Кіпрська проблема в грецько-турецьких відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Витоки кіпрської проблеми

1.1 Вплив режиму «чорних полковників» на загострення проблеми

1.2 Турецька реакція на спробу «екзису»

2. Конфліктогенність кіпрської проблеми у двосторонніх і багатосторонніх відносинах

2.1 Вплив кіпрської проблеми на взаємовідносини в НАТО

2.2 Європейська перспектива Туреччини у світлі кіпрської проблеми

3. Спроби врегулювання проблеми

3.1 Пропозиції ООН щодо об'єднання

3.2 Переговори Республіки Кіпр з невизнаною Республікою Північного Кіпру

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

кіпрський конфліктогенність проблема загострення

Кіпрський інцидент, або Кіпрська суперечка - територіальний конфлікт між греко-кіпріотами і турко-кіпріотами згідно відношенню до острова Кіпр, що в даний момент практично вважається острівною державою Середземного моря.

В даний момент і не скажеш, що 40 років назад півострів Кіпр був ареною неабиякого міжнаціонального і регіонального інциденту 2-ох країн - Туреччини і Греції.

Сучасні міжнаціональні та міжетнічні конфлікти - одні з головних джерел нестабільності у світі та є фактором, що становить загрозу міжнародної безпеки. Відносини між Туреччиною та Грецією в 2-ій половині ХХ ст. являють собою «холодну війну». Зовнішня політика двох держав впливає на створення прогресивної системи міжнародних відносин в Середземноморському ареалі, тому вона дає наукову і фактичну важливість. Шлях до євроінтеграції пройшли Греція і Кіпр. Туреччина проголосила на офіційному рівні курс на Європейський Союз. Проте у тому числі і в XXI ст. старі образи 2-ух народів звертають увагу на себе до сих пір, що завдає шкоди як для політичних діячів Туреччини, так і для налагодження стійкості в Середземноморському ареалі. Історичний початок зародження ворожнечі між Афінами і Анкарою до сих пір засів у головах греків і турків. У 1950-ті роки у їхніх стосунках спостерігалися суперечливі завдячуючи кореню проблеми. Міжетнічні зусилля на Кіпрі в останні 5 років англійської першості - з 1955 по 1960 роки - поглибили розкол у відносинах між Грецією і Туреччиною. Це регіональне протистояння загрожувало безпеці східно-середземноморського флангу НАТО. Греко-турецька проблема була одним з рідкісних зразків політичного і ідеологічного протиборства між державами-союзниками в рамках НАТО. Майже всі грецькі і турецькі експерти присвятили власні роботи взаєминам між Грецією і Туреччиною в середині 1950-х років.

Основною причиною інтернаціонального нюансу кіпрського питання в період національно-визвольної боротьби в 2-ій половині 50-х роках ХХ ст. були ідеологічні розклади Афін і Анкари на Кіпрі. Греція і грецьке населення Кіпру, яке становило 78% мешканців острова, бачили подальшу долю англійської колонії в Енозісі. Сутність Енозісу містилася в з'єднанні «кристально еллінських» земель з владою Афін. Така думка була зовсім знаменитою в грецькому суспільстві - її пропагували в пресі, вживали в програмах політичних партій і тому подібне.

Подальше ускладнення кіпрського інциденту на півострові, змусило знаходити вирішення проблеми на рівні керівників зацікавлених країн: Англії, Греції, Туреччини та адептів народних громад Кіпру. З історичного літопису протиріччя між 2-ма державами набули офіціозного характеру на рівні міжнародних конференцій.

Роздування кіпрської проблематики і антигрецької теми в турецькій пресі та бездіяння міліції під час погромів і реакція влади на дані дії засвідчує причетність турецької адміністрації до акцій в Ізмірі, Анкарі та Стамбулі.

В останні роки офіційні відносини між Грецією і Туреччиною покращилися, в основному через рахунок політичних діячів уряду Греції за допомогою Туреччини, незважаючи на розряд невирішених питань, які і по сей день залишаються незмінним джерелом інцидентів. Проби зближення, що отримали назву Давоського процесу, були переглянуті та відредаговані, ще в 1988 році. Відставка уряду прем'єр-міністра Греції Андреаса Папандреу сприяла даному «потеплінню».

Йоргос Папандреу, міністр закордонних справ Греції, добився значимого прогресу в удосконаленні взаємовідносин, в переговорах з міністром закордонних справ Туреччини Ісмаїлом Джемом, а потім прем'єр-міністр Туреччини Реджепом Ердоганом. Тим не менше, вибіркове опитування, проведений в 2005 році, показало, що лише 25% греків вважають, що Туреччина зобов'язана увійти в Європейський Союз.

Метою курсової роботи є аналіз впливу проблемної ситуації на співіснування конфліктних сторін.

Для дослідження поставленої мети слід виконати наступні завдання:

- Проаналізувати витоки кіпрської проблеми

- Проаналізувати конфліктогенность розглядаємої проблеми у двосторонніх і багатосторонніх відносинах

- Розглянути напрямки вирішення та регулювання проблеми, яка виникла на тлі історичних події.

1. Витоки кіпрської проблеми

1.1 Вплив режиму «чорних полковників» на загострення проблеми

Посилився вплив на керівництво Кіпру з боку режиму «чорних полковників», конкретно це позначилося на внутрішній території півострова 1973 - 1974 років. Відсутність функціональних бойових дій на півострові дали можливість зменшити власні миротворчі контингенти. Для даного кроку ООН було декілька обставин. По-перше, обмеження ЗСООНК розглядався як результат грошових труднощів, який з кожним роком поглиблювався. По-друге, такий крок був обумовлений новітньою арабо-ізраїльською боротьбою в 1973 році. Для ліквідації наслідків новоспеченого інциденту на Близькому Сході ООН невідкладно створила військові сили. Дані війська були з військового контингенту з найближчих зони дислокації «блакитних касок», тобто з Кіпру. Ступінь зменшення ЗСООНК передбачав кількісне обмеження і активне переформування текстури. Таким чином, на кінець 1973 року - початок 1974 року планувалися суттєві зміни в структурі миротворчої операції на Кіпрі, за основну мету що було поставлено зменшення кількості військових і обмеження їх повинностей.

Конкретний співучасник тих подій генерал Стиліанос Паттакос у власній промові оголосив, що їх дія була прагненням позбавити країну від комуністичної небезпеки. Однак режим «чорних полковників» вдавався до репресій і проти крайніх правих. Суспільно-політичний діяч М. Брагін в 1967 році писав: «... військово-фашистська диктатура в Греції згідно своєї природи і характеру - дійство невластиве широким етнічним масам держави. Даний антинародний режим ніяк не володіє безособовою значущою допомогою в країні, яка не рахує військових багнетів, поліцейського корпусу і армійської допомоги жорстко налаштованих кіл Вашингтона і Бонана. У тому числі і західні фахівці зобов'язані зрозуміти, що справжні передумови, які привели до встановлення відкритої фашистської диктатури, містяться не в комуністичній небезпеці, а в безпорадності позицій правлячих, реакційно-монархічних сил в Греції». Іншими словами, передумовою був занепад «царської демократії» або конституційно-монархічної форми правління, це практично не задовольняло інтереси грецького народу. Підтвердженням цьому стала Конституція Греції 1975 pоку, що була прийнята після падіння диктатури полковників. Вона проголосила країну парламентською республікою з президентською формою правління [1].

Державний переворот 1967 року розпочався з армійського з'єднання грецьких офіцерів, яких охрестили хунтою. Вони з'явилося під час 2-ї світової війни на Близькому Сході, де за допомогою британців і короля Георга II створювалися грецькі військові підрозділи. У їх складі була створена організація «Альянс молодих офіцерів». Вона носила антикомуністичний і промонархічний напрямок. Пізніше дана організація була перейменована в «Святий альянс грецьких офіцерів» (САГО).

Після парламентських виборів 1958 року, на яких ліві домоглися переконливого успіху, хунта активізувала свої дії. У той час до її складу входила категорія полковників і молодих офіцерів це була невелика хунта, що і прийшла до влади в квітня 1967 року [5]. Юні офіцери були іммігрантами з мізерних сільських сімей, інтереси яких хотіли відстояти.

Конкретним приводом до муніципального перевороту стала політична нестабільність, викликана «палацовим переворотом», 1965 року Адміністрація була сконцентрована в руках армії. У грудні 1966 pоку у відставку пішло керівництво С. Стефанопулоса. Новий кабінет на чолі з головою Національного банку І. Параскевопулосом зобов'язаний був підготувати умови для проведення парламентських виборів, які б дали перемогу Державному радикальному союзу. На початку 1967 року занепад так загострився, що керівництво було не в змозі припинити підростаюче обурення, а опозиційні сили не змогли поміняти формування подій у власну вигоду. При такому дисбалансі, в королівському дворі прийняли рішення встановити в країні військова диктатуру за допомогою хунти генералів. Після чого хунта готувала військовий переворот на базі плану НАТО [8].

30 березня 1967 року керівництво І. Параскевопулоса пішло у відставку. Новий уряд отримав від короля дозвіл розформувати парламент, якщо не отримає вотуму довіри. Уряд не тільки не отримав допомоги, однак і був засуджений усіма парламентськими фракціями. 14 квітня парламент був розпущений і призначені парламентські вибори на 28 травня. Вже тоді стало ясно, що перемогу на виборах здобуде опозиція.

Так, колишній віце-прем'єр-міністр І. Ціріліокіс оголосив, що 80% виборців готові були віддати власні голоси за ліву Єдину демократичну партію і центристську - «Союз центр» [6]. Праві переконалися, що велика частина греків голосуватиме проти них. У тому числі і компанія залякування, яку вони розгорнули, була ще не в змозі привернути прихильність виборців. А під час передвиборної боротьби на мітингах і зборах одним з популярних гасел було перегляд обіцянки Греції перед Вашингтоном, вивільнити країну з південноамериканської опіки. Демократи виступали за потреби виходу держави з НАТО [8].

Нарешті, суспільно-політичний занепад завоював апогею. При таких обставинах генералітет і королівська свита, отримала єдиний висновок з такої обстановки, взявшись за становлення диктатури. 20 лютого 1967 року король дав указ генералу Спандідакісу, голові Генерального штабу, готувати переворот. Про цей указ знали високопоставлені офіцери: К. Коліас, командувач головним військовим корпусом; І. Манетас, командувач 2-м корпусом; Г. Зоітакіс, командувач 3 корпусом; X. Панадопулос, командувач збройними силами на островах; А. Ангеліс, заст. керівника Генерального штабу і інші.

На найвищій військовій раді, що очолила переворот, Спандідакіс і інші генерали показали боязкість у визначенні дати проведення перевороту. Одні називали 2 квітня, решта - 23 квітня, а треті - в тому числі і 28 травня - дату проведення парламентських виборів. Врахувавши боязкість, адепти маленької хунти полковників і їх прибічники призначили збір на 21 квітня.

Вночі з 20 на 21 квітня 1967 року хунта полковників вдалася до муніципального перевороту, який вони охрестили квітневою революцією. Динамічні полковники обігнали короля і генералів. Під час бунту, танки бригадного генерала Поттакоса вийшли на вулиці Афін, а військова радіостанція повідомила про скасування Конституції, підвладні королю Костянтину офіцери вважали, що мова йде про державний переворот «хунти генералів», затверджений монархом. Що напевно і допомогло хунті полковників домогтися успіху [1].

Згідно думку наукових дослідників нашого часу, офіцерський бунт в Афінах нагадав переворот 1960-х років. У державах Латинської Америки, в яких були причетні США. Представники перевороту в Греції мали взаємозв'язки з ЦРУ і НАТО, і вживали раніше заготовлений план за кодовою назвою «Прометей».

План був створений в 1950 році генеральним штабом грецьких збройних сил за управління НАТО на варіант боротьби з комуністичною державою. Потім кілька разів переглядався і узгоджувався з Північноатлантичним блоком. Його кінцевий варіант датується 1950 роком. Він передбачав арешт комуністичних лідерів, щоб перешкодити їх підпільній діяльності і включав захоплення головних адміністративних центрів і стратегічно важливих пунктів і об'єктів, щоб запобігти диверсії.

У історіографії квітневі дії в Греції пов'язували з діяннями американо-натівських агентів. Це вважався перший Європейський державний переворот, до якого були причетні американські розвідувальні служби [6].

Відразу після перевороту американський посол Ф. Телбот встановив контакт з членами армійської хунти, а офіційні представники США не підтвердили слова, що переворот має можливість якось позначитися на розташуванні 10 тис. американців, що перебували в Греції, підключаючи службовців численних спецслужб і членів їх сімей.

Таким чином, США і НАТО були конкретно причетні до перевороту хунти полковників, тому і не перешкоджати перевороту.

У історіографії режим «чорних полковників», а точніше тріумвірату полковників Г. Пападопулуса, Н. Макарезоса і С. Стиліанос Паттакос іменували фашистським і асоціювали його внутрішню політику з політикою Гітлера, Сталіна і Муссоліні. Так як в країні був введений воєнний стан, розпущений парламент і заборонено політичні партії, громадські організації, профспілки. Це визвало хоч і мінімум обурення, але всі знали, що адміністрація використовувала репресії для розправи над опозицією. Хунта розпочала застосовувати знущання, назвавши їх «терапією» для греків, яка дасть сприйняття «оновленої демократії» [5]. Були відкриті концтабори, в яких вже через місяць після перевороту перебувало 16 тис. ув'язнених. Конституційні акти, які представляв режим, позбавляли права кожної людини або юридичної особи, що вхожа в Державну раду висувати претензій на злочинні діяння та рішення хунти. Така демократія, на їхню думку, буде можливою, коли грецьке суспільство прийде до примирення, цілісності і спільної роботи. «Чорні полковники» пробували концентрувати увагу на християнських високоморальних цінностях.

Безжалісність хунти, що створила в країні режим поліцейського терору, викликала хвилю обурення в усьому світі. У тому числі і партнери по НАТО засудили грецький режим. Авантюрна зовнішня політика цього режиму поставила Грецію на межу боротьби з Туреччиною і створила самий-самий великий занепад в середині Північноатлантичного альянсу з часів існування. Вашингтон намагався впливати на внутрішню політику полковників, даючи їм поради щодо правих політичних сил, однак хунта не бажала розділяти владу ні з ким.

У вересні з офіційним візитом у Вашингтон прибув король Греції Костянтин. Як наслідок, Вашингтон поставив перед полковниками ультиматум - припустити до управління державою правих політичних функціонерів, інакше проти них повстануть військові частини.

Маючи такого партнера, Вашингтон хотів не тільки стримати його режим, однак і засвідчити світу в тому, що диктатура в Греції робить основу для відновлення парламентського режиму. Адепти хунти переконували, що диктатура - тимчасове дійство, яке потрібне для забезпечення фінансової і політичної стабільності, після чого адміністрація буде передана всенародно обраному демократичному уряду. Щоб переконати населення в здатності мирного переходу від диктатури до демократії, в майбутньому керівництво виконало ряд відповідних дій. Так, 29 вересня 1968 року під відкритим тиском і залякуванням був проведений референдум, який підтвердив нову Конституцію. Формально цей закон держави носив демократичний і поступальний характер, проте велика частина його положень не виконувалася, так як адепти уряду вважали, що держава ще до них ніяк не готова. Конституція стримувала права короля, роль якого був номінальнім головою держави. Але істотно була посилена виконавча влада. Збройні сили стали досить вагомими для захисту не тільки від зовнішніх ворогів.

У грудні 1969 року з ініціативи Норвегії, Данії, Швеції та Голландії на сесії Ради Європи (РЄ) було поставлено питання про порушення грецьким урядом визнаних демократичних прав людини. Однак лише через 2 роки створена РЄ, комісія довела всім відомі прецеденти грецької реальності. Не дочекавшись виконання рішення про виключення Греції зі складу РЄ, афінський військовий режим оголосив про свій вихід з міжнародної організації. При цьому він висловив протест проти втручання у внутрішні справи держави.

Діючи в інтересах Вашингтону і Північноатлантичного блоку, хунта розраховувала на допомогу з боку своїх партнерів. Вона цілком підтримала втручання США до В'єтнаму і обіцяла навести туди грецький експедиційний корпус. В кінці 1970 року на нараді групи ядерного планування (ГЯП - складалася з найвищих органів армійської слою альянсу) HATО в Оттаві, і адепт грецької хунти, дав згоду на ядерну зброю держав-членів блоку і вніс пропозицію, створити ядерні мінні поля на кордонах Греції з сусідніми країнами [8].

Нерідкими стали візити в країну адептів Пентагону, армійського командування НАТО і послів західнонімецького альянсу. Так, в кінці січня 1968 року в Афінах побували: американські генерали, командувачі військово-повітряними силами Південно-Східного підрозділу НАТО і з'єднаними сухопутними арміями, генерал Тімптон і генерал Дік. Вони обговорили з командувачами штабів грецьких збройних сил необхідності держави в озброєнні. Давній віце-канцлер і міністр закордонних справ ФРН Віллі Брандт, пояснюючи причини, які штовхали уряди західних країн на спільну робота з афінською армійської хунтою, оголосив, що потрібно було б звернути увагу на стійкість грецького уряду як важливого чинника для збереження цілісності на Південно-Східному фланзі НАТО.

До кінця 1970 року Міністр захисту США М. Лейрд, відвідавши Афіни, підкреслив, що в інтересах закріплення південного флангу Північноатлантичного блоку, США стане зміцнювати роль Греції у військових напрямках НАТО. Саме тоді республіканська влада знайшла перспективу на відновлення поставок хунті тяжких видів озброєння.

Дії тих пір говорили, що США не тільки не замислювалися про відсутність власних взаємозв'язків з режимом, однак і встановлювали завдання - всебічно їх збільшувати. Незважаючи на те, що комісія з іноземних справ сенату США заборонила військовому сприянню Греції до відновлення в країні конституційних порядків, муніципальний секретар В. Роджерс в серпня 1972 року оголосив про потреби відновлювати сприяння Афін в інтересах США і НАТО.

У січні 1973 року в Афінах було підписано військовий договір з США про застосування американськими військовими кораблями грецьких морських баз протягом наступних 5 років. Контракт ще передбачав впровадження кораблями 6-го американського флоту незмінних дислокацій в регіоні Елевсин, поблизу Пірей.

Новий військовий режим, що прийшов до влади шляхом перевороту 25 листопада 1973 року, продовжив політику мілітаризації Греції і спільної роботи з НАТО. Хунта відновила переговори з Пентагоном про розширення підписаної в січня 1973 року угоди про бази. Грецьке керівництво пропонувало збільшити поставки американського знаряддя замін розташування військ на грецькій території.

Афінський режим знову посилив тиски на Республікою Кіпр, що і призвело до його падіння 23 липня 1974 року [5].

Протягом часу існування армійської хунти, Греція поставила свій підпис з США на угоді про надання портів 6-му флоту США. Функціональна спільна робота Греції з США і Північноатлантичним альянсом постійно сприяла мілітаризації держави, а за часів правління хунти військові витрати з кожним роком збільшувалися.

Наведені прецеденти говорять про вузькі відносини НАТО і насамперед США і ФРН з диктаторським режимом в Греції протягом 1967-1974 pоків. Тоді, як вся спільнота засудила афінську хунту, держави Північноатлантичного альянсу розширювали з нею спільну роботу. Ці діяння НАТО пояснюються прагненням закріпити власні стратегічні позиції в Середземному морі, де для Греції відводилася роль основної бази військово-морських сил альянсу. У стратегії натовського блоку важливе значення надавалося Східному Середземномор'ї й конкретно Греції.

Східне Середземномор'я мало важливе значення і беручи до уваги висновок близькосхідної проблеми, так як в 1967 - 1973 роки відбулися ще одна арабо-ізраїльські боротьба, а інтенсивність і конфронтація тривали протягом правління «чорних полковників». Даний регіон був важливим оскільки, прилягав до Суецького каналу і джерела близькосхідної нафти - Перської затоки. Внаслідок обмеження державами-експортерами нафти, поставок енергетичної сировини на всесвітній ринок, позиції держав Атлантичного блоку посилилися, тому даному ареалі почали приділяти більше уваги. Через місце Східного Середземномор'я проходили принципові невагомі комунікації в Південно-Східну Азію.

Ні в одній країні НАТО американці не досягли таких прав для власних баз як в Греції. Згідно думки політичних діячів тих років, з приходом до влади військових в Афінах, позиції США в Греції посилилися. Так, під час Йорданського занепаду 1970 року, Греція була насправд єдиним союзником Вашингтону, дозволивши американським літакам літати над своєю землею і застосовувати проміжні авіабази. У взаємозв'язку з цим офіційний інформативний орган хунти писав: «США мали можливість упевнитися, що Греція - єдина доброзичлива союзна держава, на яку вони можуть цілком покластися» [5].

Спільна робота американців з режимом «чорних полковників» посилювалася і внаслідок позиції Туреччини, яка з 1966 року проводила переговори з США з метою перегляду угоди про американські бази на її території. Турецьке керівництво вирішило обмежити продовження наявних баз, взявши під свій контроль деякі з них і після чого не бажаючи віддавати США керівництво над ними. Крім того, Туреччина брала курс на удосконалення взаємовідносин з арабськими державами.

Точка зору Туреччини ускладнювала впровадження на її території арабських держав і стала додатковою причиною, яка зумовила збільшення інтересу американо-натівських стратегів в зміцненні і розширенні взаємовідносин з військовим режимом Греції.

В кінці 60-х - початку 70-х років XX ст. в умовах «холодної війни», ускладнення близькосхідної проблеми, розгортання великої економічної кризи і конфігурації політичних позицій Туреччини для НАТО вилилась у військово-стратегічну важливість Греції в Східному Середземномор'ї. Тому, незважаючи на військово-владний режим, що існував в даній країні і його засудження всесвітньої спільноти, США і інші країни Північноатлантичного альянсу співпрацювали з ним. Ця спільна робота не вселяла довіру, однак і дискредитувала західну демократію в очах великого суспільства. Вона поставила питання про несумісність курсу НАТО з життєвими інтересами країн-учасників блоку.

Проникання США і НАТО в післявоєнній Греції відбувалося за «теорією Трумена» і «планом Маршалла». Його наслідком стало введення в Грецію НАТО в 1952 році у роль грецьких військ в Корейській боротьбі і підписання Афінами і Вашингтоном в 1953 і 1956 роках умови про розміщення і статус американських військових на базах в Греції. За все це Афіни отримували вагоме економічне сприяння, яке на середину 60-х років ХХ ст. складало більше 400 дол. на душу населення країни.

Підводячи підсумки режиму «чорних полковників», можемо підкреслити, що Комітет Європи засудив даний режим. В результаті Греція спішно вийшла зі складу даної політико-законної організації. Державний переворот і зберігання диктатури полковники доводили небезпекою комунізму, як всередині держави, так і зовні, так як всі сухопутні кордони Греції, проходили з країнами соціалістичного табору.

1.2 Турецька реакція на спробу «екзису»

Досить небезпечними були плани режиму щодо Кіпру. На початку серпня 1967 року в Нікосію зробив поїздку полковник Пападопулос, який віддав наказ генералу Грівас, командувачу грецької дивізією на півострові, приступити до реалізації операції «Астрапі» (Блискавка), яка передбачала позбавлення законного уряду республіки Кіпр через військовий переворот і втілення «екзису», тобто приєднання острова до Греції. Однак точка зору Туреччини, яка ні за яких умов не погоджувалася на з'єднання Кіпру з Грецією, змусила поміняти наголоси як афінського режиму, так і НАТО. У травні 1970 року у Лісабоні був прийнятий «План Ачесона», який передбачав знищення автономії острову через двоякий «екзис», що означало розподіл Кіпру між Грецією і Туреччиною [5].

Реакцією Туреччини стала бойова інтервенція. Маленькі грецькі бойові підрозділи надали підтримку дій Національної гвардії Кіпру. Загальна армія стояла від півострова у 64 км. від Туреччини.

Наслідком інциденту стало зменшення армійською хунтою, розмежування острова на 2-і етнічно гомогенні анклави і виходу в світ невизнаної країни Турецької Республіки Північного Кіпру.

В даний момент 2 громади відшукують шлях до з'єднання за посередництва ООН і ЄС, членом якого Кіпр став в 2004 році. Можливість його приєднання до Греції виглядає примарною.

Взагалі зберігання армійської рівноваги - непросте завдання, беручи до уваги, що народонаселення Греції і Туреччини складає приблизно 1 до 8. Крім того, до сьогоднішнього часу турецька економіка динамічно розвивалася, в той час як грецька навпаки.

2. Конфліктогенність кіпрської проблеми у двосторонніх і багатосторонніх відносинах

2.1 Вплив кіпрської проблеми на взаємовідносини в НАТО

Під час існування біполярного напрямку, Туреччина була послідовним прихильником та союзником США, нерідко на шкоду власним інтересам.

Після завершення 2-ї світової війни взаємини з США розвиваються стрімкими темпами. У 1948 році було підписано американсько-турецький договір про фінансову спільну роботу. В скорому часі Туреччина робить позики і кредити. Фінансова допомога будувалася з урахуванням потрібних поступків Заходу у визначенні політичної і фінансової орієнтації.

Так, наприклад, на тлі стабільного становлення двосторонніх взаємин в кінці 80-х Туреччина погано сприйняла спробу США подовжити договір з її роллю проти Лівії. Але цей договір було продовжено після врегулювання суперечностей двох сторін, і в цілому, незважаючи на те, що Туреччина продовжувала управляти інтересами США згідно особливо принципових питань. Взаємини з третьою стороною або з функціонуванням військових об'єктів на місцевості Туреччини, Анкари, радикально виступали проти тиску з боку США [10].

Таким чином, займаючи важливий стратегічний стан в Середземномор'ї і на Близькому Сході, Туреччина протягом багатьох десятиліть залишалася відданим членом Альянсу. Вона внесла вагомий внесок в збереження НАТО, особливо в період «холодної війни», забезпечуючи охорону кордону з Радянським Союзом. Таким чином, вона зайняла в Альянсі одне з перших місць, по кількості задіяних військ. У той час Анкара робила функціональні кроки для зниження напруженості між Заходом і Сходом.

У розпаленні «холодної війни» ключове значення набула проблема Кіпру, з якого не бажали йти британці. В даному питанні їх підтримували турки, які боялися утисків в разі, якщо Кіпр став би частиною Греції. Проблема Кіпру вже давно є «каминем спотикання» між Туреччиною і Грецією. В 1878 році Кіпр був переданий в оренду Англії, але головою Кіпру залишався турецький султан. Це дійство тривало до 1914 ріку, коли Англія анексувала півострів. У 1923 році згідно лозаннської домовленості Туреччина офіційно і категорично відмовилася від усіх прав на Кіпр, і з 1925 року півострів став англійською колонією. Практично після довгої перерви, що розтягнулася на багато століть, Кіпр обернувся обличчям до Європи. Британці принесли на півострів європейські системи управління, судочинство, виховання, розвивалися ремесла, виник звичайний клас. Пожвавилося соціальне життя, Греки-кіпріоти, що складали більшість населення острова, не в перший раз продемонстрували бажання об'єднатися з Грецією, яку вони вважали схожою державою, і дані такого настрою посилилися після завершення 2-ї світової війни, проте у британців був власний погляд на дану проблему. Підростаюче зусилля вилилося в бойові дії. Щоб припинити їх, Англія, Греція і Туреччина поставили свій підпис у Цюриху і Англійські на угоді, яка передбачала надання автономії Кіпру. 16 серпня 1960 року Кіпр став незалежною суверенною республікою, згідно умовам Угоди, Англія залишилася власником кількості бойових баз, які є на Кіпрі і донині.

Все робилося для того, щоб забезпечити захист прав турецької меншини. На жаль, дві громади Кіпру - грецька і турецька - так і не змогли знайти спільної мови. Напруження наростало і вилилося у збройні сутички на прикінці 1963 року. Конфлікт вдалося приглушити тільки введенням на острів миротворчих сил ООН, але напруга залишалася [11].

В умовах загострення обстановки на півострові, Греція і Туреччина - союзниці по НАТО, почали підготовку до боротьби один проти 1-го. Це шибко розбурхало південноамериканських керуючих НАТО. 4 червня 1964 президент США Л. Джонсон відіслав власне звернення І. Іненю, в якому акцентував увагу на примиренні конфлікту між 2-ох сторін. Джонсон писав, що в разі початку інциденту Радянського Союзу з США вони не прийдуть на допомогу відданого прибічника. Даний потужний «аргумент» подіяв, і турецькі збройні сили, не рахуючи бомбардувань Кіпру, не створили ніяких діянь ні на Кіпрі, ні в іншому місці проти Греції.

Нове формування в 1974 році, де до того часу до влади в Греції прийшла військова гілка, за допомогою якої 15 липня 1974 року греко-кіпрські правоекстремісти спробували створити на Кіпрі військовий переворот, поваливши обраного Президента Макаріоса і заявивши про возз'єднання острова з Грецією. 20 липня Туреччина перед приводом охорони турецького народонаселення острова, направила на Кіпр власні війська і зайняла майже 40% території Кіпру. Більше 200 000 чоловік з двох сторін були зобов'язані залишити власні житла перед загрозою смерті, 6000 чоловік загинуло. 85000 поселенців з Туреччини були незаконно перевезені на окуповану територію Кіпру, і їм було передано всі активи висланих грецьких кіпріотів. У той час турецькі кіпріоти емігрували в великій кількості, що привело до зменшення обсягу турецької громади на окупованій частині. Після церкви, монументи і античні монументи були зруйновані або розграбовані, майже всі речі мистецтва контрабандно були вивезені через кордон.

У Лютому 1975 року турки-кіпріоти оголосили про створення особистої республіки на півночі Кіпру, яка 1 листопада 1983 року була проголошена, як Турецька республіка Північний Кіпр, на нинішній день не визнаний жодною державою, не рахуючи Туреччини.

На південній місцевості виникла республіка Кіпр. Проблема роздільності острова турбує всіх кіпріотів. Дві громади зараз ділить буферна зона, де розташовані миротворчі сили ООН [16].

Таким чином, битва між Грецією і Туреччиною знову стала невиліковною, але наступний переворот зазнав невдачі, а архієрей Макаріос III повернувся в країну і зайняв президентський пост. Хунта «чорних полковників», після невдачі на Кіпрі не могла нічого зробити, і 24 липня держава повернулася до демократії. Але за цей час греко-турецьким відносинам було завдано невиправної шкоди, а Турецька Республіка Північного Кіпру і донині залишається визнаною лише Туреччиною, світове суспільство вважає цю територію окупованою Туреччиною.

Що до ролі НАТО в цій проблемі, то всередині НАТО не завершена проблема претензії Кіпру на цілий півострів. Турецький уряд на півночі даного острова створює проблему не тільки для Туреччини і Кіпру, але і в системі блоку НАТО при прийняття рішень. Ініціативи Туреччини погано приймаються Кіпром і навпаки. Туреччина вважається членом НАТО, а Кіпр - партнером, готовим вступити в НАТО, проте роль НАТО у вирішенні інциденту ні для Кіпру, ні для Туреччини не простежується.

2.2 Європейська перспектива Туреччини у світлі кіпрської проблеми

Невирішеність Кіпрської проблеми створила чималі проблеми на шляху набуття Туреччиною членства в Європейському Союзі та навіть знайшло відображення в рішенні Європейської Ради від 24 грудня 2006 року щодо неможливості відкриття статей переговорів з Туреччиною по питаннях митного союзу до тих пір, поки країна-кандидат не змінить свого ставлення до Кіпрського питання. Разом з тим, багатостороннє вирішення цієї проблеми залишається далекою перспективою, головним чином, через наявність сильних протиріч між сторонами щодо статусу збройних сил Туреччини на острові, основ адміністративно-державного управління, внутрішніх кордонів, майнових прав, кількості греків-кіпріотів, що проживають на півночі острова тощо. Обидві сторони все ще вважають, що час на їхньому боці.

Сьогодні країни ЄС можуть активно блокувати рішення щодо майбутнього членства Туреччини в ЄС і це, на думку багатьох учених, матиме негативні наслідки як для самої безпеки ЄС, так і для всієї системи європейської безпеки, а відмова Туреччині в доступі до ЄС може повернути її до Сходу та ще більше загострити антизахідну ідеологію, що останнім часом все більше відчувається в заявах провідних лідерів країни. Зазначена проблематика знайшла своє відображення в дослідженнях багатьох зарубіжних спеціалістів.

Велике значення в розкритті цієї теми мали вивчення й аналіз цілої низки документів щодо врегулювання Кіпрського конфлікту, а саме: спільні заяви лідерів острова, доповіді Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй, документи щодо нових ініціатив конфліктуючих сторін, доповіді Європейської Комісії щодо прогресу Туреччини в питанні вирішення Кіпрської суперечки тощо. Дослідження перспектив і можливостей мирного вирішення Кіпрського конфлікту та актуальність євроінтеграційних амбіцій Туреччини на сьогодні є досить важливою складовою у становленні Туреччини.

Питання Кіпру є результатом одного з найбільш тяжких міжнародних конфліктів, в якому задіяна Туреччина з моменту створення Турецької Республіки в 1923 році. Хоча Кіпр був захоплений Османською Імперією в 1571 році, турки фактично втратили контроль над островом у 1878 році. Зрештою, у 1960 році обидві сторони погодилися зі створенням незалежної Кіпрської держави, назва якої мала бути Республіка Кіпр, і висловили бажання стати її гарантами. Але, на жаль, це не стало позитивним кінцем вирішення Кіпрського питання, адже відсутність взаємної довіри призвели до ще більших зіткнень між обома суспільствами острову та, як наслідок, до розпаду держави. Пропозиції, які надали турки мали на меті врегулювати всі аспекти Кіпрської проблеми, зважаючи на інтереси та занепокоєння обох сторін острову.

З появою в ЄС більш серйозних проблем, питання розширення вже не входить до переліку пріоритетів зовнішньої політики ЄС. Більш того, чимало держав ЄС більш ніж вороже настроєні до самої думки набуття Туреччиною членства в ЄС та вони були б дуже задоволені бачити Туреччину самоізольованою саме в цьому напрямі [4]. 10 жовтня 2012 року прем'єр-міністр Туреччини Таїп Ердоган, відповідаючи на питання перспективи набуття членства ЄС Туреччиною до 2023 року, заявив: «Вони, мабуть, не будуть тримати нас на ниточці так довго. Але якщо так, тоді скоріше за все Європейський Союз програє, щонайменше він втратить Туреччину». Незважаючи на всі заяви, Президент Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс під час зустрічі з Генеральним Секретарем ООН Пан Гі Муном 23 вересня 2013 року проінформував його про крайню необхідність у проведенні відповідних перемовин щодо початку переговорів по вирішенню питання Кіпру. Хоча 25 листопада цього ж року за його ініціативою було проведено неформальну зустріч з лідером турецької громади Дервішем Ероглу, але вона не привела до бажаних результатів і консультації між обома громадами наразі тривають [4].

Доповідь Європейської Комісії щодо прогресу Туреччини за 2009 рік не зафіксувала будь-якого прогресу з боку Туреччини щодо повного виконання зобов'язань по Кіпру відповідно до Додаткового Протоколу Угоди про Асоціацію та продовжувала тримати свої порти закритими для суден Республіки Кіпр, незважаючи на чисельні заклики ЄС. Як зазначено у висновках Європейської Ради від 2008 року, Туреччині вкрай важливо виконати свої зобов'язання для забезпечення повного, недискримінаційного виконання Додаткового Протоколу [4]. Доповідь ЄК за 2010 рік хоч і акцентувала увагу на продовженні Туреччиною переговорів між лідерами обох общин острову під егідою Генерального секретаря ООН, але наголосила на очікуванні більш активної підтримки переговорного процесу, що спрямований на справедливе, усестороннє та доцільне вирішення Кіпрської проблеми відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН. Незважаючи на чисельні заклики Ради та Комісії ЄС, дії Туреччини не відповідали зобов'язанням, що відображені в деклараціях Європейського Співтовариства та його держав-членів. У доповіді йдеться про невідповідність Туреччини вимогам Додаткового Протоколу Угоди про Асоціацію та існування чималих перешкод у сфері вільного руху товарів, зокрема обмеження на прямі транспортні зв'язки з Кіпром. Крім того, Туреччина не вжила відповідних заходів для нормалізації двосторонніх відносин з Республікою Кіпр, уряд якої заявляє про чисельні порушення її територіальних вод і повітряного простору з боку Туреччини [4].

Доповідь ЄК за 2012 рік виразила негативне ставлення до заяви Туреччини щодо небажання брати участь у будь-яких зустрічах, що проходитимуть під головуванням Кіпру в Раді ЄС. Уряд Туреччини навіть проінформував усіх політиків Туреччини утриматися від зустрічей і контактів протягом цього періоду - на що Європейська Рада виразила серйозні занепокоєння та закликала Туреччину до повної поваги ролі головуючої країни-члена ЄС у Раді ЄС, що, до речі, є фундаментальним інституційним органом ЄС.

Чимало аналітиків вважають, що саме Туреччина має взяти на себе ініціативу й звернутись із посланням до греків-кіпріотів, зокрема, та до всього світу загалом. Така ініціатива включає в себе низку кроків, що можуть призвести до зміни сьогоднішнього негативного клімату, а саме: заява уряду Туреччини щодо її небажання втручатись в грецьку частину майбутньої федеральної республіки; зниження чисельності військових Туреччини, яка на сьогодні становить від 5 000 до 10 000, та проголошення дорожньої карти, метою якої є повний вивід військ із території острова перед вступом Туреччини до ЄС; можливе будування мосту на вулиці Ленда та його відкриття для цивільних громадян, а також швидке розмінування та відкриття деяких інших шляхів; наданням дозволу людям пересуватись по всій території острову, а турецька влада, у свою чергу, повинна дати дозвіл на відкриття та функціонування церков, що пустіють на окупованій території, та проведення в них церковних обрядів. Виконання Туреччиною вказаних заходів досить суттєво змінило б імідж Туреччини перед ЄС на краще. Адже вона має запевнити суспільство в тому, що не бажає використовувати свою економічну та воєнну силу для нав'язування своєї волі. Навпаки, вона має бути за- цікавленою у створенні умов для мирного співіснування з усіма своїми сусідами та народом. Тільки в такому випадку досить сильним аргументом вступу Туреччини до ЄС буде її підтримка всіма кіпріотами. У результаті Туреччина не тільки виграє війну амбіцій, а, що більш важливо, забезпечити свій майбутній вступ до ЄС [3].

Кіпр вважається проблемою, яка розташовується посеред найбільших цінностей для Туреччини, особливо з точки зору введення її досконалого членства в ЄС. Крім того, напруга між Туреччиною і Грецією відповідно до Егейського питання про територіальні води, континентального шельфу, повітряного простору, мілітаризації східних островів Греції, регіону польотної інформації і відсутність точної демаркації «зелених зон» - є найбільш ускладнюючою картиною. Для членства в ЄС Туреччини необхідно вирішити відмічені труднощі з Грецією, підключаючи проблему Кіпру, так як для досконалого закінчення зведення системи безпеки ЄС є принципово конкретно політичне і економічне стабільне сусідство [3].

Новий курс зовнішньої політики Туреччини вважається реакцією на внутрішні зміни в країні, що дає ймовірність новій правлячій верхівці держави втілити в життя політичні погляди, які рішуче відрізняються від попередньої епохи, а стрімкий народногосподарський підйом зміцнить уряд і стане головним чинником виходу в світ Туреччини, як стабілізуючої сили і миротворця в ареалі.

Аналізуючи сказане вище, можна зробити такі висновки, що Суттєвого покращення набули б не тільки економічні показники, але й ідентичність, культура та зв'язок турецько-кіпріотського суспільства. Кіпр став би свого роду мостом між Сходом і Заходом, між ісламом та Європейським Союзом. Користь для Туреччини була б навіть більшою. Для вирішення цього питання, очевидно, є необхідність у початку переговорів. Станом на сьогодні дана перспектива здається дещо далекою, сигнали, що надходять останнім часом з Брюсселю, не надихають сторони на зміну своїх позиції. Крім того, багато держав-членів ЄС знаходять просто зручним ховатися за позицією грецького Кіпру, таким чином маскуючи своє небажання полегшити процес вступу Туреччини до ЄС. Кіпр, звичайно, є тим питанням, яке сучасна Туреччина ніколи не могла легко вирішити, але говорити про те, що всі помилки були зроблені виключно турецькою стороною, є помилковим. Майбутнім поколінням істориків, напевно, буде складно зрозуміти або виправдати ступінь, відповідно до якого ця проблема відіграє таку суттєву роль у визначенні курсу відносин Туреччина-Європейський Союз. Сторонам необхідно діяти об'єктивно з певним духом компромісу, щоб кожна наступна фаза вирішення цього питання не закінчилася драматично, як ті, що передували їй.

3. Спроби врегулювання проблеми

3.1 Пропозиції ООН щодо об'єднання

У кіпрській проблемі трапився якісний стрибок: ООН запропонувала програму «дії з будівництва довіри», співучасники кіпрського народного інциденту досить «дозріли» для того, щоб залагоджувати проблему у відсутності прямого втручання ООН.

Процес возз'єднання Кіпру на мирних переговорах до кіпрської проблеми зобов'язаний бути з ініціативи Кіпру, рішення і розпорядження мають перевагу висувати лише турки і греки Кіпру - так визначила ООН свою позицію по кіпрській проблемі. Особисто організації доводилося тільки утримувати руку на пульсі кіпрських подій, простежувати формування ситуації, забезпечувати мир і стабільність обстановки на півострові. У рішенні цих завдань важливе сприяння даної політичної організації надавав Спецпредставник Генсека ООН на Кіпрі А. Даунер, досвідчений професійний австралійський політик, де виділив обов'язок 10 липня 2008 року на збереження острова.

За період даного інциденту застосовувалися різні проби примирення і розшук загального рішення.

Переговори про з'єднання острова йдуть також вже давно, проте поки не принесли плодів. Одна з крайніх спроб об'єднатися провалилася на референдумі, який пройшов на півострові під егідою ООН 26 квітня 2004 року. Супротив об'єднання проголосували 75% греків-кіпріотів, на відміну від турків-кіпріотів, велика частина з яких надали перевагу об'єднанню на базі запропонованого Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном. Цей план насправді передбачав створення конфедеративної республіки, що скрадатиметься з 2-ох рівноправних країн - Туреччини і Греції, з автономним парламентом і двопалатними законодавчими зборами. Більш того, Туреччина отримувала перевагу зберегти власний військовий контингент на півострові, а ще було передбачено надання юридичної сили умовам, підписаним між ТРПК і Туреччиною, які дозволяли з обох боків застосовувати всі морські і незначні острови. Турецька сторона отримувала б перевагу, вето в з'єднаному уряді Кіпру. При цьому всі держструктури об'єднаного Кіпру на 95% зобов'язані були фінансуватися грецькою стороною. Обмежувалися права греків на операції з власністю в північній частині острова до тих пір, поки рівень життя 2-ох громад не зрівняється. Але, про що вже було згадано, і грецька частина віддала 76% голосів, а турецька частка віддала 67% «за» [4].

Оферта Кіпру про входження до складу ЄС була задоволена в кінці 2002 року, а членом стала в 2004 році, таким чином, грецька частка, як визнана міжнародним співтовариством Республіки Кіпр стала повноправним членом Європейського Союзу, а статус північної частини острова до цих часів залишається невирішеним. На сучасному етапі «кіпрське питання» розглядається як одне з основних перешкод входження Туреччини до Європейського Альянс. Можемо відзначити, що виникає проблема введення тільки Кіпру в ЄС і різний народногосподарський ступінь з 2-ю частиною острова.

З візитом на Кіпр в лютому 2010 року Генерального секретаря ООН Пан Гі Муном підвищилась переконаність в знаходженні вирішення проблеми. Генсек простимулював і прогрес в переговорах. Потрібно відзначити, що це був 1-ий візит Пан Гі Муна на півострів. ООН підтримує переговори між греко-кіпрськими і турецько-кіпрськими громадами, однак ніяк не вважають їх стороною. Загальним чином ООН залучена в процес кіпрського врегулювання з 1964 року, а з 1974 року півострів де-факто поділений турецьким військовим проникненням. Згідно слів Пан Гі Муна, він розраховує, що його перебування наддасть підтримку переговорів, а фаворити громад стануть діяти над досягненням компромісу [9]. Президент Кіпру Дімітріс Хрістофіас на офіційному вечері в Нікосії запевнив Пан Гі Муна, що стане наполягати на проведенні резолюцій ООН по врегулюванню. «Ми вдячні Раді Безпеки ООН за те, що вона, оперуючи принципами міжнародного права, заклала фундамент для двозонального двохгромадського федеративного рішення, з політичною рівністю, єдиним суверенітетом, одиничним інтернаціональним консульством і громадянством», - сказав Хрістофіас.

Якого дуже жорстко критикували за те, що він взагалі виніс табуйоване питання режиму гарантій на порядок денний переговорів, під тиском суспільної думки (89,4% турків-кіпріотів виступають за збереження турецької присутності) про неприпустимість подібних болючих компромісів, почав говорити про першочергове значення турецьких гарантій для безпеки його народу.

На тлі цих подій греки не поспішають координувати принцип ротації президентства, так як вважають що це надзвичайно фаворитизуватиме турецьку меншість, а ще чисельних переселенців з материкової Туреччини, які з часу підкорення значно збільшили народонаселення на турецьку вигоду.

Громадська думка в двох частинах півострова - принципова, так як враховуються паралельні референдуми згідно досягнутих домовленостей. Тому наразі, якщо сторони утримуватимуться від різких заяв і дій, здатних зруйнувати цілу конструкцію, найімовірніше подальше тривале технічне проведення переговорів у форматі Женевського процесу.

Таким чином, розмова між південним і північним Кіпром налагоджується при їх бажанні і підтримці ООН. А також і за сприяння ЄС. Так як Південний Кіпр приєднався до ЄС, то у Північного виникає більший інтерес до з'єднанню Кіпру та створення одного фінансового місця. Про що неможливо в даний момент заявити про Кіпр.

3.2 Переговори Республіки Кіпр з невизнаною Республікою Північного Кіпру

Створення стабільної мирної угоди на Кіпрі вважається важким, проте досяжним завданням. Ця подія викликала особливу увагу Генерального секретаря ООН по кіпрському врегулюванні - Еспен Барт Ейде, який доповідає Reuters. «Фаворити турецької та грецької частки острову показують майже всю свою сміливість та рішучість. Домогтися об'єднання буде важко, проте все може бути», - повідав Ейде про рішення імовірної мирної угоди.

Адепти грецької і турецької частин Кіпру налаштовані оптимально. Протягом десятків років Анастасіадіс і Акинджі спрямовується досягти цілісності розділеного острову. У 2004 році вони надали підтримку возз'єднання Кіпру, що було запропоновано старим генсеком ООН Кофі Аннаном, який, врешті-решт, провалився внаслідок негативного результату референдуму греків-кіпріотів. [21].

Центральним пунктом рішення для боку греків-кіпріотів вважається закінчення дії статусу Греції, Англії та Туреччини як гарантів, а ще виведення 35000 турецьких солдатів з острова. Компроміс міг би виглядати так, що турецька армія в декілька етапів вивела кілька тисяч чоловік. Для збереження турецького народонаселення Кіпру Анкара б при цьому розвинула події, і в майбутньому грала б конкретну роль, проте вже не як гарант для Кіпру. Беручи до уваги політичну схожість греків-кіпріотів, вони готові взяти принцип змінного президентства двох етнічних груп. У протест на це адепти турків-кіпріотів могли б домовитися зменшити місцевість власної частки острова з сьогоднішніх 37 % до біля 28,5 %. Цілісність в значній мірі є і в питанні розподілу повноважень у межах майбутньої федеративної держави і 2-й її в значній мірі самостійній частині. Також бракує розбіжностей і в питаннях власності або здібностей повернення біженців на їх колишню батьківщину.

До возз'єднання дійде, але, лише тоді, коли держави-гаранти наддадуть підтримку. А їх позиції в даний момент відрізняються. Англія не зацікавлена ??в тому, щоб вчитися кіпрським питанням, тим більше, вона так чи інакше збереже 2-і власні авіабази на півострові. Греція, яка протягом тривалого часу керувалася девізом «Кіпр сам вирішує, а Греція його підтримує», прикро здивувала максимальними претензіями, які неприйнятні для Анкари і турецької частки Кіпру. Якщо спочатку держави-гаранти категорично відмовляться від власного статусу, а Туреччина виведе свої війська, то Афіни не бажають брати участь в переговорах по возз'єднанню Кіпру. Згідно цим подіям в ЗМІ, реакція греків-кіпріотів була зовсім буйною, грецьке керівництво пообіцяло, що буде брати участь в женевських переговорах.

Ще сильніше інших країн-гарантів націлена в кіпрському питанні Туреччина. Вона робить істотний вплив на політичні дії самопроголошеної Турецької Республіки Північного Кіпру, підтримує її раз на рік сотнями млн. Євро і виступає гарантом її існування. Незважаючи на вузькі взаємозв'язки, Анкара, хоче погодитися на возз'єднання. Прецедентом залишається те, що позиція Туреччини на інтернаціональному рівні виграє, якщо вона докладе прагнення до вирішення проблеми, що існувала десятиліттями. Завдяки цьому дозволено було б деблокувати ряд розділів в переговорному процесі про введення Туреччини в ЄС, що блокується Кіпром. Крім того, за відсутності прямої участі, Туреччина бажає отримати вигоду від видобутку газу з родовищ на сході Середземного моря, так як за умови вирішення кіпрського інциденту транспортування «блакитного палива» могло б виконуватися в Європу через територію Туреччини.

При цьому розкладі інтересів, якщо не буде виключено приведені вище питання, турецький президент Реджеп Тайіп Ердоган в кінці кінців справді приїде в Женеву. Але і в даному випадку жодним чином не варто очікувати, що контракт про возз'єднання острова вийде відразу ж закінченим. У таких переговорах зобов'язані були знову взяти роль як адепти турецької і грецькою часткою Кіпру, так і держав-гарантів.