і суперечностей на теренах колишнього Радянського Союзу пояснюється незавершеністю процесів творення національних держав та їх низькою ефективністю. Слабкі державності не спроможні до повноцінної співпраці, не здатні захиститися від агресії та імперіалістичних зазіхань, провокуючи агресора своєю слабкістю й даруючи імперським реваншистам хибну надію на відновлення імперії.

Подібні імперські ілюзії живляться також затримкою та провалами в процесах творення націй і національних держав, спонукаючи частину постімперських народів компенсувати ці затримки та провали намаганням відродити відмерлі імперські форми під гаслом пошуку в них порятунку від безладу, неминучого після розпаду будь-якої імперії. Тому й побудова ефективних і дійсно незалежних національних держав є одним із ключів до побудови мирних і процвітаючих міжнародних відносин на пострадянському просторі. Ще одним ключем є інтеграційний плюралізм, що передбачає можливість для цих держав вільно формувати різноманітні інтеграційні об'єднання та системи колективної безпеки відповідно до своїх національних інтересів або ж безперешкодно приєднуватися до вже існуючих інтеграційних об'єднань і систем колективної безпеки.

Інтеграційний плюралізм означає і розвиток та вдосконалення інституційної надбудови пострадянського простору, створення мережі ефективних наднаціональних інституцій, які стали б комфортною і взаємовигідною формою узгодження та оптимізації зовнішньополітичних зусиль держав зазначеного простору та водночас не порушували б їхній державний суверенітет і національні інтереси. Існуючі на теренах колишнього

Радянського Союзу міжнародні інституційні надбудови це або сурогати Радянського Союзу (громіздкі й загалом непотрібні інституційні релікти), або ж інституційні засоби кремлівського імперіалізму.

Перевага плюралістичного сценарію реорганізації пострадянського простору полягає в тому, що він цілковито мирний і не передбачає жодного глибокого протистояння, крім звичайної для сфери міжнародних відносин міждержавної конкуренції, негативні наслідки якої цілковито компенсуються належністю держав цього простору до різноманітних інтеграційних об'єднань і систем колективної безпеки інтеграційний плюралізм нейтралізує та пом'якшує наслідки міждержавних змагань. У межах цієї стратегічної перспективи (сценарію) Україна отримує найліпші історичні шанси для збереження своєї територіальної цілісності й еволюційного зближення з євроатлантичною спільнотою. Зрештою плюралістичний сценарій передбачає поступову трансформацію Росії в національну державу (держави), відмову від імперських амбіцій і зовнішньополітичне умиротворення.

3. Перспективи глобальних трансформацій

Сценарії перебудови міжнародних відносин на пострадянському просторі вписуються в ширший контекст загальної перебудови всієї світової системи. Існує кілька можливих моделей такої системної трансформації, необхідність і неминучість якої очевидні вже сьогодні. Головним показником глибокої потреби в подібних перетвореннях стало загострення міжнародно-політичної ситуації на пострадянському просторі, пов'язане з імперськими потугами РФ, та на Близькому Сході, пов'язане з активізацією ісламського фундаменталізму й дезінтеграцією та ослабленням частини держав регіону. Сучасний міжнародний порядок перебуває в кризовому стані, а глибинні чинники інтеграційного й безпекового характеру підштовхують світ до серйозних системних змін. І саме від історичного сценарію цих змін значною мірою залежатимуть історичні сценарії залагодження українсько-російського конфлікту та облаштування пост радянського простору.

Основою кожної системи міжнародних відносин і відповідних їй міжнародних порядків є певний розподіл сил між головними учасниками системної взаємодії системотворча силова конфігурація. Тому з-поміж основних сценаріїв подальшої історичної еволюції світової спільноти доцільно виокремлювати такі: сценарій багатополярності, сценарій біполярності, сценарій однополюсного світового суспільства.

Перший сценарій (багатополярності) є дуже поширеним і поміж практиків міжнародної й зовнішньої політики, і поміж теоретиків, однак у сучасних міжнародних відносинах існує небагато передумов для його втілення. Передусім високий рівень інтегрованості й взаємозалежності цих відносин позбавляє будь-який потенційний полюс глобальної силової конфігурації значного ступеня автономності у світових справах, без якої центр сил глобального масштабу важко собі уявити. Крім того, високий ступінь інтегрованості й взаємозалежності робить багатополярність менш гнучкою (а саме гнучкість її головна властивість), унеможливлюючи складний дипломатичний маневр і складну дипломатичну гру. Водночас міжнародна система з кількома центрами сил є значно більш конфліктогенною, ніж однополюсна чи біполярна системи, адже саме завдяки конфліктам баланс сил між полюсами не лише вирівнюється і підтримується, а й «тестується». Тому багатополярність несе загрозу дезінтеграції та регулярних системних конфліктів, які за сьогоднішнього рівня розвитку військових технологій можуть бути вкрай руйнівними.

Нині у світі продовжує домінувати євроатлантичний центр сил, очолюваний США, хоча й це домінування час від часу намагаються оскаржити, що цілком природно для такої змагальної сфери, як міжнародні відносини. Водночас усі потенційні полюси можливої багатополюсної конфігурації й досі перебувають на стадії формування. Більшість із них є економічно, фінансово, технологічно, культурно залежними від євроатлантичного центру сил його ринків, технологій, фінансів, інвестицій, цінностей та інституцій. Варто припустити можливість появи моделі «комплексної багатополярності», коли міжнародна система в різних своїх сегментах (політичному, економічному, соціокультурному) матиме різні силові конфігурації з різною кількістю полюсів.

Світ уже структурувався кількома політичними полюсами, а саме Пруссією, Великою Британією, Францією, імперією Габсбургів, імперією Романових. Ідеться про систему балансу сил, що впорядковувала міжнародні відносини від завершення Тридцятирічної війни до початку Першої світової. У цій системі (за винятком останніх десятиліть її існування) переважно домінували монархії з авторитарними чи напівавторитарними політичними режимами й аграрними чи аграрно-індустріальними економічними системами. Світовий ринок і мережа міжнародних організацій були на початкових стадіях формування, а рівень глобальної інтеграції та взаємозалежності суттєво поступався нинішньому. Тому й історичний досвід реальної багатополярності мало придатний за умов сьогодення, оскільки важко собі уявити всі наслідки поєднання чогось подібного до військово-політичної й дипломатичної гри доіндустріальних монархій з технологіями, зброєю, соціальною організацією суспільств постіндустріальних.

Встановлення реальної багатополярності в сучасних міжнародних відносинах потребує, по-перше, їх дезі нтеграції до рівня досягнення кожним із полюсів можливої силової конфігурації вищого ступеня автономності, що неминуче призведе до науково-технічного, економічного й культурного регресу світу; по-друге, суттєвого зростання конфліктогенності цих відносин, оскільки конфлікти за умов багатополярності відіграють роль засобу регулювання й «тестування» реального розташування сил. Крім того, незрозуміло, чим будуть ці полюси імперіями, союзами держав, регіональними інтеграційними об'єднаннями чи чимось іншим? Однак найбільшу загрозу для міжнародного миру й безпеки становить можливість цивілізаційної багатополярності, коли полюсами силової конфігурації стануть окремі спільноти-цивілізації, засновані на різних ціннісно-релігійних системах. Таким чином, крім властивої міжнародним відносинам конкуренції, світ отримає ще й мережу релігійних воєн (зіткнення фундаменталізмів) найбільш непримиренних і жорстоких з-поміж конфліктів.

Нині багатополярності прагнуть ті країни, які не витримують глобальної конкуренції, сповідують антиамериканські настрої, надихаються застарілими романтично-консервативними уявленнями про міжнародні відносини. Тому зрозумілою стає відданість частини теоретиків і практиків російської зовнішньої політики ідеям багатополярності: вони керуються імперською ідеологічною архаїкою, усвідомлюють низьку конкурентоспроможність своєї держави на міжнародній арені, ненавидять і заздрять США.

Другий сценарій (біполярності) є ще менш здійсненним, ніж перший. Передусім реалізації цього сценарію перешкоджає та сама причина, що заважає втіленню сценарію багатополярності: високий рівень інтегрованості й взаємозалежності сучасних міжнародних відносин. Проте біполярність унеможливлюється й відсутністю ціннісного поділу світу на зразок ідеологічного розколу часів «холодної війни», коли після падіння внаслідок поразки у Другій світовій війні фашистського (націонал-соціалістичного) протополюсу, на міжнародній арені протистояли комуністичний і ліберально-демократичний полюси глобальної силової конфігурації. Таким чином, відбувалося світове протистояння не лише наддержав та очолюваних ними блоків, а й глобальних ідеологій історичних проектів тотального перетворення світу.

Сьогодні не існує ані ціннісної, ані ресурсної альтернативи євроатлантичному центру сил, що робить сценарій біполярності навіть менш здійсненним, ніж багатополярності. Подібна ситуація пояснюється не лише відсутністю ідеологічних проектів глобального масштабу, а й зміною природи самих ідеологій, що втратили релігійні властивості, припинивши бути світськими релігіями тотальної трансформації людського суспільства. Водночас зберігається можливість появи мережі локальних (регіональних) біполярностей, що поділятимуть окремі регіони й геополітичні ареали сучасного світу. Передусім ідеться про регіональне протистояння ціннісно-цивілізаційних і релігійних ідеологій (насамперед фундаменталістського зразка), хоча і їх протиборство з різноманітними світськими ідеологіями, як і локальне протиборство цих світських ідеологій між собою, також не варто виключати.

Жодна з форм суспільних відносин не зникає безслідно, вона залишає елементи, що інтегруються в наступні форми, підтримуючи їх або підриваючи. Жодна форма суспільних відносин не зникає вмить, вона відходить поступово й частинами, нагадуючи про своє колишнє існування різноманітними інституційними атавізмами й ціннісними реліктами. Системи міжнародних відносин не є винятком, вони також підпорядковуються закону історичної тривалості й наступності. Зокрема, біполярність залишила по собі чимало принципів, інститутів, технологій, що зберігають і підтримують наступну (постбіполярну) систему. Проте існують і цілком шкідливі «рештки», найнебезпечнішою з яких є ядерна зброя. Таким чином, нова система міжнародних відносин виявилася замінованою попередньою, а найгірше те, що один з детонаторів опинився в руках імперських реваншистів з РФ. Вони отримали серйозні можливості досягнути своїх злочинних цілей у спосіб ядерного шантажу решти світу.

Третій сценарій однополюсного світового суспільства на сьогодні залишається дещо більш реалістичним, ніж два попередні, хоча і його ставить під сумнів певна невизначеність, що об'єктивно притаманна майбутньому. У межах цього сценарію довкола євроатлантичного центру сил відбувається еволюційне творення глобального соціуму, якому властиві максимально широкий ціннісно-культурний консенсус, структурно-стратифікаційна цілісність, інституційно-функціональна єдність і злагодженість. Основними елементами світового суспільства постають незалежні національні держави; основним творчим процесом інтеграція (на всіх рівнях: локальному, національному, регіональному, глобальному); основною рушійною силою держави євроатлантичної спільноти, очолювані Сполученими Штатами Америки.

Україна в межах цього сценарію здатна відіграти важливу роль, зміцнити і зберегти свій суверенітет, територіальну цілісність. Вона спроможна прислужитися соціотворчому просуванню євроатлантичної спільноти на схід інтегруванню континентальної Євразії з метою її мирного й конструктивного залучення до світового суспільства. Натомість реалізація двох інших сценаріїв може призвести до обмеження української державної незалежності внаслідок включення до одного з полюсів глобального протистояння (як сфери впливу чи імперського сателіта) або ж до розколу країни за лінією цього протистояння.

Відродження російського імперіалізму; піднесення ісламського фундаменталізму й тероризму; суттєве ослаблення, а подекуди й певна дезінтеграція частини держав пострадянського і близькосхідного політичних просторів зумовили нагальну потребу в реформуванні світового порядку створенні цілісної та дієздатної системи санкцій і винагород глобального масштабу. Безперечно, реорганізація цього порядку не має відбуватися на порожньому місці, вона повинна увібрати найбільш апробовані й ефективні елементи попередніх порядків. Зокрема, постбіполярний світовий порядок має й надалі виходити з ідей і практики державного суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів.

Водночас цілком на часі потреба в інтернаціоналізації світовою спільнотою критичних природних ресурсів задля уникнення їх агресивного використання з метою зовнішньополітичного шантажу та захоплення домінуючих позицій у міжнародних відносинах. Існує також глобальна зацікавленість у підвищенні ефективності експлуатації цих ресурсів і збереженні їх для наступних поколінь. Інтернаціоналізація світовою спільнотою критичних природних ресурсів сприятиме забезпеченню подальшого виживання людства та створенню умов для чесної конкуренції на міжнародній арені.

Сучасній Росії варто поділитися з рештою людства власними природними багатствами так само, як імперія Романових поділилася зі світом своїми здобутками у сфері культури, а Радянський Союз у сфері науково-технічної модернізації. РФ мала б наслідувати приклад цих держав, оскільки вона так сміливо й безапеляційно ототожнює себе з ними. Природні багатства, передусім критичні для виживання людства, не можуть належати якійсь одній країні, як і науково-технічні винаходи чи творіння культури.

Размещено на Allbest.ru