Українська криза як новітній виклик системі міжнародної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Події 2014 року, зокрема, анексія Криму та військова агресія на Донбасі, стали поворотним моментом у історії незалежної України, і остаточною крапкою у докорінній зміні зовнішньополітичного вектору. Позаблоковий статус нашої держави та чинність Будапештського меморандуму як гарантій недоторканості кордонів довели свою юридичну та реальну неспроможність захистити Україну від територіальних посягань інших країн. В свою чергу, гібридна війна Росії проти України продемонструвала слабкість, а за визначенням деяких політологів, взагалі крах системи міжнародного права та поставила під сумнів ефективність всієї системи міжнародної безпеки.

Ці події не стали несподіванкою для достатньо великої кількості вчених-міжнародників та політиків, які почали говорити про реваншистські перспективи Росії відразу ж після четвертого розширення НАТО. Ще у 1998 р. Дж. Кенан, автора політики стримування, яка лягла в основу відносин США з СРСР у період «холодної війни», зауважив, що «розширення НАТО - це початок нової холодної війни. Я думаю, що росіяни з часом відреагують досить негативно, і це впливатиме на їх політику». Кенан також передбачав, що розширення Альянсу покладе край демократії в Росії [1].

Зокрема, український учений Є. Камінський ще у 2009 р. писав: «Існують серйозні мотивації гіпотетичної можливості початку сутнісних змін у політиці США щодо України. Це передусім гіпотетичні перспективи нового сплеску політичного та ідеологічного протистояння між Москвою і Вашингтоном, у тому числі повернення на двосторонні відносини «боротьби за впливи» на пострадянському просторі» [2].

За два роки до анексії Криму З. Бжезінський у своїй книзі «Стратегічна концепція: Америка та криза глобальної могутності» (2012 р. ) прогнозував відродження імперських амбіцій Росії, посилення її тиску на Європу та загострення проблем безпеки для країн Східної Європи, насамперед України та Балтії [3].

Провал прокремлівської політики президента Януковича призвів до зміни влади в Україні у лютому 2014 року, і відразу ж зрозумілим став євроатлантичний курс нового уряду. Тож вірогідність того, що країна залишаться на периферії системи «концентричних кіл» євроатлантичного співтовариства стала дуже малою.

Демонструючи незгоду з домінуючим статусом США в міжнародній системі, В. Путін вдався до активної наступальної тактики, що переслідувала мету змусити Захід визнати хибність ідеї розширення НАТО, розколоти західну солідарність і домогтися відмови США та ЄС від спроб поширювати свій вплив у Східній Європі. Прихід до влади лідерів української опозиції в лютому 2014 р. тлумачився в Москві як заколот, що зумовив перехід України під протекторат США і НАТО. Натомість включення Криму і Севастополя до складу РФ було подано як акція на захист співвітчизників.

Сьогодні ж, на фоні війни на Донбасі, одна частина вчених та політиків визначає порушення територіальної цілісності України точкою відліку нової «холодної війни», інша говорить про третя світову - війну нового типу, що розгортається в інших площинах. Важливим для розуміння головної рушійної сили цієї війни є знання про її мотив. Як визначає М. Фесенко, «Імовірно, аналітики військової розвідки РФ визначили, що зараз настав слушний момент для досягнення статусу наддержави і відновлення колишньої сфери впливу: а) оскільки США і НАТО не створили системи ПРО, а в недалекому майбутньому це зроблять; б) оскільки колишній соцтабір через пару років може економічно зміцніти й озброїтися; б) тому що спостерігається розходження в поглядах на світовий порядок між європейськими елітами, через що вони не здатні на сміливе керівництво» [4].

Фактично, Росія розгорнула так звану «гібридну війну» з Україною, на всіх рівнях заперечуючи сам факт військової агресії. Проте, на думку О. Власюка, дедалі очевиднішим стає той факт, що «дії Російської Федерації у військовій, зовнішньополітичній, економічній площині спрямовані на дестабілізацію не лише України, але й всього європейського проекту, Європейського Союзу в цілому. Більше того, те, як активно і завзято Російська Федерація взялась за це «завдання», дійсно ставить під питання саме майбутнє європейського політичного та безпекового простору, якщо ЄС не зможе вчасно на це прореагувати» [5].

За висновком В. Фесенка, мета розпочатого експерименту полягала в нав'язуванні міжнародній системі неконтрольованої геополітичної конкуренції та визнанні силового суперництва між основними центрами впливу як легітимної норми міжнародних відносин.

На відміну від гіперактивної позиції США і ЄС під час внутрішньополітичної кризи в нашій країні з листопада 2013 р. по лютий 2014 р. , після втрати Україною Криму лідери євроатлантичної спільноти виявилися неготовими до розгортання конфлікту в українсько-російських відносинах і поширення російської експансії.

Україна не входить до жодної із систем регіональної безпеки, тому єдиний орган, до якого може апелювати у випадку військової агресії - це ООН. Саме на Раду Безпеки ООН покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту ООН). Рада Безпеки є єдиним органом ООН, що має право починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому числі об'єднаними збройними силами держав - членів ООН [6, с. 24]. Як ми пересвідчилися, із шести спроб РБ ООН ухвалити резолюцію щодо України, всі шість отримали вето, накладене Росією - країною агресором, яка таким чином заблокувала будь-яку юридично і практично значущу реакцію.

Професор політології Чиказького університету Дж. Міршаймер констатував, що ні США, ні їхні союзники по Альянсу не готові застосовувати силу для захисту України, оскільки захист цієї держави не входить до переліку «стратегічних інтересів чи пріоритетів» Заходу. Про це також неодноразово заявляли і самі очільники НАТО та Б. Обама.

Аби змусити Росію припинити надання зброї сепаратистам у Східній Україні, Захід застосував економічні санкції, які спочатку зачіпали переважно інтереси високопосадовців, державні банки, енергетичні компанії та оборонні підприємства. Ширші галузеві санкції були запроваджені лише з осені 2014 року. На думку Дж. Міршаймера, способи розв'язання кризи все ж можна знайти, якщо Захід принципово змінить свій підхід і спробує зробити Україну «нейтральною буферною державою між НАТО і Росією, якою Австрія була в епоху холодної війни». Як засоби реалізації цієї концепції пропонується публічно спростувати плани розширення Альянсу на Грузію та Україну, надати допомогу у вигляді масштабного плану економічного порятунку України, фінансованого ЄС, МВФ, Росією та США [7].

Утім доцільно зауважити, що після військової агресії РФ проти України як українською владою, так і суспільством, питання пошуку союзників, здатних допомогти саме при військовому конфлікті, стало одним із пріоритетних, ще більше підштовхнувши Україну до НАТО. У грудні 2014 року Верховною Радою України було скасовано позаблоковий статус, що стало важливим політичним та юридичним кроком на шляху до НАТО. Проте цей крок - один серед дуже багатьох не менш необхідних. За словами Єнса Столтенберга, генсека НАТО, для того, щоб вступити до НАТО, Україна має відповідати стандартам організації. Серед умов, які потрібно виконати Києву - це провести реформи, організувати боротьбу з корупцією і збільшити ефективність роботи державного апарату. Він зазначив, що підготовчий процес, що передує подачі заявки на вступ до НАТО, може зайняти близько шести років. Окрім цього, Україна в обов'язковому порядку повинна вирішити територіальні проблеми, що являється обов'язковою умовою для членства в НАТО. Тож перспектива вступу до північноатлантичного альянсу відкладається на невизначений строк.

Проте в останні півроку з'явилася ще одна можлива ніша в архітектурі міжнародної безпеки для України. Конгресом та Сенатом США неодноразово підіймалося питання надання Україні статусу стратегічного союзника США поза НАТО, проте відповідний законопроект ветувався Б. Обамою. Вітчизняний науковець В. Головченко також переконаний у тому, що реально гарантувати безпеку України може статус союзника США за межами блоку НАТО. Втім, цей шанс набуде конкретних обрисів тільки в разі перемоги республіканців на президентських виборах у 2016 р. в Сполучених Штатах Америки, оскільки саме республіканці, зокрема, Дж. Маккейн, являються прихильниками і лобістами надання Україні цього статусу [4].

Нездатність існуючої системи міжнародної безпеки запобігти реальній війні поставила нові задачі перед НАТО та ЄС. На фоні пошуку Україною союзників, прозвучала теза про створення воєнного блоку саме для країн Євросоюзу. «Подальша інтеграція країн-членів ЄС повинна мати наслідком створення Європейського оборонного союзу», - вважають колишній Генеральний секретар Ради ЄС Хав'єр Солана та аналітик з питань зовнішньої політики Стівен Блокменс. На їхню думку, безпека та оборона є найслабшими ланками європейського інтеграційного проекту: «Роки нескоординованих скорочень видатків на національну оборону підірвали роль ЄС як актора у сфері безпеки тепер багатополярного світу, чий центр економічного тяжіння рухається від Європи в бік Азії. Відмінності між державами-членами у сприйнятті загроз, розбіжності у намірах і перевагах, а в деяких випадках, і відсутність взаємної довіри та солідарності запобігли появі загальної стратегічної культури та перешкодили створенню спільних структур, процедур й активів на рівні ЄС» [8]. Ця ідея набирає все більше прихильників, і на своєму червневому саміті Європейська рада має визначити план дій, що складатиметься із практичних та реалістичних кроків для поетапного розвитку, починаючи від проекту та завершуючи запуском Європейського оборонного союзу. Підсумовуючи, можна сказати, що поки що рано робити заключні висновки щодо ролі агресії на сході України у глобальному сенсі, оскільки важно передбачити її завершення. Проте із впевненістю можна сказати, що архітектура міжнародної безпеки отримала глибокий надлом, система міжнародного права показала свою нездатність реально врегульовувати складні ситуації, а ключові актори міжнародної політики постали перед складним вибором подальшої стратегії розвитку.

Література

зовнішньополітичний прокремлівський європейський

1. Tayler J. The Seething Anger of Putin's Russia / Jeffrey Tayler // The Atlantic. - 22.09.2014.

2. Камінський Є.Є. Візит Джо Байдена до Києва: дипломатична рутина, підтвердження сумної традиції чи новий реалізм у політиці США щодо України // Є.Є. Камінський // Радіо Свобода. - 19.07.2009.

3. Brzezinski Zb. Strategic Vision: America and the Crisis of Global Power / Zbigniew Brzezinski. - N.Y: Basic Books, 2012. - 208 p.

4. Фесенко М. Україна як фактор трансформації міжнародного порядку.

5. Власюк О. Росія знищує сучасну систему міжнародної безпеки.

6. Mearsheimer J.J. Why the Ukraine Crisis Is the West's Fault. The Liberal Delusions That Provoked Putin / J.J. Mearsheimer // Foreign Affairs. - 2014. - Vol. 93, №5. - September/October. P. 77-89.

7. Чи бути Європейському оборонному союзу? // Європейський простір.

8. Чехович Т. Проблеми та забезпечення міжнародної безпеки міжнародно-правовими засобами // Науковий вісник Національної Академії внутрішніх справ. - К., 2013. - № 1. - С. 277-283.

Размещено на Allbest.ru