Територіальна цілісність держави та перспективи невизнаних держав

Відновлення територіальної цілісності держави розглянуто у контексті феномена держав де-факто, які активно почали досліджуватися лише з початку ХХІ ст. З'ясовано роль міжнародного визнання для урядів невизнаних держав; встановлено чинники, що сприяють мирному врегулюванню конфліктів з материнською державою. Проаналізовано умови, що сприяють сецесіоністським рухам, що і породжують проблему відновлення територіальної цілісності.

Ключові слова: територіальна цілісність, суверенітет, держава дефакто, сецесія, мирне врегулювання.

Восстановление территориальной целостности государства рассмотрено в контексте феномена государств де-факто, ставших объектом активного изучения только с начала KKI ст. Определена роль международного признания для правительств непризнанных государств; выявлены факторы, содействующее мирному урегулированию конфликтов с материнским государством. Проанализированы условия, содействующие сецессионистским движениям, порождающим проблему восстановления территориальной целостности.

Ключевые слова: территориальная целостность, суверенитет, государство де-факто, сецессия, мирное урегулирование.

Restoration of the territorial integrity of the state was considered in the context of the phenomenon of de facto states, which became the object of active study only from the beginning of the XXI century. The role of international recognition for the governments of unrecognized states is defined; factors that contribute to the peaceful resolution of conflicts with the parent state have been identified. The conditions facilitating the success of secessionist movements that generate the problem of restoring territorial integrity are analyzed.

Key words: territorial integrity, sovereignty, de facto state, secession, peaceful settlement.

невизнанний держава конфлікт мирний

Територіальна цілісність - один з основоположних принципів міжнародного публічного права, який закріплює недоторканність території держави від посягань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою. Цей принцип вперше був закріплений п. 4 ст. 2 Статуту ООН 1945 р., а згодом у Декларації про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 р., Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1 серпня 1975 року. Крім цих документів територіальна цілісність України гарантується і низкою міжнародно-правових договорів, насамперед так званим Будапештським меморандумом1, сторонами якого є Великобританія, США і Росія. Ці країни взяли на себе зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України. Вони також запевнили, що жодна їх зброя не буде використана проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим способом, згідно Статуту ООН.

ООН у своїй Резолюції від 24 березня 2014 року «Територіальна цілісність України» закликала усі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати жодних змін статусу АР Крим на основі референдуму, проведеного 16 березня 2014 року, і утримуватися від будь-яких дій чи кроків, які можна було б витлумачити як визнання будь-якої зміни такого статусу2.

Відновлення територіальної цілісності України, що відбулося у результаті анексії Криму та самопроголошення незалежності так званими Донецькою та Луганською народними республіками, важливе не лише з точки зору відновлення її суверенітету над цими територіями, а й пов'язане із виконанням Києвом своїх міжнародних зобов'язань, закріплених, зокрема, у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року3. Згідно із ст. ІІ Україна зобов'язалася не приймати передачі від кого б то не було ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю або вибуховими пристроями ні безпосередньо, ні опосередковано, але не може дотриматися взятого зобов'язання щодо АРК Крим, окремих районів Донецької та Луганської областей. Це завдання ускладнюється тим, що у 2014 році вперше з часів завершення Другої світової війни частина території суверенної держави була включена до складу іншої.

Проблема відновлення територіальної цілісності тісно пов'язана із долею невизнаних держав. Після проголошення незалежності Косово Дж. Кітінг опублікував рекомендації, яким повинні слідувати сецесіоністські рухи для досягнення своїх цілей:

переконатися у наявності підстав для реалізації права народів на самовизначення; 2) проголосити незалежність; 3) отримати визнання; 4) приєднатися до клубу суверенних держав (зокрема вступити в ООН)4. Однак далеко не завжди квазі-державним утворенням вдається дійти до останнього пункту, свідченням чого є існування чотирьох груп країн залежно від ступеня їх визнання ООН:члени ООН, не визнані, хоча б одним членом ООН (Південна Корея не визнана Північною Кореєю, Вірменія не визнана Пакистаном, Кіпр не визнаний Туреччиною, КНР не визнана 23 державами, Ізраїль - 24);

не члени ООН, визнані хоча б одним членом ООН (Північний Кіпр визнаний Туреччиною, Китайська республіка (Тайвань) визнана 23 державами), Косово, Західна Сахара, Палестинська держава; Абхазія і Південна Осетія визнані Росією, Нікарагуа, Венесуелою та Науру;

визнані лише не членами ООН - Придністров'я, Нагірно- Карабахська республіка;

не визнані жодною державою - Сомаліленд.

До 1990 року виникло 9 існуючих до сьогодні невизнаних держав, а до 2008, коли Косово було визнане як незалежна держава, ще 6. Лише у 2014 році з'явилися дві самопроголошені республіки - ДНР і ЛНР, які належать до четвертої групи. Таким чином, посилання на те, що визнання Косово створило правовий прецедент і сприяло активізації сепаратистських рухів, не має вагомих підстав. За останні два десятиліття лише дві держави стали членами ООН у результаті успішного сепаратистського руху або конфлікту із материнською державою - Східний Тімор у 2002 р. та Південний Судан у 2011 р.

Брак міжнародного визнання не означає, що держава де-факто приречена на анархію або ж на міжнародну ізоляцію. Деяким із них вдається побудувати ефективні інститути, реалізувати політичні реформи, а іншим навіть вдається брати участь у міжнародних заходах. Хоча деякі держави де-факто, такі, як Тайвань і меншою мірою Північний Кіпр та Сомаліленд, частково інтегровані у міжнародну систему5, для більшості з них двері на міжнародну арену залишаються закритими.

Державами де-факто зазвичай вважаються території, що отримали фактичну незалежність, часто за підсумками війни, але яким не вдалося отримати міжнародного визнання. Вони можуть існувати тривалий час (два роки контролю над територією вважаються достатнім критерієм), апелювати до права народів на самовизначення та наполягати на своїй незалежності від материнської держави та сусідніх країн6. Ці утворення можуть мати низку атрибутів державності, але вони не є членами клубу суверенних держав. Слід визнати, що на сьогодні такі квазі-держави не є поодинокими випадками у міжнародній системі і становлять серйозну загрозу регіональній і міжнародній безпеці: контрольована ними територія є потенційним джерелом поновлення збройного протистояння.

Хоча перші такі утворення виникли ще в середині ХХ ст., однак навіть на початку 2000-х років дослідники приділяли їм досить мало уваги. Зазвичай у ЗМІ та спеціалізованій літературі вони подавалися як криміналізовані території, що перебувають під контролем злочинних елементів7, виживають за рахунок розбою і контрабанди небезпечних товарів (наркотиків, радіоактивних матеріалів тощо)8. Але така ситуація має місце далеко не у всіх державах де-факто9. Хоча їх визначальними характеристиками є підпорядкування влади військовим ватажкам та розквіт організованої злочинності, особливо на ранніх етапах після проголошення незалежності, частина з них намагаються якомога швидше покінчити з анархією та стабілізувати ситуацію. Держави де-факто спроможні встановити ефективний контроль над територією, на яку вони претендують, створити хоча б рудиментарні державні інститути, а деякі навіть впровадити політичні реформи. Фактично брак визнання стимулює будівництво ефективних інститутів та реалізацію політичних реформ, оскільки це сприяє їх виживанню та легітимізує їх владу як всередині утворення, так і за його межами10.

Дослідники схильні розглядати держави де-факто як перехідну форму, що набуде незалежності де-юре або ж буде реінтегрована у материнську державу. На сьогодні відомі лише три приклади успішної реінтеграції військовим шляхом: у Росії (Чечня), Хорватії (Республіка Сербська Країна) і на Шрі-Ланці (Таміл-Ілам). Однак досвід останніх десятиліть свідчить, що держави де-факто - це не просто ефемерне явище, що зникне само по собі11. Вони демонструють вражаючу живучість. Чотири держави де-факто у колишніх пострадянських республіках, як і Сомаліленд, проіснували більше двох десятиліть. А Північний Кіпр існує у такому статусі уже протягом чотирьох десятиліть. Цілком закономірно, що на сьогодні вони стали предметом досліджень не лише конфліктології, а й міжнародних відносин.

Зазначимо, що прагнення до міжнародного визнання не завжди є пріоритетом для самопроголошених держав. їх лідери усвідомлю-ють, що міжнародне визнання є малоймовірним, у найближчому майбутньому, і тому прагнуть мінімальної інтеграції у міжнародну систему як невизнані чи частково визнані утворення. Вони сподіваються, що це покращить їх статус-кво та посилить їх фактичну незалежність у коротко- і середньочасовій перспективі, зробить міжнародне визнання більш ймовірним чи, у крайньому випадку, гарантуватиме міжнародний осуд насильницької реінтеграції з боку материнської держави.

На перешкоді примусової реінтеграції держав де-факто можуть стати міркування щодо мирного врегулювання конфлікту. Так усвідомлення лідерами сепаратистських рухів своєї слабкості і нездатності контролювати територію полегшує укладення мирної угоди, що закріплює певну ступінь автономності за повсталим регіоном12. Однак навіть якщо керівництву таких держав вдалося створити ефективні управлінські інститути, встановити контроль над територією, заручитися підтримкою населення, вони все ще можуть бути зацікавлені у врегулюванні конфлікту і гарантувати повне виконання домовленостей через відсутність внутрішньої опозиції.

Трудність полягає у тому, що сецесіоністські рухи, які є досить сильними, щоб досягти фактичної незалежності і підтримувати її тривалий час, зазвичай мають підтримку держави-патрона. Таке втручання третьої сторони є однією з основних перешкод для розв'язання конфлікту13. Держава-патрон може накладати вето на будь-які мирні переговори та утруднити досягнення компромісного варіанту, оскільки це вимагає узгодження інтересів більшої кількості гравців. Одним із чинників, що пояснює тривалість громадянських воєн, є кількість залучених акторів: чим більше учасників, тим довше триває конфлікт. Це особливо справедливо у випадку, коли між учасниками відсутня згода, чітка структура та ієрархічне підпорядкування. Більше того, конфлікти, до яких залучено багато учасників, характеризуються як внутрішньо - так і міжгруповим насильством, динаміка якого є непередбачуваною, а досягнення остаточного рішення є нереалістичним завданням, оскільки важко дати відповідь на такі питання: хто з ким вестиме переговори, чи зможуть учасники переговорів переконати своїх послідовників тощо14.

За інших рівних умов конфлікт набагато складніше вирішити, якщо сецесіоністським рухам вдається домогтися фактичної незалежності, особливо якщо вони здатні підтримувати її протягом тривалого періоду15. Перспектива міжнародного визнання та існування зовнішньої загрози є ефективними інструментами для забезпечення внутрішньої згуртованості у квазі-державах, але їх ефективність з часом зменшується за відсутності успіхів на цих напрямах, що збільшує ймовірність зближення з материнською державою.

Отже, керівництво невизнаних держав відіграє неоднозначну роль у врегулюванні конфлікту, зазвичай ускладнюючи досягнення рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Крім того, основною причиною збереження нестабільності на постконфліктній території є інституційна слабкість регіону16. Без достатньої внутрішньої підтримки місцеві лідери не спроможні перемогти деструктивні сили, що виступають проти мирного рішення, їм також бракуватиме ресурсів для надання публічних послуг і відповідно легітимації мирної угоди серед населення, що збільшує ризик відродження насильницької фази конфлікту.

На думку Н. Касперсен, ізоляція чи ослаблення квазі-держав не є єдиною можливою відповіддю з боку материнської держави, оскільки сприяє відновленню протистояння і посиленню впливу держави-патрона17. Альтернативним варіантом є їх включення у переговорний процес, не лише заради зменшення жертв серед мирного населення, а й для посилення конструктивно налаштованих сил у цих утвореннях, які поступово створять ситуацію, більш сприятливу для компромісу та досягнення стабільного врегулювання. Однак, на нашу думку, такий варіант розвитку подій можливий лише у тому випадку, коли квазі-державам вдалося створити ефективну систему управлінських інститутів. У протилежному випадку це призводить до зростання амбіцій військових ватажків та утруднює мирний процес.

Отже, на сьогодні, незважаючи на тривалу історію існування держав де-факто, ефективні міжнародно-правові, політичні, економічні чи будь-які інші засоби відновлення територіальної цілісності держав, на території яких вони виникли, відсутні. Насамперед це пояснюється незавершеністю реформування світового порядку, зумовленого зникненням зі світової арени одного з основного гравців біполярного світу - Радянського Союзу. Адже саме на території колишніх республік виникло чотири (без урахування ДНР і ЛНР) квазі-державних утворення, що належать до другої і третьої груп невизнаних держав. По-друге, найчастіше такий феномен зустрічався на периферії світової політики і не викликав належної уваги з боку лідерів Західної Європи та США. Однак події 2014 року в Україні внесли значні корективи у діяльність регіональних і міжнародних організацій, військових союзів, зокрема НАТО. Це дає змогу об'єднати зусилля держав та міжнародних організацій і комплексно підійти до вирішення проблеми існування «заморожених» конфліктів, у тому числі до врегулювання ситуації в окремих районах Донецької і Луганської областей. По-третє, при розробці стратегій відновлення територіальної цілісності держави слід враховувати і чинники, що сприяють сецесіоністським рухам, зокрема: 1) наявність автономного статусу певної території; 2) компактність проживання лінгвістичних, етнічних, релігійних меншин; 3) розв'язання військового конфлікту з материнською державою, що мобілізує і радикалізує місцеве населення; 4) сприятлива геополі- тична ситуація (наявність сильної зовнішньої підтримки з боку держави-патрона, спільний кордон з нею); 5) зовнішнє втручання (міжнародні миротворчі операції). Нівелювати негативний вплив перших двох чинників покликана виважена етнонаціональна політика, спрямована на створення умов, необхідних для гармонійного розвитку української нації і національних меншин України, на консолідацію усіх етнічних складових українського суспільства.

Література

1. Broers L., Iskandaryan A., Minasyan S. The unrecognized politics of de facto states in the post-Soviet space // Caucasus Survey. 2013. Vol. 3. № 3. Р. 187-194.

2. Kasfir N. Rebel governance: Constructing a field of inquiry / In Aijona A., Kasfir N., Mapilly Z. Rebel governance in civil war. New York: Cambridge University Press, 2015. Р. 21-46.

3. DoyleM. W., SambanisN. International peacebuilding: A theoretical and quantitative analysis // The American Political Science Review. 2000. Vol. 94. № 4. Р. 779-801.

4. Barter S. J. The rebel state in society: Governance and accommodation in Aceh, Indonesia / In Arjona A., Kasfir N., Mampilly Z. Rebel governance in civil war. New York: Cambridge University Press, 2015. Р. 226-245.

5. Kasfir N. Rebel governance: Constructing a field of inquiry / In Arjona A., Kasfir N., & Mapilly Z. Rebel governance in civil war. New York: Cambridge University Press, 2015. Р. 21-46.

6. Caspersen N.Peace agreements: Finding solutions to intra-state conflicts. Cambridge: Polity, 2017.

7. Caspersen N. Making peace with de facto states / In Riegl M., Dobos B. Unrecognized states and secession in the 21st century. New York: Springer, 2017. Р. 20.

Размещено на Allbest.ur