Чи є специфічні відносини між Україною та Росією, що склалися сьогодні, несподіваними

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чи є специфічні відносини між Україною та Росією, що склалися сьогодні, несподіваними?

У статті розглянуто важливу проблему, пов 'язану з тим, яким чином відносини між Україною та Росією, що розвивалися впродовж двох десятиліть їх незалежного існування, стали сьогодні практично ворожими. Аналіз проведено на базі використан-ня результатів незначної кількості досліджень з проблеми, які проводилися та дуже рідко оприлюднювалися. Згідно з ними, уже після першого десятиліття подібного спі-віснування відносини між країнами опитаними експертами та населенням оцінювалися як вкрай негативні, особливо російським керівництвом та населенням. Уже в той пе-ріод активну інформаційну війну проти України практично почали російські ЗМІ. Зроб-лено висновок, що в подальшому необхідно з метою недопущення помилок в оцінюванні ситуації частіше проводити ґрунтовні дослідження й інформувати населення про їх результати. Це дасть змогу як керівництву країни, так і населенню бути готовими до будь-якого розвитку подій та розв 'язання складних національних і політичних проблем, що виникають. україна росія відносини ворожий

Ключові слова: політичні та національні відносини, громадська думка, інфор-маційна війна, українсько-російські відносини.

Дуже складні відносини (як економічні, так і політичні, ідеологічні), що склалися на сьогодні між Україною та Росією як державами, так і між населенням цих країн, наявне жорстоке інформаційне та воєнне протисто-яння між ними свідчать про те, що подібні відносини є не тільки дуже складними, їх можна назвати ворожими. Значна частина українців, та й взагалі Українська держава на рівні основних політичних інститутів, вва-жають Росію агресором, що не тільки анексував Крим, а й узагалі прово-дить агресивну політику проти України, насамперед, на Донбасі. При цьо-му значна частка росіян, як свідчать результати соціологічних досліджень, що сьогодні проводять у Росії, вважають керівництво України та значну частку її громадян фашистами та бандерівцями, а самих українців - недо-статньо поміркованими та такими, що вкрай негативно ставляться до Росії й росіян.

Уже це, дійсно, має місце. Але виникає досить логічне та обґрунто-ване запитання: як і коли така ситуація виникла, при тому, що ще до неда-внього часу ці народи вважали «братніми», а відносини між країнами - ма-ксимально союзницькими та дружніми. На жаль, з урахуванням різних причин та обставин цю проблему практично не обговорювали політичні діячі, її не порушували під час соціологічних досліджень. Тому сьогодні дуже часто складається враження, що така ситуація виникла раптово, не-щодавно та незрозуміло чому. Але чи справді це так?

Мета статті - аналіз з використанням низки джерел, що тим чи іншим чином розглядали ситуацію, яка мала місце та розвивалася між Україною й Росією в роки, коли країни здобули незалежність, тих реаль-них причин і обставин, що призвели до сьогоднішньої негативної ситуації у відносинах між країнами.

Отже, почнемо розгляд проблеми з того, що підкреслимо таку обста-вину: реально деякі дослідження відносин між Україною та Росією все ж проводили, також є певні аналітичні розробки, що торкалися цієї пробле-матики. Але, як уже зазначалося, результати подібної роботи практично не оприлюднювали. До речі, подібний «підхід» до аналізу гострих ідеологіч-них, політичних проблем між народами та державами на прикладі, зокрема України, може привести до виникнення в подальшому низки схожих про-блем у відносинах між Україною та низкою інших її сусідів.

Взагалі ж дуже «обережні» та помірковані з погляду керівництва країни підходи до аналізу й висвітлення подібних гострих, іноді досить не-сподіваних проблем, що виникають між Україною та її сусідами, є не тіль-ки досить цікавими, а й складними. І не тільки - досить пригадати, що, на-приклад, кримські татари, незважаючи на те, що на сьогодні Крим є анек-сованим, ставлять питання про надання півострову після повернення до України автономії, при тому, що цей шановний народ становить дуже малу частку населення Криму, а деякі українські політики цілком погоджуються з подібною постановкою питання. Треба розуміти, що навіть у випадку, що нам вдається повернути Крим Україні, подібні підходи вже свідчать, що виникне нове та дуже серйозне вогнище національної напруженості в краї-ні.

Але повернемося до аналізу порушеної проблеми, пов'язаної з тим, що багато в чому саме відсутність реальних і чесних результатів соціологі-чних досліджень та аналітичних розробок, які б характеризували реальну ситуацію, що складалася між, так би мовити, «братніми народами», стала однією з важливих причин того, що її загострення призвело до того, що подібні відносини стали практично на сьогодні ворожими. Тобто йдеться про те, що коли б подібна робота (дослідницька, аналітична тощо) велася українськими фахівцями, і її реальні результати доводилися б до громадсь-кої думки, то ситуація, яка склалася, була б з українського боку більш очі-куваною, а рівень підготовки не тільки органів управління, а й населення до її сприйняття та реагування на неї був більш ефективним. Зокрема, на-приклад, українськими армією та спецслужбами навряд чи керували б гро-мадяни Росії, а «потенційні супротивники» та відповідно підготовчі війсь-кові заходи не концентрувалися б виключно на західних кордонах країни. Хоча треба визнати, що подібного розгортання ситуації, яке сталося, мало хто очікував.

Що ж реально відбулося між Україною та Росією, українцями й росі-янами впродовж тих більше ніж двох десятків років, коли ці країни стали «незалежними сусідами»? Що було відомо пересічним українцям, крім то-ргових війн, що постійно між ними точилися? Якісь висновки в цьому пла-ні, з нашої точки зору, можна робити тільки на основі тих досліджень та публікацій (на жаль, їх дуже мало), які мали місце протягом відповідного часу. Вважаємо, що покладатися на ті результати досліджень та аналітичні розробки, що проводяться сьогодні (мається на увазі аналіз російської си-туації, стан справ у Криму та на Донбасі), коли вже скоїлося те, що скоїло-ся, навряд чи можна вважати коректним. Оскільки реальна ситуація в цьо-му плані, по-перше, різко змінилася після 2014 р. По-друге, ті дослідники та аналітики, що виступають з відповідної проблематики сьогодні, спира-ючись на вже модифіковану під впливом останніх подій громадську думку, що тепер вивчається, є «дуже розумними» заднім числом. До речі, якщо б подібну роботу дійсно вели постійно та кваліфіковано, можна було б більш цілеспрямовано та ефективно підготувати українців до відповідних подій. Можна було б паралельно розглядати й інші потенційно не дуже «спокій-ні» аспекти проблеми відносин України з її іншими сусідами. Наприклад, проблеми поведінки угорців на Закарпатті чи румун на Буковині.

Незважаючи на те, що реально досліджень, у межах яких аналізува-лися відносини між Україною та Росією, проводилося замало, а результати тих, що проводилися, практично не доводилися до громадської думки українців, наведемо деякі висновки низки досліджень, які проведені у 2000-2010 рр., опубліковані та певним чином характеризують ставлення Росії та росіян до проблематики відносин із Україною та українцями.

По-перше, це опитування у 2000 р. сотні російських експертів з про-блеми, серед яких були такі відомі фахівці, як І. Бунін, С. Карганов, В. Ніконов, Г. Сатаров та інші, яке було здійснене Українським центром економічних та політичних досліджень разом із Російським суспільно- політичним центром та результати якого були опубліковані у «Дзеркалі тижня» [1]. По-друге, опитування, проведені російським фондом «Громад-ська думка» у 2000-2002 рр. [2]. По-третє, дослідження, опитування, про-ведені за підтримки Міждержавного фонду гуманітарного співробітництва держав - учасниць СНД, зокрема у 2008 р. [3].

Отже, про що свідчать результати цих досліджень? Насамперед, тре-ба відзначити, що вже десь через десять років після розпаду СРСР (у 2000 р.) опитані російські експерти вважали, що те, «до чого ми дійшли у двосторонніх відносинах, не витримує будь-якої критики» [1]. Це, зокре-ма, стосувалося «газових відносин»; дуже значного боргу України перед Росією; проблем, пов'язаних із Чорноморським флотом РФ; стану справ із мовним питанням у деяких регіонах України й низки інших проблем. Та особливо ситуації із зовнішньополітичною орієнтацією України.

Тому, підкреслимо, за результатами дослідження вже у 2000 р., 88% із сотні найбільш відомих та кваліфікованих представників російського експертного середовища негативно оцінювали стан українсько-російських відносин. До речі, ми дуже дивуємося, що сьогодні до 85% росіян підтри-мують антиукраїнську позицію В. Путіна?! Водночас дослідження, прове-дене серед польських експертів, свідчило про те, що 82% опитаних експер-тів вважали українсько-польські відносини «прогресивними».

Інша важлива проблема, що має значний відгук сьогодні та розгляда-лася в тому самому дослідженні, - роль російських ЗМІ, телебачення у ви-світленні ситуації в Україні та українсько-російських відносин. В Україні дуже часто вважають, що активна інформаційна війна Росії проти України розпочалася у 2014 р. після анексії Криму. Насправді ж ситуація в цьому плані формування з України та українців образу ворога була наявною вже у 2000 р. Так, 40% опитаних експертів вважали, що ситуація, яка склалася у відносинах двох країн, висвітлюється критично, тільки 24% - що став-лення російських масмедіа до України позитивне.

Коментарі тут навряд чи потрібні. Треба лише відзначати одну особ-ливість, яка була притаманна роботі російських ЗМІ та виявилася при про-веденні іншого дослідження, про яке йтиметься далі. Проведений аналіз змісту російських ЗМІ в цей період виявив таку ситуацію: «Інформаційний рейтинг України значно вищий, ніж місце країни у світовій економіці й впливовості в міжнародній політиці. Кожна п'ята публікація про країну має негативне забарвлення та присвячена корупції у вищих ешелонах влади, розкраданню російського газу, антиросійським акціям. Ставлення до Украї-ни хоча в цілому й позитивне, водночас ревниве та критичне» [2, с. 218].

Цікаво, що коли йдеться про ставлення в той час пересічних росіян до українців, то при загальній «стриманій» позиції російського керівницт-ва, наприклад, до українських заробітчан, у Москві в той час були досить реальні спроби впровадити для гастарбайтерів носіння при поїздках у тро-лейбусах та маршрутках спеціальних нагрудних знаків, які б свідчили про належність цих людей до «не наших».

Взагалі ж дослідження, проведене серед російських експертів, свід-чить, що вже у 2000 р. у російському дзеркалі бачиться дуже важка дружба з «незговірливою» Україною. Сьогодні ми можемо вже реально побачити, що навіть більш «зговірлива» проросійська позиція українського керівниц-тва в останні перед Майданом роки мало що змінила в цьому плані. До всього цього треба, на наш погляд, додати, що тільки 6% опитаних експер-тів вважають, що росіяни сприймають українців як самобутню, історично сформовану націю; інші ж - як росіян, що мешкають в Україні (31%), або як «слов'янську народність» (63%).

Щодо реального ставлення безпосередньо росіян до України й украї-нців, то дослідження, здійснене приблизно в той самий час (2001 р.) свід-чить про дуже суперечливу ситуацію, що склалася в Росії щодо цієї про-блеми. З одного боку, приблизно половина опитаних фондом громадської думки росіян вважають, що Україна - одна з найбільш близьких до Росії країн і їх відносини поліпшуються [2, с. 240]. До речі, у 1999 р. вважали Україну союзником Росії 6% опитаних громадян.

Нарешті, в опитуванні, проведеному вже у 2008 р., також проаналі-зовано проблеми, пов'язані з тим, наскільки дружніми одна щодо одної ви-ступають держави, що входять до СНД. Це дослідження також свідчить, що, хоча Росія та Україна досить близькі у просторі взаємних (передусім- гуманітарних) інтересів, у просторі дружності вони віддаляються одна від одної. Так, Україна «розташувалася» ближче до країн Балтії, Росія - до країн середньоазійських.

Висновки. Проведений аналіз переконливо свідчить, що на рівні бу-денної свідомості значна частина росіян та особливо українців упродовж років незалежного існування держав досить сприятливо ставляться одна до одної, проте реально вже після першого десятиліття після розпаду СРСР між ними виникла низка гострих проблем, що поступово робили ці відно-сини негативними та стали призводити до проявів конкурентності, навіть ворожості. Тим самим створювалися передумови, зокрема поведінки осно-вної маси росіян, що ставала все більше антиукраїнською та набула яскра-вого вираження в період анексії Криму та подальших подій на Донбасі.

Подібна ситуація свідчить, що в найближчий історичний період і в перспективі в Україні потрібні ґрунтовні соціологічні дослідження та ана-літичні розробки, пов'язані зі станом відносин між етносами та націями в Україні та між Україною й низкою її сусідів (Угорщиною, Румунією, Полькою, Туреччиною), що мають свої інтереси в Україні, які пов'язані з наявністю в країні певних етнічних меншин та організацією впливу на них.

Крім того, результати таких досліджень і аналітичних розвідок пови-нні активно публікуватися та обговорюватися всередині країни, що дасть зсогу не тільки корегувати внутрішню та зовнішню політику держави, а й формувати відповідну громадську думку, спрямовану на вироблення в на-селення країни виваженого та тверезого ставлення до проблем, що вини-кають у цій важливій та непростій сфері, і шляхів їх вирішення, пропоно-ваних керівництвом держави.

Список використаної літератури

1. Пашков М. Повинна бути в країні якась загадка / М. Пашков, В. Чалий // Дзеркало тижня. - 2000. - 11-17 березня.

2. Мир глазами россиян: Мифы и внешеяя политики / под ред. В. А. Колосо-ва. - Москва : Институт Фонда «Общественное мнение», 2003. - 304 с.

3. Задорин И. В. Интересны ли мы друг другу? Гуманитарная коммуникация населения стран СНГ как третье основание интеграции / И. В. Задорин // Полития. - 2008. - № 4. - С. 23-47.

Размещено на Allbest.ru