Українсько-російські відносини 1917-1922 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Українсько-Польський вищий навчальний заклад “Центрально-Європейський університет”

ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: “Історія міжнародних відносин” на тему:

“Українсько-російські відносини 1917-1922 рр.”

Виконала студентка III курсу Величко Віолетта

Науковий керівник: ст. викл. Петренко В.В.

Київ - 2016

Вступ

На сьогоднішній день, проблема україно-російських відносин виходить далеко за межі взаємин лише двох країн. Впливаючи на долю багатьох інших народів і держав, передусім європейських, вона набуває більш регіонального виміру. У зв'язку з цим об'єктивна оцінка досягнутого рівня міждержавної взаємодії України та Російської Федерації дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт суттєвої зміни геостратегічного становища обох держав.

Багатоплановий вплив Росії на внутрішні процеси в Україні є очевидним. Донедавна він був менш помітним і навіть видавався органічним, адже Україна копіювала російську модель суспільно-політичного розвитку, а її керівництво у всіх принципових питаннях слідувало курсу Кремля. “Помаранчева Революція”, “Революція Гідності”, неодноразові зміни у владі і подальші події дали імпульс пошуку Україною власного шляху розвитку, у тому числі з урахуванням європейського досвіду. Сьогодні він ґрунтується вже не так, як на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на військовій агресії та інтервенції на територію України, яка суперечить всім міжнародним законам та договорам.

Актуальність дослідження. Українсько-російські відносини відносяться до доленосних чинників вітчизняної історії. Ці відносини означені неодноразовим нищенням української державності, мови, культури, часто переростали у відверту конфронтацію і навіть збройну боротьбу. Проте в часи епохальних випробувань, коли на весь зріст вставала загроза існуванню обох народів, вони знаходили можливості порозуміння, об'єднувалися у боротьбі з спільним ворогом. Найбільш прикрим в українсько-російських відносинах було те, що ні росіяни, ні українці до цього часу не змогли використати для загального добра ті блага, які об'єктивно були закладені історією в етнокультурному розвитку та геополітичному становищі обох народів. Головною перешкодою на цьому шляху був, як відомо, російський імперіалізм як в царському, так і в радянському варіантах.

В пострадянський період, в умовах творення незалежних держав, Росії й Україні належить відкрити нову сторінку міждержавних відносин, заснованих на засадах взаємоповаги, співробітництва в усіх сферах міждержавного життя. Для цього потрібно, перш за все, дослідити, вивчити і об'єктивно оцінити історію українсько-російських відносин в переломні історичні періоди, зокрема, в 1919-1922 рр.

Мета дослідження. Враховуючи актуальність даної теми була поставлена мета на основі всебічного аналізу джерел, дослідити національно-державні аспекти українсько-російських відносин вищевказаного періоду. У відповідності з поставленою метою визначено такі завдання:

· дослідити головні тенденції в розвитку українсько-російських відносин у 1917-1922 роках та їх вплив на українську державність;

· з'ясувати головні програмні засади українських національних партій з питання українського державотворення, їх несумісність з диктатурою пролетаріату, радянською владою взагалі;

· розглянути принципи радянської федерації, виявити особливості впливу цих принципів на розвиток української національної державності;

національний партія державність диктатура

Розділ 1. Українська історіографія

1.1 Джерельна база дослідження

У загальній характеристиці значну наукову цінність у дослідженні українсько-російських відносин становлять праці опубліковані у 20-х роках, особливо роботи учасників та очевидців тих подій. В них значно більше об'єктивності, оцінки подій та адекватного розуміння розгортання українсько-російських відносин напередодні утворення СРСР.

Авторів цього періоду, а відповідно і їх роботи, можна умовно поділити на три групи. Перша група - це роботи лідерів та учасників українського національного руху: Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, Миколи Порша, Івана Мазепи, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та ін. При всій відмінності їх поглядів, вони послідовно обстоювали національну державність України, хто у формі автономії, хто у формі федерації, а хтось виступав за повну незалежність країни.

Другу групу становили більшовицькі лідери, як російські так і українські, та їх спільники, що поділяли і відстоювали офіційну національну політику радянського уряду Росії, спрямовану на ліквідацію української національної державності: В.Антонов-Овсєєнко, Є.Бош, В.Затонський, , Е.Квірінг, Г.Петровський, М.Фрунзе та інші.

До третьої групи можна віднести представників національного комунізму: В.Шахрая, С.Мазлаха, Ю.Лапчинського. Серед публікацій вищезазначених авторів не було знайдено робіт, які спеціально були присвячені українсько-російським відносинам у 1917-1922 роках. Цінним для дослідження в цих роботах є суперечливе, протилежне бачення їх авторами національного питання, українського державотворення досліджуваного періоду.

Серед всіх робіт сміливо можна виділити праці та виступи М.Грушевського, що становлять особливу цінність. Оптимальною формою реалізації права українців на самовизначення він вважав національно-територіальну автономію України у складі демократичної Російської Федерації. Непересічне значення для розуміння багатьох питань досліджуваної проблеми мають положення В.Винниченка про єдність соціальних та національних домагань в національно-визвольній боротьбі.

Окремі аспекти українсько-російських відносин у 1917-1922 роках розглядаються в узагальнюючих працях з історії КПРС, радянської держави та права, інших виданнях з питань партійно-державного, господарського та культурного будівництва.

Основу робіт становили праці класиків марксизму-ленінізму і їх бачення національних аспектів державотворення. Українсько-російські міждержавні відносини зазначеного періоду трактувалися у плані двох більшовицьких ідеологем: по-перше, це боротьба робітничо-селянських мас під керівництвом більшовиків із буржуазно-націоналістичною контрреволюцією “за справедливе” вирішення національного питання; по-друге, це “об'єднавчий рух українського народу за утворення СРСР”, за об'єднання з “братнім російським народом”. Дійсні національно-державні цінності у стосунках українців і росіян або ж замовчувалися, або ж підмінялися деклараціями.

У 20-х - на початку 30-х років було опубліковано ряд робіт присвячених проблемам радянського федералізму, конституційним питанням, утворенню СРСР та статусу союзних республік в його складі. Автори цих робіт засуджували національні домагання боротьбистів, укапістів і групи федералістів, які були спрямовані на збереження суверенітету та незалежності України.

Увага до українсько-російських міждержавних відносин посилилась в кінці 40-х - на початку 50-х років. Виходять у світ роботи О.Панкратової, С.Роніна. Повторюючи вже відомі положення марксизму-ленінізму з національного питання, автори цих праць наголошують на добровільному включенні союзних республік до складу СРСР, показують керівну роль Комуністичної партії в радянському державотворенні.

З другої половини 60-х років українські радянські історики розглядали проблеми державного, партійного та культурного будівництва переважно через призму “українізації”. В 70-80-х роках, як і в попередні періоди, на авторів праць з питань національно-державного будівництва продовжує тиснути традиційна марксистсько-ленінська історіографія. Питання формування органів влади РСФРР та підпорядкування їм українських державних структур вони трактували як закономірний процес складання федеративних зв'язків. З таких позицій розглядали відносини між радянською Україною та радянською Росією дослідники А.Лихолат, Л.Нагорна, С.Якубовська. Більшість дослідників цього часу розглядали утворення СРСР як безперечне досягнення у вирішенні національного питання, як закономірний результат об'єднавчого руху національних республік, які немов “зберегли внутрішню незалежність і суверенність”.

Наприкінці 80-90-х років відбувається перелом в історіографії. Тенденція нового бачення питань національно-державного будівництва в Україні проглядається в роботах В.Лозицького, В.Мельниченка, М.Панчука, присвячених таким особистостям як М.Хвильовий, В.Винниченко, Х.Раковський, О.Шумський. Найближче до розглядуваної теми стоять дослідження С.В. Кульчицького. Його роботи містять концептуальні засади розуміння стосунків радянської України і радянської Росії у міжвоєнний період. Автор вважає помилковим твердження про статус УСРР як псевдодержави. На його думку сила національного життя українського народу зберегла українську державність навіть за умов обмеження її суверенітету.

Після проголошення незалежності України, чисельність робіт присвячених державності України в 20-х - 30-х роках різко зростає. Встановленню радянської влади в Україні присвячені роботи В.Ф. Верстюка, Я.Й. Малика, Ю.Павленка та ін. Ці дослідження оперті на широку джерельну базу, документи та матеріали раніше недоступних спецсховищ. При цьому варто зауважити, що жоден з авторів цих робіт не ставив своїм завданням дослідити і комплексно висвітлити українсько-російські відносини цього періоду.

Боротьба політичних сил за владу у 1917-1922 роках детально розглядається в працях А.П. Гриценко. На основі аналізу архівних матеріалів, періодики тих років, посилань на спогади учасників подій того часу, автор доводить, що радянська Росія всіма засобами боролась проти національної української державності. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні розглядається в монографії О.Бриндака. Окремі аспекти українсько-російських відносин у 1917-1922 роках розглядаються у спеціальних працях з питань українського державотворення, історії політичної думки, історії національних меншин. Переважна більшість авторів цих праць сходиться на тому, що Україна внаслідок утворення СРСР перетворилась у адміністративний складник унітарної держави.

В сучасній російській історіографії відсутня цілісна науково обґрунтована концепція бачення українсько-російських відносин 1917-1922 років. Окремі згадки про українсько-російські відносини цього періоду в працях з національного питання здебільшого залежать від ідеологічних, політичних уподобань та наукової добросовісності окремих авторів. Російська історіографія в питаннях українсько-російських відносин значною мірою йде слідами царської та офіційної радянської історіографії. Варто зауважити, що в сучасній російській історіографії є окремі спроби подолати великодержавну, імперську за своєю суттю, ідеологію. Наприклад, А.Л. Янов у своїй роботі з питань російського націоналізму погоджується з думкою, що більшовики відродили “єдину і неподільну”. Питання українсько-російських відносин 1917-1922 років, як і інші питання спільної історії росіян і українців, виключені з більшості російських навчальних підручників та посібників. Замість об'єктивного викладу цих відносин, пропонуються усталені ще в радянські часи тези про об'єктивну необхідність утворення СРСР, про підтримку цього процесу “знизу” тощо.

1.2 Московсько-українська війна

Період українсько-російських відносин взятого на розгляд в даній роботі можна характеризувати як період збройний, період військової агресії, період придушення української автономії, а потім й самостійності. Тому наступний підрозділ й буде містити в собі інформацію та дослідження однієї з таких військової агресії.

Також існує назва Радянсько-українська війна та більшовицько-українська війна. Але перший варіант повністю відображає всю сутність цього збройного конфлікту.

Розпочався він 7 (20) листопада 1917 року. Цього дня Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це, звичайно, викликало роздратування російського уряду -- більшовицької Ради народних комісарів, тому вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві. Проте, в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) 1917 року спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків. [18]

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомандувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Овсієнка.

7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася більшовицько-українська війна. Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

Наступ більшовиків

8 (21) грудня 1917 року більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова [20]. В ніч на 9 (22) грудня вони заволоділи містом [20]. 12 (25) грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР зі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. Наявність в Україні двох центрів влади -- київського національного і харківського радянського -- дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт. Наразі, події сьогодення говорять про те, що дії та рішення Москви залишаються незмінними.

24-25 грудня відбувся бій за станцію Лозова, тоді ж повстали юнаки Чугуївської школи. [19]

26 грудня більшовики захопили Харків і, наступаючи звідти, також Лозову, Катеринослав (9.01.1918), Олександрівськ (15.01.), Полтаву (20.01.). Брянська група захопила Глухів (19.01.) і Конотоп (16.01.). Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ -- Бахмач (27.01), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач.

14 (27) січня 1918 року в Одесі та Миколаєві спалахнули більшовицькі повстання.

1 6 (29) січня 1918 року відбувся славнозвісний бій під Крутами, в якому Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили 350 вояків, після чого 50 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі “Арсенал”. 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого 1918 року УЦР і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Наступ російських червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив столицю. 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил.

З Києва більшовицьке військо почало похід на Правобережжя, зводячи бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині, колишній російській 7-й армії, яка переважно складалась з більшовиків, вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Української Центральної Ради обороняли позиції на лінії Житомир-Коростень-Сарни.

Український контрнаступ

Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими (з 24.02.1918) і австрійськими (з 27.02) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ. Вночі з 21 на 22 лютого 1918 Звенигородський кіш Юрка Тютюнника розбив переважаючі сили більшовиків на станції Бобринська.

Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича -- Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив 14.03.1918 своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12.06.1918, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.

Список використаної літератури

1. Д. Дорошенко. Історія України 1917-23 (ч. І-2, 1930, 1932)

2. Д. Дорошенко. Огляд української історіографії (1923)

3. В. Винниченко. Заповіт борцям за визволення 1949 р.

4. В. Винниченко. Відродження нації 1920 р. / В. К. Винниченко. -- К. : Політвидав України

5. М. Грушевський. На порозі нової України 1918 р.: Український історик

6. В. Верстюк. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 -- листопад 1920 рр.: Док. і матеріали. -- К., 2006

7. В. Верстюк. Діячі Української Центральної Ради. Біогр. Довідн. -- К., 1998

8. В. Верстюк. М. С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності. -- К., 1996

9. В. Верстюк. Український національно-визвольний рух. Березень -- листопад 1917 р.: Док. і матеріали. -- К., 2003

10. В. Лозицький. “Винниченко й українська соціал-демократія (1900-1919)” (К., 2008)

11. Є. Бош. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. -- М.-Л.: Госиздат, 1925

12. В. Антонов-Овсієнко. Мемуари “Записки про Громадянську війну” 1917 р.

13. В. Затонський. Національна проблема на Україні: (Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926). -- Харків, 1926

14. В. Затонський. Матеріали до українського національного питання // Більшовик України. -- 1927. -- № 6

15. В. Шахрай. Революція на Україні [під всевдонімом В. Скоровстанський] (1918)

16. В. Шахрай. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною? [у співавторстві з Сергієм Мазлахом] (1919)

17. Георг Лапчинський. Національна політика за десять років соціяльної революції

18. Енциклопедія Українознавства. Т. 9. Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Перевидання в Україні. Автор статті - А. Жуковський

19. Історія Українського війська: Книга в двох частинах. -- Ч. 2. -- Львів: Видання І. Тиктора, 1936. -- 568 с.

20. Хронологія подій. Україна у 1917-1920х. Початок російсько-совєтської окупації (за матеріалами Енциклопедії Українознавства)

Размещено на Allbest.ru