Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.: загальна характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: "Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.: загальна характеристика"

Уже в 60-х роках економічна система, що склалася в країнах державного соціалізму, почала давати збої, знизилася її ефективність і тому вона потребувала корінного реформування. Стало очевидно, що її господарські механізми не здатні створювати ефективну соціально орієнтовану економіку, активно використовувати досягнення науково-технічного прогресу і взаємодіяти зі світовим господарством. Майже для всіх країн Азії і Східної Європи, крім Китаю і В'єтнаму, характерним було падіння темпів економічного зростання, перекоси у фінансово-економічній політиці, відставання наукомістких виробництв, зростання зовнішньої заборгованості і т. ін. Врешті у 70-80-х роках заходи для інтенсифікації виробництва не дали бажаних результатів.

З погляду соціально-економічного розвитку особливо несприятливою виявилась друга половина 80-х років. Відбулося різке зниження господарської активності і уповільнення темпів економічного зростання в цілому. Існування економічної кризи у цей період офіційно визнавалось в Угорщині, Польщі та Югославії, а після 1989 р. - у Болгарії, Румунії, Чехословаччині та НДР. Життя засвідчило, що потрібні радикальні реформи економічної системи.

У економічній літературі країн державного соціалізму 60-80-х років виділялись два види господарських реформ - управлінські (або демократичні) і технократичні. У першому випадку (Угорщина, Чехословаччина) на зміну централізованому розподілу ресурсів і обов'язковим прямим завданням прийшли досить жорстко регульований ринок, що допускав лише деяку гнучкість цін, і комплексна система непрямих регуляторів (переважно податків і субсидій). Вони впливали на рентабельність - головний показник діяльності підприємств (об'єднань).

У другому випадку (НДР, деякою мірою СРСР) відбувалася лише певна адміністративна децентралізація за умови збереження фіксованих цін, які час від часу переглядалися у централізованому порядку, і обов'язкових планових показників для підприємств (об'єднань).

Але обидва види господарських (економічних) реформ належали до єдиного типу внутрісистемної реформи. Вона означала зміни та перетворення, які не виходили за межі існуючої економічної системи, а були спрямовані на її вдосконалення шляхом поліпшення системи планування, управління, економічного стимулювання тощо. Фактично така господарська реформа означає еволюційну адаптацію існуючого економічного устрою до нових умов соціально-економічного розвитку, зміни та перетворення в економічній системі без її зламу і заміни. У цьому випадку не має принципового значення характеристика реформи як "комплексної", "радикальної", "кардинальної" і т. ін. Загальною метою таких реформ проголошувався перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання на основі непорушно пануючої суспільної (державної) власності на засоби виробництва і комуністичної партії шляхом певної децентралізації управління народним господарством і активізації використання товарно-грошових відносин.

На противагу цьому міжсистемна реформа означає такі зміни та перетворення, які ведуть до становлення економічної системи і соціально-економічного ладу на якісно новій основі. Тому така реформа пов'язана насамперед із заміною конституюючих елементів існуючої системи (відносин власності, координаційного і мотиваційного механізмів та ін.). Кардинальна зміна економічної системи виступає як органічна складова процесу більш високого порядку - трансформації в суспільній макросистемі, в якій економічні і позаекономічні, насамперед політичні, чинники також переплетені і взаємо-зумовлені. Часто міжсистемна реформа (трансформація) ототожнюється з поняттями "радикальна ринкова реформа", "системна трансформація економіки" тощо.

На межі 80-90-х років визначився курс реформ, спрямованих на перехід від централізованої планової економіки до ринкового господарства шляхом приватизації і розвитку приватного підприємництва. Обов'язковим наслідком і умовою системних перетворень є перехідний період із властивою йому перехідною економікою.

Перехідна економіка - базова складова перехідного етапу суспільства на певному ступені історичного розвитку, пов'язана із перетворенням однієї економічної системи на іншу. У перехідній економіці завжди присутні, співіснують, взаємодіють і борються домінуючі уклади, елементи, форми минулої і майбутньої системи з поступовим наростанням нового і формуванням якості однорідності, органічної цілісності системного утворення, що виникає. Щодо сучасності - йдеться про капіталістичну ринкову економіку. За період 1989-2003 pp. під час здійснення ринкових реформ у країнах Центральної і Східної Європи виділяються два етапи. Перший етап реформ (кінець 80-х - середина 90-х років) характеризувався спільністю мети (злам старої економічної системи і перехід до ринкової економіки) і різноманітністю методів здійснення системних перетворень. Відносно легко і швидко (як правило, вже в перші місяці перехідного періоду) було ліквідовано механізми та інститути попередньої командно-адміністративної системи. Демонтаж її звівся до двох основних заходів. Перший - ліквідація системи централізованого державного планування, розподілу матеріально-технічних ресурсів і управління народним господарством. Другий - лібералізація поточної господарської (виробничої і комерційної) діяльності, що полягала у знятті з неї більшості державних заборон і обмежень. У подальшому здійснювались інші системні перетворення: реформування відносин власності; формування господарських суб'єктів, орієнтованих на максимізацію прибутку і здатних адекватно сприймати ринкові сигнали; формування ринків товарів та послуг, праці, капіталу і землі; структурні реформи.

Для всіх без винятку країн ЦСЄ на першому етапі системних перетворень відмітними ознаками стали такі наслідки: стагфляція (тобто одночасне поєднання економічного спаду і інфляції); дестабілізація фінансового становища (дефіцит державних бюджетів, дефіцит поточних статей платіжних балансів та ін.); зниження життєвого рівня переважної більшості населення; різке загострення соціальних проблем. Всезагальність цих наслідків на постсоціалістичних теренах дала ґрунтовну підставу вченим виробити поняття трансформаційна (системна) криза.

Глибина економічного спаду в країнах ЦСЄ виявилась насамперед у значному скороченні ВВП: за 1989-1999 pp. він зменшився на 20 %. Скорочення промислового виробництва було вдвічі більшим. Глибина спаду (за показником ВВП) була такою: у Румунії - на 34 %, у Болгарії - майже на 27, у Словаччині - на 25, в Угорщині - на 18, у Чехії - на 15, у Польщі - більше ніж на 22 %. Однією із основних причин стала повна і швидка руйнація економічних зв'язків між колишніми країнами державного соціалізму.

Значний спад відбувся у важкій промисловості, що становила у більшості країн основу народного господарства. Внутрішній попит на її продукцію впав, взаємні поставки між постсоціалістичними країнами, на які традиційно орієнтувались великі підприємства, після розпаду РЕВ і СРСР різко скоротились, а на ринках Заходу товари із країн ЦСЄ, за невеликим винятком, не витримували конкуренції внаслідок низької якості і високих цін. І лише з 1993-1994 pp. у країнах ЦСЄ відновилося відносно стале економічне зростання. Уповільнилось обвальне падіння інвестицій і споживчого попиту, життєвого рівня. Але ринкова трансформація призвела до збільшення безробіття: за даними офіційної статистики, його рівень у 2000 р. коливався від 9 % в Угорщині та Чехії до 18 % у Словаччині та Болгарії і 22-32 % у колишніх республіках СФРЮ. Відбулися поширення і загострення бідності, поглиблення диференціації доходів населення і майнове розшарування, зростання злочинності та багатьох інших негативних явищ.

Другий етап ринкових реформ у постсоціалістичних країнах ЦСЄ прямо пов'язаний з їхньою підготовкою до вступу в ЄС, а відтак - з розробкою ЄС критеріїв відбору нових членів. Ці критерії стають для країн-претендентів не лише орієнтирами, а по суті й своєрідними "наказами" по здійсненню системних перетворень. Згідно з критеріями, виробленими на сесії ЄС у Копенгагені (червень 1993 p.), умовами членства в ЄС східноєвропейських країн є: створення стабільних інститутів, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист національних меншин; забезпечення функціонуючої ринкової економіки, здатної вправлятися з конкуренцією та дією ринкових сил в ЄС; взяття на себе зобов'язань членства (у тому числі визнання законодавчої бази ЄС), включаючи відданість завданням створення економічного і валютного союзу. Тим самим задані основні напрямки соціально-економічного реформування країн ЦСЄ. Так звані Маастрихтські критерії становлять собою конкретні параметри, яких країни повинні досягти у сфері макроекономічної стабілізації. Серед них: підтримання цінової стабільності, яка передбачає, що норма інфляції у країні-кандидаті не буде перевищувати більше ніж на 15 % рівень країни з найменшим її показником у зоні євро; обмеження сукупного державного боргу 60 % від обсягу ВВП, а сукупного бюджетного дефіциту 3 %; встановлення рівня процентних ставок за довгостроковими кредитами не вище ніж на 2 % рівня, досягнутого трьома країнами з найнижчим показником інфляції.

У цілому збільшився розрив між найбільш і найменш успішними в економічному реформуванні країнами ЦСЄ. Серед них - Польща, Угорщина, Чехія, а також Словенія і Словаччина. За показником обсягу ВВП Польща перевищила рівень 1989 р. лише у 1996 p., Словаччина - 1999 p., Угорщина і Словенія - 2000 p., Чехія у 2001 р. Це перевищення у 2001 р. становило від 28 до 1 %.

До другої групи відносяться решта країн ЦСЄ, які не лише ще дуже відстають від рівня 1989 р. за розмірами ВВП, але і його поточна динаміка відзначається крайньою нестійкістю.

Радикальні ринкові реформи, що охопили у 90-х роках минулого століття весь постсоціалістичний світ, і їх результат у країнах ЦСЄ і СНД мають як певні спільні риси, так і суттєві відмінності. Частково це зумовлено об'єктивними причинами, пов'язаними зі спільними і різними вихідними умовами системних перетворень. Серед спільних умов - однотипність соціально-економічного ладу і політичних систем, тривалість існування у межах світової системи державного соціалізму, сильний вплив радянської політики, економіки і культури на їх долю протягом маже півстоліття та ін. До відмінностей належать: різниця у загальних рівнях економічного розвитку країн напередодні системної трансформації; особливості галузевої структури; глибина макроекономічних диспропорцій; ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до зміни соціально-економічного ладу; особливості соціальної стратифікації; культурні та історичні традиції, роль релігії та ін. У країнах ЦСЄ ці вихідні умови були в цілому більш сприятливими, ніж у країнах СНД, а у деяких державах ЦСЄ (Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина) вони сприяли більш успішному реформуванню, ніж у решті постсоціалістичних країн цього регіону. Важливу роль відіграв також зовнішній чинник, у тому числі масштаби підтримки реформ міжнародними фінансовими організаціями. реформа постсоціалістичний централізована ринкове

Однак зазначені вище чинники, як визнає більшість дослідників, не були визначальними для ходу системних перетворень і господарської динаміки. Вирішальну роль відіграли ступінь розуміння, якість постановки і воля до реалізації структурами державної влади завдань системної трансформації і здійснювана економічна політика. Від них вирішальною мірою залежить і різна соціальна ціна реформування.

У межах СНД також відбувається збільшення розриву у реформуванні економіки Росії, Грузії, Киргизстану, Казахстану, Вірменії, з одного боку, і Азербайджану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану, - з іншого. Внаслідок цього зростає дивергенція (розходження) національних моделей господарювання різних країн СНД, хоча вихідна модель у всіх них була єдиною. До цього додаються різні національні економічні інтереси, що виявилися у ході господарського реформування. Це одна з головних причин невдач у реальному інтегруванні економік країн СНД. За умови загального зниження структурної зрілості всіх країн СНД поглиблюється розходження між їх національними структурами виробництва. Поглиблюється і закріплюється розрив між національними показниками ВВП на душу населення. У 1990 р. коефіцієнт варіації цього показника для 12 країн СНД становив 0,223, у 1995 р. він збільшився до 0,433, а у 1999 р. - до 0,530. Тобто, за цей проміжок часу дивергенція між країнами зросла у 2,4 рази. Ще більш разюче поглиблення розриву між Росією і Таджикистаном: у 1990 р. він становив різницю у 2,1 рази, у 1995 р. - 4,6, у 1999 р. - 6,7 рази.

Слід зазначити, що реформи в країнах Азії, на відміну від Східної та Центральної Європи, розпочалися з поступової перебудови в економіці без змін у політичній системі. Більше того, якраз політичні структури виступили ініціаторами радикальних реформ і здійснювали ці перетворення під особистим керівництвом. Їх напрям - створення соціалістичної ринкової економіки (або ринкового соціалізму з національною специфікою).

Існують також інші значні відмінності між моделями та наслідками економічної реформи в країнах ЦСЄ і СНД, з одного боку, і східноазіатськими країнами - з другого. Серед них - відносна стабільність політичних і макроекономічних умов, різниця у політичних намірах керівництва, величезна роль аграрного сектору і надлишку робочої сили в Азії, що зумовили значною мірою еволюційність процесу реформування (на відміну від революційних змін у країнах ЦСЄ та СНД), більш пізня і поступова приватизація, передування аграрної реформи перетворенням у промисловості й лібералізації цін на сільськогосподарську продукцію - загальній лібералізації цін, більш активна участь держави у реформуванні економіки, менша соціальна ціна реформування та ін.

Размещено на Allbest.ru