Особливості економічного розвитку провідних європейських країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Особливості економічного розвитку провідних європейських країн

Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі почав утверджуватися другий центр сили. З 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постійно мав позитивні показники. Особливо слід зазначити 50--60-ті роки, коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії збільшився в 4, Франції -- більше ніж у 2 рази, Великої Британії -- майже вдвічі. Цьому сприяв не тільки план Маршалла, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, перебудова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.

Особливості економічної моделі

Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялася від американської.

1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США, участю в економіці корпоративних структур і держави.

2. Значно вищий рівень соціальної захищеності робітників і службовців. У Європі чималого поширення набули колективні договори між робітником і фірмою без вимоги про індексацію. США активно втілювали нові, більш ефективні технології, звільняючи робітників. Проте економічне зростання, яке забезпечувалося цими технологіями, давало змогу створювати більше робочих місць. Тому наприкінці 90-х років рівень безробіття в США став навіть нижчим від рівня так званої ефективної зайнятості, який згідно з кривою Філліпса становить 5 % (у березні 1999 р. він становив 4,2 %, що було найменшим показником за останні 29 років). У Європі в той час рівень безробіття сягнув 15 %.

3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації належать в основному великій групі зовнішніх акціонерів. Жоден індивідуальний акціонер не володіє таким пакетом акцій, який би дозволяв мати хоч якийсь значний рівень контролю. Навіть п'ять найбільших акціонерів "Дженерал моторс", які представляють інститути, що, в свою чергу, акумулюють акції численних індивідуальних акціонерів, разом володіють менш як 6 % акцій корпорації. Акціонери орієнтуються на прибутковість і високі дивіденди. Значна частина прибутку американських корпорацій після сплати податку йшла на виплату дивідендів. У 1990 р. на це було спрямовано 34,1 % прибутку, у 1993 р. -- 34,2, у 1994 р. -- 47,5, у 1995 р. -- 51,5, у 1996 р. -42,2, у 1997 р. -- 43,6 і в 1998 р. -- 41,6 %. У разі неефективного керівництва компаніями з боку менеджерів акціонери корпорацій просто продають акції і вкладають гроші в більш перспективні проекти.

4. Значно менш ефективне використання наукового потенціалу, оскільки кожна країна прагне сама виробляти наукомістку продукцію. Тому масштаби європейських компаній менші від американських. У США після поглинання компанії "Крайслер" німецьким концерном "Даймлер Бенц" залишалося тільки два національних виробники автомобілів, проте вони обидва входять у десятку найбільших компаній світу. Телевізорів американці не випускають відтоді, як корейська "Ел-джі електронікс" купила останнього виробника телевізорів у США.

5. Значно менш, ефективні, порівняно з американськими, наукові дослідження, оскільки їх часто дублюють у сусідніх країнах. Крім того, кошти витрачаються переважно на фундаментальні дослідження, прикладні ж дослідження здебільшого стосуються розробок у традиційних галузях. Тому економіка Європи виробляє в основному традиційні товари та послуги індустріальної епохи. У передових наукомістких галузях європейські країни не можуть скласти конкуренцію США.

6. Висока частка держави в економіці. Державні витрати становлять близько 50 % ВВП у західноєвропейських країнах, що вказує на обмеженість конкуренції, особливо в країнах ЄС.

7. Більшість країн Західної Європи мають незначні масштаби і порівняно вузький внутрішній ринок, що визначило експортну орієнтацію їхньої економіки. Спершу вони будували відносно відкриту економіку, що відповідало етапу відкритого, а не замкнутого постіндустріального суспільства.

Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно із США у кожній із цих країн поєднувались ще й із своїми особливостями економіки.

Велика Британія: політика державного регулювання. За роки Другої світової війни країна втратила 25 % національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 % рівня 1937 р. Внаслідок війни посилилася залежність Великої Британії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3 % у 1937 р. до 9,8 % у 1947 р.

Лейбористський уряд Клемента Річарда Еттлі намагався відродити економіку країни шляхом поступового підвищення частки та ролі державної власності, зберігаючи змішану економіку. Націоналізація значної частини промислових підприємств, на думку уряду, мала створити умови для прискорення економічного розвитку. Тому наприкінці 40-х років націоналізували Англійський банк, вугільну і газову промисловість, ряд електростанцій, частину підприємств сталеливарної промисловості, ввесь внутрішній транспорт, телеграф і радіозв'язок. Держава здійснювала націоналізацію шляхом викупу підприємств за значно завищеними цінами і гарантувала щорічний дохід, який сплачувався від частини прибутку націоналізованих підприємств.

Для здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі промисловості, контролю за сплатою компенсації колишнім власникам підприємств було створено Раду національних інвестицій. Контроль за випуском цінних паперів і зобов'язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій у ті чи інші галузі виконував Комітет емісії капіталів. Для погодження діяльності економічних міністерств ввели посаду головного плановика, а для розробки інвестиційного плану створили Планове економічне управління. Саме воно розробило річні плани, які являли собою кон'юнктурні прогнози, і чотирирічний план на 1949--1952 pp., що мав забезпечити безкризовий розвиток англійської економіки.

Уряд К. Еттлі реалізував деякі соціальні програми: скасував антиробітничий закон про профспілки 1927 p., змінив систему соціального страхування, кошти якого тепер формувались із внесків трудящих, відрахувань підприємств і надходжень із державного бюджету, увів виплати у разі хвороби, втрати працездатності, з безробіття, у зв'язку з народженням дитини, на виховання дітей, пенсії за віком і вдовам, малозабезпеченим, гарантувалась безплатна медична допомога.

За темпами розвитку в 50-х роках Велика Британія відставала від інших розвинутих європейських країн. До початку 70-х років від Британської імперії залишився лише ряд островів у Світовому океані, а сама вона перетворилася на Британське співтовариство -- міжурядову організацію країн, які до неї раніше входили і визнавали зв'язки з колишньою метрополією. Здобуття незалежності колоній поставило перед країною питання участі в європейській інтеграції.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Велика Британія вжила низку заходів. У 1947 р. було оголошено про проведення режиму економії, який зводився до заморожування заробітної плати, доходів, обмеження споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема підвищенню продуктивності праці. Уже в 1948 р. промисловість Англії перевищила довоєнний рівень випуску продукції. Результатом виконання ухваленої в 1947 р. чотирирічної програми розвитку сільськогосподарського виробництва стало збільшення випуску продукції. До початку 50-х років в основному вдалося відновити економічний потенціал країни.

Прискореному розвитку економіки Англії в 50-х роках сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, великі капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни в промисловості. Поліпшенню економічного стану країни також сприяли поставки воєнно-стратегічної сировини та виконання воєнних замовлень США у зв'язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу уряду лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитися від американської допомоги за планом Маршалла. За чотири роки його дії Англія отримала 2351 млн дол. у формі поставок і 337 млн дол. позик. У 1960 р. під керівництвом Англії утворилася Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка об'єднала країни, що не увійшли до ЄЕС (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція). Метою цього об'єднання було створення сприятливих умов для продажу англійських товарів та послуг. На відміну від Спільного ринку асоціація зберігала діючі митні тарифи в торгівлі з державами інших регіонів. Однак уже з 1961 р. Англія починає вести переговори про вступ до Спільного ринку (створено в 1957 р. з метою протистояння зростаючій конкуренції з боку США і Японії, до нього увійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург). Проте переговори закінчились успіхом лише в 1973 р.

Друга половина 60--70-х років в економіці країни позначена кризовими явищами. Вони тісно пов'язані зі світовою енергетичною кризою 1973 p., з циклічною кризою 1975 р. і великими витратами на соціальні програми лейбористів. Темпи інфляції сягнули до кінця 70-х років 15 % за рік -- небаченого до того часу в країні рівня.

Тетчеризм

Політика виходу британської економіки із кризи за допомогою неоконсервативної моделі державного регулювання дістала назву "тетчеризм", від імені глави уряду консерваторів із 1979 р. Маргарет Тетчер. Поняття "тетчеризм", як і "рейганоміка", ввійшло в світову економічну літературу, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму -- це концепція в економічній науці та практиці управління господарською діяльністю, прихильники якої відстоюють принципи саморегулювання, вільного від надлишкової регламентації). Нова економічна програма М. Тетчер базувалася на теорії економічного лібералізму і його сучасної модифікації -- монетаризму. Тому уряд Тетчер виступив за вільне підприємництво, розширення особистої ініціативи і крайній індивідуалізм. Він проводив політику скорочення витрат на соціальні потреби населення й оподаткування, політику приватизації державних підприємств, відмови від субсидій збанкрутілим підприємствам, урізання влади профспілок.

Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків, у грошовій і банківській системі прийняли монетаристську концепцію, яка передбачала жорстке обмеження грошей в обігу, здійснювали стимулювання розвитку приватного бізнесу й обмеження державного підприємництва, проводили розширення господарської самостійності і фінансової автономії державних компаній, було проведено податкову реформу, вживали антиінфляційних заходів. економічний розвиток європейська країна

Для втілення монетарних принципів регулювання економіки передбачили послаблення податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів, радикальну зміну структури бюджетного механізму, що виражалась у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб і підприємців.

Важливим напрямом реформи став курс на приватизацію, що значно обмежувало державне підприємництво. Зазначимо, що в 70-х роках у руках держави було 95,1 % акцій великої автомобільної компанії "Брітіш мотор лейленд корпорейшн", 62,5 % акцій електротехнічної компанії "Феранті". На підприємствах Британської стальної корпорації, яка належала державі, вироблялося 93,5 % сталі. Велику увагу приділяли приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту. За три роки (із серпня 1984 по травень 1987 р.) в приватну власність було передано дев'ять найважливіших концернів, або близько 33 % усієї власності держави в промисловості, у тому числі телекомунікації і підприємства газової промисловості. Державні компанії вивели із зони сприятливого клімату, який раніше підтримував уряд. Тепер вони мали виживати в умовах конкуренції, а ціни на вироблені ними товари і послуги не підтримували спеціальними заходами -- їх повністю визначали умови ринкової конкуренції. Конкуренція і страх банкрутства спонукали державні компанії до підвищення ефективності, відносини з державою вони будували на основі контрактів.

На початку 80-х років внаслідок приватизації частка капіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства становила 25 % проти 50 % порівняно з періодом перебування при владі лейбористів. Зменшилися витрати місцевих бюджетів і на приватизацію житла. Згідно із законом його продали за пільговими цінами мешканцям-орендарям.

Значно стимулювали розвиток приватного підприємництва нова податкова і фінансова політика: збільшено податкові пільги, знижено податки великих корпорацій до 35 %, збільшились кредити, які надавали приватним особам банки країни, уряд проводив політику стимулювання господарської діяльності підприємств, скорочувались чисельність державного апарату і витрати на його утримання (серед центральних міністерств практично не було галузевих, що позбавило державу від прямого втручання в господарське життя).

З метою стимулювання інвестицій акцент перемістився з прямого оподаткування на непряме. Частка надходжень у державний бюджет від непрямих податків зросла від 34 % у 1979 р. до 39 % у 1981 р. Ставки податку на додану вартість, яким обкладали широкий асортимент товарів першої необхідності, включно з послугами і медичною допомогою, було підвищено з 8 до 15 %.

Найважливішими напрямами антиінфляційної діяльності уряду Тетчер були: державний контроль темпів зростання грошової маси в обігу, знижки, які надавала держава приватному сектору, скасування контролю над цінами і заробітною платою, підвищення ставки процента, обмеження державних витрат, у тому числі на соціальні потреби. Наслідком стало зниження інфляції наприкінці 80-х років до 3 % в рік (у 1989 р. вона становила 16 %), тобто до величини, яку рекомендували монетаристи. В середині 80-х років Велика Британія показала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинутих країн. Показник збільшення валового внутрішнього продукту досяг найвищої позначки в Західній Європі, зросла продуктивність праці. Зміцніла позиція Лондона як одного із фінансових центрів світу.

Усередині країни уряду Тетчер вдалося замінити сталу систему соціальних гарантій "для всіх" іншою, індивідуалістською -- "кожний за себе". Відбулися глибокі структурні зміни суспільства. Скоротилася чисельність робітничого класу, зайнятого безпосередньо на виробництві, розширилася зайнятість у сфері обслуговування, зріс прошарок власників дрібних фірм, з'явилася соціальна група високооплачуваних менеджерів середнього рівня. Більшість виборців у 80-х роках в Англії почали відносити себе до середніх верств.

Успіхи тетчеризму в умовах Великої Британії стали свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватися до нових соціально-економічних умов. Основні напрями здійснення структурних змін економіки країни було збережено і в 90-х роках, незважаючи на "зжимання" соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє викликане нерівномірністю зростання доходів різних верств населення. Від цієї помітки доходи 20 % багатого населення зростали в середньому на 4,7 % у рік, тоді як у 20 % бідних -- всього на 0,2 % . У результаті середній дохід 20 % багатих на початку XXI ст. був у 17 разів вищий, ніж у 20 % бідних.

Франція

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилося на 70 %, а виробництво продукції сільського господарства зменшилося порівняно з довоєнним періодом удвічі. Під час війни загинуло 1100 тис. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890--1970), який працював до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду ввійшли представники різних партій, котрі представляли інтереси окремих прошарків населення.

У створеному коаліційному уряді не було єдності з фінансово-економічних питань. Міністр національної економіки П'єр Мендес-Франс запропонував грошову реформу, за якою передбачалося з метою попередження інфляції заморозити заробітну плату та ціни і, блокувавши банківські рахунки, приступити до примусового обміну банкнот. Шарль де Голль відхилив цей план реформи. Він висловився за підтримку проекту, який розробив міністр фінансів Р. Плевен, поклавши в його основу випуск великої внутрішньої позики. Комуністи відстоювали націоналізацію, створення системи соціальної захищеності, планування.

Протягом 1945--1947 pp. у країні було націоналізовано 1/5 французької промисловості -- електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми "Рено", морське судноплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей промисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювали адміністративні ради з участю представників робітничого класу, розширювали права фабрично-заводських профспілкових комітетів. За ухваленим законом відновлювали 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі -- для службовців. Ті, хто працював за наймом, отримували право на пенсії за віком із 65 років і за інвалідністю. Було введено систему виплат для стимулювання народжуваності тощо.

Націоналізація, яку провели частково, і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значною мірою сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого -- збільшенню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років економіку країни було відбудовано (у 1947 р. досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а в 1950 р. -- сільськогосподарського).

Новий міністр фінансів Р. Майєр восени 1947 р. висунув план, що поривав із системою фіксованих цін і вводив різноманітні валютні курси. У січні 1948 р. було проведено девальвацію франка, в результаті чого його золотий вміст знизився на 44 %. Політика Майєра дала позитивні результати.

Призупинення процесу націоналізації в 1948 р. у зв'язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції і США. У червні того самого року в Парижі було підписано угоду про економічне співробітництво із США -- план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги США Франції становила 12 млрд дол. Значну частину цієї суми направили для розвитку і модернізації промислового потенціалу країни. За угодою США надавалося право визначення "економічно раціональних" галузей економіки, контролю над французьким експортом та імпортом. У таких американських компаній, як "Стандарт ойл", "Дженерал електрик", "Форд", "Крайслер" та ін., з'явилися сприятливі умови для скупки акцій французьких підприємств, створення у Франції своїх філій і дочірніх компаній.

У післявоєнний період у Франції завдяки оновленню основного капіталу і зміні структури промисловості виробництво засобів виробництва переважало над виробництвом предметів споживання. До кінця 50-х років у країні склалися три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстиль, металургія, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробка) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

Економічний курс голлізму

У червні 1958 р. Шарль де Голль знову очолив уряд Франції, а в грудні того самого року його обрали главою держави на семилітній строк. В основу своєї політики новий уряд поклав всебічне сприяння швидкому розвитку практично всіх галузей промисловості, її структурній перебудові, дальшій концентрації виробництва, утворенню великих корпорацій, широкому використанню досягнень науково-технічної революції. Це була послідовна і жорстка лінія держави, спрямована на всебічний пропорційний розвиток усіх галузей економіки, лінія, що пізніше дістала назву політики індустріального імперативу. Економічна політика голлізму ґрунтувалася на доктрині активного державного втручання в економічне життя країни.

Франція однією з перших серед західних країн застосувала так зване державне індикативне (рекомендаційне) планування. Здійснювала його вперше створена система планових органів. Вона мала верховний орган -- Генеральний комісаріат планування і галузеві комісії з модернізації, які розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. Індикативний план являв собою макроекономічну модель перспективного розвитку і містив основні показники обсягу, структури, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, імпорту, податків, інвестицій тощо. Ці показники слугували орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність фірм. За їхньою допомогою намагалися координувати діяльність підприємств і розвиток національної економіки.

Таку економічну політику в економічній літературі назвали дирижизмом. Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю тощо. Держава займалась активною підприємницькою діяльністю в націоналізованому секторі економіки. У 1958 р. в руках держави було 97 % вугільної промисловості, 95 -- видобутку газу, 80 -- авіаційного виробництва та виробітку електроенергії, більше ніж 40 % автомобільної промисловості. Держава володіла залізницями, великими воєнними підприємствами, акціями авіаційних і морських транспортних компаній. Вона здійснювала пряме фінансування капіталовкладень, розробляла й ухвалювала індикативні плани. Відносно державних підприємств плануючі органи наділялися імперативними правами.

В історії французького планування можна виділити три етапи: перший, післявоєнний, коли план був обов'язковим і стосувався обсягів виробництва, фіксував ціни та ін. (до 1958 p.); другий -- етап індикативного планування (до кінця 80-х років); третій (сучасний) -- етап стратегічного планування в загальноєвропейських масштабах. Перший план (1947--1953) -- план відбудови і модернізації передусім націоналізованого сектору економіки. Другий (1954--1957) був спрямований на структурну перебудову економіки та зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм. Третій (1958--1961) і четвертий (1962--1965) пов'язані з переходом від протекціонізму до відкритої економіки і розраховані на вдосконалення загальноекономічних пропорцій. Плани економічного та соціального розвитку на 1966--1970 і 1971--1975 pp. мали за мету концентрацію капіталу і посилення його міжнародних позицій. Подальші плани були багатоцільовими.

Узагальнюючи досвід економічного розвитку країн світу, П. Массе виділив три способи гармонізації економіки:

а) гармонізація за допомогою ринку, коли кожне підприємство розробляє власний план відповідно до потреб ринку;

б) гармонізація, яка спирається на владу, коли рішення випливають з потреб ринку, але їх визначає центральна влада;

в) середній шлях -- це французьке індикативне планування, коли гармонізація здійснюється не за допомогою плану держави, а за допомогою плану нації, який має індикативну ініціативу та являє собою третій шлях між суто ринковою економікою і централізованим плановим господарством.

У 50--60-х роках відбулася зміна економічної стратегії. Наголос було зроблено на переоснащенні промисловості новою технікою, збільшенні капіталовкладень у промисловість і торгівлю, мілітаризації економіки у зв'язку із зобов'язаннями перед союзниками по блоках НАТО (1949) і СЕАТО (1954), Західноєвропейського союзу (1955) та у зв'язку з воєнними діями у В'єтнамі (1946--1954) і в Алжирі (1954--1962).

Активна участь Франції в західноєвропейській інтеграції і НТР суттєво вплинули на економічний розвиток. За десять років (1958--1968) обсяг промислового виробництва збільшився на 60 % при щорічних темпах зростання 5,5 % у рік, виробництво продуктів сільського господарства зросло на 66 %.

Політика 70--90-х років

У зв'язку з обранням (1969) нового президента Франції Жоржа Помпіду (1911--1974) почались зміни у фінансовій політиці країни, що виявилось у девальвації франка на 12,5 % щодо долара США і на 11,1 % щодо золота, у блокуванні цін протягом одного місяця на промислові та продовольчі товари з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності на зовнішньому ринку.

Для подолання енергетичних труднощів, які виникли у зв'язку з так званим нафтовим шоком, коли країни ОПЕК у 1973 р. ухвалили рішення про підвищення цін на нафту в 4 рази, уряд Франції розробив план промислової переорієнтації. Цей план було втілено в сьомому плані економічного та соціального розвитку країни на 1976--1980 pp. Зміст обраної урядом політики полягав у пристосуванні структури економіки Франції до нових умов міжнародної інтеграції, яка передбачала створення транснаціональних корпорацій і посилення зв'язків із світовим ринком. Замість планованого раніше голлістського принципу універсального народного господарства уряд почав проводити політику підтримки найбільш конкурентоспроможних експортних галузей -- автомобільної, авіаракетної, електротехнічної, хімічної, виробництва сільськогосподарської продукції. Було розроблено державні галузеві програми з ядерної енергетики, інформатики, проекти "Аеробус", "Конкорд" в авіабудуванні, а також інтенсивні методи сільськогосподарського виробництва. Завдяки реалізації їх, незважаючи на кризові потрясіння 70-х років, економічне становище Франції у світі залишалося стабільним, країна входила до п'ятірки перших капіталістичних країн світу.

На початку 80-х років значної шкоди економіці Франції завдала американська валютно-фінансова політика, пов'язана зі штучним завищенням курсу долара, що призвело до зростання товарного дефіциту Франції, оскільки 1/3 французького імпорту оплачувалася в американській валюті, і зростання цін на споживчі товари. Для того щоб стимулювати французький експорт, уряд змушений був піти на девальвацію франка, перебудову виробничої і фінансової структури.

У 1982 р. ухвалили Закон про націоналізацію найбільших промислових груп, комерційних і ділових банків. Унаслідок проведеної націоналізації у Франції утворився найбільший серед капіталістичних країн державний сектор. На нього припадали 1/4 всього експорту і 1/3 промислової продукції. Частка державного сектору у фінансово-кредитній сфері становила 95 %. Заходи уряду забезпечили стабілізацію та зростання економіки. У 1984 р. економічне зростання становило 1,75 %, у 1985 р. -- 2 %.

Отже, на початку 80-х років перебудова економіки Франції спиралася на могутній державний сектор, управління і планування економічного та соціального розвитку. Поряд з цим створювалася значна кількість порівняно невеликих приватних підприємств, які використовували найновіші технології. Проте фінансування їх брали на себе націоналізовані банки.

У 1986 р. до влади в країні прийшла нова адміністрація. Вона розпочала денаціоналізацію, скорочення оподаткування, дерегламентацію різних сфер господарської діяльності. Однак, на відміну від тетчерівського варіанта реприватизації, уряд Жака Ширака залишив недоторканною державну форму власності підприємств у таких галузях, як виробництво і розподіл електроенергії, газопостачання й теплокомунікації. У 1987 р. він провів лібералізацію цін на продукцію промисловості та послуги. Регламентувалися лише ціни на книги і медикаменти, тарифи на світло, газ і залізничний транспорт.

90-ті роки пройшли під знаком попередньої економічної політики Ж. Ширака. Серед заходів, спрямованих на ліквідацію кризи початку 90-х років, слід зазначити розширення громадських робіт і житлового будівництва, стимулювання зростання виробництва та стримання зростання безробіття. Було введено низку податкових пільг з метою стимулювання довгострокових вкладів громадян, забезпечення доступу до цільових кредитів на капітальне і житлове будівництво. Для боротьби з безробіттям випустили державну позику, зібравши за її допомогою 110 млрд франків. У 1993 р. реалізовано одну з найбільших у Західній Європі програму приватизації, що суттєво зміцнило державну фінансову систему.

Значний вплив на економічний розвиток Франції справляє інтеграція її економіки в Європейське Економічне Співтовариство і світову господарську систему. У рамках Європейського Союзу (ЄС) Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни. Вирівнювання економічної структури зробило Францію рівноправним партнером у цьому об'єднанні.

Німеччина

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому становищі. Країна в 1946 р. виробляла продукції менше половини від рівня 1936 р. До того ж Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд дол. Державний борг зріс з 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у травні 1945 р. Інфляція сягнула 600 % довоєнного рівня. Усе це вело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводили навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, окрім воєнної розрухи, впливав демонтаж обладнання промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав -- переможниць у війні 2 серпня 1945 p., а також поділ країни. Функціонування двох систем -- центрального управління і планування окупаційної влади та німецьких органів самоврядування -- дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявилися неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

У цих складних умовах було проведено реформу, спрямовану на формування соціальної ринкової економіки і перетворення Німеччини в могутню процвітаючу державу. Реформи, що привели пізніше до "німецького дива", проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд дол.) за планом Маршалла, об'єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців, допомога в розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897--1977), який почав проводити її в 1948 р. як директор управління господарства об'єднаних західних зон окупації. Потім він був у 1949--1963 pp. міністром економіки в уряді Аденауера (1949--1963), заступником федерального канцлера (з 1957 p.), канцлером республіки (1963--1966).

Грошова і економічна реформи

Плани Л. Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни та підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він розпочав із грошової реформи, щоб позбавитися знецінених грошей і запровадити тверду валюту. Уранці 21 червня 1948 р. рейхс-марку оголосили недійсною і замість старої рейхсмарки ввели нову валюту -- дойчмарку. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачували одразу, а решту, 20, -- через місяць. Пенсії і заробітну плату виплачували в новій валюті у співвідношенні 1:1.

Обмінний курс готівки і заощаджень установили 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово "заморожену" другу половину пізніше розблоковували: 1/5 суми можна було забрати, 1/10 -- вкласти в цінні папери, а решту, 70 %, вилучали з обігу. Грошові зобов'язання підприємств перераховувалися також у співвідношенні 1 : 10. Для виплати першої заробітної плати підприємства отримали готівку, а потім мали функціонувати за рахунок виробництва й збуту продукції. Зобов'язання банків та інших установ старої Німеччини здебільшого анулювалися. Новий емісійний банк -- Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов'язкових грошових резервів.

Через три дні після грошової почалася реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму регулювання їх. Ціни було відпущено "на волю" відповідно до закону від 24 червня, ліквідовано адміністративний розподіл ресурсів, скасовано нормативні документи, які регулювали економічне життя. Перехід до вільного ціноутворення Л. Ерхард розглядав як передумову успішного економічного розвитку.

Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник "чорний ринок". Магазини заповнилися товарами, замість пошуку продуктів люди стали дбати про виробництво їх. Інфляції майже не відчувалося. Ціни зросли лише на кілька відсотків, у такій самій пропорції, що й заробітна плата. Уже через півроку ціни стабілізувалися. Було ухвалено закон проти безпідставного завищення цін, видавали каталоги прийнятних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Разом з тим реформа не посягнула на систему відносин приватної власності на засоби виробництва.

У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні важелі управління економікою. Вважалося, що відповідальність за економіку несе тільки держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефективністю господарства і потребами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну та податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази тощо. Особливу роль відводили дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років у цьому секторі працювало більше половини зайнятого населення. У країнах Європейського Союзу на малих підприємствах працює приміром 63 % всього населення і створюється 67 % ВВП, вони є головним середовищем, у якому народжуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був удвічі вищий, ніж у 1936 р. На середину 50-х років ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. експорт став перевищувати обсяг імпорту, і сальдо торговельного та платіжного балансу Німеччини стало позитивним. На кінець 60-х років Німеччина вийшла в передові країни Західної Європи і посіла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Основними чинниками успіху реформ були менталітет німецького народу, його працездатність, досвід, схильність до дисципліни, готовність в ім'я майбутнього йти на тимчасові жертви, сприятливі соціально-економічні та політичні умови -- приватна власність і підприємницькі структури, уміле використання допомоги за планом Маршалла тощо, вибір правильної стратегії економічних реформ і чітке визначення послідовності та етапів проведення їх, сильна політична воля до реформування і в процесі його, можливість вільного обміну поглядами для вибору напрямів та постановки завдань реформи і міцна особистість.

Розвиток у 70--90-х роках

У Німеччині протягом 60-х років падали темпи економічного зростання, а в 1966--1967 pp. вибухнула перша післявоєнна циклічна криза. У зв'язку з цим було прийнято закон про підтримку стабільності й економічного зростання, відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним уряд мав здійснювати активну кон'юнктурну і структурну економічну політику для протидії кризовим явищам та прискорення економічного зростання. Закон передбачав планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального Фонду вирівнювання кон'юнктури. Уряд був зобов'язаний проводити антициклічну бюджетну політику, яка намічала збільшення державних витрат для пожвавлення попиту при погіршенні кон'юнктури, і, навпаки, зменшення цих витрат в умовах економічного зростання. Можна зазначити, що цей закон поклав початок переходу в Західній Німеччині від ідеї вільного ринкового господарства через теорію соціального ринкового господарства до концепції ринкового господарства з глобальним регулюванням яка, по суті являла собою своєрідний синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса.

Посилення державного регулювання на макрорівні розпочалося з приходом до влади в 1969 р. соціал-демократів. Неокейнсіанська модель ринкового господарства зберігала приватну власність, економічну самостійність підприємців, соціальну захищеність населення. Водночас зросла роль держави в регулюванні економіки. Уряд практикував державне економічне програмування, розробку довгострокових завдань та орієнтирів економічного розвитку на десятиріччя, політику свідомого формування постійного економічного зростання, яка охоплювала елементи довго- і середньострокового прогнозування та планування. Використання кейнсіанських методів управління економікою ФРН сприяло скороченню безробіття і відновленню економічного зростання, яке в 1970 р. становило 4 %.

Проте і в нових умовах економіка Німеччини зазнавала великих спадів виробництва. Найглибша в історії ФРН криза перевиробництва вразила всі галузі західнонімецької економіки, спричинила скорочення валового національного продукту на 5 % , промислового виробництва -- на 12,3, внутрішніх приватних інвестицій в основний капітал -- на 18,6 %. Різко зросло число банкрутств, підскочили показники інфляції. Циклічний спад виробництва супроводжувався енергетичною кризою, яка мала світовий характер, і структурними кризами ряду галузей промисловості. У 1980--1982 pp. економіка ФРН зазнала третьої за післявоєнну історію країни циклічної кризи перевиробництва.

Як і в деяких інших розвинутих капіталістичних країнах, у ФРН на хвилі кризи до влади у 1982 р. прийшов консервативний уряд на чолі з Гельмутом Колем. Відмовившись від кейнсіанських методів регулювання економіки, уряд в основу своєї діяльності поклав монетаристську концепцію пропозиції. Специфіка західнонімецького консерватизму полягала в "пом'якшеному" варіанті консервативної політики при стратегічній лінії, спрямованій на забезпечення прибутку великого капіталу. Основою економічного зростання 1983--1990 pp. були інтенсивні процеси нагромадження, збільшення інвестицій, розширення експорту, який у 1989 р. зріс порівняно з попереднім роком на 10 %. У межах ЄС Німеччина продавала більш як 50 % своїх товарів. Було переглянуто державні пріоритети в науково-технічній політиці. Разом з Японією Німеччина до 1990 р. займала провідні позиції у витратах на науково-дослідницькі й експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР). Вона досягла великих успіхів у створенні наукомістких галузей виробництва, а на світовому ринку наукомістких товарів обігнала Японію.

На початок 90-х років припав різкий спад динаміки економічного зростання. Основними причинами були несприятлива кон'юнктура на ринку збуту, зумовлена втратою ринку в Східній Європі і СРСР, погіршення конкурентоспроможності національних товарів, глобальний спад світової економіки в 1990--1992 pp. Доповнило ці причини об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Територія країни збільшилася на 1/3, населення -- з 64 до 80 млн осіб. У п'яти нових землях почались ринкові перебудови, які потребували величезних капіталовкладень (у 1991 р. вони становили 140 млрд марок, у 1992 р. -- 152 млрд, у 1993 р. -- 182 млрд), що призвело до бюджетного дефіциту, збільшення державного боргу (в 1990 р. він становив 1039 млрд марок, у 1993 р. -- 1850 млрд марок).

Досвід об'єднання показав, що прискорена інтеграція двох протилежних економічних систем не може дати негайних позитивних результатів. Потрібен досить тривалий час, протягом якого будуть здійснюватися трансформаційні процеси, створюватися ринкові механізми господарювання. Такий перехідний період є однією з умов проведення глибоких ринкових реформ. Разом з тим, незважаючи на всі негативні тенденції в економіці країни після об'єднання Німеччини, вона залишається однією з провідних країн ЄС. Основні причини динамічного економічного розвитку ФРН:

-- високий рівень споживчого попиту;

-- збільшення зайнятості і заробітної плати;

-- розширення німецького внутрішнього ринку за рахунок п'яти нових федеральних земель;

-- швидкий розвиток НТП;

-- пріоритетний розвиток галузей експортної орієнтації.

Размещено на Allbest.ru