Становлення зовнішньої політики Республіки Білорусь від незалежності до сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Актуальність теми визначається об'єктивною потребою наукового осмислення становлення зовнішньої політики Республіки Білорусь, дослідження аспектів якої, дозволяє зрозуміти формування зовнішньополітичних пріоритетів держави. Розвиток зовнішньополітичного курсу Білорусі має для України велике значення через призму відносин Україна Росія та роллю, яку країна відіграє в європейській і світовій політиці.

Класифікацією етапів становлення зовнішньої політики Білорусі займалась низка науковців. Білоруський дослідник В. Улаховіч у монографії “Формування основ зовнішньої політики Республіки Білорусь” запропонував наступну періодизацію білоруської зовнішньої політики: 1991-1994 рр. (період міжнародного визнання), 1994-2000 рр. (період розвитку зовнішньої політики на основі принципів суверенності і багатовекторності), 2001-2005 рр. (період завершення формування елементів, що утворюють основи зовнішньої політики). З цим підходом згодні дослідники С. Лемассон, А. Тихомиров та ін. Проте інший білоруський дослідник В.Г. Шадурский, вважає, що третій етап у формуванні основ зовнішньої політики Білорусі почався в 2001 р. і не завершився, до того ж більшу актуальність, на думку автора, має поглиблений аналіз створення і реалізації зовнішньополітичних концептуальних положень, доктрин і принципів, які відображають еволюцію білоруського керівництва і суспільства про перспективи державного розвитку.

Разом з тим існує необхідність не тільки визначення етапів становлення зовнішньополітичного курсу Республіки Білорусь, а й дослідження передумов та розуміння кроків країни у світовому співтоваристві, які привели її до сьогодення, що обумовлює завдання даної статті.

Питання про суверенітет Білорусі, яке неодноразово піднімалося представниками різних кіл та громадських об'єднань, було вирішено 27 липня 1990 р, коли Верховна Рада урочисто прийняла Декларацію про державний суверенітет Білоруської РСР. У ст. 1 зазначалось, що Білорусь “суверенна держава, що затвердилася на основі здійснення білоруського нацією її невід'ємного права на самовизначення, державності білоруської мови, верховенства народу у визначенні своєї долі” [1].

Після проголошення незалежності в 1991 р. почався новий період зовнішньополітичної діяльності Білорусі. Міжнародну політику країни умовно можна розділити на два етапи в залежності від типу політичного режиму:

- перший охоплює 1990-1994 рр., коли в країні існувала парламентська республіка;

- другий період почався в липні 1994 р. з обрання першим президентом Республіки Білорусь О. Лукашенко [2; 3].

Перший період. Відповідно до Декларації про державний суверенітет, актами про ліквідацію СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав Верховна Рада і уряд Республіки Білорусь заявила про будівництво незалежної держави та проведення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Прийнята в 1994 р. Конституція Республіки Білорусь закріпила зобов'язання держави виходити у своїй зовнішній політиці із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, які були оголошені пріоритетними над національним законодавством. Конституційну силу придбали положення про перетворення Білорусі в без'ядерну зону і нейтральну державу.

З останніх чисел грудня 1991 р. почався процес міжнародного визнання Республіки Білорусь. Першими державами світу, що визнали незалежність Білорусі і встановили з нею дипломатичні відносини, були Україна і США. Протягом 1992 р. відбулося повне міжнародне визнання Республіки Білорусь. Республіка Білорусь значно розширила свою участь у міжнародних універсальних і регіональних організаціях вступила в МВФ і групу Світового банку, Міжнародної організації цивільної авіації, відновила активну членство у ВООЗ, отримала статус спостерігача у СОТ. У вересні 1992 р. Республіка Білорусь першою з країн СНД, за винятком Росії, відкрила в Мінську Представництво ООН / ПРООН. Вона є членом 12 спеціалізованих установ ООН. Білорусь в 1992 р. була прийнята в ОБСЄ та Раду Північноатлантичного співробітництва, отримала статус спеціально запрошеної країни в Раді Європи, а в 1993 р. подала заявку на прийом в цю організацію. У 1995 р. країна уклала Договір про партнерство і співпрацю і Тимчасову угоду з питань торгівлі з Європейським союзом, приєдналася до Програми НАТО “Партнерство заради миру”, в 1996 р. вступила в Центральноєвропейську ініціативу.

На початку 1990-х рр. пріоритетними напрямками зовнішньої політики Білорусі були: зміцнення реального суверенітету та незалежності, співпраця з державами СНД в “організації” пострадянського простору, налагодження добросусідських відносин з сусідніми країнами, перетворення Білорусі в без'ядерну і нейтральну державу, “повернення до Європи” і розвиток зв'язків з державами Заходу, міжнародна допомога в ліквідації результатів чорнобильської катастрофи.

До середини 90-х рр. за всіма цими напрямками були досягнуті помітні результати. Особливо слід відзначити внесок Білорусі у зміцнення міжнародної безпеки в області ядерного роззброєння та контролю над озброєннями. Кроки, які здійснила держава можна змести до:

- скорочення армії з 160 тис. до 80 тис. осіб:

- за Договором про обмеження збройних сил і озброєнь в Європі (приєдналася в 1992 р.) були значно скорочені кількість танків, літаків, гармат та іншої військової техніки:

- у 1992 р. за кордони республіки було виведено тактичну ядерну зброю;

- у 1996 р. з країни було виведено стратегічну ядерну зброю і вона де-факто стала без' ядерною державою.

Послідовна політика Білорусі в області ядерного роззброєння отримала високе міжнародне визнання. У 1990 р. Білорусь висунула ініціативу про створення в Центральній і Східній Європі без' ядерної зони, але за винятком Росії і Україні інші зацікавлені країни (Польща, держави Балтії тощо) не підтримали білоруську ініціативу, не бажаючи тим самим закривати для себе двері в НАТО.

Розвивалися двосторонні відносини Республіки Білорусь з сусідніми країнами та великими державами. Незважаючи на те що білоруські землі виявилися в результаті неодноразових розділів періоду 1918-1945 рр. у складі сусідніх держав, уряд Республіки Білорусь заявив про відсутність територіальних претензій до них. З Росією, Україною, Польщею, Латвією та Литвою підписані політичні договори і договори про державний кордон, які закріплюють територіальний статус-кво [3; 4].

Разом з тим у цей період існував неоднозначне розуміння представника країни на міжнародній арені, оскільки був ускладнений розподіл представницьких функцій між С. Шушкевичем і В. Кебічем [5].

Важливою подією в житті країни стало прийняття Конституції Республіки Білорусь (15 березня 1994 р.). Згідно з Основним законом у Білорусі створювалася посада Президента Республіки Білорусь, який у якості Глави держави і виконавчої влади відігравав провідну роль у розробці та реалізації основних напрямів зовнішньополітичного курсу, був гарантом реалізації зовнішньополітичних рішень. Одним з аргументів на користь введення поста президента було прагнення консолідувати систему прийняття рішень у політичній сфері , послабити “ суперництво ” між законодавчою і виконавчою гілками влади.

Другий період. Після обрання в липні 1994 р. президентом країни А. Лукашенка почався новий етап в історії суверенної Білорусі та її зовнішньої політики. Концептуальне і доктринальне оформлення зовнішньої політики отримало подальший розвиток. В якості основи зовнішньополітичного курсу став виразніше декларуватися принцип багатовекторної збалансованої політики.

У 1995 р. А.Г. Лукашенко сформулював наступні зовнішньополітичні пріоритети Білорусі: зміцнення суверенітету країни, посилення багатостороннього та двостороннього співробітництва з державами СНД при поглибленні відносин з Росією, розвиток відносин з країнами Заходу, в тому числі Центральної та Східної Європи, створення сприятливих умов для співробітництва з міжнародними організаціями [2].

Принцип багатовекторності білоруської зовнішньої політики вперше був офіційно озвучений у виступі А.Г. Лукашенка на перших Всебілоруських зборах (1996 р.), де зазначив: “З урахуванням нашого геополітичного становища єдино ефективною може бути тільки багатовекторна, збалансована зовнішня політика. Вона передбачає в першу чергу підтримка добрих відносин з сусідніми державами” [6].

На міжнародній арені до Білорусі у 1994 р. приглядались багато країн і досить високо оцінювали її потенціал. Першою публічною появою на міжнародній арені став Саміт ОБСЄ. У 1995 р. травневий референдум щодо об'єднання з Росією, статус російської мови, жорсткі висловлювання по відношенню до внутрішньої опозиції США та Європа трактували як кроки назад від світових стандартів демократії. Згодом висловлювання А. Г. Лукашенка змусили Європу і США задуматися про те, що перед ними важко передбачений лідер авторитарного типу. Інтерес до Білорусі до кінця року почав різко падати. На Білорусь дивилися як на явного союзника Росії, з яким навряд чи варто було вести серйозну розмову. США, Європейський Союз і ОБСЄ почали висловлювати жорстку антибілоруську риторику і оголосили про низку практичних кроків, суттю яких була ізоляція, яка означала втрату шансу стати повноправним членом європейської спільноти [5].

З весни 1997 р. Білорусь зробила спроби налагодження взаємовигідної співпраці з низкою країн Південно-Східної Азії. У 1998 р. були досягнуті зрушення на арабському напрямку, за яким Білорусь прагнула знайти нові джерела необхідних інвестицій і ринки збуту своєї продукції. З осені 2000 р. налагоджуються взаємовигідні зв'язки з державами Латинської Америки. В якості опори Білорусі в цьому географічно віддаленому регіоні була обрана Куба. Проте в подальші роки найбільший прогрес був досягнутий в білорусько-венесуельських відносинах [6].

Однак головним вектором зовнішньої політики стала Росія. В кінці 90-х рр. превалювання східного вектора на шкоду західному виявилось настільки сильним, що білоруський президент проголосив курс на багатовекторну зовнішню політику. У 1999 р. була також висунута концепція створення “поясу добросусідства” навколо Білорусі. Однак поліпшити відносини з Польщею та країнами Балтії, як і нормалізувати відносини з державами Євросоюзу, з США і Заходом у цілому не вдалося [3].

На початку 2000-х рр. зовнішня політика Республіки Білорусь знов піддалася коригуванню. Нові корективи стали своєрідною реакцією на запропонований новим керівництвом Росії курс на “прагматизм” у двосторонніх відносинах. Насамперед знизився оптимізм щодо інтеграції з Росією. У 2002 р. Президент Російської Федерації В. Путін висловив бажання переглянути умови співпраці з Білоруссю. Апогеєм реалізації нових підходів російського керівництва до двосторонніх відносин став газовий конфлікт (лютий 2004 р.). Диверсифікація поставок енергоресурсів і ринків для збуту товарів стала найважливішим уточненням і розвитком принципу багатовекторності, внесла новий зміст в її реалізацію. Ще одним напрямком диверсифікації стало прагнення поліпшити відносини з країнами ЄС, насамперед з Німеччиною.

Зовнішньоекономічні питання стали основними в Законі Республіки Білорусь “Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики Республіки Білорусь” (2005 р.). Відповідно до закону, зовнішньополітичні цілі повинні бути відповідні потенціалу держави, яка активно прагне до формування добросусідських відносин з суміжними державами та інтеграції у світове суспільство. Ще одним основоположним документом, в якому була зроблена спроба дати відповіді на існуючі внутрішні та зовнішні виклики, стала Концепція національної безпеки Республіки Білорусь від 2010 р. У Концепції національної безпеки підкреслюється необхідність проведення країною послідовної та збалансованої багатовекторної зовнішньої політики в якості заходів щодо захисту від зовнішніх загроз національній безпеці. У даному документі Республіка Білорусь розглядається як європейська держава, що не відноситься до якого-небудь світовому центру сили. У концепції також вказується на те, що багатовекторна зовнішня політика Білорусі ґрунтується на всебічному співробітництві з Росією, державами пострадянського простору, а також західними країнами, зокрема з ЄС. Більш того, в ранг пріоритетних ставляться також відносини з країнами Азії, Африки та Латинської Америки, а саме перш за все з Китаєм, Індією, В'єтнамом, Венесуелою і Бразилією [6].

Незважаючи на коливання у визначенні геополітичних пріоритетів, не ставиться під сумнів необхідність політичного та економічного зміцнення незалежності Білорусі, проведення багатовекторної зовнішньої політики, пріоритетність економічної дипломатії. Розширення співробітництва з країнами-членами ЄС викликає “упор на прагматизм у відносинах” з боку Росії. Інтеграційні ініціативи з Росією посилюють критику білоруського керівництва з боку Заходу.

Отже, за час свого становлення зовнішньої політики Білорусь домоглась загального міжнародного визнання, довела здатність до існування в співтоваристві держав, врегулювала відносини з сусідніми країнами, сприяла своєю політикою в області ядерного роззброєння зміцненню світової стратегічної стабільності. Разом з тим більше десятиліття накопичувалися труднощі і проблеми, викликані суб'єктивними причинами, а незбалансованість східного і західного векторів білоруської зовнішньої політики істотно впливає на державність країни та її міжнародні позиції.

Література

1. Крьізіс СССР як унітарнай дзяржавы. Дэкларацыя аб дзяржауным суверэштэце БССР. Режим доступа: http://geraldika.by/myproject/kniga/glava9.htm

2. Снапковский В. Внешняя политика Республики Беларусь: Первые итоги первого десятилетия // Белорусский журнал международного права и международных отношений. 2000. № 4. С. 45-51.

3. Шарапо А.В. Польша Беларусь: история и современность // Журн. междунар. права и междунар. отношений. 2007. № 4. С. 44-47.

4. Внешняя политика Республики Беларусь: курс лекций / С.А. Кизима. Мн.: Акад. Упр. При Президенте Респ. Беларусь, 2011. 151 с.

5. Кожуро Ю. “Внутренности” внешней политики Беларуси... // Наше Мнение 5 января 2004. Режим доступа: http://nmnby.eu/news/analytics/41.html

6. Шадурский В.Г. Формирование концептуальных основ внешней политики Республики Беларусь (1991-2011 гг.) // Веснік БДУ. 2011. Серыя 3. № 3. С. 31-36.

Размещено на Allbest.ru