Роль Німеччини в урегулюванні української кризи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль Німеччини в урегулюванні української кризи

О.Л. Гільченко,

Д.М. Вєрютіна

Постановка проблеми. В сучасних умовах глобалізації підвищується рівень спільної залежності всіх міжнародних процесів. Держави-світові лідери, як основні суб'єкти міжнародних відносин, розуміють значення можливих наслідків будь-якого регіонального чи локального конфлікту для всієї світової спільноти, тому намагаються виступити ініціаторами чи посередниками у їх мирному врегулюванні. Останні світові події засвідчили активну позицію сучасної Німеччини у вирішенні багатьох міжнародних проблем. Окрім вирішення наслідків світової економічної кризи в Європейському Союзі та кризи зони євро, наслідків «арабської весни» та пов'язаний з нею потік біженців, сирійської та арабсько-ізраїльської кризи, ФРН активно включилась і до врегулювання української кризи.

Розпочавшись у 2013 р. з сугубо внутрішньополітичних та внутрішньо-економічних проблем, українська криза породила Революцію гідності та охопила всю країну, а починаючи з 2014 р. Україна відчула на собі зовнішню військову агресію, анексію частини своєї державної території та окупацію іншої. Жодна з розвинутих країн не залишилась осторонь української проблеми, проте однією з найбільш активних європейських країн, які залучились до допомоги Україні, стала Німеччина.

Аналіз досліджень і публікацій. Сучасна Німеччина, як провідний гравець на міжнародній арені, стала предметом актуальних досліджень багатьох науковців. Євроінтеграційну політику ФРН та її позицію щодо подальшого розширення ЄС, в тому числі за рахунок країн Східного партнерства, розглядає Ф. Басов [2]. Атлантичний вектор зовнішньої політики Німеччини є сферою наукових інтересів Є. Леонова [8]. Трансформацію німецько-російських відносин досліджує М. Павлов [12]. Новому курсу зовнішньої політики ФРН в умовах сучасної кризи єврозони та ролі держави як глобального гравця на міжнародній арені присвячені роботи А. Огнесяна [10] та І. Классена [4]. У всіх цих дослідженнях серед основних проблем розглядається й українське питання.

Проте майже відсутні комплексні аналітичні наукові праці, які б надавали характеристику сучасній ролі Німеччини в урегулюванні української кризи. Серед досліджень, в яких розглядаються окремі елементи українсько- німецьких відносин протягом 2014-2015 рр., можна назвати роботи: Н. Меден «Що стоїть за ідеєю угоди про асоціацію України з ЄС» [9], Є. Садовський «Майдан з точки зору Берліна» [17] тощо.

Сугубо розгляд сутності української кризи є також досить популярною темою. Основною проблемою тут є трактування самого поняття «українська криза». Серед найважливіших досліджень цього процесу виділяється робота В. Пекара «Українська криза Європи». Автор вважає, що «українська криза» має два виміри: український та європейський. Український вимір - це ті процеси, які наразі йдуть у державі (україно-російський конфлікт та модернізація України). Другий, європейський вимір проблеми стосується порушення принципів недоторканості кордонів, суверенітету, територіальної цілісності, вірності міжнародним зобов'язанням, вирішення конфліктів шляхом переговорів, а не конфронтації - всі ці принципи, які були актуальні для Європи протягом 70 років. Через це міжнародні інституції опинилися перед необхідністю змінити певні засади свого функціонування [13].

Роговик О. вкладає в поняття «українська криза» здебільшого воєнну окупацію та збройну агресію Російської Федерації й вважає, що «українська криза» стала і продовжує бути важливим фактором трансформації міжнародного порядку, вона стала «каталізатором» міжнародного протиборства глобальних гравців (США, ЄС, Росія, Китай) та регіонів (Близький Схід, Латинська Америка, Східна Азія) щодо конструювання та інтерпретації нового міжнародного порядку [15]. В тій самій площині розглядає «українську кризу» й В. Лелеко, тобто розуміючи під цим поняттям анексію Криму та військову агресію на Донбасі [7].

Метою дослідження є характеристика ролі Німеччини у вирішенні української кризи у всіх її проявах: мирне врегулювання конфлікту, повернення Україні анексованого Криму, допомога на шляху до євроінтеграції, внутрішньополітична та внутрішньо-економічна стабілізація.

Виклад основного матеріалу. У лютому 2014 р. в рамках Мюнхенської конференції з питань політики безпеки у Німеччині була презентована нова парадигма зовнішньої політики - Німеччина повинна більш активно брати участь в розробці та просуванні дипломатичних рішень поточних конфліктів, намагаючись попередити їх ескалацію та не доводити до необхідності використовувати війська. На конференції українському питанню було відведено чималу роль, обговорювались внутрішня криза в Україні та події Євромайдану, на цих проблемах ФРН одразу почала відпрацьовувати основну тезу конференції [4].

Чітке визначення Німеччиною своєї ролі ключового гравця на міжнародній арені збіглося з початком української кризи й з того часу Берлін активно залучений до всіх внутрішньо- та зовнішньополітичних процесів в Україні. Така активність пояснюється по-перше, захистом Німеччиною ідеї загальноєвропейського простору (позиція Берліна щодо розширення ЄС завжди була позитивною, при цьому це розширення Німеччина бачить як по горизонталі - територіальне, так і по вертикалі - інституційне), а по-друге, загострення ситуації в Україні є прямою військовою загрозою на безпосередніх кордонах ЄС. Крім того, довгострокова дестабілізація політичної ситуації в Україні стратегічно невигідна Німеччині, бо Україна є основним транзитним пунктом російського газу.

Проте, повна політична та економічна підтримка, яку відчуває сьогодні Україна від Німеччини, поруч з осудженням політики Кремля, це не зовсім традиційна для Берліна зовнішньополітична позиція. Ще наприкінці 90-х рр. Г. Шредер заявляв, що надає відносинам з Росією пріоритетного значення для ФРН, що «без Росії не може бути загальноєвропейської стабільності». Серед країн ЄС у Німеччини з Росією були найбільш тісні відносини. Німеччину навіть називали адвокатом Росії в ЄС.

Ця позиції була підкріплена створенням цілого ряду міжурядових та неурядових контактних форматів, інколи з залученням й інших країн ЄС. У квітні 2001 р. канцлер Німеччини Г. Шредер та президент Росії В. Путін ініціювали «Петербурзький діалог» з метою широкого обміну досвідом у сфері політики, економіки, укріпленні партнерства та створенню громадянського суспільства в Російській Федерації. У 2005 р. було підписано так званий пакт Путіна-Шредера, в результаті якого почалось спільне будівництво Північноєвропейського газопроводу по дну Балтійського моря. До речі, деякі охрестили цей договір як «пакт Молото- ва-Ріббентропа». Окрім міжурядових зв'язків, існували тісні контакти між Німецьким бундестагом та Державною думою. У Берліні діяв німецько-російський форум - громадська організація, яка сприяла розвитку відносин з Росією. Проте, вже з приходом Меркель ці відносини втратили минулу теплість і почали характеризуватись як просто дружньо-партнерські. Нова канцлер заявила, що поверне зовнішньополітичну орієнтацію Німеччини на США, а до Росії буде відноситися більш дистанційно та прагматично. Проте, у 2011 р. з ініціативи польського президента та за підтримки Меркель і Саркозі франко-польсько-німецький форум «Веймарський трикутник» почав використовуватись для обговорення актуальних проблем між Європою та Росією. Це рішення навіть реанімувало цю політико-дипломатичну конфігурацію, бо після її виникнення у 1991 р. вже кілька останніх років «Веймарський трикутник» не збирався. Починаючи з 2010 р. відносини Німеччини та Росії реалізувались у форматі стратегії «Партнерство для модернізації», яка була створена у 2010 р. для співробітництва Росії з ЄС [12].

Остаточний поворот від Росії як від найважливішого партнера Німеччина здійснила у 2012 р., коли була прийнята нова стратегія зовнішньої політики «Сприяти глобалізації - розвивати партнерство - розділяти відповідальність». Ця стратегія заснована на зближенні з потрібними економічними партнерами на базі єдиної політичної мети. Уміле маніпулювання політичною доцільністю, пошук спільних політичних цілей слугуватиме реалізації економічних інтересів Німеччини. Ключовими словами нової зовнішньополітичної доктрини Федеративної Республіки є «пошук нових ринків». Велику увагу в цьому документі було приділено «висхідним державам» (Gestaltungsmchte), тобто «країнам, із якими Берлін не співпрацює в рамках ЄС, G8 або НАТО, що відрізняються у своїх регіонах економічним потенціалом, мають амбіції домінувати в регіональній політиці» [6].

Паралельно з охолодженням відносин Німеччини та Росії йшов процес українсько-німецького зближення, який проявився насамперед у підтримці євроінтеграційних планів України. Поштовхом до цього став російсько- грузинський конфлікт 2008 р., коли Німеччина вперше пішла по методу «зміни через зближення» та разом з усією старою Європою підтримала резолюцію, яка засуджувала Москву за «непропорційне використання сили», проте не визначила її як агресора. Саме після російсько- грузинського конфлікту у вересні 2008 р. в ході 12-го саміту ЄС - Україна було надано старт переговорам щодо підписання угоди між Україною та ЄС.

«Ми дуже зацікавлені в тому, щоб восени підписати Угоду про асоціацію», - заявив міністр закордонних справ Німеччини Г. Вестервелле у ході свого візиту до Києва 21 червня. Очікувалось, що ця угода може бути підписана на саміті Східного партнерства у Вільнюсі 28-29 листопада 2013 р.

Взагалі, українська сторона на той час всіляко намагалась заручитися підтримкою Берліна. На засіданні німецько-української Групи високого рівня, що відбувся в столиці ФРН 22-23 травня 2013 р., український віце-прем'єр О. Вілкул висловив подяку Німеччині за величезний внесок у розвиток економіки України та оголосив, що підписання Угоди про асоціацію України з ЄС відкриває для німецького бізнесу «небачені можливості». В. Янукович поспішив запевнити європейців у тому, що підписання угоди «матиме істотний позитивний вплив на загальноєвропейську економічну ситуацію і допоможе процесу виходу Європи з кризи» [9].

Євромайдан у Києві був активно підтриманий Німеччиною, бо вона розглядала ці події як шлях повернення України на маршрут євроінтеграції. Договір від 21 лютого 2014 р., підписаний у присутності міністрів закордонних справ «Веймарського трикутника», став базою для цього повернення. Вже після подій Євромайдану 21 березня 2014 року у Брюсселі відбулась церемонія підписання політичної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а 27 червня 2014 р. була підписана економічна частина. З того часу розпочався процес ратифікації Угоди всіма 28 країнами - членами ЄС. На той момент Президент України П. Порошенко передбачав, що цей процес займе близько трьох років.

Дійсно, в багатьох країнах ЄС затримка виникла, причиною її став ряд факторів, перш за все, це, звичайно, російський вплив. Проте, ще один фактор, що впливає на швидкість ратифікації, - це законодавча база окремо взятої країни - члена ЄС, особливості її політичної системи (мається на увазі, що в деяких країнах достатньо затвердження угоди в однопалатному парламенті, а в інших потрібно схвалення двох палат і підпис президента, а то й короля).

Першими ратифікували Угоду про асоціацію України з ЄС Литва, Латвія, Румунія та Болгарія. Щодо Німеччини, то основними противниками ратифікації стали «Ліві» (die Linke), пояснивши свою позицію небажанням посилювати протистояння з Росією. Насправді річ у тому, що «Ліві» є прямим спадкоємцем комуністів і соціалістів Німеччини, які, зрозуміло, завжди були лояльні до Кремля. На щастя для України, кількість «putinversteher» (нім. - «Люди, які розуміють Путіна») виявилося недостатнім для того, щоб не схвалити угоду з ЄС [1].

У результаті 26 червня 2015 р. Німеччина стала 15 країною ЄС, яка ратифікувала договір про асоціацію України з Європейським Союзом. При цьому голова МЗС Німеччини Франк- Вальтер Штайнмайєр, закликаючи депутатів проголосувати за цей документ, підкреслив, що зараз, коли Україна переживає «драматичну політичну кризу», ще більше актуалізувалось питання інтенсифікації співробітництва з Києвом. Він підкреслив, що кожен народ має право сам обирати свій шлях розвитку без втручання інших країн.

Загалом на кінець вересня 2015 р. угоду про асоціацію України з ЄС ратифікували 24 з 28 країн ЄС, на стадії завершення Бельгія та Чехія, а ось Греція та Кіпр до ратифікації ще не приступили, вони офіційно не проти підписання, проте процес затягують.

Подальші перспективи розширення ЄС, в тому числі й за рахунок України, Німеччина бачить покрокове. Після того, як до Союзу було прийнято Болгарію та Румунію у 2007 р., країни Східного партнерства (Україна, Молдавія та Грузія) можуть розраховувати на свою чергу лише після розширення ЄС на всі Західні Балкани. Керівництво ФРН безперечно зацікавлене у вступі України, проте, лише за умов відповідності всім критеріям. Розширення Європейського Союзу «авансом», тобто при невідповідності країн-кандидатів деяким критеріям (як це відбулось з кількома країнами п'ятого розширення 2004 р.) більше не буде.

При цьому суспільна думка самого населення Німеччини щодо питання можливого вступу до ЄС країн пострадянського простору досить стримана. На 2014 р. 57 % німців були проти вступу України до ЄС у найближчому майбутньому [2]. Тому на сьогодні швидкість подальшої євроінтеграції для України напряму залежить лише від того, наскільки якісно будуть проведені внутрішні реформи та завершені військові дії. Щодо військового конфлікту на території України, то і в цій проблемі Німеччина виступає ініціатором його мирного врегулювання й на дипломатичному міжнародному рівні активно до нього залучена. Так, у червні 2014 р. у Нормандії на зустрічі глав МЗС Німеччини, Франції, України та Росії було створено дипломатичну групу Нормандська четвірка для врегулювання ситуації на сході України.

Німеччина - одна з тих країн, яка з того часу постійно ініціює регулярні зустрічі в цьому форматі, в ході яких країни намагаються дійти згоди у виробленні спільних рішень. Результатом цих зустрічей стало підписання 5 вересня 2014 р. «Протоколу за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенка і ініціатив Президента Росії В. Путіна», більш відомого як Мінський протокол. Невиконання умов Мінського протоколу змусило Нормандську четвірку знов сісти за стіл переговорів і вже 11-12 лютого 2015 р. з'явилась Друга Мінська угода щодо деескалації військового конфлікту на сході України.

Щодо подій у лютому - березні 2014 року, то Ангела Меркель неодноразово наголошувала про незаконність референдуму у Криму та звинувачувала Росію у підриві міжнародної стабільності. Крім того, до обговорення даного питання були залучені глави Росії, Туреччини та КНР. Після анексії Криму Росією голова МЗС Німеччини звинуватив Росію у порушенні міжнародного права та створенні небезпечного прецеденту. Крім того, політик зажадав від Росії протягом 24 годин дати згоду на роботу місії ОБСЄ на Україні, однак підкреслив, що Німеччина і надалі готова до діалогу з Москвою та виступає проти розколу між Заходом та Сходом [14].

Особливу увагу німецькі політики приділяли також продовженню функціонування державних інститутів - Меркель наголошувала на необхідності проведення чесних та вільних виборів президента України з найбільшою можливою участю людей та застерігала Росію від подальших спроб дестабілізації.

Відомо, що Росія була одним з найбільших торгових партнерів Німеччини протягом довгих років, тому антиросійські санкції, що були введені як відповідь на агресію щодо України, завдають удару по німецькій економіці. Однак міністр фінансів ФРН Вольфганг Шойбле в інтерв'ю газеті Handelsblatt від 27 березня 2014 року підтвердив, що Німеччина продовжуватиме підтримку України, навіть у світлі економічних санкцій, які мають наслідки і для німецької кон'юнктури [16].

Після проведення незаконних референдумів у Донецькій і Луганській областях Берлін не визнав ні самі референдуми, ні їх результати, адже вони суперечили Конституції України і взагалі були проведені в неналежних умовах. Важливою частиною врегулювання німецькі політики також вважали організацію спільного контролю кордону Україною та Росією. Крім того, велику увагу Німеччина приділила організації всеукраїнського політичного діалогу. Перший такий «круглий стіл» за участю центральної влади та представників всіх регіонів країни був призначений на 14 травня 2014 року, а його головою, як спеціального уповноваженого від ОБСЄ, було обрано голову Мюнхенської міжнародної конференції з безпеки Вольфганга Ішингера [3].

Проте згодом послідував ряд звернень до Росії щодо необхідності конкретних дій для нормалізації ситуації. Так, 4 червня 2014 року Ангела Меркель заявила: «Москві слід скористатися своїм впливом на сході України з тим, щоб зупинити насильство. Спільна історія не може слугувати виправданням територіальних посягань»[19].

У серпні 2014 року свою позицію щодо ситуації на Україні озвучив і президент Німеччини Йоахім Гаук у вітальній телеграмі, надісланій Президенту України Петру Порошенку з нагоди Дня незалежності. Він висловив сподівання на розвиток більш тісних зв'язків між Україною та ЄС, а також стурбованість за мирне населення, що страждає на сході України під час боїв. Також, за словами німецького президента, анексія Криму, що суперечить нормам міжнародного права, завдала важкого удару по територіальній цілісності України [5].

При цьому анексія Криму та підтримка демонстрацій на сході України змінила ставлення німецького населення до перспектив тісного партнерства з Росією. Якщо п'ять років тому більше половини німців вважали РФ надійним партнером для своєї країни, то на фоні вищезазначених подій менше третини населення залишилося прихильниками такої думки. Також результати опитування, проведеного інститутом вивчення суспільної думки Allensbach у квітні 2014 року щодо способу врегулювання української кризи, зазначають, що введення економічних санкцій підтримує 43 % населення Німеччини і лише 4 % вважають, що у крайньому випадку західні країни можуть здійснити військове втручання для вирішення проблеми [11].

Таким чином, роль Німеччини у вирішенні всіх векторів української кризи досить важлива для подальшого зовнішньополітичного розвитку країни та подолання проблем і загроз національній безпеці України. ФРН, як лідер Європейського Союзу, надає Україні повноцінну підтримку на всіх етапах її євроінтеграційного шляху. Для України дипломатична підтримка Німеччини в ЄС є особливо важливою, враховуючи, що голос саме цієї країни в рамках Союзу є найвпливовішим.

Крім того, завдяки зусиллям та підтримці України всіма представниками німецького уряду (президентом Й. Гауком, канцлером А. Меркель, головою МЗС Ф.-В. Штайнмайєром, міністром фінансів В. Шойбле) конфлікт на Сході України вдалося заморозити. Німеччина продовжує настоювати на продовженні санкцій проти Росії, незважаючи на ті економічні наслідки, які це несе за собою для самої ФРН та ЄС в цілому. До того ж, саме Німеччина є головним посередником у переговорному процесі в рамках Нормандської четвірки та, незважаючи на регулярні порушення Мінських домовленостей, саме завдяки її зусиллям цей мирний план був підписаний.

На сьогодні говорити про закінчення української кризи ще занадто рано, тому для України підтримка Німеччини та її пряма зацікавленість у її вирішенні є вкрай важливою.

український криза німеччина

Список літератури

1. Бакрыв А. Скорее «да»: как продвигается ратификация соглашения с ЕС [Электронный ресурс] /А. Бакрыв. - Режим доступа:http://poHteka.net/60574-skoree-da-kak-prodvigaetsya-ratifikatsiya-soglasheшya-s-es/

2. Басов Ф. Политика Германии по вопросу расширения ЕС [Текст] / Ф. Басов // Международая экономика и международные отношения. - 2015. - № 10. - С. 18-22.

3. Жолквер М. Берлін сподівається на внутрішньоукраїнський «круглий стіл» [Електронний ресурс] / М. Жолквер. - Режим доступу: http://www.dw.com/ru/берлин-надеется-на-внутриукраинский-круглый- стол/a-17630109.

4. Классен И. Новый курс во внешней политике Германии [Текст] / И. Классен // Международная жизнь. - 2014. - Май. - С. 103-112.

5. Корольова Н. Президент ФРН виступає за тісніші зв'язки України з ЄС [Електронний ресурс] / Н. Корольова. - Режим доступу: http://www.dw.com/ru/президент-фрг-выступает-за-более-тесные-связи- украины-с-есa-17874265.

6. Круглий стіл «Економізація зовнішньої політики України: стратегічні та тактичні завдання» [Електронний ресурс] // Зовнішні справи. - 2012. - 11 грудня. - Режим доступу: http://uaforeignaffairs. com/ua/ekspertna-dumka/view/artide/krugШ-stiHz-gostrimi-kutami/.

7. Лелеко В.В. Українська криза як новітній виклик системі міжнародної безпеки [Текст] / В.В. Лелеко // Вісник Дніпропетровського університету. Сер.: Філософія. Соціологія. Політологія. - 2015. - № 1. -С.115-119.

8. Леонов Е. Современная Германия в фарватере концепции глобального лидерства США [Текст] / Е. Леонов // Международная жизнь. - 2015. - Июнь. - С. 136-146.

9. Меден Н. Что стоит за идеей соглашения об ассоциации Украины с ЕС [Электронный ресурс] / Н. Меден // Международная жизнь. - 2013. - Режим доступа: https://interaffairs.ru/news/show/9698.

10. Огнесян А. Ловушка для Германии? [Текст] / А. Огнесян // Международная жизнь. - 2015. - Февраль.С. 66-70.

11. Опитування: Як змінюється відношення до Росії на фоні української кризи. [Електронний ресурс].Режим доступу:http://www.dw.com/ru/опрос-как-меняется-отношение-немцев-к-россии-на-фоне-украинского-кризиса/а-17573406.

12. Павлов Н. Российский вектор во внешней политике А. Меркель [Текст] / Н. Павлов // Международная экономика и международные отношения. - 2014. - № 10. - С. 31-42.

13. Пекар В. Українська криза Європи [Електронний ресурс] / В. Пекар. - Режим доступу: http://hvylya. net/analytics/geopolitics/ukrayinska-kriza-yevropi.html.

14. Позднякова Н. Голова МЗС ФРН виступає за відновлення діалогу з Москвою [Електронний ресурс] / Н. Позднякова. - Режим доступу: http://www.dw.com/ru/глава-мид-фрг-выступает-за-возобновление- диалога-с-москвой/а-17512890.

15. Роговик О. «Українська криза» 2013-2015 рр. та основи сучасного міжнародного порядку [Електронний ресурс] / О. Роговик. - Режим доступу: http://iac.org.ua/ukrainian-crisis-2013-2015-and-the-modern-inter- па^опа1-о^ег-рагї2/.

16. Ромашенко С. Шойбле: Економіка ФРН справиться з наслідками кримської кризи. [Електронний ресурс] / С. Ромашенко. - Режим доступу: Режим доступу: http://www.dw.com/ru/шойбле-экономика-фрг- справится-с-последствиями-крымского-кризиса/a-17523218

17. Садовский Е. Майдан с точки зрения Берлина [Электронный ресурс] / Е. Садовский. - Режим доступа: http://www.day.kiev.ua/ru/article/mirovye-diskussii/o-dvoynoy-roli-germanii

18. Сирук М. Блиц-интервью с членом Европейского парламента от Германии Брок Э. «Мы сохраняем санкции как способ давления для имплементации Минских договоренностей» [Текст] / М. Сирук // День. - 2015. - № 171.

19. Степовик М. Меркель закликає Росію посилити контроль на кордоні з Україною [Електронний ресурс] / М. Степовик. - Режим доступу: http://news.ge/ru/ news/story/92097-merkel-prizyvaet-rossiju-usilit-kon- trol-na-granice-s-ukrainoj

Размещено на Allbest.ru