Зовнішня політика Болгарії щодо "македонського питання" напередодні та в період роботи Паризької мирної конференції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішня політика Болгарії щодо "македонського питання" напередодні та в період роботи Паризької мирної конференції

О.О. МЕЛІШ

Київський національний університет ім.Т.Шевченка, м. Київ, Україна

Авторське резюме

болгарія мирний балканський відносини

У представленій статті автором висвітлюються основні вектори зовнішньої політики Болгарії щодо македонських земель по завершенню І світової війни та в період роботи Паризької мирної конференції (1918-1919). Прослідковано і оцінено відчайдушні спроби болгарського державного керівництва зменшити тяжкість мирного договору. В статті висвітлюється діяльність та боротьба за мирні відносини з балканськими державами болгарських політиків, дипломатів та громадськості в напрямку збереження мирних відносин з Югославією, Грецією та Румунією в час роботи Паризької мирної конференції в дуже складних для Болгарії умовах переговорного процесу, коли країни-переможниці підтримали приєднання до балканських держав низки болгарських територій.

Політика болгарського уряду, яка не відповідала ефективним можливостям, негативно впливала на болгарську пропаганду. Напередодні Паризької мирної конференції політики в Софії, переконані в необхідності національної єдності, були не в змозі запропонувати розумну і послідовну платформу для підтримки своєї зовнішньої політики.

Розглядається підготовка та підписання Нейіського мирного договору, аналізується ряд спроб болгарського уряду, спрямованих на збереження національної незалежності і територіальної цілісності країни.

В статті підкреслюється, що болгарські політики і дипломати мали намір пом'якшити умови мирного договору з Болгарією, який на той час готувався в Парижі. Для цього використовували всі сили та можливості для того, щоб прихилити на бік максимальної підтримки болгарських національних інтересів якомога більше реальних учасників мирних домовленостей. Однак антиболгарська пропаганда і агітація, яка розгорнулася в ряді європейських країн, значно обмежили вирішення всіх цих питань.

У статті подана характеристика становища в країні одразу після закінчення війни, напередодні і в час роботи Паризької мирної конференції, її складного зовнішньополітичного оточення. Аналізуючи зовнішню політику Болгарії в цей період, автор констатує, що вона була нерішучою, непередбачливою та безпорадною. Болгарські політики і дипломати розуміли, що в разі поразки у війні вони втратять можливість відстоювати інтереси держави перед державами-переможницями. І, на жаль, зайняли позицію беззаперечного виконання всіх вимог і диктату з боку держав-переможниць. Розкрито складне становище Болгарії в системі міжнародних відносин після закінчення Першої світової війни, яка одержала поразку в війні і з якою країни-переможниці будували свої стосунки методом диктату, нав'язавши їй на Паризькій мирній конференції несправедливий Нейіський мирний договір. Після війни Болгарія фактично опинилася в стані ізольованої від зовнішнього світу держави. Вона формально зберегла зв'язки лише з невеликою групою держав, які в роки війни були нейтральні.

Ключові слова: македонське питання, Болгарія, Балкани, війна, Паризька конференція, політика.

Abstract

In the presented article the author highlights the main direction of its foreign policy Bulgaria on Macedonian lands at the end of the First World War and the period of the Paris Peace Conference (1918-1919 ). Evaluated and examined the desperate attempts of the Bulgarian state leadership to reduce the severity of a peace treaty. The article highlights the work and the struggle for peace with the Balkan states of Bulgarian politicians, diplomats and civil society towards preserving peaceful relations with Yugoslavia , Greece and Romania in the period of operation of the Paris Peace Conference in very difficult conditions for Bulgaria's negotiations when the victors supported accession to the Balkan states a number of Bulgarian territories.

The policy of the Bulgarian government , which is not consistent with effective ways, negatively affected the Bulgarian propaganda. On the eve of the Paris Peace Conference in Sofia policy in the need for national unity, were unable to offer a reasonable and consistent platform to support its foreign policy.

We consider the preparation and signing of the peace treaty Neyiskoho , analyzes several attempts of the Bulgarian government's efforts to preserve national independence and territorial integrity.

The article emphasizes that the Bulgarian politicians and diplomats had intended to mitigate the Peace Treaty with Bulgaria, which at the time was preparing in Paris. To do this, use all the power and features that were in the asset , in order to lay on the side of the maximum support of the Bulgarian national interests as much as possible the actual participants in the peace agreements. However, anti bulgarian propaganda and agitation , which was developed in several European countries have restricted the solution to all these issues.

The article description of the situation in the country immediately after the war, before and day work of the Paris Peace Conference, its complex foreign environment. Analyzing foreign policy of Bulgaria in this period , the author states that she was hesitant, improvident and helpless. Bulgarian politicians and diplomats understood that in the event of losing the war, they lose the opportunity to defend the interests of the state to the victorious powers. And, unfortunately, took the position obey all the demands and dictates by the victorious powers.

Reveals the difficulty of Bulgaria in international relations after the end of World War II who received the defeat in the war and how the victorious countries build their relationship by diktat, forcing her to the Paris Peace Conference Neyiskyy unjust peace treaty.

After the war, Bulgaria was actually in a state isolated from the outside world state. It formally retained with only a small group of countries, which were neutral during the war .

Keywords: Macedonian question, Bulgaria, the Balkans, the war, the Paris Conference, the policy.

Постановка проблеми. На початку ХХ ст. Болгарія опинилася під владою «особистого режиму» царя Фердинанда, який мав зв'язки з Німеччиною і Австро-Угорщиною й намагався всіляко їх укріпити. Будучи до Балканських війн гегемоном у Південно-Східній Європі як у політичному, так і в економічному плані, країною з найбільшою та найсильнішою армією, Болгарія в підсумку зазнає не лише військової поразки, але й першу національну катастрофу. Відносини між Болгарією та її сусідами значно погіршуються, що штовхає її до участі в Першій світовій війні на боці Центральних держав [4, C.67-68 ].

Після Балканських війн Болгарія залишилися глибоко пораненою і тому могла легко спокуситися обіцянками допомоги. Міжсоюзницька війна 1913 р. позначилася вкрай негативно на міжнародне становище Болгарії, а також на відношення до неї європейської та світової суспільної думки. Акт 16 червня 1913р. був використаний її колишніми союзницями для оголошення Болгарії агресором, країною, яка зруйнувала Балканський союз. В дійсності союз був ліквідований Сербією і Грецією договором, який був підписаний у травні 1913 р. між ними [10, С. 125]. Але він залишився в тіні, на відміну від «злочинного безумства» царя Фердинанда. Якбито не було, але престиж болгарської зовнішньої політики серйозно впав від активної протиболгарської пропаганди колишніх її союзників.

Після Міжсоюзницької війни Болгарія звернула свій погляд на центральні сили, з надією здійснити з їхньою допомогою визволення поневолених від колишніх союзників землі.

Для Болгарії програш у Балканських війнах, а тим паче втрата значних македонських територій, які «потрібно було повернути», був великою трагедією, катастрофою. В політичному складі був змінений уряд, який почав шукати вихід із складної ситуації, проводячи переговори як з Антантою, так і з Центральним блоком. Уряд Радославова і цар Фердинанд були на боці Німеччини, але опозиція, яка була більшістю, підтримувала Антанту, точніше підтримували нейтралітет по відношенню до неї. Така ж ситуація була і в Греції і в Румунії: суспільна думка була проти Центрального блоку, але відомі керуючі фактори були за них. На той час для Болгарії головним завданням було повернення втрачених македонських територій. Уряд Радославова не спішив прийняти рішення на чийому боці брати участь у війні. Хоча юридично цар Фердинанд зв'язав Болгарію з Австрією і Німеччиною [9, с.211-212].

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема зовнішньої політики болгарських урядів під час та після Першої світової війни понад восьми десятиріч не знаходила належного висвітлення в історичній науці й через це до сьогодні залишається маловивченою. Македонське питання у зовнішній політиці Болгарії займає провідне місце у наукових роботах таких вчених, як Генов Г., Хрістов Х., Сарафов К. та інших.

Головна увага при аналізі наукових публікацій зосереджена на розгляді зовнішньої політики Болгарії і дипломатичній історії. В них частково чи оглядово порушувалися загальнополітичні питання. Першим історіографом зовнішньої політики Болгарії після Першої світової війни був саме її засновник голова селянського уряду і лідер БЗНС О.Стамболійський. Його багатий документальний спадок щодо зовнішньої політики свого уряду було зібрано та опубліковано наприкінці 80-х років ХХ ст. в окремому збірнику Външната политика на правителството на БЗНС ноември 1919 юни 1923. Александър Стамболийски документално наследство. София,1989.

Введено до наукового обігу оригінальні документи та матеріали з архівів Болгарії, значна частка яких недостатньо чи зовсім не використовувалася у наукових працях. В Центральному державному архіві Софії (ЦДАС) були досліджені три фонди: «Документи Народного зібрання» (ф.173к) [14], «Документи з архівів Міністерства зовнішніх справ» (176к)[15] і «Документи з архівів Монархічного інституту» (3к)[16].

В даних фондах, які містять листи, спогади, вітання, телеграми болгарських дипломатичних і консульських представників на Балканах і в Європі, укази, а також огляд іноземного друку, знаходяться і матеріали з питань зовнішньої політики Болгарії. Всі ці документи відображають ситуацію на Балканах і дозволяють виявити політику Болгарського царства на стан і рішення одного з найважливіших питань в регіоні македонського. Донесення болгарських дипломатичних представників в Бєлграді, Софії, Афінах дозволяють оцінити офіційну позицію урядів балканських країн щодо македонського питання, а також суперництво між ними в Македонії.

Незважаючи на значну наукову увагу до питань, пов'язаних із зовнішньою політикою Болгарії щодо македонського питання, проблематика потребує подальшого дослідження та конкретизації.

Метою дослідження є здійснення об'єктивного та комплексного аналізу зовнішньої політики уряду Болгарії щодо македонського питання напередодні та під час Паризької мирної конференції.

Виклад основного матеріалу. На початку Першої світової війни македонські землі стали об'єктом торгу між Болгарією та Антантою, з одного боку, та блоком Центральних держав з другого. За вступ у війну обидві коаліції обіцяли Софії приєднання Вардарської та частини Егейської Македонії [11].

Головною помилкою Болгарії було те, що вона вступила у Світову війну на бік не до «товаришів», а на бік до столітнього поневолювача болгарських земель Османської імперії. Після цього послідували військові дії проти Сербії, Румунії, Росії. Так, визволена тяжкими багатонародними стражданнями Болгарія перейшла на бік ворога, прагнучи «справедливості». Цей крок був розглянутий суспільною думкою як «невдячість» і відповідно авторитет Болгарії ще більше знизився [12, С.8-9].

Вступивши у війну на боці блоку Центральних держав, Болгарія окупувала всю Вардарську та частину Егейської Македонії. Будьякі міркування стосовно надання автономії Македонії розглядалися виключно в контексті тверджень про її «болгарську приналежність» [8, С. 58-60].

Актуальність македонського питання в кінці війни передбачала, що це питання буде одним з багатьох проблем, які будуть обговорюватися на майбутній мирній конференції. Тим більше, що було багато причин і обставин, викликані інтересом різних країн до македонських земель.

Після війни Болгарія знаходилася в становищі зовнішньополітичної ізоляції. Вона підтримувала зв'язки лише з декількома європейськими країнами, які на час війни 1914 1918рр. дотримувалися нейтралітету. Однією з них була Швейцарія. Це пов'язано з тим, що велика частина македонської еміграції знаходилася саме в Швейцарії. Під час Першої світової війни тут у різних містах діяли македонські організації, які активізувалися після закінчення війни [10, С. 58].

Найдіяльнішою була група, очолювана доктором Коцаревим, приват-доцентом у Женеві. Його основна ідея створення балканської конфедерації, в яку б входили: Албанія, Чорногорія, Далмація, Воєводина, Хорватія, Сербія, Македонія і Болгарія. Під його керівництвом в 1918 році було створено «Македонське товариство за незалежну Македонію». Товариство у своєму зверненні до мешканцівмакедонців Швейцарії заявляло, що Македонія не належить ні болгарам, ні сербам, ні грекам, а лише македонцям. 15 грудня 1918 р. на сборах македонських товариств в Швейцарії була створена Генеральна рада, завданням якої став виступ від імені цих товариств на Паризькій мирній конференції перед світовим товариством і урядами «великих» держав на різноманітних міжнародних сборах [1, С. 718].

Основні вимоги македонської еміграції в Швейцарії принцип вільного розпорядження власною територією, виступ проти роздробленості, визволення від чужого впливу, створення автономної держави на зразок Швейцарії. Влітку 1919 р. в Швейцарію на міжнародну конференцію по врегулюванню питання обміну тяжкохворих й поранених солдат й офіцерів двох військових блоків прибув колишній прем'єр-міністр Болгарії І. Гешов як представник болгарського «Червоного Хреста». Там він домігся зустрічі з Девідом Ллойд Джорджем, під час якої намагався переконати голову британського уряду в необхідності пом'якшення мирного договору з Болгарією. Але під впливом антиболгарських настроїв, Ллойд Джордж відмовив І. Гешову у зустрічі [7, С. 119].

Проте в силу різних обставин ця інформація часто приходила із запізненням. З травня 1919 р. інформація від дипломатичних представництв Болгарії у Швейцарії стала регулярно надходити з болгарського посольства у Відні, що було вкрай важливо, оскільки в цей час на конференції почалися обговорення македонського і фракійського питань [3, C.525-526].

Міжнародна конференція у Парижі, яка стала епілогом Першої світової війни, розпочалася 18 січня 1919 р. Визначальну роль на ній відігравали делегації Великобританії, США, Франції, Японії та Італії. Делегати від країн Антанти і США розробляли і проголошували мирні резолюції, посланці ж «малих» держав лише прислухалися, не маючи права обговорювати ці рішення. У більшості випадків їхні посланці взагалі не допускалися на засідання. Всього у конференції брали участь 27 делегацій. Було сформовано 52 комісії, які провели 1646 засідань [12, С. 15-19]. Між учасниками існувало безліч серйозних протиріч, а їхня робота ускладнювалася ще й відсутністю узгодженої програми дій. Все це вплинуло на перебіг і результати форуму.

Болгарія як переможена сторона не мала змоги відкрито заявляти про свої претензії на македонські землі. Софія розглядала два варіанти вирішення долі області. Один з них передбачав створення єдиної незалежної Македонії, інший надання області автономного статусу під контролем збройних сил держав Антанти. Особливе місце в боротьбі болгарської еміграції належить головному вікарію болгарських уніат Полю Хрістову. Він був відкомандирований в Париж в якості представника Тимчасового уряду Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО) в Софії [6, С.21].

У вирішенні македонського питання велика роль Тимчасового уряду македонської еміграції в Болгарії, який розвинув свою діяльність. Для болгарської делегації на Паризькій мирній конференції основним було македонське питання. До травня 1919 року Болгарія підтримувала вимогу приєднання Македонії до Болгарії через оголошення конференцією принципу самовизначення народів. Згодом болгарська делегація відправляє прохання Паризькій мирній конференції, провести плебісцит серед залишених народів поза межами болгарських земель, під контролем Великих країн [12, C.25].

Болгарські політики й дипломати розуміли, що, програвши війну, вони втратили можливість відстоювати позиції своєї країни перед державами-переможницями, відтак, вони зайняли позицію безумовного виконання всіх вимог і диктату з боку Антанти і її союзників. Не всі члени офіційної болгарської делегації погоджувалися з позицією догоджання перед Антантою. Радник болгарської делегації генерал І.Луков постійно критикував і засуджував позицію уряду на чолі з його прем'єр-міністром та керівником болгарської делегації в Парижі Т. Теодоровим за проявлення поступок країнам-переможницям й її окупаційній адміністрації у Болгарії [10, C.155].

Становище Болгарії, як переможеної в Першій світовій війні держави, було відмінним від СХС і Греції. Вона не могла відкрито заявляти про свої претензії щодо македонських земель, тому її «таємна» політика складалася з підтримки вимог єдиної і незалежної Македонії, або ж встановлення автономного статусу під контролем головних союзницьких сил. Зрозуміло, такі позиції сербського, грецького і болгарських урядів не означали вирішення македонського питання.

Делегацію Королівства сербів, хорватів і словенів очолював Н. Пашич. Він вважав, що обговорення майбутнього земель, зайнятих Сербією під час Балканських війн 19121913рр., є зайвим. Статус Вардарської Македонії 1913 р., на його думку, необхідно відновити безапеляційно. Водночас Н. Пашич заявляв, що Бєлград боротиметься за «стратегічний кордон», тобто за подальше збільшення власних територій на Балканах [2, С. 218-220]. Грецька делегація прагнула розширити довоєнні кордони своєї держави за рахунок Македонії та відновлення панування в її Егейській частині [2, С. 218].

Македонське питання мало важливе значення для відновлення миру на Балканах. Від його успішного вирішення в більшій мірі залежали відношення між Болгарією з одного боку і Югославією та Грецією з іншого. В Англії активно обговорювалася проблема створення автономної Македонії під «захистом» Великих держав. Почалися переговори про сепаратний мир із Болгарією. Але таке вирішення македонського питання було не до вподоби Сербії та Греції, які намагалися зробити все, щоб завадити цьому рішенню. Протиріччя країн Антанти в питанні майбутнього Македонії призвели до того, що це питання залишалося відкритим як під час війни, так і за часів Паризької мирної конференції.

У Пірінській Македонії проводилися конференції з вимогами про недопущення розділу Македонії і її незалежності. Ці ж вимоги були направлені на мирну конференцію. Ідея автономії Македонії є продовженням ідеї колишнього ВМРО і це є єдиним виходом для Македонії і балканських народів. Генеральна рада дуже гостро реагувала на спроби болгарських дипломатів виступати від імені Македонії, різко виступала проти націоналістичних болгарських і сербських зазіхань, а також проти тих, хто намагався проголосити македонський народ болгарським. Так, в телеграмі Головного комітету македонських товариств у Швейцарії, Рада, діючи від імені македонського народу вирішально протестувала проти положень, за якими македонці визначалися в якості представників болгарської національності [9, С. 187].

Свою зацікавленість до «македонського питання» проявляла і американська делегація. На її прохання відомий публіцист і прихильник македонського національно-революційного руху, учасник Ілінденського повстання Альберт Соніксен підготував доповідь про Македонію, її становище і про народи, які мешкають в її межах. Багато відомих американських суспільних діячів отримували листи із проханням македонців зайнятися їхньою долею, не допускати нового розподілу Македонії і організувати її як автономну адміністративно-політичну одиницю [5, С.75].

Все це та інші фактори вплинули на проблему становлення незалежності Македонії, яка активно обговорювалася учасниками мирної конференції в Парижі. Македонія не була представлена своєю делегацією на Паризькій мирній конференції, хоча велися дискусії навколо визначення її державно-правового становища. Зацікавлені балканські держави, які виступали за розширення своїх кордонів за рахунок Македонії, вирішили з'явитися на конференції в якості заступників інтересів македонського народу. Однак право на надання інтересів македонського народу належало виключно ВМРО. На конференції був модифікований погляд на принцип самовизначення. Багато рішень британської делегації були неприпустимі для македонців. Британська політика, яка проводилася на конференції, не вдовольняла сподівань і прагнень македонського народа. Таким чином, питання відносно Македонії залишалося відкритим аж до самого часу підписання мирного договору з Болгарією 27 листопада 1919 року [15, оп.21, а.е.2243]. На 33-му засіданні Комітету 10 липня 1919 року обговорювалася проблема Македонії. На 41-му засіданні розглядалися альтернативні пропозиції, з якими виступали британська і італійська делегації. Досягнуто згоди щодо того, що необхідно надрукувати дві альтернативи в тексті Договору і що делегація, яка відповідатиме за кожну з двух альтернатив, матиме право внести це в доповідь на обговорення. Американська і японська делегації висловили одностайність з британською пропозицією. Французька делегація не погоджувалася ні з одним, ні з іншим, вважаючи їх незадовільними. Трохи пізніше були внесені деякі зміни і доповнення в ці пропозиції. Подальші дискусії на 47му, 49-му, 62-му засіданнях також цілковито не розв'язали македонського питання [1, С. 713-725].

На Паризькій мирній конференції був розповсюджений документ, який мав назву «Правда про звинувачення Болгарії», у змісті якого були мотивовані заперечення на більшість звинувачень, однак цей важливий документ не висунули на розгляд конференції, не потрапив він і до друку. У тексті «Правда про звинувачення Болгарії» констатувалося, що претензії Греції, Румунії і Королівства СХС не мають підстав. Хибні також і більша частина положень проекту мирного договору з Болгарією. 3 листопада 1919 р. представники Болгарії одержали «Відповідь союзних та об'єднаних сил на заперечення болгарської делегації за умовами миру». У своєму супровідному листі до «Відповіді» голова Паризької мирної конференції Ж.Клемансо заявляв, що не приймає заперечень болгарської делегації з проекту мирного договору. Він затвердив, що умови миру дають змогу забезпечити нормальний розвиток Болгарії та гарантувати їй економічний вихід до Егейського моря. З територіальних питань, на цьому наполягали балканські держави, ніякі заперечення Болгарії до уваги не бралися.

Жодна з вимог македонського народу не була врахована. Створене в 1918 році Королівство сербів, хорватів, словенців не задовольнило сподівань македонського народу. В новоствореній політичній і суспільній структурі македонський народ не бачив можливості здійснення власних ідеалів створення «автономної Македонії, яка включала б у себе сербську, грецьку і болгарську частини».

Наприкінці листопада 1919 р. стало очевидним, що сподівання на Паризьку мирну конференцію виявилися марними. Песимізму додали мирні переговори між Болгарією і країнами Антанти. Засідання, котрі розпочалися навесні 1919 р. у паризькому передмісті Нейї-сюр-Сен, мали остаточно закріпити новий статус-кво на Балканах та вирішити долю македонських земель. Делегацію переможеної країни очолював її новий прем'єр-міністр О.Стамболійські, який сподівався, що після відмови від престолу царя Фердинанда, умови договору не будуть занадто суворими. Оптимізму болгарам додавала й відома як «14 пунктів В.Вільсона» прокламація принципів післявоєнного устрою світу президента Сполучених Штатів Америки. Вона передбачала врахування національної незалежності населення при визначенні нових кордонів [13, С. 318].

27 листопада 1919 р. між державами-переможницями у Великій війні й Болгарією було підписано мирний договір складову частину Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, який набрав чинності 9 червня 1920 р. Згідно з його положеннями Болгарія зберегла у своєму складі більшу частину Піринської Македонії, при цьому втративши лише район Струміци з населенням 60 000 осіб, котрий відійшов до Королівства сербів, хорватів і словенців [6, с.25; 9, С. 189].

Таким чином, країни Антанти вершителі долей народів, цілковито не вдаючись у докладність болгаро-сербської суперечки про етнічну приналежність слов'янського населення Македонії і, не враховуючи інтересів самого македонського народу, розділили Македонію на три частини.

Македонські землі, економічно повністю виснажені, увійшли до складу трьох балканських монархій. Всі пропозиції македонського народу, македонської еміграції, а також болгарської делегації про те, щоб Македонія в своїх географічних кордонах перетворилася на «незалежну державу», залишилися без належної уваги. Система мирних договорів у рамках Паризької мирної конференції 1919 1920 років завершила, що почав процес «балканізації» в кінці ХІХ століття, тобто штучного проведення великими державами кордонів між країнами Балканського півострова. Мирні договори спричинили на Балканах нові територіальні і етнічні протиріччя. Поразка ідеї самостійної держави у великій мірі визначила подальшу політичну напругу і перетворила цю частину Балкан в область протиріч і конфліктів.

За підсумками Першої світової війни, згідно з рішеннями Паризької мирної конференції, македонські землі були поділені між Грецією (Егейська Македонія 35 169 кв. км), Королівством СХС (Вардарська Македонія 25 713 кв. км) та Болгарією (Пірінська Македонія 6798 кв. км). Згідно з Нейїським та Севрським мирними договорами ці країни зобов'язувалися гарантувати всім національним меншинам захист життя, майна, громадянських прав, забезпечити свободу віросповідання, спілкування рідною мовою в школах тощо. У дійсності ж у міжвоєнні роки влада цих країн фактично розпочала масові «етнічні чистки».

Разом із включенням 27 листопада 1919 року в Неї Договру про мир із Болгарією одночасно була підписана Конвенція між Грецією і Болгарією про переселення меншин. Це питання розглядав «Комітет з нових країн», який погодився прийняти Конвенцію про взаємну еміграцію населення Греції і Болгарії. Це було зроблено за рахунок македонського народу в приморській і пірінській частинах Македонії. Конвенція була ратифікована 4 жовтня 1920 року, суть якої було право вільного переселення. Так, відповідно до грецькоболгарської угоди «Про добровільний обмін населенням» з Егейської Македонії було виселено 100 тис. македонців, а на їх місце переселено 500 тис. греків з Малої Азії. Впродовж 20-30-х років проти македонців у всіх частинах Македонії проводилася політика асиміляції та денаціоналізації: змінювалися прізвища, національність, назви міст і сіл, національно-патріотичні сили жорстоко переслідувалися.

Втягнення у світову війну Болгарії відбулося завдяки недалекоглядним політикам, таких як В. Радославов і цар Фердинанд [14, оп. 3, а.е. 386].

Болгарський народ наполягав на притягненні до відповідальності винуватців втягнення Болгарії у війну [12, С. 10-11]. Уряд О. Стамболійського, який був створений 6 жовтня 1919 р. вирішив законним шляхом притягти до відповідальності членів Радославістського кабінету. У відозві до болгарського народу О. Стамболійський, що через втягнення у Першу світову війну, Болгарія втратила «золоту честь і гідність» і винуватці повинні відповідати перед народом [7, C.113-115].

Висновки

В статті було визначено вплив македонського питання на зовнішню політику Болгарії, його місце в політиці європейських держав. Прослідковано наростання протиріч через македонські території між балканськими країнами і проаналізовано позиції європейських держав у даному питанні. Було проведено комплексне дослідження зовнішньої політики Болгарії, виявлено характерні риси зовнішньої політики Болгарії щодо македонського питання в цілому, її основні пріоритети та переваги.

Зовнішня політика Болгарії напередоні і під час Паризької мирної конференції була цілком безпорадною, нерішучою і недалекоглядною. Болгарія програла війну, а з цим втратила і можливість відстоювати сміливо свої інтереси перед переможцями. Поразкою у війні Болгарія втратила своє значення наймогутнішої країни на Балканах і не лише не вдалося повернути втрачені території після Міжсоюзницької війни, а, більш того, в ході поразки вона втратила частину власних територій. Таким чином, пронімецький уряд Радославова привів Болгарію до Другої національної катастрофи.

Список літератури

Документы о борьбе македонского народа за самостоятельность и национальное государство. Т. I: От поселения славян в Македонии до конца Первой мировой войны. Скопье, 1985, С. 718

Евдокимович А.Л. «Македонский территориальный конфликт как фактор межгосударственных отношений Болгарии, Греции и Югославии (1912-1926 гг.»), С. 218

История дипломатии / ред. В. П. Потемкин. М. : ОГИЗ, 1945. Т. 3 : Дипломатия в период подготовки Второй мировой войны. 1919-1939 гг. C.525-526

Пешев П. Исторические события и детали / П. Пешев. София, 1929. C.67-68

Анкетната група на Удро Уилсън и мирният договор с България // Македонски преглед. С., 1999, кн.4, С.75

Българската делегация за мира. Документи по договора в Ньой. С., 1919, с.25;

Външната политика на правителството на БЗНС ноември 1919 юни 1923. Александър Стамболийски документално наследство. София, 1989. C.113-115

Външната политика на България. Документи и материали. Т. 1, 1879-1886.София, 1978, C. 58-60

Генов Г. Политическа и дипломатическа история на България. АИИ БАН, т.22, С. 189

Генов Г. Източният въпрос. Политическа и дипломатическа историч. Част. втора. От Парижския конгрес (1856 г.) до Ньойския договор (1919 г.). С., 1926, С. 58

Дипломатически документи по участието на България в Европейската война. ТІІ, С., 1921, C. 305

Христов Хр. България и Парижската конференция за мир през 1919 година//В: сб. Паметта на България. Сб. стати. С., 1980, С. 15-19

Христов Хр., Сарафов К. Дневникът на Михаил Сарафов за сключването на мирния договор в Ньойи през 1919 г. Изв. ИБИ, 3-4, 1954, С. 318

Центральный державный архив Софии (Далее ЦДАС). Документы из архивов Народного собрания., Ф.173к.

ЦДАС. Документы из архивов Министерства внешних дел и исповеданий политическая дирекция 1878-1943., Ф. 176к.

ЦДАС. Документы из архивов Монархического института., Ф. 3к.

Dokumenty o bor'be makedonskogo naroda za samostoyatel'nost' i natsional'noe gosudarstvo. T. I: Ot poseleniya slavyan v Makedonii do kontsa Pervoii mirovoii voiiny. (Documents about struggle the Macedonian people for independence and national state. T. I: From the settlement of the Slavs in Macedonia until the end of the First World War.) Skop'e, 1985, Р. 718

Evdokimovich A.L. «Makedonskiii territorial'nyii konflikt kak faktor mezhgosudarstvennykh otnosheniii Bolgarii, Gretsii i Yugoslavii (1912-1926 gg.») («Macedonian territorial conflict as a factor in inter-state relations in Bulgaria, Greece and Yugoslavia (1912-1926). Р. 218

Istoriya diplomatii. Diplomatiya v period podgotovki Vtoroii mirovoii voiiny. 1919-1939. (Diplomatic history. Diplomacy during the preparation of the Second World War. 1919-1939). Р.525-526

Peshev P. Istoricheskie sobytiya i detali. (Historical events and details / P. Peshev.). Sofiya, 1929. Р.67-68

Anketnata grupa na Udro Uilsun i mirniyat dogovor s Bulgariya. (Group Udro Uilsn's and a peace treaty with Bulgaria). Р., 1999, b.4, Р.75

Bulgarskata delegatsiya za mira. Dokumenti po dogovora v N'oii. (Bulgarian delegation for peace. Contract documents in Neuilly). 1919, Р.25

Vunshnata politika na pravitelstvoto na BZNS noemvri 1919 yuni 1923. Aleksandur Stamboliiski dokumentalno nasledstvo. (The foreign policy of the Agrarian Government November 1919 June 1923. Alexander Stambolijski documentary heritage.). Sofiya, 1989. Р.113-115

Vunshnata politika na Bulgariya. Dokumenti i materiali. T. 1, 1879-1886. (Bulgaria's foreign policy. Documents and materials. Items 1, 1879-1886). Sofiya, 1978, Р. 58-60

Genov G. Politicheska i diplomaticheska istoriya na Bulgariya. (Political and diplomatic history of Bulgaria. AII BAN, t.22, Р. 189

Genov G. Iztochniyat vupros. Politicheska i diplomaticheska istorich. Chast vtora. Ot Parizhkiya kongres (1856 g.) do N'oiiskiya dogovor (1919 g.) ( Eastern question . Historical political and diplomatic . Part Two. Paris Congress ( 1856 ) to the Treaty of Neuilly ( 1919 ) .). 1926, Р. 58

Diplomaticheski dokumenti po uchastieto na Bulgariya v Evropeiiskata voiina. (Diplomatic documents on the participation of Bulgaria in the European war.). 1921, Р. 305

Khristov Khr. Bulgariya i Parizhskata konferentsiya za mir prez 1919 godina. (Bulgaria and The Paris Peace Conference in 1919) 1980, Р. 15-19

Khristov Khr., Sarafov K. Dnevnikt na Mikhail Sarafov za sklyuchvaneto na mirniya dogovor v N'oii prez 1919 g. (Diary of Michael Sarafov for the conclusion of a peace treaty in Neuilly in 1919). 1954, Р. 318

Tsentral'nyii derzhavnyii arkhiv Sofii (Dalee TSDAS). Dokumenty iz arkhivov Narodnogo sobraniya., F.173k. (Central sovereign archive Sofia (Next TSDAS). Documents from the archives of the National Assembly., F.173k.)

Размещено на Allbest.ru