Ліга арабських держав - між інтеграцією і сомалізацією

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут всесвітньої історії НАН України

Ліга арабських держав - між інтеграцією і сомалізацією

Гуцало С.

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Розглянуто явище Ліги арабських держав (ЛАД) -- одній з перших міжнародних організацій афро--азійських країн. Детально розглядається роль ЛАД (або Арабської Ліги) в процесі міжарабської інтеграції. Вводиться періодизація діяльності ЛАД, показана її роль на фоні арабоцентризму, що став впливовим ідеологічним і зовнішньополітичним чинником в Арабському та Ісламському світах. ЛАД є першою міжнародною організацією в азійсько-- африканському світі. Вона змогла зберегти свій вплив на всі процеси в Арабському регіоні. Важливу роль відіграє ЛАД в період до, під час і після Арабської весни. Виражаючи ідеальне прагнення арабських народів до єдності, вона сьогодні змушена рахуватися з проявами сепаратизму в багатьох арабських країнах.

Ключові слова: Арабський світ, Ліга арабських держав, афро--азійські міжнародні організації, міжарабська інтеграція, арабська реінтеграція.

Метою даної статті є дослідження ролі Ліги арабських держав (ЛАД) в міжнародних відносинах Близького Сходу, періодизація періодів ефективності та послаблення її впливу на всю систему регіональних міжнародних відносин.

Діяльність ЛАД мало досліджена. В Україні немає спеціалізованих досліджень, присвячених Арабській Лізі. Тому автор використовував арабські документи і першоджерела, присвячені ЛАД.

Ліга арабських держав належить до найстаріших регіональних організацій афро-азіатського світу. Особливий інтерес вона викликає завдяки тому, що її появі сприяв розвиток традиційної і нової національної визвольної арабської думки протягом декількох століть.

Стосовно першого необхідно зазначити, що ЛАД не могла виникнути без існування в арабському суспільстві такого поняття, як арабоцентризм.

Отже, нам бачиться, що арабоцентризм - це система наукових і повсякденних поглядів на арабське суспільство, як початкове і центральне в світі ісламу внаслідок історичних, соціальних, культурних, військових та мовних особливостей арабського народу, порівняно з іншими ісламськими народами, які власне пізніше прийняли іслам.

Загалом слід відзначити, що перші спроби створити регіональну організацію на Близькому Сході належать У. Черчіллю. Саме він ще в 1943-1944 рр. запропонував плани так званого Благодатного півмісяця і Благодатного місяця. Але араби перехопили ініціативу. На противагу планам Великої Британії в Арабському світі склалася вісь Каїр - Ер-Ріяд, і в лютому 1944 р. з ініціативи прем'єр-міністра Єгипту розпочалися консультації з питання створення Ліги арабських держав. Згідно єгипетсько-саудівського проекту спільний уряд не створювався, а політичне співробітництво в перспективі повинно було розширюватися без будь-якого зв'язку з політикою Великої Британії.

У жовтні 1944 р. на конференції в Александрії представників Єгипту, Саудівської Аравії, Сирії, Трансйорданії, Іраку, Ємену і Лівану був підписаний Александрійський протокол про створення підготовчого комітету генерального арабського конгресу.

Відзначалася мета створення незалежної Ліги арабських держав, в рамках якої планувалося розвивати співробітництво в сферах зовнішньої політики, економіки, культури, соціальної політики. Створювалася Рада Ліги з повноваженнями контролювати всі укладені країнами-членами ЛАД угоди і особливо координувати політичне співробітництво [1, p. 199-204].

Важливими політичними документами цього етапу створення Арабської Ліги можна вважати спеціальні резолюції в Александрійському протоколі щодо сприяння незалежності Лівану і Палестини. Зокрема зазначалося, що Палестина - невід' ємна частина Арабського світу... утиск прав арабів в Палестині завдає удару по миру і стабільності в усьому світі [1, p. 199-204].

Остаточно цілі і принципи ЛАД було сформульовано у Пакті (Статуті) ЛАД, підписаному 22 березня 1945 р. у Каїрі в палаці Аз-Зафаран лідерами 7 арабських держав. 10 травня 1945 р. Пакт набув чинності.

Пакт складається з преамбули і двадцяти статей, що трактують питання членства в ЛАД. поправок до Пакту і ратифікації Пакту. Складовою частиною Пакту вважаються три додатки до нього - про Палестину, про співробітництво з арабськими країнами, які не беруть участі в Раді ЛАД, про призначення генерального секретаря ЛАД [2, р. 199-204].

Для досягнення своїх вказаних цілей ЛАД та її члени діють згідно наступних принципів, закріплених у Пакті Ліги:

Добровільність відносин між державами;

Повага суверенітету і незалежності держав-членів ЛАД;

Суверенна рівність держав-членів ЛАД. Хоча в самому тексті Пакту ЛАД немає прямої згадки принципу рівноправ'я, основні положення Пакту, що регулюють порядок представництва держав-членів у Раді (ст. 3). голосування (ст. 3), юридичну силу рішень Ради (ст. 7), базуються на визнанні принципу суверенної рівності держав-членів ЛАД;

Заборона використання сили для вирішення суперечок між державами-членами Ліги, мирне посередництво у врегулюванні конфліктів (ст. 5).

Положення Пакту ЛАД встановлюють наступні умови для прийняття в члени ЛАД. Держава повинна бути незалежною, арабською, повинна висловити намір приєднатися до організації.

Той факт, що Пакт не містить згадки про кількість голосів, необхідних для прийняття нової держави в члени ЛАД, а також практика такого прийняття свідчать про те, що прийом в Організацію можна здійснити більшістю голосів її членів. У практиці ЛАД також зафіксовано випадок, коли рішення щодо вступу в члени ЛАД Мавританії у 1973 р. було ухвалено не Радою ЛАД, як це передбачено положеннями ст.1 Пакту, а рішенням арабського самміту.

Згідно ст.18 Пакту ЛАД, держава-член організації, яка не виконує своїх зобов' язань відповідно до Пакту, може бути виключеною з Організації. Рішення щодо виключення ухвалюється одноголосно всіма членами Ради Ліги, причому голос держави, стосовно якої ухвалюється таке рішення, не враховується.

Разом з цим, ст.18 Пакту ЛАД встановлює, що якщо певна держава вважає за доцільне вийти з Ліги, вона повинна повідомити про такий намір Раду Ліги. Зазначена держава вважається такою, що залишила ЛАД через рік з дня повідомлення Ради про своє рішення.

Друга можливість виходу з числа членів ЛАД передбачена положеннями ст.19 Пакту Ліги. В ній йдеться, що держава-член Ліги, яка не схвалює поправку до Пакту ЛАД, має право вийти з Ліги з моменту набуття чинності згаданою поправкою, і не є обмежена положеннями ст.18 Пакту. Іншими словами, така країна не повинна заздалегідь повідомляти Раду ЛАД про свій вихід з Ліги.

Нарешті, можливий ще один випадок втрати членства в ЛАД - внаслідок втрати правосуб'єктності (зникнення суб'єкта в результаті злиття з іншим і виникнення нового суб'єкта міжнародного права, зникнення суб'єкта і виникнення на його місці інших суб'єктів і т.п.).

Основними органами Ліги, згідно Пакту і Договору про спільну оборону і економічне співробітництво 1950 р., є Рада Ліги, Рада спільної оборони, Економічна рада і Генеральний секретаріат. Практика арабських міжнародних відносин додала до цих органів ще один - арабські наради на вищому рівні - Конференції глав держав і урядів, що по суті стали головним форумом ЛАД.

Станом на сьогодні, основним робочим органом ЛАД є Рада, яка складається з представників усіх її держав-членів. Кожна держава має в Раді один голос.

Рішення Ради, ухвалені одноголосно, мають обов'язкову силу для всіх держав-членів Ліги. Рішення Ліги, ухвалені більшістю голосів, обов'язкові лише для держав, що голосували позитивно за такі рішення. Рішення Ради з питань, що стосуються співробітників ЛАД, ухвалення бюджету Ліги, схвалення правил процедури Ради, комітетів і Генерального секретаріату ЛАД, а також рішення про закриття сесій, які ухвалюються простою більшістю голосів членів Ради, мають обов' язковий характер.

Поправки і зміни до Пакту вважаються схваленими, якщо за них проголосувала більшість в 2/3 голосів членів Ради. Більшість 2/3 голосів членів Ради також необхідна при призначенні генерального секретаря ЛАД.

Держава-член Ліги, яка постраждала від збройного нападу, або якій загрожує збройний напад, має право вимагати негайного скликання Ради ЛАД. У цьому випадку Рада скликається якнайскоріше, не пізніше трьох днів з часу одержання офіціальної вимоги генеральним секретарем ЛАД.

Згідно зі ст.6 Пакту, Рада повноважна визначити на основі одноголосно ухваленого рішення заходи, необхідні для відбиття агресії проти держав-членів Ліги. Таке рішення набуває чинності для всіх держав- членів Ліги.

Згідно ст.2 Договору про спільну оборону і економічне співробітництво між державами ЛАД від 13 квітня 1950 р. члени ЛАД розглядають будь-який акт збройної агресії, здійсненої проти одного чи декількох з них або проти їхніх збройних сил, як агресію проти них усіх. Тому, згідно з правом на самозахист, вони зобов'язуються, кожен окремо або колективно, прийти на допомогу державі чи державам, що піддалися агресії, і негайно прийняти, окремо чи колективно, всі доступні заходи, включаючи використання збройної сили, для відбиття агресії і встановлення миру та безпеки [3, р. 125].

Згідно ст.6 Пакту ЛАД і ст.51 Статуту ООН, Рада Ліги і Рада Безпеки ООН повинні бути повідомлені про такий акт агресії і заходи та дії, вжиті для його відбиття.

Якщо взяти до уваги той факт, що Пакт ЛАД був підписаний за три місяці до підписання Статуту ООН і набув чинності за п'ять місяців до набуття чинності Статутом ООН, то стане зрозумілою причина відсутності у Пакті ЛАД прямих посилань на ООН. Проте ООН була першою міжнародною організацією, з якою Ліга встановила контакти. У жовтні 1947 р. ЛАД була офіційно визнана Генеральною Асамблеєю в якості регіональної організації. У листопаді 1950 р., згідно резолюції Генеральної Асамблеї ООН 477 (V), генеральний секретар ЛАД був запрошений брати участь у сесіях Генеральної Асамблеї ООН як спостерігач. З 1953 р. Ліга має при штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку постійне представництво, співробітники якого на правах спостерігачів беруть участь в роботі сесій Генеральної Асамблеї ООН.

Вже на початковому етапі свого виникнення в 19441945 рр. ЛАД, або як її ще називають Арабська Ліга, змогла значною мірою звільнитися від ідеологічного впливу західних країн і стати авторитетною незалежною політичною силою на Близькому Сході і в Північній Африці.

І незважаючи на те, що в історії ЛАД відмічалися як періоди зростання впливу, так і послаблення позицій в системі міжнародних відносин Середземноморського басейну, вона завжди залишалася тією силою, з якою доводилось рахуватися як у світовій, так і в регіональній політиці всім зацікавленим країнам.

Згадане тим важливіше підкреслити, що регіоналізм у формі політичного та економічного співробітництва, а також партнерства в сфері забезпечення миру і міжнародної безпеки відіграє все більшу роль у світовій політиці, охоплюючи нові райони планети, перетворившись по суті в глобальне явище.

Безумовно, говорячи про ЛАД, не можна не згадати цю організацію в контексті арабо-ізраїльського конфлікту, найбільш тривалого конфлікту в новітній історії.

Для ЛАД помітними є декілька етапів розвитку і впливу на ситуацію на Близькому Сході.

Період 1944-1952 рр. ознаменувався зміцненням держав-членів ЛАД завдяки їх відвертому анти- ізраїльському курсу. Після невдалої для арабів війни 1948 р. країни-члени ЛАД у 1950 р. уклали договір про спільну оборону. Це важливий документ, але він не зіграв ніякої ролі у війні 1956 р. Тому нове єгипетське керівництво на чолі з Г. А. Насером пішло на нові форми співпраці. Мається на увазі проведення міжарабських саммітів, перший з яких відбувся у 1964 р.

Після шестиденної війни 1967 р., переживши чергову поразку, араби підсумували наслідки війни на відомому самміті 1967 р. в Хартумі. Удар по арабах був настільки відчутним, що тогочасний президент Єгипту і ОАР Г. А. Насер хотів подати у відставку.

Період 1978-1982 рр. являє собою один з найскладніших, навіть кризових, етапів в історії ЛАД. У цей час, внаслідок укладення Єгиптом кемп-девідських угод з Ізраїлем, Ліга виявилася нездатною практично сприяти пошуку мирних шляхів врегулювання найнебезпечнішого конфлікту в регіоні - арабо- ізраїльського. До 1982 р. вона залишалася на позиціях, сформульованих на Хартумській 1967 р. нараді ЛАД: ні миру з Ізраїлем, ні переговорам з Ізраїлем, ні визнанню Ізраїлю. ЛАД ігнорувала той історичний прецедент, який являли собою кемп-девідські угоди, коли вперше на практиці був реалізований принцип обміну землі на мир.

Перші ознаки реалізму інших арабських лідерів проявилися на двоетапній нараді 1981-1982 рр. у Фесі. Саме тоді за ініціативи тогочасного короля Саудівської Аравії Фахда ЛАД ухвалила перший арабський план врегулювання близькосхідного конфлікту. План Фахда в завуальованій формі визнавав право Ізраїлю на існування в обмін на арабські землі, але нічого не говорив про Організацію визволення Палестини (ОВП), яку ізраїльтяни у той час вважали терористичною організацією.

Заради справедливості слід підкреслити, що паралельно з дипломатичною діяльністю АРЄ більшість членів ЛАД, незважаючи на пропагандистський бойкот Єгипту, не пішли за екстремістами з Фронту стійкості і протидії (Ірак, Лівія, Сирія, НДРЙ). Фактично Єгипет не виключили з ЛАД, а його членство в даній організації було тільки призупинено. Єгипет не був у повній ізоляції, а його приклад, як вже згадувалося вище, навіть надихнув реалістично мислячих політиків, в першу чергу Саудівську Аравію, Марокко, Йорданію на пошук мирних підходів до Ізраїлю. Феський план, який незважаючи на деякі недоліки, свідчив про розуміння більшістю конструктивно мислячих арабських керівників необхідності пошуку шляхів до тривалого миру на Близькому Сході.

1980-і рр. стали періодом випробування ЛАД на міцність. З однієї сторони, після неприйняття Ізраїлем Феського плану частина арабських керівників фактично пішла на спроби підключити ОВП та Йорданію до кемп-девідського процесу в обхід ЛАД. Це була вже інша крайність, так як одержати необхідні міжнародно- правові гарантії від Ізраїлю і США цьому курсу не вдалося. Проте сама по собі перша спроба діалогу керівництва ОВП, Йорданії з Ізраїлем заслуговує на увагу, а не осуд. Її слід аналізувати комплексно, в світлі подій, які відбувалися в той час в регіоні: агресія Ізраїлю в Лівані, розширення американської присутності в Перській затоці. В згаданому контексті дану першу спробу можна трактувати як непродуктивну. З іншої сторони, варто визнати, що дії колишнього СРСР в Афганістані не сприяли стабілізації обстановки в регіоні. Саме цим, а також розгромом ОВП в Лівані і була викликана певна дезорієнтація керівництва ОВП, його готовність йти на невиправдані компроміси. Ця спроба була різко засуджена Сирією, Лівією, НДРЙ, рядом палестинських угрупувань. Тому 1982-1985 рр. - це роки кризи в ЛАД, коли протиріччя між радикальними і поміркованими режимами заважали просуванню вже, здавалося б, схваленого більшістю арабів Феського плану.

У середині 1980-х рр. ускладнився весь комплекс міжнародних відносин у регіоні: крім арабо- ізраїльського конфлікту, ліванської війни, продовжилась ескалація ірано-іракського і західно-сахарського конфліктів. Щоб уникнути розширення зон всіх цих найнебезпечніших конфліктів (а крім них були ще війни в Чаді, Судані, Ерітреї), ЛАД повинна була діяти, зміцнювати свій авторитет. Певною мірою загальне потепління клімату в світовій політиці, колишня радянська концепція нового політичного мислення сприяли розробці конструктивної політики ЛАД. У ній самій відбулися важливі внутрішні зміни: організаційно оформилася група поміркованих держав - виникла Рада співробітництва арабських держав Перської затоки. Шість її членів (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман) стали ініціаторами підвищення ефективності рішень Ліги. Посилились реалістичні, конструктивні настрої в ЛАД; екстремістська налаштовані держави почали втрачати свої позиції. Цьому в значній мірі сприяв той факт, що Ірак тоді блокувався з Радою співробітництва і своїм потенціалом посилював позиції поміркованих в ЛАД. Стало можливим проведення етапної наради ЛАД в Алжирі (1988 р.), де був знову підтверджений Феський план, засуджений міжнародний тероризм. Рішення Алжирської наради відкрили шлях до повернення Єгипту до ЛАД, проголошення Держави Палестина. Повернення АРЄ до ЛАД відбулося у 1989 р. на самміті в Касабланці.

Революційний вплив на всі процеси в ЛАД справило перше палестинське повстання на окупованих територіях (перша інтифада). Воно значно посилило позиції Я. Арафата, дозволило йому зробити нові реалістичні кроки: визнати резолюцію 242, визнати право Ізраїлю на існування, відмовитися від тероризму.

Інтеграційні процеси в Арабському світі наприкінці 1980-х рр. продовжували набирати силу. Єгипет повернувся в ЛАД, виникли нові субрегіональні об'єднання: Союз арабського Магрібу, Рада арабського співробітництва. Ці організації, як і Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, сприяли посиленню позицій поміркованих держав в ЛАД. По суті, Сирія, Лівія, НДРЙ опинилися в ЛАД в тривалій ізоляції. НДРЙ скоро після згаданого була об'єднана з Північним Єменом. Лівія припинила втручання в чадські справи. Здавалося, що припинення ірано-іракської війни створить нові умови для об' єднання всіх арабів. Проте, всі ці процеси підірвали амбітні, непередбачувані дії Іраку проти Кувейту влітку 1990 р. Була спровокована нова криза в ЛАД.

Період 1988-1989 рр. в діяльності ЛАД можна охарактеризувати як один з найбільш вдалих. По-перше, нові неконфронтаційні підходи перемогли на нарадах в Алжирі (1988 р.) і в Касабланці (1989 р.) [4, с. 4-9]. Подруге, жорстка позиція ЛАД щодо ірано-іракського конфлікту значною мірою сприяла його локалізації і припиненню. І по-третє, що дуже важливо, від імені ЛАД був розроблений план врегулювання 15-річної громадянської війни в Лівані (Таїфський план), який визнали більшість протиборчих в Лівані сил. Складалися реальні передумови для конструктивного тиску на Ізраїль з палестинської проблеми. І знову доводиться констатувати, що всі зазначені позитивні процеси були значною мірою загальмовані через іракську агресію проти Кувейту. В даному контексті непродуктивно звинувачувати тільки Лігу в тому, що вона не змогла відвернути ірако-кувейтську війну. Адже навіть ООН не втручається у внутрішні справи інших країн і часто неспроможна перешкодити появі окремих тоталітарних держав у світі.

З іншої сторони, дві війни союзників США проти Іраку викликали певну кризу як в міжарабських відносинах, так і в діяльності ЛАД у цілому.

Крім згаданого, зазначимо, що наради Ліги на вищому рівні практично перестали проводитися. Лише у 2001 р. самміт в Аммані визначив в нових історичних умовах принципові питання спільних підходів арабських країн до проблем ситуації на Близькому Сході, коли після двох антиіракських воєн США перетворилися з фактору зовнішнього впливу на події в регіоні у фактор постійної присутності на Близькому і Середньому Сході.

Варто також відзначити, що всі арабські і позарегіональні керівники приділяли і приділятимуть увагу пошуку місця проблеми Єрусалима в усьому комплексі проблем арабо-ізраїльського протиборства. І хоча араби вже фактично і практично відмовилися від претензій на Західний Єрусалим, Ізраїль жодною мірою не готовий йти на поступки щодо статусу Східного Єрусалима.

За картою ООН 1948-49 рр. в місті Єрусалимі зберігається 30 святих місць. Особливий статус зазначених територій уперше було закріплено особливим статутом в Османській імперії ще у 1757 р. [5, р. 4-9].

Специфіка ставлення арабських країн до даної проблеми пояснюється значною мірою роллю ісламу в Арабському світі [5, р. 13-14; 6, р. 34, 62]. Мусульманська релігія тут набагато сильніша, ніж іудаїзм в Ізраїлі, чи християнство в Європі. Мусульманські богослови в більшості арабських країн фактично інтегровані в систему політичної влади.

Ідея особливої ролі арабів у боротьбі всіх мусульман за збереження святинь ісламу має глибокі історичні й ідеологічні корені. Вона притаманна всім без винятку філософсько-політичним концепціям, починаючи з першої подібної течії - ваххабізму (XVIII ст.) [7, р. 124]. Свій внесок у розробку зазначених поглядів зробив і перший генеральний секретар Ліги арабських держав Абд ар-Рахман Аззамі [8, р. 50-51]. Розвиваючись у специфічних культурно-релігійних умовах регіону, панарабізм та арабський націоналізм, вираженням яких великою мірою стала ЛАД, ніколи не був секулярним, як на Заході чи в певних аналогічних течіях єврейської діаспори. Це й визначило особливий зв'язок, навіть сплав політики та релігії в Арабському світі. Оскільки важливість визволення Єрусалима від немусульман диктувалася також і різноманітними панісламістськими течіями, особливо після розпаду Османської імперії та ліквідації релігійного інституту халіфату в Туреччині (1924 р.), то ніби цілком закономірним у мусульманському світі (дар-уль-іслам) ставало те, що політичний контроль над святим містом повинні здійснювати представники арабської общини народів (джаміа арабійя) [9, с. 10]. Це був один з приводів першої арабо-ізраїльської війни 1948 р. і призвело до захоплення Східного Єрусалима йорданцями.

Особливий інтерес до Єрусалима традиційно виявляють арабські монархічні режими, передусім, саме Саудівська Аравія та Йорданія, оскільки на території першої з них розташовані головні мусульманські святині - в містах Мекка та Медіна, й це відіграє вирішальну роль у політичній та ідеологічній боротьбі за провідні ідеологічні позиції в мусульманському і Арабському світі. Ось чому в політиці Саудівської Аравії велике місце посідає проблема Єрусалима, адже в його східній частині (Старе місто, або Східний Єрусалим) зберігаються визначні пам' ятки ісламу, включаючи дві мечеті - “Аль-Акса” і Омара, що є святими для мусульман усього світу, і паломництво до яких за важливістю поступається лише хаджу в Мекку і Медіну.

Неабиякий тиск на позицію практично всіх арабських країн у даному питанні справляють внутрішні фактори. Так, в усіх згаданих країнах є сильними різноманітні фундаменталістські організації типу братів-мусульман, які у відстоюванні багатьох цінностей ісламу займають крайні антисекуляристські, й подекуди ірраціональні, радикальні навіть з точки зору значної частини мусульман, позиції [9, с. 10]. Ці течії посилилися після 1967 р. (тобто після втрати арабами Східного Єрусалима) та після іранської революції 1979 р. (першого успіху фундаменталістів у національному масштабі).

В ситуації, що склалася, імовірно кращий шлях до взаєморозуміння - певна форма інтернаціоналізації східної частини міста.

З початком 2000-х рр. ЛАД потрапила до смуги чергового послаблення ефективності своїх рішень. З 2001 р. по березень 2008 р. самміти ЛАД не проводилися. А на 27 самміті ЛАД, який відбувся в Бейруті у березні 2008 р. були присутні представники лише 13 з 22 арабських країн. Причому найвпливовіші арабські країни - Єгипет і Саудівська Аравія не були представлені взагалі. Центр близькосхідної інтеграційної політики знову змістився в Каїр та до найбагатших арабських країн-членів Ради співробітництва держав Перської затоки.

Період 2011-2014 рр. не сприяв посиленню позиції ЛАД. Революції Арабської весни викликали до життя процеси, в які мало хто б повірив на зорі становлення Арабської Ліги. Мається на увазі посилення сепаратизму і етно-конфесійних проблем. Як приклад важливо згадати Сомалі, яка фактично розкололася на три території. Мова йде про Сомаліленд на півночі країни, Пунтленд в центрі колишньої єдиної країни і власне Сомалі, яка претендує на представлення всіх трьох територій. Ці процеси можна назвати сомалізацією, тим більше, що згадані сепаратистські процеси набули сили в інших країнах Арабського Сходу.

Іншим яскравим прикладом можливої сомалізації може слугувати Лівія, де єдиний для всієї країни уряд проіснував лише два роки. Зараз там політичний процес також набрав форми сепаратизму, а останнім часом доповнився конфліктом між військовими та ісламістами з малими шансами на врегулювання ближчим часом. Адже внутрішньополітичні процеси також почали набирати форму непримиренності в рамках єдиної країни. Адже ще в часи Османської імперії на місці Лівії існували три вілайєти - Тріполітанія, Кіренаїка і Феццан. Досі повстанці на півдні Лівії в її історичній провінції Фец- цан утримують сина Каддафі Сейф-уль-іслама, не видаючи його жодній північній фракції. Мало хто знає, що однією з причин утримання колишнього диктатора Каддафі при владі була та, що він народився на території стику всіх трьох лівійських історичних територій і тому дуже довго перебував при владі, відповідаючи вимозі рівновіддаленості від представників трьох лівійських історичних земель. ліга арабський міжнародний сомалізація

Явищу сомалізації відповідають також події в Судані, де після тривалої збройної боротьби відбувся офіційний розкол країни на Республіку Судан (Північний Судан) і проголошену 7 липня 2012 р. незалежною Республікою Південний Судан. Варто зазначити, що розкол Судану на дві країни так і не призвів до миру в регіоні, оскільки обидві території вступили в нову війну через поклади нафти, а також не вирішили проблему провінції Дарфур, повстанці якої самі претендують на незалежність.

Вже класичним на арабських теренах став також розкол у владній коаліції Іраку. Якщо в османські часи тут існувало також три вілайєти - Мосул, Багдад і Бас- ра, відповідно з переважно чисельними в цих землях курдами, суннітами і шиїтами, то зараз ситуація загострилася ще більше - з початку 2014 р. на півночі країни оформилися суннітські радикали з так званої Ісламської Держави Сирії та Леванту.

В Єменській Республіці на зовнішнє затишшя продовжують існувати два великих угруповання племінних і політичних сил колишніх Північного і Південного Єменів. Крім того, саме в цій країні продовжує свою діяльність угруповання аль-Завахірі, одного зі сподвижників Усами Бен Ладена.

За межі даного дослідження виходить громадянська війна в Сирії, де ситуація не загрожує розколом країни, не зважаючи на існуючі етно-конфесійні протиріччя.

За всіх перерахованих обставин Ліга арабських держав за всі роки Арабської весни не спромоглася провести жодного самміту. Тому можна розглядати як один з можливих варіантів вирішення внутрішно-політичних протиріч фактичну сомалізацію перерахованих вище країн.

До важливих висновків даної статті належить той, що історії ЛАД бувають як періоди успішних дій, так і невдач. І все ж до позитивних рис діяльності ЛАД слід віднести самостійність і незалежність від політики західних країн з самого початку її існування, а також авторитет зовнішньополітичних рішень, що дає можливість говорити про ще один (колективний) арабський фактор у міжнародних справах. Цей арабський фактор в регіональних відносинах Близького Сходу має велике значення, тому що являє собою внутрішній, не зовнішній фактор, який як правило спільно формують керівники арабських країн. І внаслідок цього рішення Ліги користуються значним моральним авторитетом. Хоч не завжди вдається досягти ефективного виконання рішень ЛАД, арабський шлях врегулювання регіональних конфліктів бачиться для Арабського Світу привабливішим, ніж рішення, які рекомендуються або навіть нав'язуються ззовні.

Список використаних джерел

The Alexandria Protocol / Arab Affairs. - Tunis : Summer, 1986. - No 1. - P. 199-204.

The Pact of the League of Arab States / Arab Affairs. - Tunis : Summer, 1986. - No 1. - Р. 201-204.

Treaty of Joint Defense and Economic Cooperation among the states of the Arab League, April 13, 1950 / Taylor Alan. The Arab balance of power. - Syracuse, N.Y. : Syracuse University Press, 1982. - 175 p.

Див.: Иерусалим - 3000 years anniversary edition. - Herzlia: Palphot LTD, б.г. - 72 c.

Hiett P. Arab League: Back to Cairo / Middle East International (MEI). - L. : No 371, 1990. - March, 16.

Esposito J.L. Islam and Politics / Esposito John L. - Syracuse, N.Y. : Syracuse University Press, 1987. - 247 p.

Azzam A.A. La Ligue Arabe et l'unite mondiale / La pensee politique arabe contemporaine / editor Abdel Malek. - P. : Editions du Seuil, 1980. - 384 p.

Sardar Z. Islamic Futures: The Shape of Ideas to Come / Sardar Ziaddine. - L.: N.Y.: Mansele Publishing LTD, 1985. - 367 p.

Игнатенко А. А. Халифы без халифата / Игнатенко Александр Александрович. - М. : Наука, Главная редакция восточной литературы, 1988. - 200 с.

Див.: Освободившиеся страны и международное право / [отв. ред. д.ю.н., проф. Блищенко И. П.]. - М. : Международные отношения, 1987. - 263 с.

Див.: Шихаб М. М. - Міжнародні організації. Ліга арабських держав / Шихаб Мохаммед Махмуд. - Каїр: Каїрський університет, факультет права, 1978. - 435 с. (араб. мовою).

Размещено на Allbest.ru