Особливий шлях України до Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливий шлях України до Європи

Клименко Ірина Валерігвна

Примусова трансформація України

Опинившись у вирі геополітичного протистояння, Україна повною мірою відчула на собі ефект «примусової трансформації». Вибір на користь участі в європейському проекті та агресивна реакція Росії спричинили тектонічні зсуви не тільки в політичному, а й у соціально-економічному ландшафті країни.

Профіль національної економіки України (в аспекті сировинної складової у ВВП) напередодні політичної кризи та російської агресії несуттєво відрізнявся від ситуації у решті країн-членів СНД та особливо країн-членів Митного Союзу (МС). За рівнем розвитку економіки Росії, Білорусі та Казахстану були подібними до української.

У міжнародному поділі праці країни СНД позиціонуються як виробники сировинних товарів -- енергоресурсів, аграрної, металургійної та хімічної сировини. У структурі експорту країн СНД близько 60 % становить мінеральне паливо, що значно відрізняється від структури світової торгівлі, де більш ніж третина експорту припадає на продукцію машинобудівної та транспортних галузей, а на мінеральне паливо -- менше 20 %. Це дає підстави стверджувати, що мінеральне паливо є сферою спеціалізації СНД у міжнародній торгівлі, тому що саме в цій сфері регіональний блок має виявлену порівняльну перевагу. Водночас значна частка енергетичної сировини в експорті вказує на чинники розбалансованої та доволі специфічної структури економіки двох із трьох країн МС.

Спорідненість української моделі економіки з російською була наслідком поєднання кількох факторів: штучного заниження вартості енергетичної сировини, переважання секторів, пов'язаних з енергетичним, пригнічення розвитку решти секторів економіки, високої частки промислової кооперації у галузі машинобудування та військово-промислового комплексу; збереження спільної інституційної структури (з високою часткою корупційної складової) та втрати стимулів до підвищення вітчизняними підприємствами енергоефективності виробничих процесів.

Проте впродовж останніх 10--15 років виокремилися найбільш конкурентоспроможні сектори, що сформували специфічний економічний профіль України, куди входять позиції, що, з одного боку, є конкуруючими до членів МС, а з другого, навпаки, -- є зорієнтованими виключно на ринки СНД. Так, найбільш конкурентоспроможними українськими товарами на світових ринках є чорні метали та вироби з них, зернові та олійні культури, добрива та інша продукція хімічної галузі, залізничне обладнання.

Конкурентні переваги української економічної моделі були сформовані переважно у радянські часи та, відповідно, мали локалізацію, обмежену територією країн колишнього СРСР. Саме тому агресія з боку Росії і фактичне закриття східного вектору співробітництва спричинило шоковий ефект на економіку та обумовило її глибоку стагнацію. У першу чергу при цьому постраждав промисловий потенціал країни.

За підсумками 2014 р., падіння промислового виробництва склало 10,7 %. Найбільше постраждали виробництва, що розташовані на окупованій території або орієнтовані на ринки СНД. Зокрема, падіння у вугільній галузі склало 30 %, машинобудуванні -- 21 %, металургії -- 15 %. За підсумками І кварталу 2015 р., падіння промисловості прискорилося до 21,4 %. За підсумками 2014 р., падіння будівництва продовжилося і склало 22 % (а в Донецькій і Луганській областях -- 50 % і 54 % відповідно). У незачеплених війною частинах України скорочення в будівельному секторі також було значним (19 %). За підсумками 2014 р., товарний експорт до Російської Федерації скоротився на 34 %, до Білорусі майже на 17 %, до Казахстану майже на 50 % (48,7 %).

Зниження ділової активності в економіці призвело до скорочення сектору транспорту. Вантажообіг у 2014 р. впав на 10,8 %. Найбільше зниження спостерігалося в трубопровідному транспорті - 26,4 %. Перевезення залізничним транспортом, на який припадає 63 % всіх вантажоперевезень, скоротилися на 4,5 %. Загалом, відповідно до даних НБУ, скорочення ВВП у 2015 р. сягнуло 10,5 % при інфляції близько 35 % (у 2014 р. -- 6,8 % і 25 % відповідно).

З моменту агресії було призупинено, а на даний час перервано військово-технічне співробітництво з Росією. Значній частині підприємств українського ОПК в нових умовах доведеться шукати нових партнерів та нову нішу у розподілі праці.

Агресія проти України спричинила кардинальну трансформацію структури національної економіки, значно скоротивши чисельність промислових активів та зменшивши частку таких галузей, як вугледобування, металургія, хімічна промисловість. Станом на середину 2015 р. Україна втратила у кількісному вимірі майже п'яту частину ВВП, проте лише частково змінила економічну структуру: поряд зі скороченням базових галузей промисловості та сектору послуг (транспорт, машинобудування) незначно зросла частка сільськогосподарського виробництва, переробної промисловості та сектору телекомунікацій.

Під впливом глибокої економічної кризи також відбуваються тектонічні трансформації в системі соціального забезпечення. Триває швидкий демонтаж пострадянського соціального порядку. Перспектива переходу до страхової медицини, накопичувальної пенсійної системи, адресних соціальних гарантій замість тотальних пільг ознаменує завершення патерналіської соціальної парадигми, що Україна успадкувала від УРСР.

Таким чином, Україна поступово втрачає риси, притаманні пострадянській економіці, остаточно виходить із системи розподілу праці, що залишалася у спадок від СРСР. Проте контури майбутнього національної економіки, її місце в регіональній та світовій системі розподілу праці до цього часу залишаються невизначеними.

«Домашні завдання» України

«Українська криза» утвердилася у загальносвітовому дискурсі як потужний драйвер геополітичних і геоекономічних трансформацій, спрямованих на модернізацію старого світоустрою, що перестав відповідати сучасним реаліям. Потреба в перебалансуванні ресурсів розвитку основних світових гравців (країн та блоків) вкотре актуалізувала завдання перегляду принципів міждержавної взаємодії, переоцінки ефективності функціонування як окремих інтеграційних блоків, так і міжнародних фінансових та економічних інститутів.

Хоча країни Європейського Союзу та Україна стикаються зі схожими викликами (забезпечення стійкого економічного зростання, здійснення структурних реформ, забезпечення макрофінансової стійкості, активізація інвестиційної та інноваційної діяльності та гарантування певних соціальних стандартів), зміст відповідних політик ЄС та України є принципово відмінним. Можемо стверджувати, що новий євроінтеграційний порядок денний України (вже після підписання та старту імплементації Угоди про асоціацію з ЄС) наразі є асинхронним до європейського та загалом містить значно менше власне євроінтеграційних цілей, ніж два роки тому, коли Україна тільки готувалася встановити асоціативні відносини з ЄС. Отже і Європейський Союз змушений відступити від жорстких меж Угоди про асоціацію, включивши в двосторонній формат відносин значно ширший перелік як спільних, так і суто українських або суто європейських (які можуть суперечити українським і навпаки) цілей.

Таким чином, до порядку денного українсько-європейського співробітництва включено:

• широкий комплекс питань, пов'язаних з російською агресією (пошук інструментів стримування агресора, реформування сектору безпеки, вироблення спільних (або компромісних) підходів щодо врегулювання енергетичних, торговельних та інших суперечностей на дво- та тристоронній основі ЄС + Україна + Росія);

• заохочення системних реформ в Україні (створення інституцій зовнішнього «стимулювання», тиску та/або примусу, постійного моніторингу та коригування політик імплементації інституційних трансформацій тощо);

• надання фінансової допомоги з метою попередження колапсу української держави, створення умов для приватних інвестицій;

• власне імплементація Угоди про асоціацію та ЗВТ.

Підсумовуючи політико-економічні процеси в Україні в умовах зовнішньої агресії Росії в Криму та на Донбасі, можемо констатувати, що «дизайн» стратегії європейської інтеграції України, сформований у 2013 р., фактично вже не є актуальним ані для України, ані для ЄС. Наразі найбільш привабливі для українського суспільства цілі стратегії, наприклад вступ до ЄС, що асоціювався із долученням українців до європейських соціальних стандартів життя, є недосяжними у середньостроковій перспективі. Понад те, загрози та виклики, які генерує Росія у сенсі військово-політичної та соціально-економічної невизначеності, можуть спричинити кардинальне перебалансування здобутків і втрат української державності в постреволюційний період (2013--14 рр.), відсунувши завдання реалізації власне стратегії євроінтеграції на невизначений час.

Зауважимо, що загальний процес адаптації України до умов глобальної конкуренції після здобуття незалежності на початку 90-х минулого сторіччя відбувався нелінійно та вкрай неефективно. Поряд із суто економічними деформаціями (як спадок радянської доби) цей процес позначився глибокими ціннісними та інституційними відмінностями в соціальних укладах українців та європейців. Очевидно, саме тому євроінтеграційні декларації української влади (з мовчазної згоди українського соціуму) протягом понад двадцяти років не втілювалися в результативній політиці євроінтеграції. Навпаки, протягом цього часу відбувалося переформатування та зміцнення геоекономічної залежності від Росії, конструкт якої не міг бути зламаним без збройного протистояння. І саме тому український Майдан став символом нової якості суспільства -- народження української політичної нації. Події під час Майдану та після початку агресії маніфестували реальний «попит» на європейські цінності та відповідну проєвропейську політику в Україні, зрілість українського суспільства, його готовність не тільки розірвати «життєзабезпечувальні» зв'язки з Росією, а й вести збройну боротьбу за європейську Україну. Водночас українські політичні еліти, представники опозиційних політичних сил, що в результаті революції та кризи обійняли державні посади, виявилися не готовими реалізувати євроінтеграційні очікування українського суспільства.

З формального погляду, Українська держава у пост-майданний період досягла значного поступу в просуванні шляхом європейського вибору. У 2014 р. ухвалено Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, і 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України синхронно з Європейським парламентом її ратифікувала. З 1 листопада 2014 р., ще до завершення ратифікаційного процесу, розпочалося застосування Угоди. Українська сторона почала реалізувати Програму імплементації УА. Своєю чергою, парламенти країн-членів ЄС проходять через процедури ратифікації УА, Угода про вільну торгівлю з ЄС вже введена в дію, а з 1 січня 2016 р. аналогічний режим запровадить Україна.

Прагнучи інтенсифікувати процеси загальнополітичної асоціації та економічної інтеграції, Рада ЄС ініціювала оновлення Порядку денного асоціації України з Європейським Союзом, зазначивши, що Порядок денний асоціації (ПДА) є практичним інструментом відносин Україна-ЄС з метою підготовки та полегшення повної реалізації Угоди між Україною та ЄС про асоціацію. Ухвалений документ містить положення щодо співпраці України з ЄС в економічній, юридичній сферах, у сфері безпеки, зовнішньої політики тощо, а також пропонує українській владі зосередитись на впровадженні реформ в десяти ключових галузях. Таким чином, у баченні ЄС основними є:

• конституційна реформа включно з кроками, які дозволять подальші реформи юридичної системи та децентралізації;

• судова реформа, що має забезпечити дотримання європейських стандартів на основі Стратегічного плану правових реформ;

• антикорупційна реформа включно з пакетом антикорупційних законів, прийнятих 14 жовтня 2014 р., та ефективним функціонуванням Національного антикорупційного Бюро та Національного агентства із запобігання корупції;

• реформа державного управління -- формування системи держслужби та органів місцевого самоврядування відповідно до європейських принципів державного управління;

• виборча реформа (створення єдиного виборчого законодавства, яке регулюватиме процес фінансування політичних партій, зокрема коштами держбюджету тощо);

• реформи у сфері держзакупівель;

• податкова реформа;

• проведення реформ з дерегуляції (з метою лібералізації контролю над бізнесом та спрощення системи надання дозволів, ліцензій тощо);

• проведення ефективної реформи зовнішнього аудиту (забезпечення прозорості у використанні зовнішньої допомоги);

• енергетична реформа (відповідно до Третього енергетичного пакету, реформування енергетичних ринків та державного нагляду);

Також у Порядку денному окремий наголос зроблено на дотриманні прав людини та громадянських свобод в Україні, що має стати наскрізним трендом і пріоритетом реформування всіх без винятку сфер суспільного життя.

Попри наявність чітких планів імплементації УА загальна (майже хронічна) незадоволеність темпами та змістом реалізації політики реформ є постійним контекстом критики України як з боку європейської спільноти, так і з боку українського громадянського суспільства. Вкажемо на дві вірогідні причини такого стану справ. Перша - низька результативність політики євроінтеграції, відсутність успіхів і ефектів від запровадження чималого обсягу змін і перетворень відповідно до зобов'язань УА. Крім того, українська влада та суспільство демонструють втому від трансформацій на тлі зростання спротиву будь-яким реформам, особливо тим, що зачіпають фундамент старої економічної системи. Отже, формальні цілі та звіти в царині євроінтеграції дисонують із характером та обсягом загроз, що постали перед Україною. Друга причина -- триваюча воєнна агресія, що є сучасним потужним мотиватором внутрішніх інституційних трансформацій, фактично «замістила» (відсунула на другий план, відтермінувала, якоюсь мірою навіть дискредитувала) цінність і цілі євроінтеграції.

Сьогодні саме збройний спротив воєнній агресії є одним із найдієвіших драйверів перезавантаження ключових інститутів української державності -- армії, правоохоронної системи, судочинства тощо. Глибока економічна криза стала наслідком дії багатьох чинників: злочинної політики попередньої влади, фактичної відсутності економічних реформ до та після зміни влади в 2014 р., агресії Росії проти України та особливо -- некомпетентної та неефективної політики вже нової влади. Як наслідок, 2015 р. не став переламним роком щодо відповіді на питання про економічну життєздатність держави -- на питання, чи вдасться новій владі відвернути загрозу фінансово-економічного краху та дефолту.

Відсутність поступу в політиці реформ, спрямованих як на забезпечення обороноспроможності держави, так і на реалізацію стратегії євроінтеграції може призвести до вкрай негативних наслідків, які в найгіршому випадку призведуть до втрати політичного та економічного суверенітету. Зберігається загроза того, що Україна може бути відкинута у своєму цивілізаційному розвитку далеко назад та знову опиниться перед загрозою відновлення імперського російського авторитаризму.

Наразі євроінтеграційний курс України є викликом не тільки для українського уряду та суспільства. Це виклик і для наших європейських партнерів, зацікавлених у зміцненні потенціалу і привабливості європейської моделі політичної і економічної організації. Від нинішніх успіхів України значною мірою залежить оцінка того, чи залишиться європейська модель привабливим орієнтиром для модернізації суспільств, які стали на шлях демократичного розвитку. Особливо це актуально в ситуації глобальної кризи, коли світ перебуває в пошуку найбільш оптимальних відповідей і шляхів забезпечення процвітання та розвитку.

За таких умов крах українського євровибору може поставити під загрозу цивілізаційну привабливість європейського проекту в регіоні та світі. І відвернути цю загрозу, відповісти на цей виклик сьогодення Україна і Європейський Союз мають спільно.

Нове позиціонування у світовому / європейському поділі праці

україна трансформація світоустрій економіка

Більшість минулих вигод від участі у світовому поділі праці та глобальних економічних процесах були отримані внаслідок інтегрованості української економіки в російську «рентну економіку». Результатом таких вигод, з одного боку, стало подолання трансформаційної кризи у 90-ті роки та відновлення економічного зростання; з другого в Україні набула певної стійкості споріднена з російською економічна модель. Тепер розрив економічних зв'язків з РФ і пришвидшує, і якоюсь мірою полегшує завдання пошуку власної ніші у світовій економіці, адже Україна втратила ресурс, що живив деформовану соціально-економічну систему.

Для успішного подолання кризи необхідний симбіоз політики «опори на власні сили» і політики економічної інтеграції. Причому основою перепозиціонування України повинні стати галузі та проекти, що вже довели свою конкурентоспроможність на світових ринках та є інвестиційно привабливими в контексті реалізації стратегії євроінтеграції. Водночас необхідно пам'ятати, що індустріальні країни (світові лідери) знаходяться у фазі «дезінтеграції». Політика реіндустріалізації -- наша відповідь на виклики поточного моменту. Наші національні інтереси -- збереження промислового потенціалу, залучення західних інвестицій і технологій. ОПК може стати драйвером інноваційного тренду в економіці.

Гібридна агресія з боку Росії змушує Україну відповісти на виклик -- захистити суверенітет та одночасно кардинально змінити економічну модель розвитку. Сьогодні неможливо відкладати реформи, посилаючись на війну. Україна неспроможна вистояти, спираючись на старі політико-економічні підходи. Отже, чинники, що визначають рамкові умови щодо економічної політики, адекватної поточним загрозам і викликам, полягають у такому.

По-перше, потрібно забезпечити обороноспроможність країни. Відповідно захист національного суверенітету потребує залучення всіх наявних ресурсів для організації ефективної оборони, забезпечення цілей економічної безпеки одночасно зі створенням умов відновлення сталого економічного розвитку у постконфліктний період. Нові пріоритети вже не включатимуть орієнтири галузевого розвитку. Натомість ключовою стає економічна політика, що орієнтується на ефективне зростання в умовах обмежених ресурсів і фінансових коштів. Потреба в забезпеченні основ життєдіяльності суспільства в умовах гібридної (у тому числі -- економічної) війни з боку РФ, напружена макрофінансова ситуація (зростання інфляції та девальвація гривні), балансування уряду країни на межі дефолту за державними борговими зобов'язаннями, руйнування ланцюжків коопераційних зв'язків всередині країни та із зовнішніми партнерами диктують необхідність запровадження елементів мобілізаційної економіки. Пріоритетизація енергетичної безпеки вимагатиме економії ресурсів, обмеження вільного використання енергетичних ресурсів тощо. Кардинальне спрощення ведення бізнесу не суперечить режиму мобілізаційної економіки, проте має забезпечити розкриття підприємницького потенціалу українського суспільства, збільшити зайнятість і доходи бюджету.

По-друге, серйозно ускладнюють вирішення поточних проблем деіндустріалізація та кардинальна трансформація пострадянської структури економіки, розрив коопераційних зв'язків з Росією, втрата промислових активів внаслідок руйнування та/або захоплення підприємств. Проте війна лише посилила негативні тенденції деіндустріалізації, що виявлялися як у зниженні частки промислової продукції у ВВП, так і в примітивізації готової продукції, переважанні товарів проміжного споживання. Наприклад, частка доданої вартості в сільському господарстві до валового внутрішнього продукту у 2006 р. становила 8,6 %, а в 2013 р. -- 9,1 %, натомість частка промислової продукції у цей період знизилася з 27,7 % до 21 %. Це дає підстави для висновку про наявність в українській економіці сталих процесів деіндустріалізації, які супроводжуються суттєвими втратами у випуску найважливіших видів, насамперед промислової продукції в натуральному вираженні (у машинобудуванні, хімічній промисловості, виробництві електроенергії тощо).

По-третє, на процеси економічної трансформації справлятимуть серйозний вплив тенденції до демократизації суспільства та одночасного зростання соціальної напруженості, що не завжди сприятимуть швидкому розв'язанню проблем в умовах війни. З одного боку, посилення самоорганізації та ініціативи в суспільстві стимулюватимуть демонтаж монополізованої та забюрократизованої економічної моделі в Україні. З другого -- патерналістські інтереси та очікування населення, високий рівень корупції та впливовість олігархічних груп гальмуватимуть модернізаційні процеси в економічній політиці та загалом в економіці.

Стосовно основного напрямку міжнародної регіональної інтеграції України і поглиблення співпраці з Європейським Союзом, слід виокремити два важливих моменти:

1) підписання Угоди щодо поглибленої та все- охоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС створюватиме умови для забезпечення реального «прориву» українських виробників не лише на ринок ЄС, а й на світовий ринок у цілому;

2) євроінтеграційний напрям слід розцінювати як довгостроковий тактичний пріоритет, оскільки у своїй довгостроковій стратегії ми виходимо з подальшого розвитку лібералізації умов міжнародної торгівлі, в результаті якої відбуватиметься поступове об'єднання ринків, з одного боку, Північної Америки та Європи (у межах Трансатлантичного торгівельного та інвестиційного партнерства), а з другого -- Євразійського та Далекосхідного ринків (Євразійський економічний союз та Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво).

Виходячи зі сказаного вище, пріоритетом зовнішньоекономічної політики у царині інтеграційних процесів слід вважати поступову та неухильну інтеграцію України до умов діяльності та структур Європейського Союзу при одночасному поглиблені економічної співпраці зі США, Китаєм, іншими азійськими країнами, маючи на увазі забезпечення законодавчо-нормативної та технологічної сумісності трансатлантичного та євразійського сегментів світового ринку в процесі їх майбутньої конвергенції. Наразі відновлення більш глибокої співпраці з Росією відтерміновується на невизначену перспективу.

Рамкові умови взаємодії з Росією

У середньостроковій перспективі в Україні об'єктивно зберігатимуться напружені відносини з Російською Федерацією. Причому спектр можливих форм співіснування має доволі широкий спектр: від посилення воєнного протистояння у відповідь на нову агресію до обмеженої нормалізації політичних і економічних відносин.

З огляду на високу ймовірність заморожування конфлікту на сході та втрату контролю над територіями Кримського півострова та Донбасу, можемо прогнозувати, що стосункам із Росією у найближчіий перспективі, як і нинішньому конфлікту, будуть притаманні всі ознаки гібридності. Це означатиме поміж іншого:

• невизнання російського суверенітету над окупованими територіями;

• домінування реактивної зовнішньої політики, особливо в умовах зростання внутрішньополітичної розбалансованості в обох країнах та в третіх країнах (країни ЄС, США), що залучені до пошуку шляхів урегулювання української кризи;

• збереження режиму загальної невизначеності, що ускладнюватиме ухвалення стратегічних рішень;

• пошук шляхів «співіснування» та уникнення повного розриву дипломатичних та економічних відносин;

• подальше зменшення обсягів торгівлі;

• мінімізація постачань енергоресурсів;

• затухання промислової кооперації;

• згортання політично чутливих проектів у економічній, гуманітарній і культурній сферах.

Станом на середину 2015 р. Україна зберігає економічне співробітництво з Росією, хоча і в обмеженому обсязі. З огляду на відсутність позитивних сигналів щодо вирішення кризи можемо прогнозувати, що в середньостроковій перспективі зберігається ризик подальшого скорочення (до повного розриву за окремими напрямами) економічних відносин, що може завдати додаткового удару українській економіці.

По-перше, маємо враховувати, що політичні лідери Росії не виключають 10-річну перспективу міжнародної ізоляції та перехід російської економіки в режим мобілізації з усіма відповідними наслідками. Не виключається поглиблення системної фінансово-економічної кризи, спад у промисловості, примітивізація економічної структури тощо. Отже, попит на товари українського експорту може просто зникнути.

По-друге, стратегічна мета зовнішньої політики РФ в Україні також залишається незмінною. Це ліквідація державності та незалежності в Україні. За допомогою політичного, економічного тиску, підривної і терористичної діяльності на території України Росія хоче домогтися того, щоб в Україні відбулася фінансово-економічна криза, щоб Україна зазнала дефолту, збанкрутувала і врешті-решт самоліквідувалася. Україна має враховувати серйозність цієї загрози в тому сенсі, що будь- які зусилля з консолідації реформаторських кроків в Україні наражатимуться на жорсткий опір. Під особливим ризиком перебуває імплементація Угоди про асоціацію з ЄС і загалом відновлення економічного зростання в Україні. Отже, повний розрив економічного співробітництва між двома країнами -- абсолютно реальна перспектива.

Поточна динаміка свідчить, що обсяги двосторонньої торгівлі продовжують скорочуватися. За 2014 р. імпорт знизився на 28 % до рівня 2013 р. і в 1,8 разу проти рівня 2011 р. Падіння експорту на кінець 2014 р. становило 32 %, у тому числі удвічі з продовольства і на третину -- металів. Виробничо-технологічна кооперація (включаючи оборонну промисловість) практично перестала існувати, обіг машинно-технічної продукції скоротився на 42,4 %. У І півріччя 2015 року торговельний обіг продовжував скорочуватися, зменшившись у середньому на 57,8 %. За даними Державної служби статистики, імпорт з Росії за січень-червень 2015 р. скоротився на 62,9 %, експорт з України -- на 52,2 %, сальдо було позитивним -- 494,9 млн дол. США.

Українська влада та бізнес змушені пристосовуватися до цих трансформацій. Оскільки протягом 2014 та 2015 років частка РФ у зовнішньоторговельному обігу залишається значною (близько 25 %), навіть тимчасове закриття цього ринку позначиться значними втратами та формуватиме серйозні загрози як з погляду економічної безпеки, так і щодо темпів та вектора економічного розвитку України.

На характер двосторонніх відносин значний вплив справлятиме спротив політичним трансформаціям з боку олігархічного бізнесу та деяких політичних суб'єктів в Україні. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу українські бізнесові та політичні кола замість радикальної перебудови політичної та економічної системи віддавали пріоритет збереженню спорідненої з російською моделі господарювання, прагнучи максимально скористатися з долучення до російської ресурсної бази. Тут доречною є метафора: дві країни, одна економіка. Зовнішньоекономічні угоди України з РФ традиційно були спрямовані на «стабілізацію» (з тенденцією до максимізації) енергетичних відносин з Росією. Інші складники співпраці, навіть виробнича кооперація в оборонно-промисловому комплексі, мали другорядне значення. Водночас для РФ важливий компонент співробітництва припадав саме на ВПК, особливо на ту його частину, відтворення якої на території РФ пов'язувалося з труднощами налагодження виробництва аналогічної продукції -- фінансовими, технологічними, організаційними тощо.

Зворотную стороною зовнішньополітичної та фінансової ізоляції РФ є консолідація економічної моделі ресурсної ренти, що також широко підтримується населенням. В Україні наразі маємо більш складну та неоднозначну ситуацію: з одного боку, суспільний запит на реформи, з другого -- страх перед реформуванням і спротив серйозним трансформаціям. Таким чином, на жаль, можемо констатувати, що після політичної кризи періоду кінця 2013- початку 2014 р., після декларування початку процесу утвердження нової якості української державності точку неповернення ще не пройдено. Причому Росія тут -- основний чинник: як економічна модель, що ще вчора функціонувала в Україні та як магніт, що притягує найбільш корумповані та найменш життєспро- можні складники української економіки.

Нова концепція економічного розвитку

Конкретизуючи завдання щодо пошуку сучасних підходів до стратегування євроінтеграції, зажаючи на кризу на сході та потенційні можливості тектонічних політико-економічних змін моделі Європейського Союзу, фокус зусиль зовнішньоекономічного позиціонування України мас зміщуватися на цілі національного розвитку: модернізацію економіки, підвищення стійкості фінансової та фіскальної систем до зовнішніх шоків і з цією метою - диверсифікацію торговельних зв'язків та повніше використання євроінтеграційних механізмів (співпраці, допомоги, імплементації правил і нормативів тощо). Крім того, майбутнс позиціонування України в свропейському просторі значною мірою залежатиме від ситуації в ключових галузя х, що с визначальними як для національного розвитку, так і для загальносвропейського -- сільському господарстві та енергетичній сфері.

Реалізація євроінтеграційної стратегії значною мірою залежатиме також від поступу в імплементації міжнародних договорів між Україною та ЄС -- Угоди про асоціацію та Угоди про Зону вільної торгівлі. Ключове значення для євроінтеграційних процесів угоди про ЗВТ обумовлене тим, що структурно «глибока і всеосяжна» торговельна угода між Україною та ЄС охоплює широке коло пов'язаних з торгівлею питань і не лише спрямована на усунення бар'єрів в торгівлі, а й сприятиме забезпеченню глибокого регуляторного зближення, тим самим частково відкриваючи внутрішній ринок ЄС для України. Таким чином, частина завдань щодо економічної модернізації вже має євроінтеграційне наповнення, тобто вписується і в національний, і в загальноєвропейський порядок денний соціально-економічного реформування.

Курс на економічну інтеграцію України до єдиного ринку Європейського Союзу є важливим чинником, що спонукатиме суб'єктів бізнесу та державні регуляторні органи та інституції до глибоких економічних реформ, результатом яких має стати підвищення конкурентоспроможності як окремих галузей, так і економіки нашої країни загалом. На даний час у економічній співпраці з Євросоюзом спостерігається певна стабілізація, що свідчить про вичерпання потенціалу чинних угод, вказує на необхідність нового рівня відносин та нових стимулів до розвитку.

Размещено на Allbest.ru