Концепція "Responsibility то protect" як альтернативний метод "Гуманітарної інтервенції" в міжнародному співтоваристві

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПЦІЯ «RESPONSIBILITY ТО PROTECT» ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ МЕТОД «ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ» В МІЖНАРОДНОМУ СПІВТОВАРИСТВІ

Ріжко Я.І.,

студентка

Інституту прокуратури та кримінальної юстиції

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Анотація

Стаття присвячена висвітленню проблеми застосування сили в міждержавних відносинах, зокрема, застосування концепцій «гуманітарної інтервенції» та її альтернативного методу - концепції «обов'язок захищати». Автор аналізує процес виникнення концепції «обов'язок захищати», проводить порівняльний аналіз двох вищезазначених концепцій та визначає їх вплив на сучасне міжнародне право. Також автор визначає подальший розвиток та визнання доктрини «Responsibility to protect».

Ключові слова: обов'язок захищати, гуманітарна інтервенція, права людини, міжнародний мир та безпека, міжнародне співтовариство.

Аннотация

Статья посвящена освещению проблемы применения силы в межгосударственных отношениях, в частности, применения концепции «гуманитарной интервенции» и ее альтернативного метода - концепции «обязанность защищать». Автор анализирует процесс возникновения концепции «обязанность защищать», проводит сравнительный анализ двух вышеупомянутых концепций и определяет их влияние на современное международное право. Также автор определяет дальнейшее развитие и признание доктрины «Responsibility to protect».

Ключевые слова: обязанность защищать, гуманитарная интервенция, права человека, международный мир и безопасность, международное сообщество.

Abstract

The article is devoted to the sanctification of the problem of using the force in interstate relations, in particular, using the concept «humanitarian intervention» and its alternative method - the concept «responsibility to protect». The author analyzes the process of the emergence of the concept «responsibility to protect», compares the above-mentioned concepts and determines their influence on modern international law. The author also determines the further development and recognition of the doctrine «Responsibility to protect».

Key words: responsibility to protect, humanitarian intervention, human rights, international peace and security, the international community.

Постановка проблеми. Сьогодні стрімкого розвитку набуло міжнародне право, зокрема міжнародне право прав людини: постійно розширюється каталог прав людини, з'являються нові гарантії і форми їх захисту. Міжнародні органи активно займаються виявленням і запобіганням порушення прав людини та міжнародних зобов'язань, але загалом практично неможливо гарантувати виконання всіма державами їх міжнародно-правових зобов'язань. Таким чином, якщо на території держав скоюются воєнні злочини, злочини геноциду, злочини проти людяності або є передумови для їх скоєння, міжнародному співтовариству необхідно мати визначений правовий інструментарій для уникнення можливості вчинення таких явищ та захисту населення. Невтішний досвід останніх років свідчить про низьку ефективність правового інструментарію для протидії зазначеним явищам, що спричинило необхідність пошуку шляхів ефективного збалансування загальних інтересів міжнародного співтовариства щодо забезпечення миру і безпеки у світі та інтересів окремих держав щодо забезпечення ефективної реалізації основних принципів міжнародного права, визначених Статутом Організації Об'єднаних Націй 1945 р., а також Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 р., і Заключним актом Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. [1, с. 6]. Вирішенню цих проблем сприяють концепції «гуманітарної інтервенції», «responsibility to protect» («обов'язку захищати»), сформовані наприкінці XX - на початку XXI століття зарубіжною доктриною міжнародного права.

Стан опрацювання. Проблема можливості застосування концепції «гуманітарної інтервенції» та її альтернативного методу - «обов'язку захищати» у міжнародних відносинах стала об'єктом дослідження багатьох зарубіжних та вітчизняних учених, таких як Еванс Г., Франк Т., Кіохан Р., Мережко О.О., Неліп М.І., Пастухова Л.В., Шумілен- ко А.П., Тарасова Л.Н. та ін. міждержавний інтервенція безпека гуманітарний

Мета статті - дослідити становлення та основні положення концепції «Обов'язок захищати», провести порівняльний аналіз цієї концепції з концепцією «гуманітарної інтервенції» та виявити їх вплив на сучасне міжнародне право.

Виклад основного матеріалу. У 2000 році канадським урядом під егідою ООН була заснована спеціальна міжнародна комісія -- Міжнародна комісія з питань інтервенції та державного суверенітету. До складу комісії входили Гарет Іване, Мохамед Сахнун, Жізель Коте-Харпер, Лі Гамільтон, Міхаель Ігнатьєф, Володимір Лукін, Клаус На- уманн, Киріл Рамафоса, Фідель Рамос, Корнеліо Сомма- руга, Едуард Штейн і Рамеш Тахур. У грудні 2001 році ця група представила на розгляд Еенеральному Секретарю та державам-членам ООН добре відому в міжнародному праві Доповідь «Responsibility to protect» («Обов'язок захищати»), яка запропонувала альтернативу так званому «праву на гуманітарну інтервенцію», заміщуючи його «обов'язком захищати» [2]. Ця доповідь поклала початок розвитку нової доктрини «Responsibility to protect», назва якої на сьогодні має декілька варіантів українською («обов'язок захищати» або «відповідальність за захист»); ми будемо використовувати перший варіант перекладу.

Ця концепція зобов'язує міжнародне співтовариство втручатися у справи інших держав для запобігання гуманітарних катастроф, тобто обов'язок захищати зобов'язує не тільки держави, а й міжнародне співтовариство загалом. Спочатку обов'язок захищати своїх громадян лежить на державних владних органах, проте в разі його невиконання відповідальність із захисту лягає на все міжнародне співтовариство, навіть якщо це вимагатиме порушення державного суверенітету.

Комісія запропонувала включити до змісту «обов'язку захищати» три складники: «обов'язок запобігати» («the responsibility to prevent»), який включає передусім раннє попередження та аналіз ситуації, «обов'язок реагувати» («the responsibility to react»), у тому числі застосування військових заходів та ухвалення рішення про інтервенцію, «обов'язок відновлювати» («the responsibility to rebuild»), який охоплює так звані «постінтервентні» обов'язки, належне управління під юрисдикцією ООН, а також межі окупації [3, с. 44].

Отже, Комісія запропонувала послідовну низку «градуйованих» політичних засобів, які мають бути застосовані державою у разі грубих порушень норм гуманітарного права, а у разі її неспроможності чи відсутності політичної волі на рішучі дії запобігання та припинення таких порушень міжнародною спільнотою стає її моральним обов'язком [4].

Запропонована Комісією концепція коригує традиційне розуміння державного суверенітету, підкреслюючи, що він означає не тільки права, але й обов'язки держави. На думку Комісії, суверенітет означає, що «державні влади несуть відповідальність за те, яким чином вони здійснюють функції захисту безпеки і життя своїх громадян та підвищення їх добробуту», що «національні політичні влади відповідають перед своїми громадянами у внутрішньополітичному плані і перед міжнародним співтовариством - через ООН» і що «представники держави несуть відповідальність за свої дії, тобто вони можуть бути притягнені до відповіді як за свої вчинки, так і за упущення» [5,с. 311].

Проте комісія йде далі і висуває тезу про те, що запропонована нею концепція «Обов'язок захищати» накладає зобов'язання не тільки на окремі держави, а й на міжнародне співтовариство загалом. Насамперед відповідальність за захист своїх громадян лежить на владі самої держави. Але, як вважає комісія, якщо держава не виконує її, то функція виконання цієї відповідальності, навіть якщо це зажадає порушення державного суверенітету, переходить до міжнародного співтовариства, яке діє через ООН. Таким чином, доходить висновку комісія, «коли населенню завдана серйозна шкода в результаті громадянської війни, заколоту, репресій або недієздатності держави, а сама ця держава не хоче або неспроможна зупинити або запобігти нанесенню такої шкоди, то принцип невтручання відступає перед міжнародною відповідальністю за захист» [6, с. 140].

Водночас, допускаючи в принципі можливість гуманітарної інтервенції за рішенням ООН, Комісія вважає при цьому за необхідне встановити більш чіткі правила, процедури та критерії визначення того, чи є втручання необхідним, а також того, коли і як його здійснювати; визначити правомірність військового втручання, якщо воно необхідне, і тільки після того, як всі інші підходи не принесли успіху, забезпечити, щоб військове втручання, якщо воно робиться, здійснювалося лише в оголошених цілях, було ефективним і при цьому приділялася належна увага зведенню до мінімуму заподіяння в результаті нього людських жертв і шкоди державі; допомогти усунути, де це можливо, причини конфлікту, одночасно зміцнюючи перспективи встановлення міцного і справедливого миру. У принципі Комісія пропонує досить збалансовану концепцію гуманітарної інтервенції. З одного боку, державам дають зрозуміти, що в разі проведення ними всупереч їх конституціям незаконних репресій чи силових акцій проти груп власного населення з масовими жертвами або їх нездатності або небажання покласти край незаконному переслідуванню таких груп міжнародне співтовариство може здійснити втручання, в тому числі і збройне, у внутрішні справи таких держав у гуманітарних цілях для виправлення такого становища.

З іншого боку, розуміючи, що пропоноване коригування найважливіших міжнародно-правових принципів невтручання у внутрішні справи держав, поваги державного суверенітету і незастосування сили може відкрити широкі можливості для зловживання силою державами у власних егоїстичних інтересах, Комісія підкреслює, що рішення про збройну гуманітарну інтервенцію може бути прийнято тільки через ООН, тобто згідно зі Статутом ООН, через її Раду Безпеки.

Очевидно, що Комісія справедливо виходить з того, що тільки в разі досягнення консенсусу між постійними членами Ради Безпеки у вирішенні цього питання міжнародне співтовариство може бути гарантовано від зловживання силою тієї чи іншої з великих держав шляхом здійснення гуманітарних інтервенцій.

Для визначення характеру зобов'язання держав щодо «обов'язку захищати» необхідно проаналізувати його складові елементи. Концепція складається із двох груп зобов'язань: перша група стосується зобов'язань держав захищати власне населення; друга - зобов'язань міжнародного співтовариства вживати заходів з метою надання допомоги державам відвернути або ж припинити геноцид чи масові вбивства, а також захистити населення у разі явного небажання або неспроможності відповідних держав робити це власноруч. Із зазначеного стає зрозумілим, що «обов'язок захищати» все ж містить зобов'язання, що вже становлять частину міжнародного права, йдеться саме про першу групу зобов'язань [1, с. 7]. «Обов'язок захищати» зосереджується на попередженні таких міжнародних злочинів як геноцид, військові злочини, злочини проти людства, етнічні чистки, а можливість застосування цієї концепції щодо інших злочинів чи гуманітарних катастроф виключена [7, с. 188].

«Обов'язок захищати» є альтернативним методом концепції «гуманітарної інтервенції», та все ж обидві ці концепції мають суттєві відмінності, на які необхідно звернути увагу. Відповідно до концепції «гуманітарної інтервенції» питання забезпечення та захисту прав і основних свобод людини не є суто внутрішньою справою держави. Застосування сили з метою порятунку людей не може вважатися застосуванням сили проти держави, її політичної незалежності та територіальної цілісності, бо незалежність держави - це свобода обирати шлях політичного, економічного, соціального і культурного розвитку, а масове порушення прав людини не може бути правомірним вибором держави. «Гуманітарна інтервенція» не має на меті посягання на територіальну цілісність і політичну незалежність держав, тобто не спрямована на незаконні цілі застосування сили згідно із статутом ООН, а отже, відповідає цілям Організації. Дотримання прав людини є одним із основних обов'язків влади, у разі його невиконання держава сама порушує свій суверенітет, відповідно, «гуманітарна інтервенція» може тільки його відновити [8, с. 52]. Зловживання цією концепцією для досягнення політичних цілей являє собою велику загрозу мирові та безпеці, тому навіть її прихильники вважають «гуманітарну інтервенцію» правомірною лише за дотримання певних умов: вчинення на території держави масових вбивств, тортур, створення нестерпних для життя умов, тобто таких злочинів, що однозначно є грубим порушенням прав людини; неможливість розв'язання конфлікту мирним шляхом; застосування сили має на меті припинення масових порушень прав людини; пропорційність («гуманітарна інтервенція» повинна бути обмежена тими діями, що є розумними і необхідними для досягнення поставленої мети, тобто припинення порушення прав людини) [9, с. 38]. З огляду на її специфіку зовсім не дивно, що концепція «гуманітарної інтервенції» піддається постійній критиці. Це аргументується порушенням цілої низки основних міжнародно-правових принципів - заборони застосування сили, невтручання у внутрішні справи держави, державного суверенітету, а також можливостей зловживань у зв'язку з використанням цього підходу для досягнення політичних цілей, зокрема, зміни владного режиму [10, с. 58].

Щодо концепції «обов'язок захищати», то вона базується на декількох основних принципах:

1. Кожна держава зобов'язана захищати своє населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності. Цей обов'язок тягне за собою необхідність запобігання таким злочинам, у тому числі підбурювання до них, шляхом вжиття відповідних і необхідних заходів. ООН визнає відповідальність щодо цього і буде діяти відповідно до неї.

2. Міжнародна спільнота має вжити відповідних заходів для того, щоб сприяти і допомагати державам у виконанні цього обов'язку, і повинна підтримувати зусилля ООН.

3. Міжнародна спільнота також зобов'язана використовувати відповідні дипломатичні, гуманітарні та інші мирні засоби для того, щоб сприяти захистові населення від цих злочинів. Вона має вчиняти колективні дії відповідно до Статуту ООН, якщо національні органи влади явно не в змозі захистити своє населення.

Як бачимо, концепція «обов'язок захищати» ширша, ніж «гуманітарна інтервенція», передбачає вчинення превентивних заходів, яким віддається пріоритет, а також заходів із допомоги населенню. Застосування сили можливе лише за умов вичерпання всіх інших можливостей, серед яких - санкції та розслідування щодо порушників, і лише за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до розділу VII Статуту ООН [11, с. 138].

Відмінність доктрини «обов'язок захищати» від концепції «гуманітарної інтервенції» у першій половині XX ст. найбільш повно сформулювала австралійська дослідниця Ева Месінхем. Узагальнюючи їх, можна стверджувати, що, незважаючи на численні питання, які залишає доктрина «обов'язок захищати», вона являє собою важливий крок уперед для всієї міжнародної спільноти, адже чітко артикулює цілісний та інтегрований підхід до захисту народів від масових звірств (злодіянь).

Вона однозначно підтримує вжиття заходів, у тому числі обмежене застосування військової сили, яка може врятувати життя.

Військова інтервенція згідно з доктриною «обов'язок захищати» відрізняється від попередніх артикуляцій гуманітарної інтервенції тим, що:

1) чітко визначає критерії, на підставі яких ухвалюється рішення про гуманітарну інтервенцію;

2) доводить, що неспроможність здійснити інтервенцію в одній ситуації не може бути використано як виправдання для відмови в інтервенції в іншій ситуації;

3) обмежує використання сили шляхом гуманітарної інтервенції ситуаціями реальної втрати багатьох життів або її очевидної загрози. Саме тому ця доктрина не може виступати як засіб просування (адвокації) прав людини, а є захистом проти найбільш серйозних порушень міжнародного гуманітарного права;

4) нарешті, її схвалення ООН підтверджується деклараціями Ради Безпеки ООН, у яких визнається, що геноцид, воєнні злочини, етнічні чистки та злочини проти людяності, які вчинюються в межах кордонів однієї держави, становлять небезпеку для миру в усьому світі [12, с. 830].

Висновки

Аналізуючи проблематику гуманітарної інтервенції, науковці зазначають, що «в гуманітарній інтервенції стикаються два інтереси: суверенітет держави і повага прав людини. Перший інтерес є вираженням класичного «вестфальского» міжнародного права, який абсолютизує суверенітет («якщо суверенність, то немає втручання»). Сучасне міжнародне право, що розвивається в умовах глобалізації, суверенітету не надає абсолютного значення, зате права людини стали об'єктом захисту не тільки власне держави, а й усієї міжнародної громадськості. Під впливом сучасних поглядів поняття «гуманітарна інтервенція» поступово заміщається терміном «обов'язок захищати». Вважають цей термін більш широким, оскільки він передбачає не тільки інтервенцію, але і врегулювання кризи, підтримку миру після кризи, відновлення демократичних структур, відповідальність за відновлення [13,с. 182].

«Обов'язок захищати» - це політичне зобов'язання, частина якого ґрунтується на існуючих нормах міжнародного права. Принцип стосовно обов'язку захищати жодним чином не розширює перелік підстав для примусового втручання у внутрішні справи суверенних держав.

Доктрина пропонує виважені й розумні стандарти виконання державою та міжнародною спільнотою зобов'язань щодо захисту від грубих порушень прав людини. Вона переносить акценти саме на попередження масових злодіянь, а не на відвернення їх наслідків небезпечними для мирного населення засобами. Ця доктрина категорично виключає будь-яку можливість прихованого використання однією державою проти іншої держави військового фактора під ширмою «захисту населення» від удаваних загроз із метою анексії чужих територій.

Подальший розвиток та визнання доктрини «Responsibility to protect» не тільки сприятиме більш ефективному виконанню самою державою та міжнародною спільнотою зобов'язання щодо захисту від масових та грубих порушень прав людини, а й має стати вагомим фактором утримання окремих держав від порушення норм і принципів міжнародного права.

Cписок використаних джерел

1. Пастухова Л .В. Концепція «відповідальності із захисту»: питання міжнародно-правового обґрунтування//Л.В. Пастухова, А. П. Шу- міленко// Український часопис міжнародного права. - 2013. -№1 ,-С. 6-10.

2. The Responsibility to Protect: Report of the International Commission on Intervention and State Sovereignty [Електронний ресурс]. - Ottawa: International Development Research Centre, 2001.-91 р,- Режим доступу:

http://responsibilitytoprotect.org/ICISS%20Report.pdf

3. Христова Г. Доктрина «R2P»: зобов'язання держави та міжнародної

спільноти щодо захисту прав людини / Г. Христова II Вісник Національної академії правових наук України. - 2014. - № 2(77). - С. 42-52.

4. History and Timeline of R2P / The responsibility to protect [Електронний ресурс]. - Режим доступу http://r2pcoalition.org/content/ view/22/48/

5. Чайковський Ю.В. Роль концепції «Responsibility to protect» у формуванні сучасного міжнародного співтовариства / Ю.В. Чайков- ський II Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. -2013. - № 5. -С. 310-313.

6. Lee Feistein and Anne -Marie Slaughter. A Duty to Prevent// Foreign Affairs. Vol. 83N1. January / February 2004. P. 140-141.

7. Герасименко Д.С. Доктрина «R2P» в міждержавних відносинах: від подій в Грузії до Криму / Д.С. Герасименко II «Молодий вчений». -2016. - № 2(29). - С. 188-193.

8. Синякин И.И. Правомерность гуманитарной интервенции: современные международно-правовые аспекты / И.И. Синякин II Евразийский юридический журнал. - 2012. - № 10(53). - С. 50-58.

9. Крылов Н. Гуманитарная интервенция: критерии правомерности применения вооруженной силы / Н. Крылов II Евразийский юридический журнал. - 2012. - № 12(55). - С. 38-39.

10. Chomsky N. A. Generation Draws the Line: Kosovo, East Timor, and the Standards ofthe West II New York: Verso, 2001. - P. 57-58.

11. Evans G. The Responsibility to Protect - Ending Mass Atrocity Crimes Once and for All II Brookings Institution Press. -2009. -349 p.

12. Massingham E. Military intervention for humanitarian purposes: does the Responsibility to Protect doctrine advance the legality ofthe use of force for humanitarian ends? / E. Massingham II Selected articals on international humanitarian law. - 2009. - Vol. 91, № 876. - P. 803-831.

13. Задорожній O.B. Дослідження питань міжнародної безпеки в роботах українських юристів-міжнародників після 1991 р. / О.В. За- дорожній, С.Д. Білоцький // «Наше право». -2013. - № 9. -С. 178-185.

Размещено на Allbest.ru