Соціокультурні чинники динамічного розвитку країн Південно-Східної Азії

Якщо розглянути чинники динамічного розвитку країн Південно-Східної Азії в історичній ретроспективі, то можна побачити, що у період поділу світу на метрополії та колонії розвиток країн субрегіону, крім Таїланду, визначали та забезпечували метрополії (Велика Британія, Франція, Португалія та Іспанія), відповідно, вони забезпечували і їх соціокультурні особливості. Після розпаду колоніальної системи вплив колишніх метрополій у субрегіоні залишався відчутним ще протягом кількох десятиліть. Наприклад, війська Великобританії залишили Сінгапур тільки у 1971 р., тоді як Британія підтримувала Сінгапур на світовій арені ще протягом багатьох років після цієї події. Отже, після розпаду колоніальної системи країни увійшли у постколоніальний період, опираючись на міжнародну підтримку колишніх метрополій та починаючи пошук шляху самостійного розвитку. Поступово у цьому пошуку країни усвідомили необхідність національної самоідентифікації та регіональної інтеграції.

Початок регіональної економічної інтеграції у Південно-Східній Азії було покладено у 1967 р. заснуванням АСЕАН Філіппінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Таїландом. До них у 1984 р. приєднався Бруней, у 1995 р. - В'єтнам, у 1997 р. - Лаос та М'янма, у 1999 р. - Камбоджа [5].

В основі ж регіональної інтеграції країн лежала не єдність (економічна, історична, релігійна), а передусім політична необхідність - необхідність стабілізації воєнно-політичної ситуації в Південно-Східній Азії. Як наслідок, у 1976 р. на саміті АСЕАН країни - члени визнали такі основоположні принципи розбудови відносин, як взаємне визнання незалежності, суверенітету, права кожної країни на існування, територіальної цілісності, рівності, національної ідентичності усіх народів, відмови від застосування сили, вирішення усіх суперечок мирним шляхом та ефективного співробітництва. Таким чином, в основу подальшої економічної взаємодії країн було закладено взаємну повагу, тобто культуру мирного та ефективного співіснування.

В рамках АСЕАН створено Економічну Співдружність, за основу якої прийнято формат зони вільної торгівлі. Повномірне функціонування Співдружності розпочалося з кінця 2015 р. На шляху до цього 6 країн (АСЕАН-6 - Бруней, Філіппіни, Індонезія, Малайзія, Таїланд та Сінгапур) ще наприкінці 2010 р. практично повністю усунули бар'єри у взаємній торгівлі: 99% груп товарів у рамках АСЕАН-6 з 2010 р. не підлягають тарифному регулюванню. Тоді як у січні 2015 р. Камбоджа вивела з-під дії тарифного регулювання 3 000 товарних груп, Лаос - близько 1 000, М'янма - 1 200, В'єтнам - приблизно 1 700. Таким чином, близько 96% внутрішнього торговельного обігу АСЕАН здійснюється поза межами тарифного регулювання, що перетворило АСЕАН на одну з найбільш лібералізованих зон вільної торгівлі у світі.

Але негативним фактором посилення регіональної економічної інтеграції є те, що відмова країн АСЕАН від тарифного регулювання супроводжується посиленням заходів нета-рифного регулювання, наприклад, вводяться додаткові ліцензії на імпорт та сертифікати якості. Тоді як згідно з правилами Економічної Співдружності Секретаріат АСЕАН не має важелів впливу на країни, які в односторонньому порядку посилюють заходи нетарифного регулювання. Відповідний механізм ще тільки потребує розроблення [6].

Ще одним соціокультурним чинником забезпечення динамічного розвитку країн Південно - Східної Азії є наявність регіональних лідерів.

Безумовним лідером Азійського регіону протягом багатьох десятиліть була Японія, яка з середини 1950-х рр. виконувала роль буфера у трансфері технологій до країн субрегіону з розвинених країн. Вплив Японії у субрегіоні Південно-Східної Азії залишається великим і досі.

Динамічне економічне зростання Китаю з кінця ХХ ст. супроводжувалося посиленням його ролі на міжнародній арені і загостренням політичної конкуренції з Японією за регіональне лідерство, яка все більше переходить з виключно політичної у економічну площину.

Водночас відбувалося й становлення субрегі - ональних лідерів. Першим позицій лідера серед країн Південно-Східної Азії досяг Сінгапур за рахунок здійснення «сінгапурського економічного дива». «Економічне диво» Сінгапуру невід'ємно пов'язано з іменем лідера країни Лі Куан Ю, а його основу становить жорсткий авторитарний режим останнього. Інші складові «економічного дива» такі: політика національної самоідентифікації - об'єднання етнічно розрізненої країни у єдине цілісне суспільство; створення багатонаціональної держави, яка б гарантувала рівні права усім громадянам незалежно від їх раси, мови та віросповідання; боротьба з корупцією; закріплення за країною позицій самостійного економічного суб'єкта у системі міжнародних економічних відносин; обрання власного непроторенного шляху, а не використання традиційних схем досягнення економічного зростання (підтримка національного товаровиробника, скорочення податків та виважена податкова політика, залучення іноземних інвестицій, особлива увага до залучення капіталу американських ТНК, зниження витрат виробництва та підвищення якості продукції, розвиток освіти та науки, технологічної переробної промисловості та фінансового сектору); перехід до стандартів «першого світу» у сфері громадської та особистої безпеки, освіти та охорони здоров'я, телекомунікацій, транспорту та послуг тощо [7].

Обмежений у ресурсах Сінгапур також активно використовує переваги розміщення та інструмент промислової субрегіональної інтеграції. Наприклад, було створено спільний агропромисловий комплекс Сінгапуру та Таїланду. Сінгапур використовує природні ресурси Таїланду для розвитку сільського господарства, оскільки не має достатньо власних земельних ресурсів, і постачає Таїланду технологічну продукцію з високою доданою вартістю (сільськогосподарські машини, продукцію хімічної промисловості тощо). Тоді як Таїланд вирощує для Сінгапуру рис, овочі й кукурудзу, а також добуває морепродукти. Тобто розвиток Сінгапуру фактично супроводжувався його перетворенням на регіональну метрополію, яка використовує ресурсний потенціал країн-сусідів.

Поступово свої позиції у субрегіоні Південно-Східної Азії посилили Малайзія, Таїланд та Індонезія.

Соціально-економічне зростання країн субрегіону супроводжувалося не тільки їх перетворенням на субрегіональних лідерів, але й посиленням позицій у системі міжнародних економічних відносин, що демонструє Індекс глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (рис. 3).

Водночас економічний розвиток країн субрегіону приводить до формування нових субрегіональних технологічних лідерів, експортерів технологій та інновацій у менш розвинені країни регіону. Наприклад, Таїланд - технологічний лідер субрегіону Великого Меконгу [13].