Відтоді, як Договір зробив спільну регіональну політику важливим інструментом економічного й соціального гуртування, яке саме по собі необхідне для прогресу економічного та валютного союзу, а відтак конвергенції економік держав-членів, ЇЇ роль постійно зростала. Регіональна політика Союзу втілює ідею європейської солідарності, доповнюючи та спрямовуючи дії держав-членів для досягнення балансу європейської інтеграції, від чого зискують не тільки бідні регіони, а й решта Союзу.

У світлі нової мети економічного та валютного союзу Маастрихтський договір, що її встановив, запровадив і систему координат, і підтримку спільної регіональної політики, передусім визначивши економічне й соціальне гуртування фундаментальною метою Союзу, створивши Фонд гуртування, Комітет регіонів і розвиваючи транс'європейські інфраструктурні мережі. Підписуючи та ратифікуючи цей договір, держави-члени визнали, що цілей економічного й валютного союзу та економічного і соціального гуртування слід досягати паралельно. Як зазначено в розділі про економічний і валютний союз, - він, нагадаємо, забороняє використовувати курс обміну валюти як засіб ребалансування національної економіки, - його неможливо запровадити без ефективної регіональної політики, побудованої на суттєвих переміщеннях капіталу з багатших регіонів Союзу до бідніших. Проблема найменш заможних регіонів полягає, зокрема, в тому, щоб зусилля із стабілізації бюджету не задушили інвестиції в основну інфраструктуру, освіту й навчання, яких такі регіони потребують.

Допомага біднішим державам-членам виконати вимоги участі в економічному та валютному союзі відповідає інтересам усіх держав-членів. Мало того, переміщення капіталу, здійснюване в рамках ефективної регіональної політики, є не просто подарунком для менш успішних у Союзі. Воно також відповідає інтересам багатих держав, адже так вони розвивають ринки для своєї продукції та сприяють економічному зростанню в усьому Союзі.

Спільна соціальна політика робить важливий внесок до європейської інтеграції, особливо допомагаючи досягти належного соціального гуртування між державами-членами. Цікаво, що кожен із чотирьох напрямів цієї політики робить свій внесок до цього інтеграційного процесу. Попри це, вони підтримують один одного та взаємодіють з іншими спільними політиками, особливо з економічною й валютною політикою, промисловою політикою, політикою щодо наукового розвитку, сприяючи соціальному гуртуванню, необхідному в економічному та валютному союзі.

Свобода руху працівників була істотною для завершення формування спільного ринку і, отже, її було розглянуто в окремому підрозділі. Завдяки правовим актам Спільноти працівники-мігранти й особи із будь-якої країни-члена, що самостійно забезпечують себе роботою, мають однакові - порівняно з громадянами країни, що їх приймає, - умови зайнятості, соціальної безпеки, освіти та професійного навчання їхніх дітей, життя та праці, а також таку саму змогу користуватися правами Союзу. Спільний трудовий ринок поставлений, проте, в невигідні умови розмаїттям мов, звичаїв і методів роботи та, хоча ЄС вживає заходів для подолання цих перешкод для вільного руху працівників, його перетворення на справді однорідний трудовий ринок потребуватиме, звичайно, набагато більше часу.

Спільна політика щодо зайнятості прагне забезпечувати стійку співпрацю національних політик зайнятості та спільних політик ЄС, особливо в економічній і валютній галузях, щоб підтримувати економічні та грошові реформи й підвищувати рівень зайнятості, водночас підтримуючи цінову стабільність. Скоординована стратегія щодо зайнятості спрямована на використання структурних реформ і модернізацію, метою яких є поліпшення ефективності трудового ринку, і водночас підтримання динаміки неінфляційного зростання. Настанови щодо зайнятості, які щорічно погоджує Рада, допомагають державам-членам винаходити власну трудову стратегію і водночас прагнути спільних цілей: поліпшення зайнятості, з акцентом на належному професійному підготуванні; розвиток підприємництва; заохочення адаптації робочої сили та зміцнення політики щодо рівних можливостей для чоловіків і жінок.

Спільні політики щодо освіти та навчання доповнюють спільну політику зайнятості, заохочуючи пристосування робочої сили до нових умов промислових секторів і послугу Європі й світі загалом. Співпраця та обмін досвідом через програми Спільноти допомагає державам-членам розвивати європейський вимір в освіті, у вивченні мов, професійному навчанні та перепідготуванні, нагальних за умов інформаційного суспільства та світової економіки. Водночас ці програми створюють мережі викладачів, інструкторів і молоді, які активно беруть участь у європейському інтеграційному процесі.

Спільна політика щодо поліпшення умов життя та праці має на меті зближення систем соціального захисту та через них досягнення соціального гуртування в Європейському Союзі. Директиви Спільноти, закріплюючи мінімальні стандарти, гарантують права, фізичну безпеку та здоров'я працівників, зокрема жінок і молоді, що мешкаючи та працюють у країнах-членах. Встановлення схеми базових мінімальних стандартів забезпечує захист від використання низьких соціальних стандартів як інструменту нечесної економічної конкуренції. Встановлений у такий спосіб основний соціальний принцип є неодмінним для ефективного функціонування економічного та валютного союзу, де конкуренція між різними регіонами Союзу стане жорсткішою.

Намір створити єдиний фіскальний простір у Європейському Союзі є доволі амбіційним, навіть якщо об'єднання означає тільки гармонізацію національних податкових законів, а не створення федеральної податкової системи. Фіскальне об'єднання можливо досягти поступово, при чіткому дотриманні курсу на зближення національних економік. Проте для спільного ринку було терміново необхідно гармонізувати структури податку з обігу і таким чином досягти фіскального нейтралітету, тобто рівного оподаткування внутрішніх товарів та імпортованих з держав-членів. Це значною мірою було досягнуто з прийняттям системи ПДВ всіма першими державами-членами на початку 70-х років і новими державами-членами після їх вступу. Така близька гармонізація податків з обігу, яка стала результатом прийняття всіма державами-членами податку на додану вартість зі спільною базою розрахунків, не була метою Римського договору. Отже, держави-члени вийшли за рамки того, що вимагав від них Договір.

Через двадцять років під тиском завершення процесу формування єдиного ринку, який вимагав усунення податкових кордонів, держави-члени також погодились гармонізувати свої акцизні збори, у такий спосіб доводячи, що за наявності політичної волі технічні проблеми багатонаціональної інтеграції завжди можна перебороти. Насправді гармонізація структур і ставок ПДВ та акцизного збору, досягнута в 1992 році, означала суттєвий переворот у податкових надходженнях держав-членів, який значно вплинув на надходження від непрямого оподаткування. Проте, незважаючи на зауваження та пророкування з боку деяких фінансових експертів щодо катастрофи, яка насувається, вони спромоглися здійснити таку гармонізацію без значних розладів. Цей факт демонструє те, що процес багатонаціональної інтеграції приводить до динамічних ефектів, які інколи ігнорують консервативні погляди.

Зміни в економічному середовищі загалом від початку 90-х років (передусім збільшення мобільності економічних факторів, економічна інтеграція на внутрішньому ринку, економічний і валютний союз, а також заходи щодо ліквідації шкідливих режимів преференційного оподаткування на внутрішньому ринку) засвідчили чітку необхідність пристосувати оподаткування компаній у ЄС до змін в економічному середовищі. Гармонізація оподаткування компаній має зберегти і посилити економічну ефективність на внутрішньому ринку, водночас підтримуючи конкурентність компаній ЄС на світовій арені.

Політика щодо конкуренції традиційно вважалася прерогативою держави. Європейська Спільнота/Європейський Союз - це перша група держав, що провадять єдину політику, яка намагається протидіяти тому впливові, що його спотворення конкуренції чинять на торгівлю. Головна мета спільної політики щодо конкуренції - запобігти тому, щоб через заходи, в результаті яких певним економічним операторам (комерційним підприємствам, компаніям) надаються преференції та відновлюється розподіл внутрішніх ринків, єдність спільного ринку ставала дедалі сумнівнішою. Фактично, незалежно від того, які засоби використовуються для підправлення суворих умов конкуренції, їх звичайний ефект полягає в підвищені цін, яке відновило б рентабельність бізнесу, за рахунок споживача чи платника податків.

Від початку заснування Спільноти адміністративна практика, яку поступово розвивала Комісія і підтверджувалася прецедентним правом Суду, надала можливість інтерпретувати й удосконалити правила Договору, аби впровадити низка принципів справедливої поведінки. Ці принципи, не перешкоджаючи вільному підприємництву, встановлюють правила для економічних операторів, які мають забезпечити гарантії вільній торгівлі та рівним можливостям у межах спільного ринку. Відповідно, активно порушуються судові справи проти діяльності комерційних підприємств, спрямованої на перешкоджання імпорту або експорту, фіксування квот на виробництво або продаж і загалом на розподілення ринку. Крім того, заборонені угоди, результатом яких є. концентрація попиту на окремих виробниках, а також угоди на винятковий розподіл, які перешкоджають торгівцям і споживачам купувати продукцію в будь-якій державі-члені за прийнятими там умовами. Компанії, що застосовують заборонені обмежувальні заходи щодо конкуренції і, отже, загрожують єдності спільного ринку, повинні бути готовими до великих штрафів.

Судові справи також порушуються проти підприємств, які зловживають панівною позицією, відмовляючи в постачаннях давнім клієнтам через застосування дискримінаційних цін, незаконних дій, які шкодять або можуть зашкодити клієнтам чи споживачам, або, зрештою, через концентрації, результатом яких є усунення конкуренції на ринку. Було б абсурдно розпочинати судовий процес проти горизонтальних угод між підприємствами, водночас дозволяючи монополізацію певних ринків через неконтрольовану вертикальну інтеграцію підприємств, які мають панівну позицію. Ось чому Регламент про контроль за значними операціями з концентрації заповнив правовий вакуум, який спричиняв проблеми протягом довгого часу. Контроль за концентраціями не означає їх заборони. Крім того, що концентрації є небезпечними, коли посилюють панівну позицію великих підприємств, вони також бажані, коли укріплюють конкурентну позицію дрібних і середніх підприємств. Утримуючись від суто юридичного підходу до проблем конкуренції, Комісія фактично впроваджує дві паралельні політики: політику ліквідації зловживань великих компаній і політику заохочення співпраці та концентрації для МСП. Навіть стосовно великих компаній Комісія провадить подвійну політику. З одного боку, вона рішуче переслідує всі форми корпоративного управління, які спричинюють серйозні обмеження конкуренції та позбавляють інші фірми й споживачів переваг відкритої ринкової економіки. З іншого боку, вона дозволяє деякі форми співпраці (стратегічні альянси) між фірмами, вважаючи, що за наявності певних гарантій щодо неспотво-рення конкуренції така співпраця між підприємствами може допомогти їм пристосуватися до нового економічного середовища.

Список використаних джерел