Метою статті є аналіз державної політики східноєвропейських країн у сфері євроінтеграції та впливу тенденцій економічного та валютного союзу на дальший розвиток цієї групи держав, а також розробка механізмів реалізації вітчизняної державної політики інтеграції до європейського простору в кризових для України та ЄС умовах з урахуванням елементів досвіду саме політики держав східноєвропейського регіону.

Виклад основного матеріалу. Станом на початок 2015 року 28 держав входять до інтеграційного об'єднання ЄС, метою функціонування якого є використання переваг єдиного економічного ринку, безвізового режиму та єдиної валюти державами-учасницями. Країнами-засновниками цього економічного союзу 1957 року стали 6 європейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція. Однак з моменту заснування Європейського Союзу в його розвитку відбулося п'ять хвиль розширення. Найбільший етап розширення припадав на 2004 рік, коли 10 держав набули членство в ЄС. Останньою на цей час країною, яка приєдналася до Європейського Союзу, стала Хорватія (2013 р.). Офіційними державами-кандидатами до вступу наразі є Македонія, Туреччина, Ісландія, Чорногорія, Сербія, Албанія. Проте для кожної окремої держави, яка вступила до ЄС, наслідки проведеної державної політики в цій сфері були різними та залежали переважно від рівня економічного розвитку держави на момент вступу (табл. 1).

Таблиця 1. Наслідки вступу до ЄС для окремих східноєвропейських держав

* Складено авторами на основі аналізу джерел: [1; 7; 8]

Аналіз практики формування та реалізації державної політики євроінтеграції низки східноєвропейських держав свідчить про те, що прискорена імплементація державних реформ із метою досягнення відповідності критеріям членства в ЄС у низці випадків мала швидше негативні наслідки для держави через її неготовність відповідати "європейським стандартам" та протистояти ризикам, які ці реформи несли (у цьому контексті в результаті окремі держави перебували у стадії рецесії, інші переживали енергетичну кризу, у третіх відбувався занепад окремих до цього часу успішних галузей тощо).

Однак досвід цих держав дає змогу констатувати, що проблеми, які характеризують їх державну політику в цьому аспекті, полягають більшою мірою не в зовнішніх чинниках (серед яких часто відзначають несприйняття європейською спільнотою менш розвинених держав через розрізненість рівнів їх розвитку, політичні суперечності між Сходом і Заходом тощо), а насамперед у внутрішніх чинниках (тобто неспроможність самих держав долати ті наслідки, які несуть реформи, з одного боку, та взагалі неготовність до сприйняття цих реформ громадянським суспільством, органами влади - з іншого). Цю ситуацію наразі ми спостерігаємо і в Україні.

Європейський Союз є важливим партнером України в сфері зовнішньої торгівлі й також найбільшим іноземним інвестором нашої держави. Так, обсяги зовнішньої торгівлі товарами між країнами ЄС та Україною за 9 місяців 2014 року становили 28869,3 млн. дол. США (або 34,7 % загального обсягу торгівлі товарами України). Експорт вітчизняної продукції до країн ЄС за той же період сягав 13360,3 млн. дол. США (або 31,8 % загального обсягу експорту України). Однак обсяг імпорту товарів з країн ЄС за цей період був на рівні 15509,0 млн. дол. США (або 37,7 % загального обсягу імпорту України). У двосторонній торгівлі між сторонами зберігається негативне сальдо, однак це є суттєво меншим показником (на 5230,8 млн. дол. США) порівняно з аналогічним періодом минулого року [5]. Незважаючи на думку про те, що вступ до ЄС несе суттєві зрушення щодо обсягів зовнішньої торгівлі в бік збільшення цього показника, реальні статистичні дані свідчать, що, наприклад, за період з 2005 до 2012 року темпи приросту зовнішнього товарообігу в східноєвропейських країнах навіть знизилися порівняно з періодом до їх вступу в ЄС. Крім того, динаміка припливу прямих іноземних інвестицій у цю групу країн за роки їх перебування в ЄС теж істотно погіршилась і була нижче світового рівня [6].

Для України на сучасному етапі серед чинників, що несуть пряму загрозу реалізації державної політики євроінтеграції, залишаються такі: досі високий рівень корупції попри задекларовані заходи щодо її мінімізації (навпаки, економічна нестабільність в державі є суттєвим підґрунтям для посилення тіньових процесів); значна чисельність осіб, які виїжджають за кордон через несприятливі умови життя в країні (галопуючий темп інфляції, відсутність кореляції між рівнем індексації різного роду витрат та оплати праці і т.д.), що може зокрема суттєво посилитися при запровадженні безвізового режиму; украй висока політична та правова нестабільність, яка гальмує залучення іноземних інвестицій, призводить до кризи багатьох внутрішніх економічних процесів у державі, призупинення стратегічних виробничих потужностей та ін.; криза державної валютної системи й занепад банківського сектору, спричинені суттєвим скороченням експорту, що гальмує приток в державу іноземних коштів, значною часткою спекулятивного капіталу в загальній структурі фінансових ресурсів країни тощо.

У цілому державна політика євроінтеграції для країн, що розвиваються, має двобічний характер. З одного боку, цей процес вимагає підтримки з боку впливових держав (вливання додаткового капіталу, залучення до спільних проектів і т. ін.), з іншого боку - набагато важливішим в цьому стає внутрішній потенціал держави, спрямований на подолання негативних явищ, які перешкоджають реалізації державою євроінтеграційного напрямку, або на ліквідацію потенційних несприятливих наслідків, що можуть бути спричинені дальшим залученням до європейської спільноти. Про наслідки державної політики окремих держав щодо євроінтеграції свідчать і дані Міжнародного звіту з конкурентоспроможності держав (табл. 2).

Поширеною тенденцією на території східноєвропейських держав після вступу до ЄС, як свідчить досвід, є виникнення боргової кризи. Зокрема, з початком фінансової кризи 2008-2009 рр. державні борги східноєвропейських країн зросли з 38 до 49 % ВВП, а, наприклад, в Угорщині ця цифра сягала майже 80 %, що перевищувало допустимий Маастрихтський критерій. Характерно, що в тих країнах ЄС, у яких був вищий рівень державного боргу до ВВП, був і вищий дефіцит державного бюджету.

Таблиця 2. Індекс глобальної конкурентоспроможності східноєвропейських держав за 2012-2013 рр.

* Складено на основі джерела [9]

Отже, боргова криза значною мірою зумовила бюджетну кризу. Також за роки кризи динаміка руху капіталу в Єврозоні різко змінилася з позитивного сальдо (чистого припливу) на суму 181 млрд. євро 2007 р. на негативне сальдо (чистий відплив) на суму 313 млрд. євро 2012 р. Наразі в багатьох східноєвропейських країнах відплив капіталу вже перевищує половину зовнішнього боргу, а в Угорщині - його загальну суму [6].

У практиці членства держав у Європейському Союзі країни з нижчим рівнем розвитку отримують фінансування з бюджету ЄС значно більше ніж сплачують внесків до нього. Це стосується Польщі (утричі більше), Румунії та Чехії (у 2-2,5 разу). Більшість східноєвропейських країн отримують від 1,5 до 2,5 тис. євро в розрахунку на душу населення. Навіть такі держави, як Болгарія і Румунія, отримують із бюджету ЄС понад 1 тис. євро на громадянина, що вдвічі більше ніж припадає бюджетних коштів на одного жителя в Україні.

Отже, прискорені темпи євроінтеграційних прагнень держав не завжди мають для них позитивні наслідки. З досвіду державної політики щодо євроінтеграції окремих східноєвропейських держав для України можуть бути корисними окремі аспекти: з досвіду Болгарії - прискорені і негнучкі реформи мають суттєві побічні наслідки; максимально широке залучення до спільних європейських проектів у сфері безпеки допомагає країні вистояти в зоні тиску між Заходом та Сходом і зберегти незмінність стратегічного курсу; проблема корупції в країні не може бути вирішена лише шляхом зовнішнього тиску, потрібна ефективна внутрішня політика у цій сфері; з досвіду Естонії - судова реформа є ключовою в системі реформ, необхідних для реалізації з метою відповідності критеріям членства ЄС; з досвіду Польщі - перспективним напрямком підтримки відносин з ЄС є створення та підтримка функціонування спеціальних економічних зон (наприклад, у польських СЕЗ реалізовується 650 проектів, а для порівняння в українських СЕЗ - 751; у межах польських спеціальних зон залучено 4,8 млрд. дол. США інвестицій та створено 63 тис. робочих місць, у той час як вітчизняні відповідні показники становлять 1,6 млрд. дол. США та 46 тис. робочих місць; при цьому порівняння обсягів наданих податкових пільг становить 483 млн. дол. США у Польщі і 832 млн. дол. США в Україні).

2004 року, разом із розширенням Європейського Союзу на 10 нових країн і започаткуванням Європейської політики сусідства (ЄПС), розпочався новий етап у відносинах ЄС та країн, що межують із ЄС на сході. Метою цього етапу є наближення країн-сусідів до ЄС і підтримка їх зусиль, спрямованих на реформування різних галузей. Шість країн-сусідів, а саме Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна беруть участь в одній із найновіших ініціатив ЄС - Східному Партнерстві, що було започатковано 7 травня 2009 року на саміті у Празі (Чеська Республіка). Ініціатива включає в себе нові заходи з підтримки економічного, соціального та політичного розвитку партнерських країн, а також деякі ініціативи, що демонструватимуть підтримку ЄС в окремих галузях.

Як свідчить досвід східноєвропейських країн - членів ЄС, у більшості з них після вступу до інтеграційного об'єднання відбувався відтік трудових ресурсів за кордон, однак у цілому рівень мобільності в державах ЄС є невисоким, що підтверджує теорію класиків Хекшера - Оліна, відповідно до якої вільне переміщення товарів, послуг, капіталів, з одного боку, успішно компенсує низьку мобільність праці, а з іншого - сприяє вирівнюванню цін на товари та фактори виробництва, що ще більше знижує рівень мобільності. Цю тенденцію підтверджують статистичні дані, які свідчать про те, що станом на кінець 2010 року лише 13 млн. громадян ЄС (тобто 2,5 %) хоча б один раз виїжджали до іншої держави ЄС. Для порівняння з 1995 р. ця цифра сягала 4 трлн. громадян (1,5 % загальної чисельності населення ЄС). Те ж стосується і трудової мобільності - близько 6 млн. осіб (що становить 3 % економічно активного населення) працюють в іншій державі ЄС та 10 % громадян мають довгостроковий досвід роботи в іншій країні ЄС [4, с.76].

Ще одним напрямком впливу інтеграційного напряму на держави - учасниці є валютно-фінансова політика. Зі східноєвропейських країн до Єврозони 2011 року вступила Естонія, 2014 року - Латвія. Однак, як свідчить практика, приєднання окремих держав до Єврозони для них самих позитивних змін не несуть, але разом із тим підривають життєздатність і цілісність усього валютного союзу [3, с.101]. Умови Єврозони є вигідними для держав-учасниць лише до того моменту, коли інтереси валютного союзу не починають іти врозріз з національними інтересами. Виходячи з цього, багато країн мають значний бюджетний дефіцит. З країн східноєвропейського регіону лише Болгарія та Естонія мали дефіцит менше 3 % ВВП, що відповідає вимогам ЄС; решта східноєвропейських країн перевищують цей показник вдвічі, а в Латвії цифра сягає 10 % ВВП.

Тобто слід відзначити, що й сам Європейський Союз переживає певні кризові явища всередині самого об'єднання, виявляючи певну слабкість інституціональної структури економічного та валютного союзу. Про це свідчить боргова криза 2009-2010 рр., яка була поширена на окремі країни, які приєдналися до Єврозони (Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія). Другим свідченням системної кризи економічного та валютного союзу стало питання про неможливість членства периферійних держав, зокрема Греції, у зоні євро. І зрештою, ще одним проявом політичної кризи всередині спільноти стала відмова Великої Британії та Чехії щодо підписання угоди про стабільність, координацію та управління в економічному та валютному союзі ("бюджетний пакт") [3, с.109]. Тобто реальний досвід валютної інтеграції всередині Європейського Союзу продемонстрував, що економічний та валютний союз не відповідає критеріям оптимальної валютної зони. Чинна ж модель валютної інтеграції посилює конкурентні переваги одних держав, не створюючи необхідних стимулів для зміни структури економіки інших [3, с.110].

Окремі з вищенаведених результатів також підтверджуються даними експертної оцінки, проведеної в листопаді 2014 року фондом "Демократичні ініціативи ім. І. Кучеріва" у межах проекту "Європейська інтеграція та реформи Вишеградських країн: уроки для України" за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду. Оцінювання здійснювалося з метою виявлення основних внутрішніх і зовнішніх обмежників державної політики євроінтеграції України, визначення ключових реформ, що потрібні державі для її наближення до "європейських стандартів", обґрунтування механізмів допомоги з боку ЄС для проведення реформ в Україні, визначення змін, які необхідні для впровадження у відносинах Україна - ЄС для збільшення рівня прихильності до євроінтеграційного напрямку серед громадянського суспільства України, а також визначення держав, досвід яких може бути корисним і придатним для українських реалій. У цілому результати оцінювання свідчать про таке:

- основними перешкодами внутрішнього характеру при реалізації державної політики євроінтеграції є низька ефективність та інституційна недосконалість системи державного управління, низький рівень координації євроінтеграційного напрямку України, високий рівень корупційних явищ у державі;

- найбільш впливовими чинниками зовнішнього характеру залишаються: військова загроза з боку Російської Федерації, антиукраїнська інформаційна кампанія, яка негативно впливає на імідж держави у світі, неготовність безпосередньо ЄС до дальшого розширення та кризові явища й тенденції всередині самого об'єднання;

- найбільш суттєва допомога з боку Європейського Союзу потрібна Україні для реалізації першочергово таких реформ: правоохоронної системи, державного управління, судової системи, дерегуляції та стимулювання підприємництва, а також здійснення економічних перетворень і розвитку ринкової економіки.

- серед найбільш ефективних механізмів допомоги Україні в проведенні реформ було виокремлено: консультативну допомогу з боку держав-учасниць ЄС, які мають позитивний досвід у реалізації тієї чи іншої реформи, програми фінансової та технічної допомоги;

- серед змін у відносинах Україна - ЄС, які призведуть до більш широкої громадської прихильності до євроінтеграційного курсу держави, зазначено: уведення безвізового режиму з країнами ЄС, а також реальну політичну та економічну підтримку для опору агресії з боку Російської Федерації;

- найбільш корисним і придатним до українських реалій було визначено досвід таких держав, як Польща, Литва, Словаччина та Естонія [2].

Таким чином, для України залишається показовим досвід реалізації державної політики держав східноєвропейського простору, частина яких належить до пострадянських, що зумовлює схожість рівня економічного розвитку та проблем, цілей і завдань, що постають перед ними.

Висновки з даного дослідження