Зовнішньополітичні інтереси США і Росії в сучасній азії або українська складова російського повернення на "Великий Схід"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Кафедра всесвітньої історії

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ІНТЕРЕСИ США І РОСІЇ В СУЧАСНІЙ АЗІЇ АБОУКРАЇНСЬКА СКЛАДОВА РОСІЙСЬКОГО ПОВЕРНЕННЯ НА "ВЕЛИКИЙ СХІД"

Пронь Т.М.

доктор історичних наук, доцент

Пронь С.В.

доктор історичних наук, професор

Україна, Миколаїв

Анотація

Автори, аналізуючи зовнішню політику і дипломатію США та Росії на Великому Сході, пояснюють й аргументують наявність "української складової" у цьому процесі.

Ключові слова: Великий Схід, Росія, США, сфери впливу, Україна, ланцюгова реакція.

The authors, analyzing the foreign policy and diplomacy, the United States and Russia in the Big East, explain and argue the existence of "Ukrainian component " in this process.

Keywords: Big East, Russia, United States, spheres of influence, Ukraine, the chain reaction.

Пронь Т.М.; Пронь С.В. Внешнеполитические интересы США и России в современной Азии или украинская составляющая российского возвращения на "Великий Восток"

Авторы, анализируя внешнюю политику и дипломатию США и России на Большом Востоке, объясняют и аргументируют наличие "украинской составляющей " в этом процессе.

Ключевые слова: Большой Восток, Россия, США, сферы влияния, Украина, цепная реакция.

Ні для кого не буде новиною, що до найкрупнішої частини світу - Азії входять 47 держав [1, с. 102-181], але ніде не зустрічається таких контрастів територіального, економічного, соціального, географічного, екологічного, промислового, демографічного спрямувань як в сьогоденній Азії. В цій частині знаходяться й величезні за територією та населенням країни - Китай, Індія, Індонезія; й держави- карлики - Бруней, Східний Тімор, Катар; й багаті нафтові володарі - Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Ірак; й нові розвинуті індустріальні країни - Японія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Ізраїль, Туреччина; й держави низького соціально-економічного розвитку - Афганістан, М'янма, Камбоджа, Непал; й країни пострадянського простору - Грузія, Казахстан, Азербайджан, Вірменія, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан.

Тобто, Азію можна назвати своєрідною моделлю світу і, як що, скажімо, в Китаї "побралися" капіталізм і соціалізм [2, с. 158-159], а Туреччина - це европеїзована мусульманська країна, що об'єднує "традиційні культури як Сходу, так і Заходу" [3, с. 669], то найбільша країна світу Росія, яку автори популярної енциклопедії "Держави та народи" (Санкт-Петербург, 1997) відносять виключно до Азії [4, с. 236], "завжди щось запозичувала у Європи. Навіть марксизм", бо це, за переконанням академіка Російської академії суспільних наук А.М. Хазанова, "російська традиція - проклинаючи Європу, переймати у неї" [5, с. 70].

Щодо історіографії проблеми, автори статті віддають належне дослідженням російських (А.Д. Богатуров, В.І. Денісов, А.В. Торкунов, М.Ю. Панченко, В.М. Панін, В.В. Наумкін, Д.Б. Малишева, С.Д. Кавтаразде...), американських та європейських вчених (Дж. Ікенберрі, К. Холсті, Ч. Кеглі, Г. Раймонда, Н. Орена, В. Фарнхем, Ф. Закарія...); стосовно наробок українських науковців- істориків, політологів, міжнародників, то вони, на жаль, на сьогоденний момент достатньо нечисельні, загальнороздумові та обережні. Саме в цьому й полягають актуальність і новизна представленої публікації.

Починаючи з кінця XIX - початку XX століть Азія завжди була пріоритетним напрямком зовнішньої політики як США, так і Росії. З крахом СРСР 25 грудня 1991 року Сполучені Штати Америки, за сукупністю складових національної могутності (економічних, науково-технічних, фінансових, військових, природно- географічних та інших), залишалися провідним центром сили у світовій політиці; Росія ж, навпаки, опинилася просторово "відстороненою" від Західної та Центральної Європи, Близького і Середнього Сходу, Південної Азії, "втратила безпосередній вихід на кордони багатьох країн цих регіонів" [6, с. 714].

Російський дослідник, автор достатньо популярної серед наукових політично-історичних кіл книги (рос. мовою) "Восточная политика Владимира Путина" С.Г. Лузянін стверджує, що на Сході можливості врегулювання конфліктів як на етнічному, так і на конфесіональному рівнях постійно звужуються та для їх подолання вже недостатньо методів і ресурсів 1990-х років. На його думку, США сьогодні грають роль "ризикової світової пожежної команди, яка намагається гасити все нові та нові конфлікти... Можливо, що одна з причин такої поведінки пояснюється "комплексом переможця", набутому США в результаті "холодної війни"[7, с. 7-8]. Зрозуміло, що в системі міжнародних відносин "Захід-Схід" наявність конфліктного потенціалу не є домінуючим чинником, але з кожним роком його роль і вага посилюються [8, с. 11-13].

Зауважимо, що із руйнуванням біполярної моделі світу (США...- СРСР...) та в умовах формування нових центрів сили (а їх, принаймні, "вимальовується" три - США, Західна Європа, далекосхідний), можливо, російське керівництво поставило за стратегічну мету будь-якою ціною (з використанням економічних, природних, енергетичних, географічних, військових, політичних... важелів) перетворити (або повернути) Росію в окремий світовий центр сили? (хоча, при будь-якій ситуації, РФ буде входити до "далекосхідного центру"). Цей варіант може бути втілений лише реставруючи СРСР у вигляді Співдружності Незалежних Держав (далі - СНД), створеної зразу ж після "саморозпаду" Радянського Союзу 8 грудня 1991 року [9, с. 98].

Сьогодні СНД існує у "напівурізаному" вигляді - Росія, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Вірменія, Білорусь (відокремилися Україна, Грузія, Молдова).

Але при чому так звана "українська складова" до повернення Росії на "Великий Схід"?

По-перше, пріоритетним напрямком для В. Путіна залишається СНД, а неучасть трійці (Грузія - Україна - Молдова) у цьому проекті де-факто з 2006 р., створює відповідний альтернативний Росії варіант [10, с. 21-22].

По-друге, після 2004 р. корегуються країнові пріоритети в політиці Російської Федерації. У неофіційному "рейтингу" держав, відносини з якими мають для Кремля принципове політичне, економічне, військове значення, фігурують: Китай, Казахстан, Індія, Туреччина, Вірменія, Узбекистан, Азербайджан, Киргизія, Таджикистан, В'єтнам, Алжир, Сирія, Південна Корея, Індонезія, Малайзія, Пакистан, Монголія, Іран, КНДР [11, с. 77-79] (зверніть увагу, п'ять країн, виділених авторами, входять до складу Співдружності).

По-третє, російській політиці та дипломатії "заважають" дві організації, в яких Україна приймає активну участь. Це ГУАМ (створена у жовтні 1997 р.: Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова. З 1999 до 2005 рр. входив також Узбекистан - ГУУАМ) і СДВ (Співдружність демократичного вибору - сформована у грудні 2005 р. в Києві; засновниками виступили Україна, Грузія, крім них, до складу входили Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Словенія, Македонія, Румунія).

По-четверте, й ГУАМ, й СДВ фактично протистояли двом організаціям - ДКБ (або ОДКБ) - (Договір про колективну безпеку, Організація Договору про колективну безпеку; створена 15 травня 1992 р.; зареєстрована 1 листопада 1995 р. у Секретаріаті ООН; 7 жовтня 2002 р. підписаний Статут ОДКБ) та ЄЕС (Євразійське економічне співробітництво, договір був укладений 10 жовтня 2000 р.), в яких вирішальну роль грала Росія.

По-п'яте, плани вступу України та Грузії до Європейського Союзу і НАТО серйозно бентежать і непокоять Російську Федерацію, яка й сама не проти власного входження до цих структур, але чому Україна "поперед батька у пекло...?" Знову постає статус "молодшого брата"...

По-шосте, зовнішньополітична діяльність України, особливо 2005-2009 років, була відповідним викликом для Росії, враховуючи участь і зацікавленість у цій ситуації як США, так й ЄС в якості провідних світових акторів. азія конфлікт етнічний конфесіональний

По-сьоме, не варто забувати про дипломатичний прорив України на початку 1990-х - 2000-х роках у тому числі на азійському напрямку: були вставлені дипломатичні відносини з Бангладеш, В'єтнамом, Ізраїлем, Іраном, Йорданією, Казахстаном, Китаєм, Киргизстаном, Об'єднаними Арабськими Еміратами, Пакистаном, Сирією, Таджикистаном, Туркменістаном, Узбекистаном [12, с. 26-39].

Як впливає Україна на зіткнення інтересів і зацікавленості США та Росії відносно Азії? Щодо Сполучених Штатів Америки, то тут доволі просто й зрозуміло: ніяк! Азіатська доктрина й політика США післявоєнного періоду настільки продумана, міцна, загартована, випробувана часом й гнучка, то навряд чи "маленька" Україна будь-яким чином або боком вплине на сучасний "азіатський напрямок" США. Разом з тим, у американських керманичів маються сподівання, що Україна може виступити своєрідним "розгойдувачем" російсько-азіатських взаємин, бо вона, в силу географічного розташування, по-перше, є мостом між Європою та Азією; по-друге, це традиційно достатньо міцні українські зносини з впливовими азійськими світовими акторами - Китаєм, Японією, Туреччиною... А це вже безпосередньо зачіпає інтереси Російської Федерації. Допитливий Читач зразу скаже: "Факти!". Будь ласка. Як відреагувала Туреччина на російську анексію Криму весною 2014 року? Де факто - негативно, але це ще далеко не "останнє слово" Стамбула...

Візьмемо, для прикладу, китайсько-українські відносини, коріння яких сягають до часів Київської Русі, територією котрої проходив славнозвісний Великий Шовковий шлях з міста Чанань - столиці Західної Хань через Памір, Центральну та Західну Азію до Східного Середземномор'я [13, с. 17-18]. Існують здогадки, що доставлені до Київської Русі періоду середньовіччя "хіновські стріли", ймовірно, мали китайське походження; трохи пізніше в українській мові з'являється назва "китайка" (шовкова червона хустина), китайське коріння якої не викликає сумніву [14]. А духовна місія до Пекіна вихованця Києво-Могилянської академії архімандрита Іларіона (Лежайського) 1667-1717 рр.; утворення українських етнічних поселень 1918-1919 рр. біля Харбіну; а той факт, що у буремні 1939-ті роки небо Китаю від фашистської японської навали захищали й українські льотчики - двічі Герой Радянського Союзу Степан Супрун із Сумщини, Григорій Кулішенко з Черкас, що став Національним героєм Китаю під ім'ям Кулішен.

З 1950-х до 1997-го років вищі навчальні заклади України підготували для КНР понад 1000 спеціалістів різних галузей виробництва [15, с. 2]. Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років між Україною та КНР було укладено понад 80 двосторонніх (міждержавних, міжурядових, міжвідомчих, міжрегіональних) угод та інших документів, які в цілому забезпечують і задовольняють потреби українсько-китайського співробітництва [16, с. 120].У 2012 р. товарообіг між Україною й КНР досяг 10 млрд. доларів, у 2015 році очікується зростання до 20 млрд. [17, с. 45].

Лі Цзиго, заступник директора Департамента досліджень Євразії та ШОС Китайського інституту міжнародних проблем, виступаючи з доповіддю на Міжнародній науково-практичній експертній конференції 28 травня 2013 р. у Києві підкреслив (рос. мовою): "Если конкретно о факторах Украины и Китая, то Украина - самая большая страна в Европе (Россия считается евроазиатской страной), имеет важный географический и геополитический статус в континенте Евро-Азии. Она является мостом, соединяющим Европу с Азией, имеет огромный потенциал развития" [18, с. 32].

Гадаємо, цілком зрозуміло, що несе й значить "українська складова" повернення Росії на "Великий Схід".

Хотіли б лише застерегти великодержавних російських політиків та їх слухняних прибічників (окремих дипломатів, військових, держслужбовців, діячів культури і мистецтва): "кримський сценарій" та методи "кадирівсько-російських" визволителів Донбасу і Луганська весни-літа 2014 р. можуть обернутися для самої Росії прямою ланцюговою територіальною реакцією з боку США, Німеччини, Китаю, Норвегії, Фінляндії, Японії...

Щодо, наприклад, територіальних претензій Китаю до Росії, то офіційно вони становлять біля 33 тисяч км ² [19, с. 214], а неофіційно - що було висловлено 10 липня 1964 р. великим і шанованим до сьогодення в КНР Мао Цзедуном - 1,5 млн. км ² [20, с. 474-475]. Є над чим замислитись?

Нехай могутня Росія, рівно як і США, підкорюють та "ділять" Великий Схід, але навіщо це робити методами Бату-хана (Батия) [нагадуємо, що у 1240 р. монголи завоювали Київ, Волинь, Поділля, Галич; у 1241 р. війська Бату вторглися у Південну Польщу, Чехію, Сілезію, Угорщину, а передові загони дійшли до Адріатики] [21, с. 191]? Не варто! Врешті-решт, він та його імперія погано закінчили...

Список використаних джерел

1. Новый универсальный справочник стран и народов мира / Сост. Стадник А.Г. - Ростов н/Д: Феникс, 2006. - 380 с.

2. Современный Китай/ Ванесса Лайд Уиткомб, Майкл Бенсон; пер. с англ. И.В. Павловой. - М.: Астель, 2006. - 318 с.

3. Кинросс Лорд. Расцвет и упадок Османской империи / пер. с англ. М. Пальникова. - А.: КРОН-ПРЕСС, 1999. - 696 с.

4. Страны и народы. Популярная энциклопедия. Сост. М. Куреная. - Санкт-Петербург: Дельта, 1997. - 352 с.

5. Хазанов А.М. Восток глазами востоковеда: Часть вторая. - М.: Изд-во "Немыкин & Шулек Ко", 2000. - 120 с.

6. Современные международные отношения и мировая политика: учебник / А.В. Торкунов, МГИМО МИД России. - М.: Просвещение, 2005. - 990 с.

7. Лузянин С.Г. Восточная политика Владимира Путина. Возвращение России на "Большой Восток" (2004-2008 гг.) / С.Г. Лузянин. - М.: АСТ: Восток - Запад, 2007. - 447 с.

8. Воскресенский А.Д. "Большая Восточная Азия". Мировая политика и энергетическая безопасность. - М.: ЛЕНАНД, 2006. - 128 с.

9. Кулінич М.А., Руденко Г.М. Стислий український дипломаничний довідник, навчальний посібник. - К.: Дипломатична академія при МЗС України, 2006. - 376 с.

10. Кавтарадзе С.Д. Этнополитические конфликты на постсоветском пространстве / С.Д. Кавтарадзе. - М.: Экзамен, 2005. - 223 с.

11. Морозов С.С. Дипломатия В.В. Путина. - СПб.: Измайловский, 2004. - 256 с.

12. Литвин В.М. Зовнішня політика України: 1990-2000 // Віче. - 2000. - № 12 (105). - С. 13-45.

13. Величко В.В. З часів Великого Шовкового Шляху / В.В. Величко // Політика і час. - 2002. - № 2. - С. 16-28.

14. Литвин В.М. Україна і Китай в історичних зв'язках / В.Литвин// Голос України. - 2004. - 20 березня.

15. Мэй Чжаожун. О китайско-украинских отношениях / Мэй Чжаожун. - К.: Знання, 1999. - С. 2-6.

16. Пронь С.В. Китай: зовнішня політика і дипломатія у другій половині ХХ століття: монографія/ Сергій Вікторович Пронь. - Миколаїв: Іліон, 2012. - 148 с.

17. Лян Цян. Китайско-украинские отношения стратегического партнерства и евро-азийская стратегия Китая // Материалы Международной научно-практической экспертной конференции. - К.: Дипломатическая академия при МИД Украины, 2013. - С. 45-48.

18. Ли Дзыго. Новый этап развития китайско-украинских отношений - формирование отношений стратегического партнерства // Материалы Международной научно-практической экспертной конференции. - К.: Дипломатическая академия при МИД Украины, 2013. -С.31-34.

19. Дипломатический словарь. - М.: "Наука", 1986. - Т. ІІІ. - 752 с.

20. Тихвинский С.Л. Век стремительных перемен / С.А. Тихвинский. - М.: Наука, 2005. - 541 с.

21. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - 3-тє вид. - К.: Знання, 2007. - 694 с.

Размещено на Allbest.ru