Вплив Російської Федерації на релігійну політику Української православної церкви Московського патріархату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив Російської Федерації на релігійну політику Української православної церкви Московського патріархату

Яценко Богдан (Переяслав-Хмельницький)

Зроблено спробу проаналізувати вплив Російської Федерації на становлення та функціонування Української православної церкви Московського патріархату та її релігійну політику. Виокремлено основні напрямки політичного тиску на Україну через релігію та церковні установи.

Ключові слова: Україна, Російська Федерація, релігія, Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, Російська православна церква, міжконфесійний конфлікт.

православний церква політичний тиск

Православна релігія і церква відіграє важливу роль у житті українського народу. Вона є не лише виразником духовних запитів громадян, а й важливим суспільно-політичним інститутом, що має неабиякий вплив на громадську думку. Проте, не зважаючи на велику кількість віруючих та загальну кількість - 17 304 православних парафій, станом на 2015 рік [1], Україна все ще не має власної помісної церкви. Частково такий стан речей пояснюється впливом Російської православної церкви на одного з ключових гравців на релігійній арені нашої країни - Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП). Саме цей тиск дозволяє Російській Федерації (РФ) впливати не лише на політику УПЦ МП, а й на всю Україну задля задоволення імперських амбіцій сучасної російської влади. А це, зважаючи на загострення відносин між країнами, відкриває РФ цілу низку важелів для дестабілізації внутрішньої обстановки в Україні.

Вивченням окремих аспектів українсько-російських відносин у сфері церковно-релігійного життя займались: Нестеренко П., Зуєв П., Тишкевич І., Жданов І., Щоткина К., Матвієнко К., Берест П., Святненко Д. та інші.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі наявних джерел відобразити специфіку впливу Російської православної церкви на релігійну політику та особливості функціонування Української православної церкви Московського патріархату.

Процес розпаду СРСР започаткував нову фазу російсько-українських церковно-релігійних відносини. Вже у 9991 р. церковно-релігійне питання набуло гострої конфронтаційної форми через прагнення чинного Патріарха УПЦ КП Філарета отримати автокефалію - себто повну незалежність від Московської церкви. Такі наміри Патріарха викликали спротив як з боку РФ, так і частини тогочасного українського церковного кліру. Тому на Харківському соборі 1992 р. ця розбіжність у поглядах викликала розкол Української православної церкви на Київський та Московський патріархати [2].

На чолі УПЦ МП за вказівкою з Москви був поставлений митрополит Володимир. Проте між ним і тодішнім патріархом РПЦ Алексієм існувала негласна угода про невтручання у внутрішні справи УПЦ МП. В обмін на лояльність патріарх залишав внутрішні питання на розсуд Володимира і навіть за 18 років свого правління відвідав Україну лише 4 рази. Слід наголосити, що така система відносин була зручною для Москви, адже окрім митрополита лояльність до великоцерковної політики РФ проявляли окремі українські архієреї, з думкою яких Володимир рахувався. Вони були тим важелем, який запобігав прийняттю неугодних РПЦ рішень від лиця митрополита. Показовою є ситуація, що склалася навколо намісника Києво-Печерської лаври Павла. Його заміни багато разів домагався Володимир, проте лояльність намісника до Москви виявилася занадто великою перепоною навіть для митрополита [2].

Своєрідний церковно-релігійний баланс зберігався до передвиборчої гонки 2004 р., в якій російські союзники Януковича вирішили використати церкву як інструмент досягнення політичної влади. Водночас подальша політизація УПЦ МП викликала невдоволення у вищих церковних колах України. Відповіддю на це став Архієрейський собор 2007 р., де з ініціативи Володимира було прийнято рішення про засудження «політичного православ'я». З іншого боку, таке рішення свідчило, що УПЦ МП і без підтримки Москви має потужний вплив на українське суспільство. А заклики відмовитися від ворожнечі стосовно тих, хто «перебуває в розколі» (тобто членів УПЦ КП і УАПЦ) лише закріплювало ці позиції. Надзвичайно важливою була також спроба митрополита налагодити діалог з іншими осередками православ'я в Україні. Вперше з часів розколу 1992 р. митрополит зустрівся з представниками УПЦ КП і УПАЦ в своїй резиденції. Внаслідок чого почали складатися передумови для формування помісної української православної церкви, очільником якої прагнула виступити УПЦ МП [3].

Такий розвиток подій викликав занепокоєння в Кремлі і через те, що в самій РПЦ почали відбуватися кадрові зміни. Через хворобу патріарха Алексія влада почала зосереджуватись в руках нинішнього Патріарха Кирила (Володимира Михайловича Гундяєва) - політичної постаті, керованої з центру. Новий патріарх взяв курс на утвердження в Росії нової ідеології політичного православ'я, так званого «руського міра» («рашизму»), і посилення політики РПЦ на зовнішній арені, суть якої полягала у приборканні прихильників автономії. Характерно, що вже під час першого візиту до України, в якості Патріарха, він відзначив труди проросійських історика і журналіста, прихильників неоросійської імперії - Петра Толочка та Василя Анісімова. А ще раніше, у червні 2007 р., нагородив лідера організації «Спілка православних громадян» орденом Св. князя Даніїла Московського ІІІ ступеню [4]. Така увага до України з боку Патріарха активізувала промосковсько налаштовані сили всередині УПЦ МП.

Більше того, для фінансування експансивної політики РПЦ у 2007 р. було створено фонд «Русский мир», на чолі якого став онук сталінського наркома Молотова Ніконов В.А. Окрім того, Росія активно надавала фінансову підтримку Фонду єдності православних народів, Фонду Андрія Первозванного і Фонду Василя Великого, чий засновник в подальшому матиме тісні зв'язки із екс-прем'єром ДНР Бородаєм та одним із ватажків групи Стрєлкова - Гіркіним [2].

Посилення впливу РПЦ на релігійні установи МП України викликали занепокоєння в середині частини українського церковного кліру, а також не оминули уваги Константинопольської православної церкви, яка проявляла лояльність до створення помісної церкви в Україні. Тому значні побоювання Кремля щодо утворення української автокефалії виникли під час візиту Вселенського Патріарха Варфоломія І до України 20 жовтня 2008 р. з приводу 1020-річчя хрещення Русі. Вже за декілька днів до приїзду Варфоломія І від РПЦ почали лунати заяви про можливий розкол в православній церкві між Москвою і Константинополем [5]. Слова патріарха Кирила на зустрічі з Віктором Ющенко лише підтвердили думку РПЦ про недоцільність надання Українській православній церкві автокефалії: «Помісна церква на Україні є, це Українська Православна Церква», маючи на увазі УПЦ МП [7].

У результаті візиту Варфоломія І до України самостійницькі церковні наміри Києва так і не підтвердились. Проте Росія лише посилила свій наступ у цьому напрямку. Цьому значно сприяло обрання у 2010 р. президентом України В. Януковича, який вивів на новий рівень релігійно-церковні відносини України та РФ. Так, у цей час помітно зросла кількість візитів

Патріарха Кирила в Україну, зокрема лише в 2011 р. він здійснив 5 поїздок. Майже кожна із них супроводжувалася анафемами та прокльонами розкольників, бездуховних європейців та філософів [6]. Ситуація в УПЦ ускладнилася й тим, що здоров'я митрополита Володимира погіршилося. Це розв'язало руки проросійській частині керівництва церкви. Про таку ситуацію свідчило рішення, ухвалене на синоді 21 лютого 2012 р., ухвалене з благословення Патріарха Кирила та без згоди хворого митрополита. Результатом стало усунення архієпископа Олександра - правої руки Володимира і прибічника автокефалії - з усіх займаних ним посад. Офіційний коментар звучав так: «Він дозволяє собі в ефірі світських загальнонаціональних засобів масової інформації, які і без того ставляться до нашої Церкви з необґрунтованою упередженістю, відкрито виступати з критикою рішень Вищої Церковної влади, штучно протиставляючи Священний Синод Української Православної Церкви її Предстоятелю, що є наклепом на соборний розум Церкви і хулою на Духа Святого...» [8]. Єдиний коментар зі сторони Москви стосувався недієздатності митрополита та побажання йому здоров'я.

Наступною спробою митрополита протистояти опозиції, яку очолювали одеський митрополит Агафангел, донецький митрополит Іларіон та намісник Києво-Печерської Лаври Павло, було призначення архиєпископа Антонія. Він з 2002 р. активно долав усі щаблі церковної ієрархії, а 8 травня 2012 р. на зібранні синоду був обраний на пост керівника справами УПЦ та першого вікарія Київської митрополії. Отримавши владу, Антоній швидко знайшов спільну мову із Москвою та налагодив тісні зв'язки з Януковичем. Очевидно, що його постать отримала б сан нового намісника УПЦ МП, якби не Революція гідності та карна справа, відкрита на біглого президента. Проте революційні події та початок війни на Сході лише опосередковано вплинули на функціонування УПЦ МП, змінивши тональність у її церковно-релігійній політиці. Новим очільником УПЦ МП був обраний митрополит буковинський Онуфрій, прямий ставленик Москви, в діях якого прослідковується політика подвійних стандартів. З одного боку, він виступає за те, щоб конфліктуючі сторони на Сході склали зброю, що по суті цілком по-християнськи, а з іншого - в офіційних заявах він іменує терористів ополченцями, а українців і росіян - одним народом. Захід же Онуфрій вважає взагалі джерелом усілякого зла [2].

Активно підігрує новий очільник УПЦ МП й офіційній російській пропаганді. Так, нещодавнє офіційне звернення митрополита до президента України щодо безчинств української армії на Сході лише засвідчує цей факт. Зокрема, в ньому йдеться про те, що «Священнослужителя принижували та примушували зняти священицький хрест, на що отримали негативну відповідь. Після чого, з лежачого та зв'язаного священика силою зірвали хрест, стріляли біля голови і продовжували знущатись та здійснювати психологічний тиск. Потім на автомобілі священика поїхали до нього додому в с. Родники. Посадивши його, з мішком на голові, у яму, в будинку провели незаконний обшук, чим налякали дружину та дітей, а 16-річного сина звинуватили у пособництві бандитам і погрожували вбити. Під час обшуку забрали особисті нагороди, церковні гроші у сумі понад три тисячі гривень та автомобіль» [9].

Альтернативну точку зору щодо діяльності УПЦ МП та ситуації на Сході України висловив Патріарх УПЦ КП Філарет, який у своєму коментарі 5 каналу зазначив: «В чому полягає неправда? Неправда полягає в тому, що на Сході іде війна, агресивна війна з боку Росії, а Московський патріархат каже, що не агресія Росії приносить шкоду українському народу, а що іде громадянська війна, тобто українці воюють з українцями, громадянська війна» [13].

Таким чином, відверто прокремлівська політика УПЦ МП, керована з Москви, лише посилює конфронтацію в середині української православної спільноти, яка дедалі рішуче виступає за утворення помісної УПЦ під проводом Київського патріархату. Так, станом на 2017 рік існує безліч відомостей, які свідчать про те, що серед духівництва УПЦ МП досить поширені проросійські настрої. На тимчасово окупованих територіях вони виражаються у підтримці та іноді навіть у боротьбі на стороні терористів [10]. Поза зоною АТО такі ідеї не користуються попитом серед населення і тому іноді занадто вперті проповідники «руського міра» з числа свячено-служителів залишаються без церковної громади. Протягом 2011 - 2015 рр. чисельність прихожан московського патріархату зменшилась із 25,9 % населення до 20,8 % [1], а кількість парафій зменшилась на 70 - станом на 2015 р.

Размещено на Allbest.ru