Місце культурної дипломатії в міжнародних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце культурної дипломатії в міжнародних відносинах

В умовах посилення міжнародних відносин важливе значення має культура для досягнення взаєморозуміння між державами. Саме в результаті успішних культурних обмінів закладається підґрунтя для поліпшення клімату міжнародного співробітництва в різних галузях, розвитку міждержавної взаємодії в довгостроковій перспективі. Сферою дипломатичної діяльності, пов'язаною з використанням культури для досягнення цілей зовнішньої політики, є культурна дипломатія. У сучасних складних політичних та економічних умовах культурна дипломатія значною мірою впливає на вирішення питань національної безпеки, формування позитивного міжнародного іміджу, налагодження ефективних комунікацій на міжнародному рівні. У цьому контексті актуалізується вивчення культурної дипломатії як одного з важливих аспектів сучасних міжнародних відносин.

Проблеми, пов'язані з розвитком культурної дипломатії, досліджують учені різних країн. Українські науковці Ю. Лунь, М. Ваховська (2009), О. Розумна (Розумна та Черненко (Ред.), 2016) наголошують на питаннях, пов'язаних із політикою культурної дипломатії України. Зарубіжний досвід здійснення культурної дипломатії висвітлюють А. Кльонова (Швеція), Т Пересунько (2014), О. Лазоркіна (2012) (Польща), С. Малоросіянова (2014) (Франція). Окремі аспекти культурної дипломатії США, Великобританії, Франції та Італії розкриває Є. Василенко. Заслуговує на увагу й обґрунтування комунікаційних стратегій, спрямованих на посилення культурної дипломатії. Російська дослідниця Н. Журавльова (2007) виокремлює кілька теоретичних підходів щодо вивчення культурної дипломатії: лінгвістичний, комунікативно-діяльнісний, лінійний та інтерактивний. Проте комплексно культурну дипломатію як важливий компонент міжнародних відносин, суспільних комунікацій і регіональних студій не розкрито.

Мета статті - висвітлити системне бачення місця культурної дипломатії у сфері міжнародних відносин.

Культурна дипломатія не є новим явищем. Так, в епоху Відродження відбувалося поширення різними державами власних культур за кордоном як потужного інструменту розвитку торгівлі, політичного впливу (англійці - в Індії та на Близькому Сході, німці - в Африці, французи - в Індокитаї). На початку ХХІ ст. зміст цього поняття значно розширився. З точки зору міжнародних відносин культурна дипломатія є сферою дипломатичної діяльності, спрямованою на використання культури для цілей зовнішньої політики держави. Але нині не існує єдності щодо визначення культурної дипломатії.

Термін «культурна дипломатія» ввів до наукового обігу американський дослідник Ф. Баргхорн, котрий визначив її як «маніпуляцію культурними матеріалами й кадрами з пропагандистською метою» (Василенко; Журавлева, 2007). Це трактування свідчить - культурну дипломатію розглядають як ідеологічний інструмент, політико-технологічний засіб. Проте найпоширенішим трактуванням є таке: «Обмін ідеями, інформацією, цінностями, традиціями, віросповіданням та іншими аспектами культури, які сприяють поліпшенню взаєморозуміння» (Василенко). Відповідно до цього, зарубіжні фахівці в галузі міжнародних відносин уважають синонімами культурну та публічну дипломатію. Остання передбачає формування впливу на суспільну думку в зовнішній політиці інших країн через відкритий діалог між недержавними структурами та приватними особами (Журавлева, 2007). Проте більшість дослідників розрізняють культурну й публічну дипломатію. Одні розглядають культурну дипломатію в контексті просування інтересів держави на міжнародній арені засобами культури. Інші обґрунтовують її як складову публічної (Василенко; Журавлева, 2007; Кльонова; Лазоркина, 2012). Деякі дослідники виокремлюють поняття «народна дипломатія», під яким розуміють масштабну недержавну культурну взаємодію. Значну кількість дефініцій можна пояснити таким чином: дедалі більше членів суспільства долучається до міжкультурного обміну, форми, моделі, засоби й інструменти якого швидко змінюються та розвиваються.

Цікавим є й застосування терміна в різних країнах. Наприклад, у Франції поряд з поняттям «diplomatie culturelle» (культурна дипломатія), використовуються такі терміни: «action culturelle exterieure» (зовнішня культурна діяльність), «politique culturelle exterieure» (зовнішня культурна політика), «рolitique culturelle international» (міжнародна культурна політика). У США та Великобританії поширене поняття «культурна» та «публічна» дипломатії, а в Китаї - «народна дипломатія» (Бафоев, 2016).

Вищезазначене свідчить, що в сучасних умовах культурна дипломатія використовується для різних цілей на державному, суспільному та приватному рівнях. На цьому наголошують українські вчені Ю. Лунь та М. Ваховська (2009). Зважаючи на те, що культурна дипломатія є водночас сферою дипломатичної служби, спрямованою на використання культури як об'єкта й інструменту досягнення цілей зовнішньої політики держави та міжкультурного діалогу як засобу соціокультурного розвитку держави, вона виконує два взаємопов'язані дипломатичні й суспільні завдання в процесі міжнародних відносин. Дещо інше бачення мають українські фахівці. Так, О. Розумна виокремлює в культурній дипломатії зовнішній і внутрішній аспекти: зовнішній напрям пов'язує із забезпеченням іміджу й успішності міжнародних відносин країни, а внутрішній - зі зміною парадигми культури та культурної політики, зокрема змісту і якості культурного продукту (Розумна, Черненко (Ред.), 2016). Безперечними є невід'ємність культурної дипломатії від офіційної та публічної, від освіти, науки, спорту, туризму та взаємопов'язаність із політичними, екологічними, економічними, правовими й іншими сферами.

Важлива роль у здійсненні міжкультурного діалогу належить комплексу спільних дій державного, приватного й суспільного секторів. Про їх тісні взаємозв'язки свідчить наявність у структурах зовнішньополітичних відомств більшості країн потужних підрозділів, які опікуються питаннями культурних зв'язків. Так, складовою дипломатичних установ є такі недержавні структури: Британська Рада, Французький, Польський, Шведський, Гете інститути, Чеський культурний центр тощо. Діяльність зазначених інститутів тісно пов'язана з культурною дипломатією, не обмежуючись дипломатичними заходами, головна мета - налагодження тісних культурних контактів з країною перебування. При цьому вони розглядають культурні зв'язки не стільки як доповнення до економічних і політичних, скільки як визначальний фактор зовнішньополітичних інтересів своєї держави. Доречно зауважити, що США витрачають на зовнішню культурну політику мільярди доларів, Німеччина - 600 млн євро, а Велика Британія - 600 млн фунтів стерлінгів (Лазоркина, 2012).

Лідер культурної дипломатії - США. Американська модель істотно відрізняється від моделей інших країн. Важливим інструментом культурної дипломатії США є програми культурних та академічних обмінів, гранти, спрямовані, передусім, на поширення американських цінностей культури й науки. На відміну від США, успіх британської моделі культурної дипломатії пов'язаний з престижністю британської освіти, важливою роллю Великобританії у світовій історії та культурі. У цій країні культурну дипломатію здійснюють кілька державних і недержавних структур, серед яких - Міністерство іноземних справ і співдружності націй, Міністерство міжнародного розвитку, Рада національної безпеки, Міністерство культури, Британська рада. Доречно зауважити, що Британську раду засновано за ініціативи Міністерства іноземних справ у 1934 р. (British Council). Ця інституція є ефективним засобом поширення інформації про країни й позитивного сприйняття зовнішньої політики цієї держави та її системи освіти, просування мови, налагодження міжкультурного діалогу.

Спільними ознаками моделей США та Великої Британії є поширення серед інших країн літератури, мистецтва, кінематографа.

Заслуговує на увагу досвід культурної дипломатії Франції, який започаткований у ХІХ ст. та має чітко окреслену, централізовану політику. У Франції культурну політику фінансує та координує держава. Це - приклад централізованої моделі культурної дипломатії. Її пріоритетними напрямами є: збільшення аудіовізуальної присутності у світі; участь у розробленні та використанні нових інформаційних систем і технологій; поширення французької мови; розширення міжвузівського співробітництва; збереження французької культурної спадщини. Важливе місце в здійсненні культурної дипломатії належить недержавним організаціям. Найважливішим учасником культурної дипломатії Франції є Громадська організація «Альянс Франсез», заснована в 1883 р. (Василенко). Основними напрямами її діяльності є: проведення культурних обмінів; мовні студії; організація виставок, ярмарків, форумів, фестивалів; співробітництво у сфері культури, науки, освіти. Загалом ця модель характеризується тісним зв'язком зовнішньої політики й культури, високою часткою державного фінансування культурних програм.

Італійська модель культурної дипломатії, на відміну від французької та британської, є суто недержавною. Держава фінансує культуру, як і в Україні, за залишковим принципом (Василенко). Серед пріоритетів культурної дипломатії Італії необхідно виокремити залучення інвестицій, розвиток культурного туризму. Спільним з попередніми моделями можна назвати поширення італійської культури за кордоном та популяризацію мови.

Інший підхід простежується у шведській моделі культурної дипломатії. Вона вирізняється наявністю численних організацій для здійснення зовнішньої культурної політики, підпорядкованих Міністерству культури. Проте найважливіше місце в просуванні міжнародних культурних обмінів посідає Шведський інститут, заснований у 1945 р.

(Кльонова). Він діє в складі відомства Міністерства іноземних справ та співпрацює зі шведськими посольствами й консульствами. Загалом законодавче регулювання культурної сфери Швеції не є централізованим. Кожне конкретне питання регулюється відповідними законодавчими актами різних відомств, що свідчить про певну гнучкість і можливість реакції на культурні тенденції та зміни.

На початку ХХІ ст. активно розвивається культурна дипломатія Польщі, яка, з одного боку, підтримується державою, а з іншого - характеризується активізацією створення недержавних організацій. На державному рівні культурну дипломатію Польщі реалізують Міністерство культури і національної спадщини та Міністерство іноземних справ (Пересунько, 2014). У межах другого створено Департамент публічної і культурної дипломатії, який розробляє загальну стратегію й координує діяльність органів, що здійснюють міжнародні культурні зв'язки. Виконавчим центром культурної дипломатії є Польський інститут (Лазоркина, 2012). Але для ефективнішої реалізації культурної політики, просування мови й культури в різних країнах створюються польські культурні центри, які фінансово не підтримує держава, а також готуються кадри за спеціальністю «культурна дипломатія» у формі післядип - ломних студій (Бафоев, 2016).

Доречно зауважити, що в ЄС функціонують на консенсусній основі Європейський культурний парламент (European Cultural Parliament), Рада (The Council for Cultural Diplomacy Studies), Академія (The Academy for Cultural Diplomacy), Інститут (Institute for Cultural Diplomacy), Центр досліджень (The Center for Cultural Diplomacy Studies (CCDS)) культурної дипломатії.

В Україні проблеми культурної дипломатії перебувають у межах повноважень Міністерства зовнішніх справ, Міністерства культури, Міністерства інформаційної політики та Міністерства у справах тимчасово окупованих територій. З 2006 р. при дипломатичних представництвах працюють культурно-інформаційні центри. Але, як зазначає О. Розумна, поза їх увагою залишається розвиток актуальної культури та громадянського суспільства (Розумна та Черненко (Ред.), 2016). Незважаючи на створення у 2015 р. Управління публічної дипломатії у складі трьох відділів (культурної дипломатії, іміджевих проектів та зв'язків з медіа в структурі Міністерства зовнішніх справ; заснування Українського інституту, але тільки у Швеції у 2014 р.; проведення форумів культурної дипломатії), нагальними є подолання недоліків у роботі державних структур у цій сфері, актуалізація створення громадських культурних центрів за кордоном. Відсутність недержавних організацій негативно позначається на розширенні діалогу із зарубіжними партнерами.

Крім того, актуальною є підготовка кваліфікованих кадрів для сфери культурної дипломатії. Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи щодо її здійснення, наявність відповідних кадрів. В Україні багато університетів здійснюють підготовку кадрів роботи у сфері міжнародних відносин, проте зміст дисциплін і курсів не розкриває особливостей культурної дипломатії, її відмінностей від класичної. Важливим є залучення до вивчення культурологічних дисциплін, оскільки ефективний фахівець має знати не тільки іноземну мову, особливості політики, економіки, але й історію культури та сучасні культурні тренди певних країн, вплив кризових явищ. Тому доцільно розробити навчальну дисципліну «Культурна дипломатія», реалізувати дослідницькі проекти.

У сфері міжнародних відносин важливе місце посідає культурна дипломатія, яка поєднує методи, форми, засоби класичної та публічної дипломатій. Проте однозначного трактування терміну нині не існує. З одного боку, культурна дипломатія - сфера дипломатичної служби, спрямована на використання культури для цілей зовнішньої політики держави, а з іншого - міжкультурного діалогу, не обмежується дипломатичними заходами.

У провідних країнах світу розвиваються різні моделі культурної дипломатії, у яких важливу роль відіграють недержавні структури. В Україні набуває актуальності культурна дипломатія як важлива сфера міжнародних відносин. Першочергове значення має підготовка кваліфікованих кадрів.

Перспективи подальших наукових досліджень пов'язані з узагальненням теорій і практик культурної дипломатії.

Список посилань

культурний дипломатія міжнародний

1. Бафоев, Ф.М. (2016). Культурная дипломатия в системе международных связей на постсоветском пространстве. Молодой ученый, 6, 662-667. Взято из https://moluch.ru/archive/110/25748

2. Василенко, Е.В. Культурная дипломатия как инструмент «мягкой силы» государства. Портал «Перспективы». Взято из http://www.perspektivy.info Журавлева, Н.Н. (2007). Коммуникативные стратегии в сфере «культурной дипломатии»: современные дискуссии. ВестникВГУ. Серия: Лингвистика и межкультурная коммуникация, 2, 160-166.

3. Кльонова, А. Культурна дипломатія: як це працює у Швеції і не працює в Україні. Узято з http://life.pravda.com.ua/columns/2015/10/12/201718/ Лазоркина, О.И. (2012). Институты культурной дипломатии Республики Польша. Журнал международного права и международных отношений, 3, 54-58.

4. Лунь, Ю. та Ваховська, О.М. (2009). Культурна дипломатія в Україні. VIII наукова конференція, 12-13 листопада 2009 р., Тези доповідей (с. 73.). Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка».

5. Малороссиянова, С.А. (2014). Эволюция и перспективы развития культурной дипломатии во Франции. Современные научные исследования и инновации, 3. Взято из http://web.snauka.ru/issues/2014/03/31654

6. Пересунько, Т (2014). Ідея української культурної дипломатії в ХХІ столітті: проекція крізь призму польського досвіду. Український альманах (с. 50-59). Варшава.

7. Розумна, О.П. і Черненко, Т В. (Ред.). (2016). Політика культурної дипломатії: стратегічні пріоритети для України: збірник наукових матеріалів. Київ: НІСД.

Размещено на Allbest.ru