Еволюція процесу розширення та інтеграції у Західній Європі

Анотація

західний європа інтеграція об'єднання

Засновуючись на аналізі установчих документів ЄС і досліджень учених різних галузей наук, у статті аналізується процес розширення й інтеграції у Західній Європі від закінчення Другої світової війни і до сьогодення, звертаючи увагу на сучасний стан об'єднання континенту та останнє розширення ЄС 1 липня 2013 р.

Ключові слова: Західна Європа, Європейський Союз, європейська інтеграція, розширення ЄС, договори ЄС.

Аннотация

Основываясь на анализе учредительных документов ЕС и исследований ученых различных отраслей наук, в статье анализируется процесс расширения и интеграции в Западной Европе с момента окончания Второй мировой войны и до настоящего времени, обращая внимание на современное состояние объединения континента и последнее расширение ЕС 1 июля 2013 г.

Ключевые слова: Западная Европа, Европейский Союз, европейская интеграция, расширение ЕС, договоры ЕС.

Annotation

This research is based on the analysis of the constituent documents of the EU and results of researches of scientists from different branches of sciences. Still we note that the need remains in the characteristic of the process of enlargement and integration in Europe, paying attention on the current state of unification of the continent and the latest EU enlargement on the 1st of July, 2013.

Key words: Western Europe, European Union, European integration, EU enlargement, EU treaties.

Постановка проблеми в загальному вигляді

Європейська інтеграція сучасного зразка почалася після Другої світової війни. Враховуючи те, що ідея європейської інтеграції не є новою, адже до думки про об'єднання Європейського континенту зверталися такі видатні мислителі, як Ж. - Ж. Руссо, І. Кант та інші, наголосимо на тому, що саме після Другої світової війни те об'єднання Європейського континенту, що призвело до створення Європейського Союзу в його сучасній формі, можна назвати найбільш успішною та найбільш досліджуваною спробою європейської інтеграції. У зв'язку з тим, що починаючи з 1990-х рр. відбувалося формування і реалізація державної євроінтеграційної політики України, актуальним є характеристика довготривалого процесу інтеграції та розширення в Західній Європі, що призвело до створення сучасного ЄС.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Автор спирається, по-перше, на договірно-правову базу інтеграції держав Європи, а також на результати досліджень цього процесу вітчизняних науковців з політичних (М. Басараба, В. Дем'янця, Л. Кіцили, В. Копійки, О. Ковальової, Л. Ярової), історичних (Т. Герасимчука, В. Завадського, Є. Кіш), юридичних (І. Березовської, О. Лаби, М. Микієвича, В. Муравйова, Н. Сюр) наук та інших учених.

Виділення невирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття

Засновуючись на аналізі установчих документів ЄС і досліджень учених різних галузей наук зауважимо, що залишається потреба в характеристиці процесу розширення й інтеграції в Європі, звертаючи увагу на сучасний стан об'єднання континенту та останнє розширення ЄС 1 липня 2013 р.

Звідси, мета статті полягає в характеристиці процесу розширення й інтеграції в Західній Європі, що призвело до сучасного стану об'єднання більшості європейського континенту в Європейський Союз та його останнього розширення 1 липня 2013 р.

Виклад основного матеріалу дослідження

Британського політик У. Черчилль у 1946 р. у промові «Прокинься, Європа!», яку він зробив у м. Цюрих (Швейцарія), призвав до єдності європейських держав-переможців та переможених і створенню Сполучених Штатів Європи. У 1948 р. Гаазький конгрес Європи, незважаючи на існуючі протиріччя, ухвалив програму об'єднання Європи, що була викладена в Європейському маніфесті, і створив Європейський рух. В основу плану будівництва об'єднаної Європи було покладено ідеї «Батьків- засновників» Європейських співтовариств - французьких політиків Р. Шумана і Ж. Монне, які розробили в 1950 р. «Декларацію Шумана» і Договір про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі [2, с. 103]. Договір про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі був підписаний 18 квітня 1951 р., вступив у дію 23 липня 1952 р. та втратив чинність 23 липня 2002 р. Його метою було створення взаємозалежності у сфері вугілля і сталі, щоб одна держава більше не могла мобілізувати свої збройні сили в секреті від інших держав.

Шість держав-засновників європейської інтеграції, а також учасники Європейського співтовариства вугілля та сталі (Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Нідерланди та Італія) підписали Римський договір [17] 25 березня 1957 р., що вступив у силу 1 січня 1958 р. Цей договір створив Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) для розширення європейської інтеграції на різні сфери економічної співпраці. Центральним елементом Римського договору було створення спільний ринку, що залишається одним з основних компонентів ЄС. Термін «спільний ринок» має кілька конотації в Європейському Союзі. Цей термін колись використовувався як синонім для Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що була однією з організацій, яка розвинулася в Європейський Союз. Це також термін, що відноситься до ринкової інтеграції країн-учасниць у рамках ЄС. У цьому відношенні терміни «єдиний ринок», «внутрішній ринок», або «єдиний європейський ринок» на сьогодні більш широко використовується. Спільний ринок спрямований на об'єднання економік держав-учасниць шляхом створення митного союзу (за допомогою усунення внутрішніх тарифних бар'єрів і створення єдиного зовнішнього тарифу на товари, що надходять з-за меж загального ринку), шляхом апроксимації економічної політики, а також шляхом надання права вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу всередині держав-учасників. Митний союз був введений у дію до 1968 р., але інші елементи спільного ринку виявилися більш спірним і розвивалися повільніше [11].

У 1985 р. було створено Європейську раду глав держав та урядів, яка ухвалила важливий документ - Єдиний Європейський Акт, що прискорив інтеграцію держав-членів співтовариства у сфері економіки, соціальної політики, фінансів, наукових досліджень, технології, екології, а також зовнішньої політики (включаючи економічні і політичні аспекти безпеки). Єдиний Європейський Акт дещо розширив компетенцію наднаціональних органів співтовариства (Комісії та Європейського парламенту) і сприяв просуванню держав-членів співтовариства до створення об'єднання федеративного типу [9, с. 237]. Єдиний Європейський Акт [16] був підписаний 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі та 28 лютого у Гаазі, а вступив в силу 1 липня 1987 р. Його ухвалення мало на меті реформування інститутів Європейського Співтовариства через вступ до нього Іспанії та Португалії, а також, окрім іншого, покращити ефективність і швидкість ухвалення рішень, готуючись до функціонування єдиного ринку в ЄС.

Європейський Союз був створений на основі Європейських Співтовариств у 1992 р. Договором про Європейський Союз, відомим також як Маастрихтський договір [18], що був підписаний 7 лютого 1992 р. та вступив в силу 1 листопада 1993 р. Це призвело до іституціоналізації політичного співробітництва держав- членів.

Створення ЄС у 1992 р. Енциклопедія менеджменту називає «найбільшим кроком до теперішнього часу до справжньої економічної інтеграції між його членами» [13]. Відповідно до Словника Американської історії,

ЄС - це політична та економічна конфедерація європейських країн [14]. Зазначимо, що від початкових етапів європейської інтеграції і 1950-х рр. держави Європи працювали над зміцненням економічної інтеграції її членів інтеграційного об'єднання. Однією з цілей було досягнення повної економічної інтеграції та введення єдиної європейської валюти. 30 червня 2002 р. було створено Економічний і валютний союз у Європейському Союзі. Таким чином, ЄС на сучасному етапі являє собою найвищий рівень економічного інтеграційного об'єднання.

Відповідно до аналізу вітчизняного доктора юридичних наук М. Микієвича, згідно з Договором про Європейський Союз ЄС засновується на базі Європейських Співтовариств» (ч. ІІІ ст. 1), тобто останні продовжують бути основою для його функціонування. Крім того, цей договір створив нову структуру Об'єднання, побудовану на так званих трьох «опорах» (pillars): перша опора - Європейські Співтовариства разом з положеннями про створення Економічного і Монетарного Союзу як вищої ланки економічної інтеграції; друга опора - спільна зовнішня політика та політика безпеки; і третя - співробітництво у сферах внутрішніх справ та правосуддя [7, с. 1]. Головною метою цього Договору можна назвати підготовку для створення Європейського валютного союзу шляхом введення спільної валюти Євро, а також запровадження елементів політичного союзу, наприклад, через ініціювання спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС.

Так, стаття В Маастрихтского договору зазначає, що ЄС засновується на таких цілях: «сприяти економічному та соціальному прогресу, збалансованого та стійкого розвитку, зокрема через створення зони без внутрішніх кордонів шляхом підсилення економічного і соціального зближення, а також шляхом заснування економічного та валютного союзу, що в кінцевому рахунку включає введення єдиної валюти відповідно до положень цього Договору; для ствердження своєї ідентичності на міжнародній арені, зокрема через впровадження спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи остаточне формування спільної політики безпеки, що може з часом призвести до спільної оборони; підсилити захист прав та інтересів громадян його Держав-Членів через запровадження громадянства Союзу; розробити тісну співпрацю в питаннях судочинства та внутрішніх справ» [18].

Варто враховувати те, що на початку 1990-х рр., за визначенням вітчизняного кандидата історичних наук Т. Герасимчук, «перед ЄС постали такі основні проблеми: 1) визначити та юридично оформити основні принципи приєднання країн ЦЄ; 2) провести інституційну реформу; 3) знайти фінанси для надання допомоги країнам-кандидатам; 4) змінити деякі напрямки політики, в першу чергу Спільної сільськогосподарської політики й політики економічного та соціального єднання» [1, с. 16].

Відтак, як відзначає український доктор юридичних наук В. Муравйов, подальші зміни в організаційно - правовий механізм європейської інтеграції згідно з Договором про Європейський Союз були внесені Амстердамськими консолідованими договорами про ЄС та заснування Європейського співтовариства 1997 р. На його думку, вони стали якісно новим етапом у розвитку правового механізму європейської інтеграції, визначаючи основу його функціонування в сучасний період [8, с. 7]. Амстердамський договір [19], що був підписаний 2 жовтня 1997 р. та вступив в силу 1 травня 1999 р., ставив за мету реформування інститутів ЄС для підготовки вступу нових держав- членів з Центральної та Східної Європи.

На жаль, цей механізм було згодом визнано непридатним для забезпечення інтеграції у Євросоюз нових держав з Центральної та Східної Європи [8, с. 7; 10, с. 10]. Тому у 2001 р. був підписаний Ніццький договір [20], спрямований на реформування інституційного механізму ЄС у зв'язку із запланованим у 2004 р. його розширенням на Схід, тобто інтеграцією нього 10 нових держав: Естонії, Латвії, Литви, Угорщини, Чехії, Словаччини, Кіпру, Мальти, Словенії, Польщі [8, с. 7]. Водночас, у ньому були вирішені проблеми інституційної реформи - встановлена чисельність і склад інституцій ЄС після завершення розширення, розподіл голосів у Раді, порядок застосування принципу кваліфікованої більшості і т. д. [10, с. 10].

29 жовтня 2004 р. у Римі був підписаний «Договір, що встановлює Конституцію для Європи» [12]. Цей документ закріплював базові принципи існування та функціонування, а також мету, цінності і програму подальшого розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті в цілому [10, с. 10]. Так, у розділі 1 «Визначення та цілі Союзу», статті 2 «Цінності Союзу» зазначено: «Союз заснований на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини. Ці цінності є спільними для Держав-Членів і суспільствах плюралізму, толерантності, правосуддя, солідарності та недискримінації» [12, с. 9]. Стаття 3 «Цілі Союзу» визначає, що «метою Союзу є сприяння миру, його цінностям та добробуту громадян» [12, с. 9], а також «сприяння економічній, соціальній та територіальній єдності, а також солідарності між Державами-Членами» [12, с. 10]. У статті 4 «Фундаментальні свободи та недискримінація» відзначено: «вільне пересування людей, товарів, послуг та капіталу, а також свобода заснування будуть гарантовані в Союзі та Союзом відповідно до положень Конституції» [12, с. 10]. Зрештою потрібно зазначити, що важливі положення закріплені у статті 5 «Відносини між Союзом та Державами-Членами», а саме: «Союз поважатиме національні ідентичності Держав-Членів, притаманні їх фундаментальним структурам, політичним та конституційним, включені в регіональне і місцеве самоуправління. Він поважатиме їх основні державні функції, включаючи ті, що гарантують територіальну цілісність держави, а також ті, що допомагають підтримувати закон і порядок, охороняти міжнародну безпеку» [12, с. 10-11]. Однак Конституція для Європи не вступила в силу через те, що її не було ратифіковано на референдумах у Франції та Нідерландах. Отож, подальша політична інтеграція в ЄС, після успішної економічної інтеграції зі створенням єдиного ринку і єдиної європейської валюти, не відбулася.

Натомість, для подальшого розвитку ЄС після нератифікації Конституції для Європи 13 грудня 2007 р. було підписано Лісабонський договір [21], який вступив в силу 1 грудня 2009 р. Його метою було зробити ЄС більш демократичною та ефективною структурою з 27 державами-членами, що було схожим до Конституції для Європи завданням. Для більш дієвої системи управління в розширеному Союзі цей договір пояснив, які функції та владні повноваження належать ЄС, які - Державам-Членам ЄС, а які є спільними.

Відтак, «особливістю зародження та розширення інтеграційних процесів у Європі ХХ століття є зумовленість конституювання скоординованої поведінки держав не політичними, а економічними факторами, основними серед яких стали сприяння економічному розвитку, росту зайнятості, підвищення рівня життя населення» [6, с. 10]. Більш того, на переконання доктора історичних наук Є. Кіш, «головною константою реально діючої ефективної стратегії ЄС, як і в часи заснування, так і на сьогодні - залишається вдале, оптимальне поєднання політичного прогресу з економічним і соціальним прогресом у контексті врахування об'єктивних реалій історичного розвитку ЄС» [4, с. 18].

На думку вітчизняного економіста К. Кейданського, «досвід європейської інтеграції свідчить, що еволюція її форм відбувається лише в певній послідовності - від простих форм до складних, і що для успішної реалізації процесу економічної інтеграції необхідна присутність «достатніх» економічних та суспільно- політичних передумов: близькість країн, що інтегруються, за рівнем економічного та технологічного розвитку; наявність у країнах-учасницях економічної інтеграції достатньо розвинутої ринкової економіки; зорієнтованість інтеграційних зв'язків на підтримання відкритого, рівноправного та взаємовигідного партнерства; знаходження при владі у країнах- партнерах однотипних демократичних режимів» [3, с. 5]. Отож, варто враховувати еволюційний процес європейської інтеграції та ті фактори, що визначили її успіх.

У XXI столітті Європейський Союз є високо інтегрованим економічним ринком з понад 450 мільйонів споживачів. Це потужний торговий блок і багато неєвропейських підприємств корегують свою продукцію з метою дотримання економічних норм, встановлених у рамках ЄС [11]. ЄС являє собою останню і найбільш успішну в ряді зусиль з об'єднана Європи, у тому числі численні спроби забезпечити єдність силою зброї, наприклад, як походами Наполеона Бонапарта або ж під час Другої світової війни. Енциклопедія менеджменту визначає ЄС як «економічну і політичну федерацію, що складається з двадцяти семи країн-членів (вже 28 членів - авт.), які виробляють єдину політику в декількох областях [13]. З 1990-х рр. зростає дискусія про те, що європейська інтеграція повинна бути вище всіх політичних і культурних, а не тільки економічних питань. Деякі європейські мислителі, в тому числі британець Дж. Деланті та німець Ю. Хабермас, наголосили на необхідності створення спільного політичного форуму, «європейського демосу», де всі жителі континенту змогли б взяти участь у процесі ухвалення рішень [15]. Все ж таки, хоча політична інтеграція в ЄС просувається набагато повільніше ніж економічна, а інтеграційні процеси відбуваються у різних регіонах світу, але найповніше та найінтенсивніше були започатковані та продовжуються в Європі.

Кандидат юридичних наук О. Лаба узагальнила, що від утворення і протягом всієї історії ЄС піддавався впливу двох центробіжних сил: розширення і поглиблення. На її думку, сучасний етап інтеграції на Європейському континенті доводить, що врешті-решт взяло гору прагнення до об'єднання максимально можливої, однак й чітко окресленої кількості держав-учасників [6, с. 12]. З цим можна не погодитись, адже, по-перше, в установчих документах ЄС немає обмеження кількості його держав-членів, а, по-друге, практика свідчить про продовження залучення нових держав-членів ЄС. Так, у другому десятилітті XXI століття це держави Західних Балкан, перша з яких - Хорватія стала членом ЄС 1 липня 2013 р. Крім того, державами-кандидатами на вступ до ЄС (станом на 2013 р.) є: Чорногорія, Сербія, Колишня Югославська Республіка Македонія, Ісландія і Туреччина. Потенційними державами-кандидатами на вступ ЄС визнає Албанію, Боснію та Герцеговину, а також Косово.

Український доктор політичних наук В. Копійка прослідкував взаємозалежний характер процесу розширення і поглиблення інтеграції на основі аналізу розширень ЄС: «просторове розширення стимулює прискорення та поглиблення європейської інтеграції, тоді як її перехід на більш високий рівень створює сприятливі умови для подальшого розширення» [5, с. 18], при цьому «послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв'язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва» [5, с. 18]. Більш того, «регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш неоднородним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період» [5, с. 1]. Очевидно, що розширення є важливою частиною стратегії ЄС, однак цей напрямок містить у собі певні виклики для сталого розвитку Євросоюзу.

Відтак, варто звернути увагу на те, що процес об'єднання Європи полягав не лише в інтеграції різних сфер життя, що було проаналізовано вище, шляхом прийняття так званих «договорів про заснування», а й в географічному розширенні його меж за рахунок вступу до Європейських Співтовариств/Європейського Союзу нових держав, з приводу чого укладалися окремі договори, так звані «договори про вступ».

Йдеться про те, що до шести держав-засновників ЄС (Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів та Італії) згодом приєдналися ще двадцять дві держави (станом на 2013 р.). Так, у 1973 р. до ЄС вступили Велика Британія, Ірландія та Данія (Договір про вступ Данії, Ірландії та Сполученого Королівства від 1972 р.); у 1981 р. - Греція (Договір про вступ Греції від 1979 р.); у 1986 р. - Іспанія та Португалія (Договір про вступ Іспанії та Португалії від 1985 р.); у 1995 р. - Австрія, Фінляндія та Швеція (Договір про вступ Австрії, Фінляндії та Швеції від 1994 р.); у 2004 р. - Чеська Республіка, Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія (Договір про вступ Чеської Республіки, Кіпру, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини та Словенії від 2003 р.); у 2007 р. - Болгарія та Румунія (Договір про вступ Республіки Болгарія та Румунії від 2005 р.); а у 2013 р. - Хорватія (Договір про вступ Хорватії від 2012 р.) (див. табл. 1.)

Таблиця 1