Роль культурної складової зовнішньополітичної ідентичності держави в процесі формування модерної системи міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль культурної складової зовнішньополітичної ідентичності держави в процесі формування модерної системи міжнародних відносин

Ю.А. Цирфа

Ключові слова: зовнішньополітична ідентичність, культура, система міжнародних відносин, держава, загальноприйняте знання.

Аннотация

Рассмотрена роль культурной составляющей внешнеполитической идентичности государства в процессе становления системы международных отношений. На основе использования ключевых постулатов конструктивистского подхода, обнаружено, что определенные представления и культурные ареалы отдельных государств позволяют установить культурный базис систем международных отношений, в рамках которых они формируются. Проанализированы механизмы образования и предпосылки возможного существования основных типов культуры системной направленности.

Ключевые слова: внешнеполитическая идентичность, культура, система международных отношений, государство, общепринятое знание

Abstract

Key words: foreign policy identity, culture, system of international relations, state, conventional knowledge.

Постановка проблеми. Сучасна наука про міжнародні відносини не містить єдиного підходу до виникнення, становлення та розвитку феномену зовнішньополітичної ідентичності. Найпоширенішою в цьому ключі є думка представників конструктивістського напряму досліджень, згідно з якою формування інтересів та зовнішньополітичних ідентичностей держав відбувається в процесі налагодження інтеракцій між ними. Якщо становище держави дозволяє їй реалізовувати курс самопозиціонування, основною причиною конструювання даного явища виступає виключно практична діяльність цього актора. Якщо ж практична діяльність держави зазнає змін, автоматично змінюється й міжсуб'єктне знання, котре конституює певну систему міжнародних відносин [6, с. 405], таким чином трансформуючи структуру взаємин між окремими елементами цієї системи та, відповідно, реконструюючи її культурний вимір.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Виокремлюючи культурну складову в ролі однієї з ключових детермінант формування та трансформації сучасної системи міжнародних відносин, автор звертався до робіт А. Вендта, У Вітта, Р. Доті, Т Ріссе- Каппена, M. Фіннемор та К. Сіккінк тощо. Однак, відзначаючи вагомість культурної складової в процесі розвитку міжнародних відносин, ці праці лише частково торкаються значення зовнішньополітичної ідентичності міжнародного актора (зокрема, держави) під час конституювання систем міжнародних відносин.

Відповідно, метою даного дослідження є визначення ролі культурної складової зовнішньополітичної ідентичності держави в процесі становлення системи міжнародних відносин та детермінування взаємозв'язку цього феномену з конституюванням її окремих елементів та, відповідно, конструюванням системи у цілому.

Виклад основного матеріалу дослідження. Змістовно соціальний конструктивізм виступає свого роду «комплексним підходом», котрий у цілому об'єднує кілька ключових напрямів досліджень агентсько-структурного конструкту міжнародних відносин. Хоча, з точки зору ідейно-смислового наповнення систем міжнародних відносин та трансформацій їхніх елементів (окремих акторів), основними постулатами теорії соціального конструктивізму можна вважати такі припущення:

1) основу суспільних відносин, котрі включають і рівень міжнародних взаємодій, в основному складають окремі уявлення та ідеї, які існують у соціальному середовищі;

2) подібно до певних ідей та припущень, міжсуб'єктні вірування є сконцентрованими за суттю та широко розповсюдженими в межах окремих соціальних груп;

3) наявні спільні вірування допомагають виявити конструкт інтересів та ідентичностей окремих колективів;

4) існують окремі соціальні механізми формування та реалізації міжсуб'єктних відносин: так, державний суверенітет не має матеріального підгрунтя, проте існує за рахунок наявності стійкого колективного переконання в тому, що члени даного «державного» колективу мають змогу існувати й розвивати свою діяльність на основі цієї норми [2, с. 391-416].

Розглядаючи аргументацію конструктивістів, Р. Доті піддає критиці їхні твердження щодо соціального конструювання держав, котре, на її думку, може мати місце лише за умови унітарності останніх [1, с. 138139]. На думку ж А. Вендта, навіть за умови наявності мультиплікативних образів на внутрішньополітичному рівні, держави виступають соціально сконструйованими унітарними акторами в процесі їхньої взаємодії по відношенню до третіх сторін [5, с. 5]. У свою чергу, Р. Доті зазначає, що держава не може вважатися унітарним актором, адже постійно перебуває під тиском різноманітних опозиційних сил, котрі мають здатність направити її дії у багатьох абсолютно протилежних напрямах [1, с. 138-139]. На противагу їй, А. Вендт стверджує, що, налагоджуючи мережу взаємодій з «Іншими», окрема держава також може послуговуватися мультиплікативними ідентичностями, однак вона, все-одно, виступає унітарним актором конструктивно [5, с. 5].

Відтак, інтереси та переконання держави не можуть бути сформовані до налагодження нею інтеракцій у межах міжнародного середовища. Звичайно, цей постулат також може бути піддано критиці на основі відсутності його контекстуального наповнення та існування фактів участі актора в окремих інтеракціях ще до завершення процесу його соціалізації. Однак до налагодження інтеракцій з іншими акторами міжнародних відносин суб'єкт виступає своєрідною tabula rasa з точки зору можливості надання певних характеристик його зовнішній політиці, а, відтак, - інтересам та ідентичності на міжнародній арені.

Зважаючи на суб'єктний склад носіїв зовнішньополітичної ідентичності, автор пропонує визначити дану категорію як самоусвідомлення держави чи наддержавного актора, а також сприйняття їхньої ролі та значення у рамках світового політичного процесу з боку інших учасників останнього, сформоване шляхом аналізу їхньої зовнішньої політики як формалізованої стратегії поведінки у міжнародному середовищі, спрямованої на забезпечення впливу на поведінку інших суб'єктів міжнародних відносин та пристосування до наслідків процесів, що відбуваються у рамках певної міжнародної системи.

Звісно, набуття зовнішньополітичної ідентичності визначається наявністю чітко сформованого уявлення суб'єкта щодо його позиції у тій чи іншій ситуації, котра, в свою чергу, дає можливість визначити конкретні інтереси даного суб'єкта і, відповідно, стратегію поведінки останнього та можливість його розрізнення з «Іншими». Ідентичності держав вибудовуються на основі історичного, політичного, культурного та соціального середовищ їхнього існування. Згідно з положеннями теорії соціального конструктивізму, утворені структури міжнародних систем є ендогенними по відношенню до певних процесів у міжнародному середовищі, тому взаємодії між окремими елементами даних структур можуть змінити значення впливу міжсуб'єктних взаємодій, котрі, до того ж, мають значення у процесі конституювання соціальної реальності. Структури виступають стабільними утвореннями, вибудуваними на основі затвердження окремих правил та заснування певних інституційних механізмів, проте дії окремих акторів зазвичай мають непередбачувані наслідки.

У принципі, анархія міжнародних відносин як така не має певної логіки, адже процес формування та сутність інтересів держави не можуть бути проаналізовані поза межами ідейного контексту: саме ідеї та ідентичності здатні видозмінювати окремі формати міжнародних відносин. У цьому сенсі, А. Вендт вирізняє три типи культури міжнародних відносин - так звані «Гоббесіанський», «Локкеанський» та «Кантіанський» підвиди, - котрі мають здатність упливати на формування поведінки держави і навіть на конструювання ідентичностей осіб, причетних до вироблення її зовнішньополітичного курсу. Дані типи культури міжнародних відносин можуть бути диференційовані відповідно до ролі, котру вони відіграють у процесі формування системи міжнародних відносин, яка, відповідно, набуває характеристик ворожості, конкуренції чи співробітництва [7, с. 268]. Тому суть соціальних відносин, що складаються в межах анархічно сформованого міжнародного простору, може варіюватися у проміжку від Гоббсової «війни всіх проти всіх» до «культури стримування» Дж. Локка, завершуючись, таким чином, Кантіанською «культурою миру» [7, с. 297]. Саме в межах останньої, Кантіанської культури, держави виводять спільне для них поняття «Ми», котре застосовується в процесі налагодження міжсуб'єктних взаємодій у подальшому.

На думку А. Вендта, протягом тривалого періоду історичного розвитку держави існували в умовах Гоббесіанської культури, в рамках якої логіка анархії зводилася до потреби убити чи бути вбитим [7, с. 270]. У XVII столітті в основу розвитку держав Європи було покладено Локкеанську культуру стримування, котра дозволила обмежити конфліктогенний потенціал відносин між державами шляхом взаємного визнання їхнього суверенітету. А на початку ХХІ століття система міжнародних відносин переживає інший тип структурних змін, котрі можуть бути віднесені до так званої Кантіанської культури колективної безпеки. Однак, можна твердити, що такі зміни сьогодні торкаються лише країн Заходу. Згідно з твердженням А. Вендта, будь-яка зміна системи міжнародних відносин сприяла підвищенню можливості держав реалізовувати певні колективні дії [7, с. 298299]. По суті, наразі дане припущення підтверджується лише на прикладі Європейського Союзу, котрий, усе ще стикаючись з окремими проблемами під час вироблення та реалізації спільної зовнішньої та безпекової політики, сьогодні характеризується вищою здатністю держав-членів до налагодження колективної діяльності, аніж п'ятдесят років тому.

На думку автора, структура інтерналізованої культури системи міжнародних відносин та колективні ідентичності її агентів взаємопов'язані на рівні визначення їхнього впливу, що, в свою чергу, в однаковій мірі впливає і на їхні зміни. Однак, існує суттєва відмінність у культурних змінах та змінах ідентичності, адже культурні зрушення потребують не лише відповідних видозмін ідентичностей, а й поширення їхньої частоти за певні рамки, поза межами яких логіка міжнародної системи набуває нових обрисів. Так, Локкеанська культура, котру сповідують двісті представників певної системи, не зазнає змін лише внаслідок того, що два актори цієї ж системи набудуть ідентичності, описаної І. Кантом, якщо тільки ці актори не виступають єдиними наддержавами, які входять до складу цієї системи: лише в даному разі інші держави можуть наслідувати їхній приклад. Відповідно, для вивчення структурних змін системи потрібно спиратися не тільки на тлумачення змін індивідуальної ідентичності, а й на пояснення трансформацій колективної та групової ідентичностей, котрі інколи виступають об'єктами впливу ефектів частоти та взаємозалежності окремих інтеракцій. Наявність таких ефектів означає, що індивідуальні зміни залежать від їхньої частоти, а, отже, такі зміни вже були притаманні іншим акторам. Даний факт може збільшити вплив на систему типових характеристик нелінеарної динаміки - різкої зміни та затримки розвитку [8, с. 568].

Відтак, структура системи міжнародних відносин утворюється, відновлюється й (інколи) трансформується лише завдяки взаємодіям між державними агентами. Логіка цих інтеракцій, досліджувана в той чи інший момент часу, відображає характеристики державних агентів та структур систем, у межах яких вони перебувають.

Особистісні погляди також можуть чинити певний вплив на розвиток зовнішньої поведінкової лінії держави, причому, у разі їхньої акумуляції навколо певних акторів, такі погляди утворюють новий інтеракційний прошарок міжнародної структури, який, у свою чергу, впливає на окремі аспекти її існування. Однак виключне «поширення» особистісних поглядів не призводить до піднесення культури на новий, системний рівень міжнародних відносин, що, на думку А. Вендта, створює суттєвий доказовий базис для ключового твердження реалізму як матеріалістичної теорії міжнародного політичного вчення [7, с. 158].

Справді, інколи міжнародна політика не містить культурної складової, що переносить до сфери емпіричних досліджень питання про те, чому міжнародні контрагенти взаємно обмінюються певними ідеями чи цінностями лише вибірково, заперечуючи аксіоматичність такої необхідності. До прикладу, іспанське вторгнення на територію Південноамериканського континенту 1519 року характеризувалося наявністю чіткої структуризації уявлень завойовників та ацтеків про культуру протилежної сторони, однак ці знання були викоренені безпосередньо під час попередніх контактів, а, відтак, подальшого взаємного обміну ними не відбулося. Структура взаємодій контрагентів мала «соціальний» характер (адже кожна зі сторін брала іншу «до уваги»), проте не була «культурною».

Сьогодні ж держави доволі обізнані у питаннях культур інших акторів міжнародних відносин, причому значна частина даних знань є подільною: з точки зору держави, вона є своєрідним підгрунтям чи припущенням у питанні розуміння гравцями сучасної світової політики значення ролі держави та її суверенітету, вимог міжнародного права, принципів системи балансу сил, дипломатичної діяльності, механізму ведення воєн тощо. Екстраполяція даної ситуації на події ХУГ століття дає можливість стверджувати наявність суттєвого збільшення впливу культури на системному рівні в наші дні, однак її аналіз має проводитися в рамках мікро- та макрорівнів структури самої системи, первинно - на основі ціннісно орієнтованих конструктивістських підходів, а раціоналістських теорій - у подальшому. Постулати теорії ігор вибудовують дієву модель структурування культури на мікрорівні, використовуючи яку, конструктивізм удосконалює її, роблячи наголос на конститутивному аспекті. Представники цього напряму досліджень пропонують розглядати макрорівневий зріз структури міжнародних відносин, використовуючи ідею Е. Дюркгейма щодо «колективного» відтворення культурних знань. У загальному, колективне знання є наслідком взаємодій між акторами, проте не зводиться виключно до рівня мікро- та макровідносин, маючи унікальну природу [7, с. 158].

Загальноприйняте знання включає уявлення суб'єктів міжнародних відносин про раціоналізм, стратегії та преференції, притаманні іншим державам світу. Дані уявлення не потребують наявності характеристики апріорної правдивості: основою є існування упевненості окремого актора щодо їхньої правдивості. Так, знання щодо запропонованого факту Р є «загальноприйнятим» для окремої групи G, якщо усі члени групи G вірять у достовірність даного факту Р; вірять, що всі члени групи G вірять у достовірність даного факту Р; вірять, що всі члени групи G вірять, що всі члени групи G вірять у достовірність даного факту Р тощо [3, с. 43].

Можна припустити нескінченність потоку таких багатошарових серій окремих знань, однак зрозуміло, що їхня «загальноприйнятість» не полягає лише у сприйнятті достовірності даного факту Р, оскільки допоки кожен з акторів не матиме уявлення про те, що й «Інші» впевнені у достовірності даного факту Р, вони не матимуть змоги скоординувати свої дії. Приміром, демократичні держави схильні розглядати норми безпекової спільноти як природний феномен, результат досягнення «безпосереднього» ступеня інтерналізації, задля чого вони не повинні реалізовувати тривалий процес взаємного вивчення [4]. Однак, під час утілення даного процесу інтерналізація норм взаємної довіри бере початок від точкових знань про контрагентів, розвиваючись «низхідним» шляхом. Причому, дані норми вважаються інтерналізованими у внутрішньополітичному полі, внаслідок чого мають бути лише виявлені як такі у відношенні до інших держав шляхом утілення певної зовнішньополітичної лінії.

Відповідно, розвиток загальноприйнятого знання потребує існування «об'єднаних» уявлень, а не лише наявності впевненості у тому, що й «Інші» мають такі ж уявлення як і окремий державний актор. Існування «об'єднаної» характеристики створює загальноприйняте знання, виражене у формах культури, котрі одночасно можуть набувати суб'єктивного та інтерсуб'єктного характеру. Загальноприйняте знання є суб'єктивним із точки зору твердження про те, що носіями уявлень, котрі становлять основу для його розвитку, безпосередньо вважаються індивіди, а ці уявлення фігурують під час теоретичних досліджень міжнародних відносин. Зважаючи на те, що дані уявлення мають бути точними щодо уявлень «Інших», загальноприйняте знання постає інтерсуб'єктним феноменом, котрий дозволяє порівняти акторів у світлі об'єктивізації соціального факту, який не може бути відкинутий в індивідуальному порядку. Тому питання виключності загальноприйнятого знання не може стосуватися ані суб'єктивного елементного рівня структури міжнародних відносин, ані її інтерсуб'єктного макрорівня, адже, згідно з його характеристиками, дане знання цілком належить до інтеракційного рівня міжнародної системи [7, с. 160].

Специфічні форми культури, представлені нормами, правилами, інституційними утвореннями, ідеологіями, звичаями та законами, в своїй основі повністю складаються з окремих частин загальноприйнятого знання. У даному разі слід підкреслити, що з точки зору впливу взаємний обмін ідеями є суто об'єктивним, стримуючим, реальним. Це дозволяє провести паралель між ним та матеріальною складовою політики. Тим не менш, розвиваючи напрям науки про міжнародні відносини, котрий прирівнює значення культурних факторів до співробітництва між окремими акторами, А. Вендт наголошує, що релевантність загальноприйнятого знання не обмежена суто кооперативними відносинами. Взаємний обмін окремими знаннями може стати основою для концепції «війни всіх проти всіх», запропонованої Т Гоббсом, чи «теорії вічного миру», розробленої І. Кантом [7, с. 160]. Тому можна твердити, що концепт загальноприйнятого знання становить еквівалент категорії «інтерсуб'єктного порозуміння», розробленої представниками конструктивістської наукової школи, адже обидва феномени охоплюють уявлення індивідуальних агентів про уявлення «Інших» і, відповідно, створюють основу для вибудовування шаблонів міжагентських інтеракцій.

конструктивізм міжнародний культура

Висновок

Відповідно, природа системи міжнародних відносин може бути визначена завдяки уявленням держав одна щодо одної та тих очікувань, котрі вони мають щодо діяльності інших акторів, адже дані уявлення та очікування конституюються переважно на основі соціальних, а не матеріальних факторів. У принципі, матеріальні ресурси та інтереси держави також мають доволі вагоме значення, проте їхня сутність та можливі ефекти впливу першочергово залежать від соціальної структури системи та, відповідно, від домінуючого в її межах типу культури - Гоббесіанського, Локкеанського чи Кантіанського (за А. Вендтом).

Сьогодні структурні зміни системи призводять до взаємозамінності даних культур. Хоча процес трансформації Гоббесіанської культури в Кантіанську не може вважатися невідворотним, він може бути одним із результатів можливих історичних схем вибудовування колективної ідентичності держав. Відтак, розглядаючи сучасну систему міжнародних відносин, можемо надати їй переважного «Локкеанського образу». Адже, виявляючи все більше «Кантіанських елементів» протягом 1990-х років, система міжнародних відносин модерного типу поступово втрачає набуті характеристики нового рівня внаслідок односторонніх дій її окремих елементів, не спрямованих на налагодження міжсуб'єктних взаємодій та вибудовування простору інтерсуб'єктного порозуміння.

Бібліографічні посилання

1. Doty R.L. Desire All the Way Down [Text] / R. L. Doty // Review of International Studies. - 2O0O. - Vol. 26. - P. 137-139.

2. Finnemore M. Taking Stock: The Constructivist Research Program in International Relations and Comparative Politics [Text] / M. Finnemore, K. Sikkink // Annual Reviews of Political Science. - 2001. - Vol. 4. - P. 391-416.

3. Gilbert M. On Social Facts [Text] / M. Gilbert. - Princeton : Princeton University Press, 1992. - 521 p.

4. Risse-Kappen T. Democratic Peace - Warlike Democracies? A Social Constructivist Interpretation of the Liberal Argument [Text] / T. Risse-Kappen // European Journal of International Relations. - 1995. - № 1. - P. 491-518.

5. Trondal J. Is There Any Social Constructivist-Institutionalist Divide? Unpacking Social Mechanisms Affecting Representational Roles Among EU Decision-Makers [Text] / J. Trondal // Journal of European Public Policy. - 2001. - Vol. 8, № 1. - P. 1-23.

6. Wendt A. Anarchy Is What States Make of It: The Social Construction of Power Politics [Text] / A. Wendt // International Organization. - 1992. - Vol. 46, № 2. - P. 391-407.

7. Wendt A. Social Theory of International Politics [Text] / A. Wendt. - Cambridge: Cambridge University Press, 1999. - 429 p.

8. Witt U. Economics, Sociobiology, and Behavioral Psychology on Preferences [Text] / U. Witt // Journal of Economic Psychology. - 1991. - № 12. - P. 557-573.

Размещено на Allbest.ru