Роль Європейського Парламенту в зовнішніх відносинах ЄС на початку інтеграційних процесів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль Європейського Парламенту в зовнішніх відносинах ЄС на початку інтеграційних процесів

О.М Москаленко, кандидат юридичних наук, Університет ім. В.Н. Каразіна

Анотація

Статтю присвячено вивченню особливостей становлення ролі Європейського Парламенту у сфері зовнішніх відносин ЄС. Здійснено історико-правовий аналіз практики участі Європейського Парламенту в міжнародних справах ЄС упродовж начального етапу Європейської інтеграції. Основним висновком запропонованого аналізу є теза про те, що подальший розвиток повноважень Європейського Парламенту у сфері зовнішніх відносин і формальне розширення цих повноважень на рівні установчих договорів безпосередньо пов'язані із успішною практикою участі Європейського Парламенту у відносинах ЄС з третіми країнами впродовж перших десятиліть існування ЄС.

Ключові слова: Європейський Союз, Європейський Парламент, міжнародні відносини, „ європейські цінності", міжнародні угоди, установчі договори.

Очевидним є той факт, що сучасна дискусія щодо перших результатів реформ Європейського Союзу, запропонованих Лісабонським договором [4], має вестися навколо нової ролі Європейського Парламенту, оскільки однією із головних цілей запропонованих реформ було подолання так званого „дефіциту демократії”. При цьому головним шляхом розв'язання вказаної проблеми було визначено розширення повноважень Європейського Парламенту, що, на думку авторів реформ, мало б посилити рівень прозорості процесу ухвалення рішень та створити демократичні механізми відповідальності „брюссельської бюрократії” перед єдиним демократично обраним органом Європейського Союзу. Сфера зовнішніх відносин ЄС була ще одним об'єктом реформ, спрямованих як на консолідацію різних напрямів політик ЄС, так і на забезпечення прозорості процесу їх реалізації [12, с. 236237]. Проте реформи, впроваджені Лісабонським договором, можна належним чином проаналізувати і зрозуміти лише в контексті еволюційної проекції [5, с. 167]. Саме з урахуванням важливості історичної перспективи початковий період інтеграції Період від створення Європейських Співтовариств до підписання Єдиного Європейського Акта 1986 р. уявляється цікавим і актуальним об'єктом дослідження, оскільки саме в той час відбувалося формування концептуальних підходів до розбудови інституційної системи ЄС. З урахуванням унікальності інтеграційних процесів на європейському континенті та значної відмінності інституційної системи ЄС від будь-якої міжнародної організації саме впродовж перших тридцяти років Європейської інтеграції зазначені концептуальні підходи були не лише сформовані та обговорені, а й набули практичний досвід застосування.

Метою нашого дослідження є здійснення історично-правового аналізу участі Асамблеї (Європейського Парламенту) у зовнішніх відносинах Співтовариств упродовж перших тридцяти років європейської інтеграції. Цікавим є той факт, що унікальність інтеграційних процесів на Європейському континенті привела до того, що інституційна система Європейських Співтовариств (а пізніше і Європейського Союзу) розвивалась зі значним акцентом на результатах практичної реалізації запропонованих концептуальних підходів, зважаючи на ці результати в процесі подальшого реформування. Із цієї перспективи очевидним є той факт, що початковий період інтеграції був для головних інституцій часом пошуку своєї ролі в інституційній системі ЄС разом із пошуком ефективних механізмів міжінституційної взаємодії. Ця теза є особливо актуальною щодо Асамблеї, для якої зазначений період був часом пошуку власної ідентичності, насамперед на рівні концепції та парадигм. Успішна реалізація Парламентом цього нелегкого завдання стала запорукою подальшого зростання його ролі та компетенції, у тому числі й у сфері зовнішніх відносин ЄС.

Розглянемо більш детально особливості практики участі Європейського Парламенту у відносинах між ЄС та третіми країнами, яка стала вирішальною для формування парадигми його подальшої участі у міжнародній діяльності Співтовариств.

Основною тезою статті є твердження про те, що подальший розвиток повноважень Європейського Парламенту у сфері зовнішніх відносин і формальне розширення цих повноважень на рівні установчих договорів безпосередньо пов'язані із двома принциповими положеннями. По-перше, це прийняття „федералізму” як провідної парадигми розвитку ЄС. По-друге, це формування особливого „порядку денного” участі Європарламенту з постійним наголосом на захисті та підтримці „європейських цінностей”: прав людини, принципів демократичного управління та верховенства права. Саме практика участі Європейського Парламенту у відносинах ЄС з третіми.

Необхідно зазначити, що період часу між формуванням Співтовариств і ратифікацією Єдиного країнами впродовж перших десятиріч існування ЄС істотно вплинула на обидва вказані положення. Європейського Акта характеризувався такими тенденціями:

- розвитком Асамблеї в інституцію парламентського типу та кристалізацією інструментів, які вона використовувала для забезпечення своїх інтересів;

- високим рівнем участі Асамблеї в зовнішніх відносинах ЄС на фоні надзвичайно незначних консультативних повноважень, які формально були надані на рівні установчих договорів;

- розвитком власного „порядку денного” для відносин ЄС із третіми країнами та послідовною практикою його дотримання;

- провідним місцем, яке займав правовий статус Асамблеї в дискусіях 1980-х рр. щодо подальшого розвитку інтеграційних процесів.

Важливо підкреслити, що кожна із зазначених тенденцій мала довготривалий важливий вплив на подальший розвиток повноважень Європейського Парламенту у сфері зовнішніх відносин.

Так, перше десятиріччя після Другої Світової війни характеризується стрімким зростанням кількості міжнародних організацій, стандартна інституційна структура яких складалась із виконавчого та представницького (асамблея) Наприклад, ООН, Рада Європи, Ліга Арабських держав, тощо. органів. Проте інновацією Асамблеї Європейських Співтовариств стало запровадження в практику міжнародної організації Вочевидь, що Співтовариства були класичною міжнародною організацією до революційного рішення Європейського Суду Справедливості у справі vanGend&Looscase (Справа 26/62). інструментів, які зазвичай використовують лише в національних парламентах, таких як: дебати, усні чи письмові запити на адресу комісіонерів тощо. Асамблея змогла максимально ефективно використати спеціальний статус інституції, яка складається із „представників народів країн, об'єднаних у рамках Співтовариств” Стаття 137 Договору про Європейське Співтовариство. для того, щоб заявити про наявність у неї права виражати voxpopulu Співтовариств. Саме тому парламентські резолюції, які „стосувались найбільш важливих питань і загальних позицій, з яких Парламент висловлював свою точку зору” Параграф 2.3. Урочистої Штутгартської декларації 1983., і стали найбільш важливими інструментами впливу на інші інституції в процесі формування та реалізації зовнішньої політики Співтовариств, незважаючи на той факт, що ці резолюції не мали будь-якого юридичного значення і не отримували належної відповідної реакції [1, с. 24].

Резолюції використовувались як для того, щоб оприлюднити позицію Європейського Парламенту з того чи іншого актуального питання, а також щоб створити тиск на ті інституції, які мали реальні важелі влади для ухвали відповідних рішень Рада та Комісія.. Додатково до резолюцій Європейський Парламент виробив практику спеціальних доповідей Наприклад, доповідь Біркельбаха 1962 року щодо заявки Іспанії на отримання асоціації з ЄЕС., які присвячувались конкретній міжнародній або європейській проблемі, та практику звітів на доповіді Ради та Комісії. Разом із резолюціями такі доповіді та звіти використовували не лише для того, щоб змусити Раду чи Комісію почути думку Парламенту, але й для того, щоб „піднести громадське розуміння питань”, які були в порядку денному Парламенту [1, с. 24].

Розглядаючи участь Парламенту в міжнародних справах Співтовариств, потрібно підкреслити, що оригінальні установчі договори були „скупо описані” не лише щодо завдань та цілей зовнішньої політики Співтовариств [5, с. 165] та їх компетенції, але й щодо повноважень Асамблеї у цій галузі. Угода про Створення Співтовариства Вугілля та Сталі взагалі не містила будь-яких окремих положень щодо міжнародної діяльності Співтовариства. Договір про Створення Євроатому вже містив положення щодо можливості участі Співтовариства у міжнародних відносинах Частина Х Договору про Євроатом та статті 113, 114, 228, 238 Договору про Європейське Економічне Співтовариство, але за загальним правилом не залучав у цей процес Асамблею Стаття 101 Договору про Євроатом.. Єдиним винятком були договори про асоціацію, де участь Асамблеї була обмежена процедурою консультації. Стаття 206 Договору про Євроатом. Договір про Європейське Економічне Співтовариство також встановлював можливість участі Асамблеї у міжнародних відносинах, але його положення містили непряме посилання. Стаття 228 вказувала: „Договори укладатимуться Радою після консультацій з Асамблеєю у тих випадках, коли це передбачене цим договором” Стаття 228 Договору про Європейське Економічне Співтовариство.. Проте повний текст установчого договору містив лише один такий спеціальний випадок - статтю 238, яка вказувала на необхідність проведення процедури консультації з Асамблеєю лише у випадку укладання угод, „які створюються асоціацію, встановлюючи взаємні права та обов'язки, спільні акції та спеціальні процедури” Стаття 238 Договору про Європейське Економічне Співтовариство.. Тобто загальним правилом для Співтовариств була участь Асамблеї тільки в процесі укладення договорів про асоціації і тільки виключно в рамках процедури консультацій. Усі інші міжнародні угоди укладалися без будь-якого залучення Асамблеї Стаття 111 Договору про Європейське Економічне Співтовариство щодо тарифних угод та Стаття 113 Договору про Європейське Економічне Співтовариство щодо угод зі спільної торгової політики.. Отже, на початку інтеграційних процесів Асамблея з формально-юридичного погляду не мала реальної влади, якщо порівнювати її повноваження з повноваженнями інших головних інституцій. На цьому фоні порівняння канцлером ФРГ Конрадом Аденауером Ради і Парламентської Асамблеї [3, с. 204] виглядає швидше побажанням, ніж відображенням реального стану справ.

Первинне бажання Європейського Парламенту брати участь у міжнародних відносинах Співтовариств, вочевидь, було інспіроване оцінкою свого статусу як інституції' парламентського типу і переконанням, що Європарламент має право говорити від імені Співтовариств уже через факт свого існування, незалежно від того містять установчі договори відповідні положення чи ні. Більше того, переконання про наявність у Асамблеї репрезентативної функції, яка зазвичай асоціюється із національними парламентами, стала для неї основною рушійною силою в перші десятиріччя інтеграції. І це особливо чітко помітно на фоні вкрай обмежених юридичних повноважень Парламенту.

Діяльність Європейського Парламенту у сфері міжнародних відносин Співтовариств розвивалась у трьох основних напрямах:

- обговорення поточних справ міжнародного життя, особливо тих, які мали місце на Європейському континенті Наприклад: резолюція щодо положення Польської „Солідарності”, резолюція щодо подій Празької весни та резолюція на підтримку Гельсінських домовленостей 1975 року;

- висловлення оцінки щодо важливих подій, пов'язаних із діяльністю Співтовариств у сфері міжнародних відносин Наприклад: так звана „справа Греції” („замороження” договору про асоціацію з Грецією після того, як у країні відбувся військовий переворот у травні 1967), або „справа Іспанії” („доповідь Бількельбаха”, в якій містився заклик відмовити Іспанії Франко у її заяві на отримання асоціації із ЄЕС).;

- спроби отримати більш широкий доступ до участі в укладанні міжнародних угод Співтовариств із третіми країнами.

При цьому необхідно додати, що всі зазначені напрями діяльності Європарламенту були пов'язані із специфічним „порядком денним”, який був сформований і послідовно витримувався Європарламентом від перших часів свого існування. Цей „порядок денний” був зосереджений на „Європейських демократичних цінностях”, таких як: захист прав людини, прав меншин, верховенство права, політичні свободи та принципи демократичного правління, які Асамблея, а пізніше Європейський Парламент захищали та заохочували. Для реалізації цієї мети Європейський Парламент використовував повний арсенал тих засобів, які були в його розпорядженні, включаючи резолюції, публічні декларації, звіти, „зазвичай прийняті в рамках екстреної процедури” [1, с. 23], та інструменти так званої „парламентської дипломатії”. М. Вестлейк описав діяльність Парламенту в цей період як „активну пропагандистську роль, спрямовану проти антидемократичних практик” [17, с. 215].

Щодо залучення Парламенту до процесу укладання Співтовариствами міжнародних договорів, то тут треба відзначити процедуру Лунца-Вестертерпа (Luns-Westerterp procedure), яка встановила обов'язок регулярного інформування Європейського Парламенту щодо відносин із третіми країнами [1, с. 16]. Зазначена процедура пройшла кілька етапів розвитку, розширюючи спектр її застосування від виключно договорів про асоціацію (Лунц I, 1964), до договорів із питань торговельного й економічного співробітництва (Лунц II, чи розширення Вестертерпа 1973) і згодом до „усіх значних міжнародних договорів”, як зазначено в Урочистій Штутгартській декларації (1983) [15, с. 159-160]. Незважаючи на те, що формально „первинне право” Європейського Союзу не визнавало названу практику аж до імплементації Лісабонського договору [13, с. 206], зазначена процедура не лише застосовувалася на практиці впродовж всього часу, але й надала новий поштовх міжінституційному співробітництву Наприклад, Кодекс поведінки 1990 р., підписаний між Європейським Парламентом та Комісією Жака Делора, , Кодекс поведінки 1995р., підписаний між Європейським Парламентом та Комісією Сантера, Рамкова угода щодо відносин між Європейським Парламентом та Комісією від 2000 р., Рамкова угода щодо відносин між Європейським Парламентом та Комісією від 2006 р.. Доцільно окремо підкреслити, що процедура Лунца-Вестертерпа не надала Європейському Парламенту повноваження „в контексті того, що пізніше отримало назву процедура надання згоди” [3].

Практика участі Європарламенту в міжнародних відносинах ЄС у цей період може бути проілюстрована двома справами, пов'язаними із укладенням та реалізацією договору про асоціацію.

У першому випадку мова йде про спробу Іспанії укласти договір асоціації з ЄЕС у 1961 р. на фоні укладення аналогічних договорів з Грецією Угода 1961 року. та Туреччиною Угода 1963 року.. Проте історія з Іспанією виявилася іншою. І саме дії Асамблеї стали головним фактором того, що Іспанія отримала відмову. Прийняття звіту Біркельбаха Резолюція від 19 грудня 1969. мало критичне значення для подальшого розвитку справ, оскільки документ зробив акцент на політичній обумовленості як членства в ЄЕС, так і підписання договору про асоціацію Повний текст звіту Біркельбахакир. Серед головних умов для країн-кандидатів, „яких можна допустити в коло народів, що формують Європейські Співтовариства” Стаття 25 звіту Біркельбаха., зазначались демократична форма правління та ліберальна політична організація влади. Саме звіт Біркельбаха став тим базовим документом, який Рада використала для обґрунтування своєї позиції щодо заявки Іспанії. У результаті замість договору про асоціацію в 1970 р. з Іспанією була підписана угода про преференційну торгівлю. Незважаючи на той факт, що ця угода була важливим кроком у розширенні соціально-економічних зв'язків Іспанії та ЄЕС, авторитарному режиму Франко був запропонований той самий тип угоди, що й таким країнам, як Туніс, Марокко та пізніше Ізраїль, що, у свою чергу, можна „чітко трактувати як відмову ЄЕС визнавати Іспанію як частину Європи” [8, c 81].

Другим випадком стало „замороження” вже чинного договору про асоціацією з Грецією після того, як у країні стався військовий заколот у квітні 1967 р. 11 травня 1967 р. Європейський Парламент ухвалив резолюцію, в якій „чітко сформулював своє ставлення щодо асоціації з Грецією” Journal Officiel des CommunautйsEuropйennes, Counseil des CommunautesEuropeennes-Secretariat General, Annexe II, 569/67 (ASS 262), Brussels, May 16, 1967..

У тексті резолюції interalia вказувалось, що умови договору про асоціацію не можуть застосовуватись у повному обсязі до відновлення в Греції демократичних інститутів та громадянських свобод. Результатом реалізації положень зазначеної резолюції стало „замороження” дії кількох частин договору до початку відновлення демократичних інститутів у Греції у 1974 р. Окремо зазначимо, що впродовж цих семи років ситуація в Греції була постійним об'єктом уваги з боку Європейського Парламенту, який створював постійний тиск як на хунту, так і на європейські інституції шляхом використання таких парламентських інструментів, як запити Наприклад питання 199/70 від 11 квітня 1970 пана Глинна., спеціальні доповіді Зокрема звіт Скарациа-Мугнозза (Scarascia-Mugnozza). та резолюції Резолюція від 7 травня 1969..

Незважаючи на той факт, що формально Парламент не мав права впливати на ситуацію, його політичний тиск на Комісію був настільки значний, що аналітики підкреслювали: „Питанням залишається лише те, скільки ще часу Комісія змогла та стала б дотримуватися своєї позиції з огляду на зростаючий тиск з боку Парламенту відносно скасування або зміни умов договору, особливо якби хунта залишалась при владі після липня 1974 р.” [16, с. 127].

Аналізуючи причини формування Парламентом такого специфічного „порядку денного” для своєї участі в міжнародних справах, потрібно підкреслити принаймні дві з них. По-перше, це формування самооцінки як інституції, що має право виступати в ролі voxpopulu усієї Західної Європи. Безумовно, така самооцінка базувалася та тому факті, що Європарламент був на той час органом, який складався із депутатів національних парламентів країн-членів. І саме цей факт, на думку парламентарів, надавав їм право виступати як спільний представницький форум об'єднаної Європи, незалежно від наявності в установчих договорах правових засад для таких дій. Обидві зазначені справи тільки підтверджують наведену думку.

Другою причиною є необхідність, з одного боку, та бажання, з іншого, створити імідж Парламенту як окремої незалежної та впливової інституції ЄС. На тлі існування в самому гетерогенному Парламенті різноманітних політичних і національних груп, наявність спільних для всіх „європейських цінностей” і стала тим об'єднуючим фактором, який дозволив Парламенту почати говорити в один голос. До цього потрібно додати, що на фоні відсутності реальних повноважень дії Парламенту щодо резонансних міжнародних подій стали для нього можливістю заявити про себе як про окрему інституцію з власною позицією та власними амбіціями. Для реалізації цих завдань Парламент зумів мудро скористатись єдиним своїм практичним правом - правом на проведення дебатів та висловлення власної думки, незалежно від того, чи матимуть такі дії будь-які юридичні наслідки [17, с. 181].

Унаслідок подальшого розвитку подій міжнародний імідж Парламенту набув сталої асоціації саме з таким „порядком денним”, як захист та заохочення „загальних європейських цінностей”.

Проте потрібно визначити й інші, досить неочікувані результати цього процесу. Поза сумнівом є той факт, що право Парламенту на висловлення своєї думки не мало би будь-яких практичних наслідків, якби до нього ніхто не дослухався. Проте Комісія та Рада були вимушені реагувати на дії Парламенту через резонанс тих міжнародних тем, які були підняті [17, с. 181]. Зокрема, звіт Біркельбаха мав значні наслідки щодо формування доктрини асоціації, виступивши у ролі „первісної версії” Копенгагенських критеріїв. У справі асоціації з Грецією саме активна взаємодія між Парламентом, Комісією та Радою стала важливим джерелом впливу на військову хунту [16, с. 117]. З іншого боку, саме наявність адекватної реакції інституцій з владними повноваженнями, насамперед Ради та Комісії, на резолюції Парламенту стала одним із факторів формування іміджу Парламенту як інституції, спроможної щодо формування та реалізації власного порядку денного у сфері зовнішніх відносин ЄС.

Після ейфорії першого десятиріччя Європейської інтеграції, у кінці 1970 - на початку 1980 рр. розпочався період „євроскепсису”, або, як його ще називали, „євросклерозу” [9, с. 19]. Ця криза розпочала дискусію щодо майбутнього всього проекту європейської інтеграції. При цьому подальша роль Європейського Парламенту була у фокусі цієї дискусії не лише через те особливе місце, яке він посідає в інституційній системі ЄС як єдиний демократично обраний орган, але й через той особливий „порядок денний” щодо захисту та заохочення принципів демократії та захисту прав людини.Ця дискусія відбувалася не лише на академічному рівні. Проте на рівні офіційних європейських інституцій вона набула специфічної форми, яка охоплювала декларації Європейської Ради У даному контексті найбільш відомими є декларації за підсумками наступних самітів: в Копенгагені 14--15 грудня 1973, у Парижі 9--10 грудня 1974; в Гаазі 29-30 листопада 1976; в Копенгагені 7--8 квітня 1978; у Штутгарті 17--19 червня 1983; та у Фонтенбло 25-26 червня 1984. та спеціальні тематичні доповіді, підготовлені авторитетними політиками та парламентарями Найбільш відомими є доповідь Адонінно (28-29 червня 1985); доповідь Доджа (29-30 березня 1985); доповідь Веделя (25 березня 1972); та доповідь Давіньона (27 жовтня 1970).. Потрібно зазначити, що загальною тенденцією було усвідомлення того, що лише подальша інтеграція може бути найкращою відповіддю на кризу. Саме тому майбутнє європейської інтеграції розглядалось крізь призму федералізму як основного теоретичного підґрунтя подальшого розвитку. Статус Європейського Парламенту розглядався в контексті його подальшого розвитку в напрямі статусу, подібного до того, який має національний парламент у федеративній країні Див. деталі доповіді Доджа (29--30 березня 1985); та доповідь Веделя (25 березня 1972);. Відповідно, розширення його компетенції майже одностайно розглядалося як необхідні реформи, спрямовані на те, щоб „виправдати сподівання народу Європи шляхом впровадження заходів, покликаних зміцнити та посилити як інституційну ідентичність Європейського Парламенту, так і його імідж не лише в очах громадян Європи, але й в очах зовнішнього світу” Висновки саміту Європейської Ради у Фонтенбло 25--26 червня 1984..

Дуже часто згадана дискусія розглядається як суперництво між „мінімалістами” та „максималістами” в межах загального руху „федералістів”. Різниця між цими двома напрямами полягала не тільки в різному розумінні меж та методів здійснення подальших інтеграційних кроків, але й нового статусу Європейського Парламенту та обсягів його нових повноважень. [14, с. 7-10]. Рух „максималістів” під проводом „легендарного АльтероСпінеллі” спромігся презентувати свій програмний документ на рівні Європейського Парламенту. Цим документом стала резолюція від 14 лютого 1984 р., у якій пропонувався „Проект Договору про створення Європейського Союзу” [9, с. 22]. Цей проект передбачав центральне місце Європейського Парламенту в інституційній системі ЄС та забезпечував рівність його прав із правами Ради в рамках законодавчого та бюджетного процесів Щодо ролі Парламенту дів. статті 14-16, його участі в законодавчому процесі, див. статі 37-38 і в бюджетному процесі ст. 76 Проекту Договору щодо створення Європейського Союзу.. Проект також передбачав формування та реалізацію спільної зовнішньої політики в межах дійсної інституційної системи. При цьому Комісія розглядалась як єдиний представник ЄС у відносинах із третіми країнами, але за загальним правилом вона несла політичну відповідальність і мусила звітувати перед Європейським Парламентом Статті 29, 63--69 ibid.. Процес укладання міжнародних угод Європейським Союзом вбачали як проведення переговорів Комісією згідно із загальними директивами Ради і наданням повної інформації Європейському Парламенту щодо переговорного процесу. Також передбачався подвійний процес ратифікації, який поєднував голосування в Раді та в Парламенті й затвердження угоди „абсолютною більшістю голосів” Стаття 65 ibid..

A. Моравчик визначав особливе місце саміту у Фонтенбло в процесі реформування Співтовариств, називаючи його „пакетною угодою” та пов'язуючи його зі створенням важливих комітетів Доджа і Адоніна [9, с. 37-3 8]. Він описав процес переговорів щодо укладення Єдиного Європейського Акта як „процес обмеження інтенсивності та обсягів реформ, що стало необхідним для отримання згоди країн-членів, які, коли справа дійшла до підписання документів, несподівано згадали про свій суверенітет” [9, с. 42]. Незважаючи на те що Єдиний Європейський Акт базувався швидше на „білому папері” комітету Доджа [13, с. 56], а не проекті договору Спінеллі [10, с. 35], останній документ, тим не менше, не тільки „розпочав процес конституалізації Європейського Союзу”, але й мав неймовірний вплив на подальшу модернізацію установчих договорів, включаючи і Лісабонську редакцію [11, с. 40].

На підставі розглянутого вище необхідно зазначити, що у сфері зовнішніх зносин Співтовариств Єдиний Європейський Акт не пішов далі кодифікації створених успішних практик Європейського Парламенту, який упродовж перших трьох десятиріч Європейської інтеграції спромігся стати важливим учасником у процесі укладення договорів про вступ нових членів та договорів про асоціацію. Окремо потрібно зазначити, що розширення повноважень Європейського Парламенту у сфері зовнішніх відносин було зумовлено двома важливими причинами: по-перше, це формування специфічного „порядку денного” його участі, який концентрувався навколо захисту „європейських цінностей”, а по-друге, це сприйняття у 1980-х рр. „федералізму” як основної парадигми подальшого розвитку Європейського Союзу. При цьому в обох випадках активна практика участі Європейського Парламенту в зовнішніх справах виступала фактором, який сприяв розумінню того, що єдина інституція ЄС, яка обирається всенародно, повинна мати можливості для більш широкої участі в такій важливій сфері, якою ставали на той час зовнішні відносини Співтовариств.

європейський парламент договір асамблея

Список використаної літератури

1. Building European Parliament: 50 years of European parliament history 1958-2008 / Ed. МйиуУ. [Text]. - Brussels, EUI, 2008. - 292 p.

2. Cameros D. Sovereign States in a Single Market: Integration and Intergovermentalism in the European Community. A paper delivered at the annual meeting of the American Political Science Association / D. Cameros [Text]. - San Francisco, 30 Aug.-2 Sept. 1990. - 28 p.

3. Corbett R. European Parliament / R. Corbett, F. Jacobs, M. Shackleton. 7th Edition [Text]. - John Harper Publishing, 2007. - 480 p.

4. Craig P. The LisbonTreaty: Law, Politics and Treaty Reform / P. Craig [Text]. - Oxford: OxfordUniversityPress, 2010. - 466 p.

5. Eeckhout P. EU External Relations Law / P. Eeckhout [Text].- Oxford: Oxford University Press, 2011. - 572 p.

6. The European Community and the Challenge of the Future / Ed. J. Lodge [Text]. - London: Palgrave Macmillan, 1993. - 403 p.

7. Lodge J. The Single European Act: Towards a New Euro-Dynamism? / J. Lodge [Text] // Journal of Common Market Studies. - Vol. 24, Issue 3, March, 1986. - P. 203-223.

8. MacLennan J. C. Spain and the Process ofEuropean Integration, 1957-85 / J. C. MacLennan [Text]. - N.Y.: Palgrave Macmillan, 2000. - 223 p.

9. Moravcsik A. Negotiating the Single European Act: National Interests and Conventional Statecraft in the European Community / A. Moravcsik [Text] // International Organization. - Vol. 45, N. 01. - 1991. - P. 19-56.

10. Pinder J. AltieroSpinelli's European Federal Odyssey. / J. Pinder [Text] // AltieroSpinelli - European Federalist. // The International Spectator. - 2007. N° 4.-P. 571-588.

11. Ponzano P The `Spinelli' Treaty of February 1984: the Constitutionalisation ofthe European Union is launched / P. Ponzano [Text] //AltieroSpinelli- European Federalist. - Brussels, European Parliament, 2009. - P. 192-206.

12. Rosas A. EU Constitutional law: An Introduction/ A. Rosas, L. Armati [Text].- Oxford and Portland, Oregon: Hart Publishing, 2012. - 295 p.

13. Ruyt J. L'Acte unique europeencommentaire par Jean De Ruyt / J. Ruyt [Text]. - Bruxelles : Editions de l'Universite de Bruxelles, 1987. - 355 p.

14. Towards European Union/ Ed. M. Gazzo [Text].- Brussels: Agency Europe, 1985. - 284 p.

15. Thym D. Parliamentary Involvement in European International Relations / D. Thym [Text] / / EU Foreign Relations Law. Constitutional Fundamentals / Ed. M. Cremona, de Witte B. - Oxford: Hart Publishing. -P. 201-233.

16. vanCoufoudakis. The European Economic Community and the `Freezing' of the Greek Association, 1967-1974 / van Coufoudakis [Text] // Journal of Common Market Studies. - Dec.1977. - Vol. 16; Issue 2. - P.114-131.

17. Westlake M. A Modern Guide to the European Parliament / M. Westlake [Text]. - London: Pinter, 1994. - 468 p.

Размещено на Allbest.ru