Українська зовнішня політика на межі епох: історичні досвіди й теоретичні висновки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська зовнішня політика на межі епох: історичні досвіди й теоретичні висновки

О. С. Власюк, С. В. Кононенко

Анотації

Статтю присвячено розгляду новітнього історичного досвіду українського державотворення під кутом зору теоретичної проблематики співвідношення війни і миру в міжнародних відносинах. Особливу увагу приділено збройним конфліктам на «гібридних» стадіях їх еволюції та ролі дипломатії в полагодженні цих конфліктів.

Ключові слова: історичний досвід, державотворення, війна, мир, олігархія.

Vlasiuk Oleksandr, Kononenko Serhii

UKRAINIAN FOREIGN POLICY ON THE VERGE OF AGES: HISTORICAL EXPERIENCE AND THEORETICAL CONCLUSIONS

The article deals with modern historical experience of Ukrainian state building which is regarded in a broader theoretical context of the problem of correlation of war and peace in international relations. Special attention is paid to «hybrid» stages of military conflicts evolution and diplomatic methods of its resolution.

Keywords: historical experience, state building, war, peace, oligarchy.

Відродження до історичного і державного життя великої східноєвропейської нації має вважатися успіхом, причому, не лише цієї нації, а й усієї Європи. Проте історія української державності останніх 25 років є більш повчальною, ніж успішною. Відродження України - тривалий і суперечливий шлях з безліччю перешкод, роздоріж, поворотних пунктів. Звичайно, у світі знайдеться мало народів, які могли б стверджувати, що початкові періоди їх державотворення були цілковито успішними й безпроблемними. Водночас, навіть вкрай негативний історичний досвід може стати основою для теоретичних узагальнень, підтвердивши чи спростувавши «старі істини» про війну і мир, залежність і незалежність, регрес і прогрес.

Головним негативним наслідком першого етапу новітнього українського державотворення стало формування олігархічного суспільного устрою, який не лише законсервував більшість із «радянського спадку», але й створив нові, вже «пострадянські», проблеми. Олігархія - вкрай нестабільна й слабка соціальна система. Олігархічні держави й суспільства відзначаються низькою конкурентоспроможністю на міжнародній арені. Вони також привабливі жертви для агресора, оскільки через свою внутрішню слабкість та зовнішню залежність нездатні на ефективний опір. І саме російська агресія продемонструвала більшість недоліків суспільного устрою сучасної України. Олігархії не «тримають» удар іззовні, а їх участь у збройних конфліктах зазвичай визначаєнеобхідність демонтажу цього різновиду соціальної системи. Війна доволі часто дає можливість відокремити минуле від майбутнього, перетнути історичний рубіж, постаючи пороговою подією в історії більшості народів світу. Українсько-російський збройний конфлікт якраз і ознаменував початок нового етапу державотворчого процесу в Україні.

Олігархія - синонім історичного регресу й суспільної деградації. Серед основних властивостей цього соціального устрою: концентрація переважної більшості суспільних ресурсів у розпорядженні вкрай незначної кількості осіб; імітація демократичних цінностей та інститутів; політичне безправ'я і глибоке суспільно-економічне розшарування; слабка і корумпована держава; безсила й залежна зовнішня політика. Корупція постає базовим соціальним механізмом (принципом функціонування) цього соціального устрою. Водночас, слід зауважити, що значна частина розвинених країн світу переживала олігархічні періоди, проте успішно їх здолала. Загроза олігархізації зберігатиметься завжди, нависаючи над усіма ринковими демократіями -- від найпотужніших до найслабших. Нині розпочинається наступний етап розбудови новітньої Української держави -- неминуче тяжкий і тривалий. Подолання олігархічного устрою постає головним історичним завданням цього етапу, який вважатиметься завершеним лише тоді, коли буде створено потужну державність та ефективну ринкову демократію з динамічним і впливовим середнім класом та глибоко укоріненими демократичними цінностями.

Історична пам'ять (сукупність досвідів ключових епох) українського народу поповнюється мірою його укорінення в історії. Відповідно й зростає когнітив- ний та стратегічний потенціал зовнішньополітичного мислення. Революційна велич козацько-селянської визвольної війни XVII століття, яка органічно увійшла до першої хвилі буржуазних революцій в Європі (разом із голландською й англійською); втрати й набутки визвольних змагань початку минулого століття, що були частиною загального відродження до історичного буття не лише українського, а й решти народів Центральної та Східної Європи; героїчний трагізм підпільної і партизанської боротьби українських націоналістів середини цього ж століття, яка стала вагомим внеском у подолання тоталітаризму в Європі й світі -- все це ключові компоненти ідейно-історичного спадку народу України. Сьогодні українське суспільство перебуває на межі двох епох, завершуючи формування одного історичного досвіду й розпочинаючи формування наступного. Російська агресія розмежувала ці два етапи й досвіди, оскільки «завдяки» цій агресії Україна відчула свою слабкість, зумовлену, передусім, її олігархічним устроєм.

Події українсько-російської війни спонукають до пошуку історичних аналогій. У цих подіях є щось від «мюнхенської змови» передодня Другої світової війни, коли великі демократії пожертвували малою центральноєвропейською демократією, аби умиротворити тоталітарного агресора й уникнути війни. Якщо взяти до уваги регіональний (пострадянський) контекст, збройний конфлікт України й Російської Федерації викликає деякі аналогії з Балканськими війнами перед Першою світовою війною. Держави тогочасних Балкан воювали проти регіонального домінування за встановлення регіонального «балансу сил». Власне ж Балканські війни були локальним відображенням протистояння великих європейських держав, яке незабаром трансформувалося в збройний конфлікт глобального масштабу. Обидві ці історичні аналогії вкрай приблизні й часткові: «нового Мюнхена», через упертий опір України російським агресорам та жорстку позицію Заходу (передусім Сполучених Штатів), не відбулося. Чогось подібного до Балканських воєн також не сталося, оскільки народи пострадянського простору ще політично не прокинулись і не готові до колективної протидії імперським зазіханням Російської Федерації. Сьогодні на таку протидію спромоглась лише Україна. Крім того, обидві аналогії доволі зловісні, оскільки йдеться про переддень Першої і Другої світових воєн.

Уроки історії, що їх нині отримала Україна, не менш повчальні, ніж отримані раніше. Цей новітній історичний досвід якісно відрізняється від попередніх своїм контекстом. Визвольні змагання українського народу минулих епох відбувалися в межах і під впливом великих воєн (Тридцятирічної, Першої й Другої світових), в суспільствах, виснажених і втомлених воєнними діями. Натомість, сьогоднішня ситуація протилежна зазначеним вище. Попри розмови щодо можливості Третьої світової війни, російсько-український збройний конфлікт, як і решта конфліктних ситуацій на пострадянському та інших (зокрема близькосхідному) просторах, виник і триває у порівняно мирному середовищі. Сучасне міжнародне, європейське й відповідні національні суспільства вже давно не знали воєнних жахіть і втрат, занурившись у пацифістські ілюзії «вічного миру» та міщанський комфорт «загального добробуту». Війну майже припинили вважати структурним ефектом відносин між державами, а збройні сили -- інструментом їх зовнішніх політик. Таким чином, виникли додаткові стимули для агресорів, що заохочуються до агресивних дій слабкістю (в тому числі й моральною) потенційних жертв та безкарністю за злочини, вчинені проти миру, стабільності, людяності.

Ідея «вічного миру», попри весь її позірний пацифізм, належить до концептуального арсеналу тоталітарних практик минулого століття. Тоталітаризм передбачає докорінну зміну природи соціального світу, отже й трьох її елементів: природи людини, суспільства і відносин між суспільствами. Внаслідок втілення тоталітарної утопії -- гомогенізації суспільних відносин на основі якоїсь однієї ідеології -- мав би виникнути абсолютно новий соціальний світ, так званий постісторичний щодо попереднього. У цьому новому світі повинні були зникнути всі, включно з війною, соціальні лиха. Тож «вічний мир» вважався тоталітарними ідеологіями елементом постісторичного стану, а шляхом до цього стану проголошувалася революційна тоталітарна війна за «вищі» цінності (війна «за припинення всіх воєн») та світова революція як процес глобального втілення цих цінностей. державотворення міжнародний конфлікт гібридний

Політика в реальному історичному світі була і залишається мистецтвом можливого й мистецтвом компромісів, вона оперує відносним і не прагне абсолютів, примирює крайнощі, а не ототожнюється з ними. Політична діяльність є функціонуванням відповідно до природи - людини, суспільства, міжсуспільних відносин, а не всупереч їй. Тому реальна політика, на відміну від тоталітарно-утопічної, прагнутиме не вічного миру засобом тотальної війни, а максимально тривалого миру і максимально обмеженої війни.

Ключем до такого врівноваженого політичного стану є практика і принцип «балансу сил». Проте, навіть за часів найтривалішого і найкомфортні- шого миру слід завжди пам'ятати, що політичну рівновагу рано чи пізно буде порушено і в тій чи іншій формі прийде війна. За часів найжорстокі- ших і найжахливіших воєн слід завжди пам'ятати, що політичну рівновагу буде відновлено й мир повернеться. Головним в обох випадках є установка на максимально швидке відновлення балансу сил та його максимально тривале збереження. Зокрема, збройні конфлікти на пострадянському просторі значною мірою спричинені розба- лансуванням міжнародних відносин у межах цього регіонального сегмента світової політики. На теренах колишнього Радянського Союзу так і не склався стійкий та тривалий міждержавний баланс сил, а владно-силова перевага Російської Федерації над рештою цих країн невпинно генерує конфлікти.

Можемо з впевненістю констатувати, що усі намагання зректися зброї як інструменту зовнішньої політики виявилися марними. На сьогодні більшість держав зберігають збройні сили, а ефективних наднаціональних ціннісно-інституцій- них механізмів контролю над ними немає. Нині, як і завжди, у зовнішній політиці панує принцип «самодопомоги», який передбачає першочергову спроможність країни захистити саму себе. Окремі країни сповідують цей принцип і щодо втілення своїх національних інтересів всіма засобами, в тому числі зброєю.

Сучасна практика засвідчує, що жодна система колективної безпеки, інтеграційна спільнота чи міжнародна організація не компенсує огріхи боєздатності й відсутність оборонного потенціалу окремої національної держави - великої чи малої, потужної чи слабкої. Зречення зброї ставить під загрозу мир, оскільки він часто підтримується збройними силами, не згадуючи вже про миротворчі та визвольні війни. Нині, як і завжди, більшість агресорів та завойовників зупиняються зброєю, оскільки дипломатія й пропаганда подібної зупиняльної сили не мають.

Війни започатковували (Тридцятирічна й Перша світова війни) і трансформували (Наполеонівські й Друга світова війни) системи міжнародних відносин. Останні зароджувалися і перероджувалися у вогні глобальних конфліктів. При витоках сучасної (постбіполярної) системи міжнародних відносин, на відміну від попередніх історичних систем, перебуває «холодна війна», що породжує певні ілюзії стосовно якоїсь особливої «миролюбності» цієї системи. Однак, достатньо згадати основні риси цієї війни (панування тоталітаризму, ідеологічну одержимість й нетерпимість, постійну загрозу ядерного апокаліпсису, криваві й невпинні конфлікти в третьому світі), аби усвідомити, що й постбіполярні міжнародні відносини не будуть мирними.

Війна притаманна і сучасній системі міжнародних відносин, а головний спосіб її відвернути полягає у готовності й здатності дати відсіч будь-якому агресору. Інакше кажучи, зміцнення оборонного потенціалу власної країни слід вважати ключовим різновидом антивоєнної діяльності. «Хочеш миру - готуйся до війни». Так казали стародавні римляни - мабуть, найвидатніші фахівці з проблематики війни й миру в історії людства. Сьогодні, у контексті українсько-російського збройного конфлікту, цей великий вислів-настанова має бути перефразованим дещо іншим чином: «Хочеш миру - не бійся війни», оскільки слабкість жертви агресії та її неготовність до рішучого збройного опору слугує найкращим стимулом для агресора.

Постійна готовність до тотальної оборони задля національного виживання; готовність перемагати ворогів, а не лише вгамовувати розбійників, грабіжників, хуліганів під час миротворчих операцій (до речі, діяльності більш поліційної, ніж військової) - одна з головних умов стабільного миру, який, подібно до всіх інших станів соціальних систем, є відносним. Він не триває довіку і стосується лише окремих сегментів та учасників міжнародних відносин. Ідея «вічного миру» (в усіх її ідеологічних та філософських інтерпретаціях) є доволі небезпечною, оскільки задля свого втілення «вічний мир» потребує «останньої війни» - революційної й глобальної.

Увесь попередній історичний досвід свідчить, що лише національна держава, яка змогла створити дієздатні й автономні збройні сили може вважатися такою, що склала іспит на державну зрілість. Спроможність захистити власну країну; спроможність до стримуючого військового опору;

спроможність «бути переможцем» в оборонних війнах - все це складає невід'ємну частину потенціалу будь-якої зрілої національної держави. Слабким народам залишається або залежне існування на периферії світової спільноти, або локальна партизанська війна. Ще одним варіантом такого існування є глобальний тероризм - безглузде насильство без надії на перемогу. Натомість, сильним у військовому сенсі національним державам війна загрожує значно меншою мірою. Особливо, якщо народ цієї держави цілковито й постійно готовий до тотальної оборонної війни за національне виживання.

Тотальність передбачає загальну та всеосяжну змобілізованість суспільства й держави задля воєнної перемоги. Тотальна війна - це винятково оборонна війна за виживання. Вона стосується всього населення і провадиться всім народом, а не лише професійними військовиками. Така війна потребує: постійної готовності; мобілізації та об'єднання навколо військових цілей усіх елементів суспільного життя (політичного, економічного, технологічного, культурного); об'єднавчої пропаганди; відповідального управління; максимально можливої економічної самодостатності. Перемога у винятково оборонній війні за національне виживання - найвища мета будь-якого суспільства, досягненню якої мають бути підпорядковані всі політичні інтереси, цілі, завдання.

Однією з провідних тенденцій сучасних міжнародних відносин є зростання кількості їх учасників. Передусім, ідеться про циклічну появу нових незалежних національних держав, переважна більшість яких або середні, або малі. Тому й ключовим питанням їхньої зовнішньої політики є питання виживання й розвитку в міжнародній системі, сформованій ще до їх появи великими державами та потужними об'єднаннями країн світ-системного ядра. Безперечно, «розмір має значення» і в міжнародних відносинах, однак рішучість та змобілізованість, готовність та дієздатність важать тут не менше. Мала чи середня держава, якщо вона здатна до активної самооборони, може не лише попередити про наближення великої війни, постаючи свого роду індикатором агресивних намірів її паліїв, а й зупинити цю війну своїм героїчним опором, постаючи свого роду стримувальним бар'єром на шляху агресора.

Українсько-російський збройний конфлікт емпірично підтвердив релевантність концепції гібридної війни. Ідеї гібридності цілковито заслуговують на широке й інтенсивне застосування у витлумаченні й аналізові явищ міжнародних відносин. Водночас, слід мати на увазі, що: по-перше, будь-яка війна тією чи іншою мірою гібридна і не зводиться лише до збройного протистояння, вміщуючи ідеологічні, пропагандистські, диверсійно-підривні, політичні, економічні, культурно-психологічні та інші елементи; по-друге, будь-який агресор прагне використати внутрішні розколи та суперечності суспільств-об'єктів агресії, здійснивши завоювання та окупацію руками місцевих ренегатів; по-третє, будь-який збройний конфлікт зброєю й вирішується - саме вона постає останнім та вирішальним фактором і ще жоден з таких конфліктів не був остаточно вирішений «гібридними» підступністю, брехнею, провокацією.

У більшості збройних конфліктів зброя миттєво не застосовується, оскільки сторони конфлікту потребують часу для моральної, політичної, ідеологічної та військової мобілізації, аби наважитися й підготуватися. Крім того, слід враховувати природний страх людини та людських спільнот перед насильством. Більшість сучасних держав бояться застосовувати зброю з метою досягнення зовнішньополітичних цілей. Тому і перевагу на міжнародній арені отримає той, хто цього страху позбавлений. Практиці й концепції гібридної війни може бути протиставлена практика і концепція «тотальної війни», яка передбачає цілковиту військову мобілізацію країни та рішучу готовність захищати її всіма збройними засобами. Власне в цьому і полягає «асиметричність» відповіді слабшої сторони конфлікту на агресію сторони потужнішої.

Війна - небезпечна й мало передбачувана справа. Вона містить суттєвий «ігровий» момент, тобто можливість як перемогти, так і програти. Повно- масштабному застосуванню зброї передує: підготовчий період («кризова мобілізація»); період погроз збройною силою, ідеологічної обробки супротивника та пропагандистської легітимації майбутнього звернення до зброї («холодна війна»); період її часткового застосування. І саме впродовж останнього періоду зринають елементи гібридності, коли суто військові фактори використовуються в комплексному й динамічному поєднанні з факторами політичними, економічними, ідеологічними, дипломатичними тощо. У подальшому, перевага одного з цих факторів залежатиме від характеру еволюції конфлікту: чи трансформується він у повномасштабне збройне протистояння, в якому ключову роль відіграватиме власне зброя.

Таким чином, є підстави розглядати гібридну війну як стадію ескалації конфлікту. Важлива властивість цієї стадії полягає в тому, що сторони конфлікту мають певні політико-дипломатичні можливості уникнути поглиблення збройного протистояння й зупинитися, досягнувши певного компромісу, котрий може бути рівним, або ж більше відповідати інтересам одного з учасників. У «гібридній війні» можна зазнати і поразки. Проте, програш на цій стадії ескалації конфлікту також буде «гібридним», тобто не таким жорстоким і тотальним як внаслідок поразки в повномасштабній війні (тут навіть більше йтиметься про відступ).

Упродовж гібридного періоду учасники збройного конфлікту: зважують «ціну перемоги» (оцінюють ставки); здійснюють дипломатичний тиск, агресивну передвоєнну пропаганду, активну диверсійно-підривну діяльність; шукають і залучають на свій бік впливових союзників; мобілізують (у тому числі морально) свої народи та намагаються деморалізувати народи ворожі; вибірково застосовують збройні сили. Під час «гібридної» стадії ескалації збройного конфлікту, важливу роль відіграє по- літико-дипломатичний маневр та політико-вій- ськовий блеф, а сторони конфлікту більше бояться зазнати поразки, ніж прагнуть перемогти.

Дипломатія відіграє важливу, хоча й не вирішальну роль у збройних конфліктах, зокрема, і на гібридних стадіях їх еволюції. Український досвід останніх двох років дає підстави говорити про виконання нею п'яти основних функцій.

Дипломатія країни, що стала об'єктом зовнішньої, в тому числі гібридної, агресії здійснює підтри- мувальну функцію, переговорними засобами забезпечуючи успішний перебіг оборони, доповнюючи збройні сили та компенсуючи їх слабкість: пом'якшуючи ефект поразок та посилюючи ефект перемог. Вона також здійснює заангажовувальну функцію, прагнучи максимально й на всіх рівнях залучити союзні та прихильні держави до вирішення збройного конфлікту на свою користь. Третя функція визначається як превентивна, виконання якої покликане запобігти спробам держави-агре- сора внести розбрат у взаємини держави-об'єкта агресії із союзними та прихильними державами і дискредитувати її на міжнародній арені. Четверта функція - захисна. Її здійснення полягає в зміцненні наявної союзницької мережі та її розширенні, а також мобілізації як двосторонніми, так і багатосторонніми дипломатичними зусиллями, миролюбних та впливових держав світу на протидію агресору засобами дипломатичної ізоляції, запровадження санкцій, надання військово-політичної підтримки жертві агресії. Нарешті, остання функція визначається як підготовча. Її виконання покликане сформувати дипломатичне підґрунтя для майбутнього відновлення територіальної цілісності та покарання агресора (для реституції та репарації), а також для досягнення вигідного краї- ні-об'єкту агресії постконфліктного облаштування.

Реалізуючи ці функції, українська дипломатія має виходити з того, що сьогодні в Україні (та й на пострадянському просторі загалом) відбувається своєрідний історичний експеримент, коли вирішується питання, «яким бути світу майбутнього?». Це може бути більшою або меншою мірою контрольований хаос - «інституціалізований безлад», «нове раннє середньовіччя», «постапокаліптична антиутопія» - з окремими «острівками» стабільності, що поволі розчиняються. Це може бути конфліктна й деструктивна багатополярність, яка позбавить людство значної частки його економі- ко-технологічних здобутків, породивши нетерпимий і насильницький світ «джихадів та хрестових походів» і «війни всіх проти всіх». І, нарешті, це може бути динамічне, гуманне, плюралістичне міжнародне суспільство, що формується навколо євроатлантичної спільноти, долаючи безлад, ненависть, відчуження. Українське суспільство вже зробило свій очевидний вибір «світу майбутнього», тепер потрібно зробити свій ефективний внесок у його досягнення.

Список використаних джерел

1. Горбулін В. П. Гібридна війна : все тільки починається... / В. П. Горбулін // Дзеркало тижня. Україна. - 25 березня 2016 р. - № 11.

2. Горбулін В. П. Чи є життя після Мінська? / В. П. Горбулін // Дзеркало тижня. Україна. - 12 лютого 2016 р. - № 5.

3. Горбулін В. П. «Чорна діра» : нескінченний тупик урегулювання / В. П. Горбулін // Дзеркало тижня. Україна. - 28 серпня 2015 р. - № 31.

4. Горбулін В. П. П'ять сценаріїв для українсько-російських відносин / В. П. Горбулін // Дзеркало тижня. Україна. - 19 червня 2015 р. - № 22.

5. Горбулін В. П., Власюк О. С., Кононенко С. В. Україна і Росія : дев'ятий вал чи Китайська стіна / В. П. Горбулін, О. С. Власюк, С. В. Кононенко. - К. : НІСД, 2015. - 132 с.

6. Донбас і Крим : ціна повернення : монографія [монографія] / за загальною редакцією В. П. Горбуліна, О. С. Власюка, Е. М. Лібанової, О. М. Ляшенко. - К. : НІДС, 2015. - 474 с.

7. Кононенко С. Форми політологічного розуміння міжнародних відносин [монографія] / С. Кононенко. - К., 2012. - 899 с.

Размещено на Allbest.ru