Становлення і трансформація українсько-російських відносин

Пострадянський простір традиційно розглядається Москвою як платформа для підвищення свого міжнародного впливу. Прагнення Росії зберегти власне домінування в регіоні СНД залишається незмінною складовою її зовнішньої політики, починаючи з середини 1990-х рр., коли розрахунок російських лібералів на чолі з А. Козирєвим на швидке приєднання Росії як держави-нації до родини західних демократій не дав очікуваних результатів і зазнав жорсткої критики всередині країни [1, с. 184].

Вже у 1995 р. був ухвалений «Стратегічний курс РФ із державами-учасницями СНД» - один із перших документів, в якому йшлося про відновлення впливу Росії на пострадянському просторі. Пізніше цей підхід знайшов відображення у низці концепцій зовнішньої політики РФ та інших документах доктринального характеру.

Відповідним чином різний рівень інтенсивності реінтеграційних зусиль Москви у різні періоди мав виключно ситуативний характер, обумовлений її внутрішньополітичною слабкістю у 1990-х рр. або ж тимчасовим зближенням із Заходом у 2001 -2003 рр. (період між терактами 11 вересня і початком іракської кампанії). Саме тому зниження глобального впливу США та стратегічне послаблення ЄС на тлі посилення самої Росії підштовхнули Москву до більш активних дій щодо реорганізації пострадянського простору та відновлення свого домінування у цьому регіоні. Найбільш показово такий підхід проявився в активному недопущенні розширення НАТО на Схід, щорічних газових війнах з Україною у 2006-2009 рр. і російсько- грузинській п'ятиденній війні у серпні 2008 р. [2, с. 262].

Війна на Південному Кавказі, безперечно, мала найбільш потужний демонстраційний ефект, виявивши не лише вакуум регіональної безпеки, а й ситуативну неспроможність Заходу дати відсіч Росії у її геополітичних претензіях на пострадянському просторі. Проте слід підкреслити, що слабкість реакції Заходу на російсько- грузинський конфлікт була обумовлена не стільки системними, скільки ситуативними чинниками, адже під загрозу не були поставлені життєві інтереси ані США, ані ЄС. Отже, перемога Росії на Південному Кавказі скоріше вказує на неготовність Заходу йти на значні політичні та економічні втрати задля відстоювання своїх інтересів у цьому регіоні (аніж його військово-політичну неспроможність), попри всю гостроту подальшої риторики на адресу Росії [3, с. 54].

Після проголошення незалежності України та визнання її державності в українському соціумі відбулись кардинальні зрушення в парадигмі суспільного розвитку. Замість ідеологічних та політичних цінностей тоталітаризму домінантні позиції тепер займає пріоритет прав людини і громадянина. На відміну від Російської Федерації, яка стала політичним і майновим правонаступником Радянського Союзу зі сформованою на великодержавних традиціях політичною, науковою та діловою елітою, в Україні процес становлення нової держави збігся з процесами формування сучасної української нації й переходу від державної моделі економіки до ринкових відносин.

Україну після розпаду СРСР було визнано світовим співтовариством новою державою, утворення якої було пов'язане з визнанням у суспільстві критерію рівності громадянських прав усіх мешканців її території. Обставини утвердження нової держави виявилися надзвичайно складними внаслідок відсутності значного запасу цінних металів та іноземної валюти, покладів нафти й газу, вичерпності власних корисних копалин [4, с. 14].

Після розпаду СРСР на новому пострадянському геополітичному просторі у відносинах між Україною і Росією спостерігалась напруженість, яка в сучасній політологічній літературі отримала назву “залишкова ідеологізація”. Суть цього явища полягала в тому, що серед населення України домінували настрої національного романтизму, а в Росії домінантними залишались уявлення про Україну як про «залежну територію» [5, с. 184].

Внаслідок цього встановлення справді рівноправних відносин між країнами ускладнювали дві обставини: а) сприйняття Росії частиною населення й еліти України як потенційно загрозливої для української державності політико-державної системи; б) невизнання України частиною населення й еліти Росії як суб'єкта державності, суспільна структура якого формується і розвивається на основі власних психологічних та ідеологічних засад.

Курс на рівноправне співробітництво з РФ був сприятливою передумовою для утвердження України як європейської держави, що виявляла позицію щодо побудови нових систем політичної, гуманітарної та інформаційної безпеки на взаємовигідній партнерській основі. Зокрема, відмова від утримання ядерної зброї і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стали оптимальними передумовами для багатовекторного співробітництва України з європейськими інтеграційними структурами, Російською

Федерацією, Сполученими Штатами Америки, військово- політичним блоком НАТО [6].

Українські вчені, які займаються дослідженням аспектів модернізації, зокрема геополітичних, у структурі політичної науки стосовно України та інших пострадянських держав виділяють їхні сутнісні характеристики у змісті понять “модернізація в державі” і “модернізуюча країна” [7, с. 115].

В таких умовах відсутність національної еліти, а також комплекс відносин, пов'язаний із політико - дипломатичною та соціокультурною позицією Російської Федерації як правонаступника СРСР, були чинниками, які породжували процеси внутрішнього суспільного протистояння в Україні, зокрема активізацію серед регіональних груп населення проросійських чи європоцентричних орієнтацій і поглядів. Ці процеси певною мірою впливали на встановлення на міждержавному рівні відносин між Україною і Росією в напрямі поширення та утвердження в євразійському регіоні норм і принципів міжєвропейських відносин [8, с. 14].

Тому однією із суттєвих особливостей становлення української держави наприкінці минулого століття було геоцентричне положення України на території між Російською Федерацією і Європейським Союзом. Стан такого положення визначається специфічним геополітичним поняттям “лімітроф”, сутність якого характеризують дві головні ознаки: прикордонна територія між цивілізаційними просторами; держава, яка знаходиться на території між іншими державами чи міждержавними об'єднаннями.

Таким чином, за більш ніж двадцять років свого розвитку українсько-російські відносини були відзначені певними позитивними досягненнями, але разом з тим виявили низку суперечностей, які було важко подолати з огляду на їх історичну обумовленість та різницю у геополітичних орієнтаціях обох країн.

Не останню роль у цьому процесі зіграло тривале перебування українського і російського народів в межах однієї держави, що й обумовило певну спільність історичної долі обох народів. Але разом з тим, розвиток процесів усвідомлення власної національної ідентичності врешті решт призвів до формування на уламках російсько-радянської імперії цих двох незалежних державних утворень, кожна зі своїм розумінням власного геополітичного статусу, історичного минулого та перспектив майбутнього [9]. Основи сучасного співробітництва двох суверенних країн - України та Російської Федерації - були закладені ще за часів СРСР у листопаді 1990 року підписанням Договору, за яким Україна і Росія, на той час ще союзні республіки, зобов'язались утриматись від дій, які могли б нанести шкоду державному суверенітету іншої сторони. Після подій 1991 р., з проголошенням незалежності України та розпадом СРСР постало питання про встановлення нового формату відносин між двома державами на основі міжнародного права. Після підписання Протоколу про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією 14 лютого 1992 року важливою подією міждержавного діалогу стало укладення 23 червня 1992 року в Дагомисі Угоди між РФ та Україною про розвиток міждержавних відносин, які визначені сторонами як дружні, рівноправні, партнерські, основані на загальновизнаних нормах міжнародного права. Ці принципи були покладені в основу міжурядової угоди про взаємне заснування торговельних представництв (Москва, 22 жовтня 1992 р.) та Договору про вільну торгівлю від 24 червня 1993 р., у яких сторони визначали певні правила поведінки у торговельно- економічних відносинах [10].

У період становлення міждержавних відносин ще цілком превалює динаміка пострадянського розпаду. Вони розвиваються на тлі однотипних кризових процесів та внутрішніх проблем, вирішення яких кожного разу накладає відбиток на характер стосунків. Формування державних інститутів обох країн відбувається разом з глибокою трансформацією політичних і економічних відносин, осмисленням нової історичної ситуації, формуванням національної ідентичності. Складність процесів державотворення відбивається й на розбудові українсько-російських взаємин, що вимагає часу, витримки, готовності до компромісу, послідовності й відповідальності [11, с. 12]. Розвиток подій в Росії в цей період був однотипним з Україною. Разом з тим Росія, забезпечена власними енергоресурсами, могла відчувати себе більш спокійно в економічному відношенні та досить активно проводити свою зовнішню політику, тоді як Україна, залежна від російських енергоносіїв та економічних зв'язків, мала більше рахуватися з російськими геополітичними амбіціями. У питаннях внутрішньополітичного розвитку процеси в Росії проходили з деяким випередженням аналогічних процесів в Україні, хоча й у більш конфліктному руслі. В процесах інтеграції у світову економічну і політичну системи обидві держави іноді розглядають один одного як конкуренти. В цілому конфліктна проблематика сфокусована на поділі радянської спадщини (ядерна зброя, Чорноморський флот, питання Криму і м. Севастополь, борги СРСР тощо) [12, с. 70].

Варто наголосити, що між Україною і Росією є суттєві відмінності з точки зору стану й характеру елітних груп, політичних, бізнесових, культурних. Росія фактично успадкувала еліту СРСР, яка має значну історію становлення і багатий досвід функціонування на загальнодержавному рівні, більш-менш вплетена у світову політичну еліту, чого ще досить гостро не вистачає еліті українській. У стосунках з політичними колами України, як і інших нових незалежних держав, значна частина російської еліти не відійшла від позицій зверхності та відчуття переваги. Звичайний стереотип, коли все українське зображується у вигляді другорядної меншовартісної культури, тоді як російська є такою, що має світове значення [13].

Особливо важливим та чи не найбільш гострим серед питань гуманітарного типу є прихована або явна боротьба за історичну пам'ять. Російська історіографічна доктрина формувалася протягом кількох століть і остаточно склалася в радянський період. Вона базується на ідеі спільного походження трьох східнослов'янських народів, серед яких росіяни виконують роль “старшого брата”, на міфах про історичну єдність українців і росіян тощо. Українська історична традиція в умовах перебування у складі імперії вимушено приймала ці настанови, але після набуття незалежності Україна прагне створити власну концепцію історії. Зіткнення різних інтерпретацій історичних подій становить загальний ідеологічний контекст українсько-російських відносин [14, с. 156]. Відносна стабілізація у взаєминах між Україною та Росією почалася 1995-2000 рр. Москва, відчуваючи важливість України як потенційно впливової європейської держави з потужними транзитними можливостями, у багатьох питаннях виявила схильність йти на дипломатичні поступки. Україна на цей час виходить з економічної та політичної кризи, демонструє бажання впроваджувати власний зовнішньополітичний курс у європейському напрямі. Прагнення російського керівництва якимось чином утримати Україну у сфері власного впливу вимагало певних компромісів.

Під час першого робочого візиту українського президента до Москви 24 січня 1995 р. налагоджуються довірливі відносини Л. Кучми з російським президентом Б. Єльциним, що сприяє вирішенню проблеми Чорноморського флоту, який на той час ще знаходився у спільному володінні обох держав. Під час зустрічі президентів у Сочі (9 червня 1995 року) було досягнуто домовленості щодо розподілу Чорноморського флоту у певних пропорціях та про окреме базування двох флотів. У підсумковому Комюніке цієї зустрічі вперше було заявлено, що Україна і Росія прагнуть до більш тісної та глибокої взаємодії на основі стратегічного партнерства [15, 16].

З цього моменту міждержавний діалог розвивався по висхідній. 16 січня 1996 р. у Москві президенти двох держав підписали угоду про утворення змішаної українсько-російської комісії з питань співробітництва. Нарешті, 31 травня 1997 р. відбувається багаторазово відкладений перший офіційний візит російського президента Б.Єльцина до Києва, під час якого підписано базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією, який вступає в силу після обміну ратифікаційними грамотами в Москві 1 квітня 1999 р. Договір юридично закріплював територіальну цілісність обох держав і непорушність існуючих кордонів, що мало принципове значення для України з огляду на спроби певних політичних сил у Росії поставити під сумнів приналежність Україні Криму та Севастополя. Водночас була прийнята українсько-російська Декларація та спільна заява з питань Севастополя та Чорноморського флоту [12, с. 72]. 8 травня 1997 р. в Києві голови урядів України і Росії підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, про параметри розподілу ЧФ і взаєморозрахунки, пов'язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на території України. Базові угоди щодо Чорноморського флоту набули чинності 6 липня 1999 р. Укладання цих угод російська сторона висувала як необхідну умову, за якої може бути підписаний і основний Договір. Українська сторона значною мірою поступилася власними інтересами і часткою суверенітету погодившись на базування російського ЧФ на її території в інтересах збереження дружніх взаємин з РФ. Напруга навколо Чорноморського флоту деякою мірою була послаблена завдяки цим домовленостям, хоча й досі громадськість не ознайомлена з повним текстом цих угод, що надавало підстави для чуток про її нерівноправний характер щодо інтересів України [17].

З проблемою Чорноморського флоту щільно пов'язане питання про статус м. Севастополь. У перші роки незалежності України певні політичні сили в РФ настирливо піднімали питання про належність Криму та м.Севастополь до України. На цьому ґрунті і за підтримки зовнішніх сил розгортався кримський сепаратизм. Значною мірою, зокрема внаслідок підписання Договору України з РФ це питання було зняте з порядку денного, але не остаточно. Час від часу певні впливові політичні лідери РФ намагаються ставити питання про приналежність м. Севастополь, особливо під час передвиборної боротьби. РФ намагалася зберегти й поширити “російськомовний” статус м. Севастополь, відкриваючи тут власні освітні заклади та надаючи права російського громадянства жителям міста.

У березні 2000 р. відбулося підписання низки додаткових угод з питань діяльності Чорноморського флоту РФ на території України. Питання, пов'язані з тимчасовим перебуванням ЧФ РФ на території України, не лише не втратили свого значення, але й набули ознак своєрідного індикатора розвитку взаємин між Україною та РФ. Вони і надалі залишалися постійним предметом українсько-російського діалогу [18, с. 18].

Підписання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство, як вважається, знаменувало початок нового етапу розвитку взаємовідносин між Україною та РФ, принаймні утворилася деяка ейфорія щодо ефективності подальших переговорів в політичній та економічній сферах. Почалася розробка довгострокової програми економічного співробітництва, були зняті деякі митні бар'єри, більшої узгодженості почала набувати зовнішньополітична поведінка двох держав, і, нарешті, сторони спромоглися розпочати процес делімітації кордонів.

Базовий Договір заклав основу для підписання інших документів, серед яких Договір між Україною і Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 рр. та Програма економічного співробітництва між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 роки (Москва, 27 лютого 1998 р.), які вважаються основою розвитку торговельно-економічних відносин між двома країнами. У вересні 1998 р. під час робочої зустрічі в Москві президенти двох країн доручили своїм урядам сформувати українсько-російську "антикризову групу" для оперативного вирішення проблем, що ускладнюють економічну взаємодію між ними. Крім того, було підтримано ідею проведення у Харкові періодичних форумів промисловців і підприємців Росії та України для вироблення конкретних заходів щодо розвитку виробничого та науково-технічного співробітництва. Антикризова група шляхом переговорів спромоглася перевести болючу проблему заборгованості України перед Росією в менш конфронтаційну площину.

Однією з головних проблем у стосунках України і Росії продовжує залишатися проблема розрахунків України за спожитий російський газ. Саме на цей період припадає створення масштабних бартерно-розрахункових схем, до яких були залучені різноманітні структури обох держав. Відбувається масштабне зрощення приватних і державних інтересів у одній з найприбутковіших сфер - ПЕК, що дає основу для розквіту корупції [19, с. 101]. незалежність державність партнерський політичний

Фінансова криза 1998 р. в РФ виявила загрози стану асиметричної залежності української економіки від російської. Ціла низка чинників - значний рівень енергетичної залежності України від постачання енергоносіїв з РФ, велика промислово-технологічна взаємопов'язаність, чимала частка російської продукції в загальному товарообігу України, значний інформаційний вплив з боку російських медіа, прозорість кордонів тощо - виявили свою небезпечну роль для українських інтересів.

Зберігається і залежність України від російської зовнішньої політики, що заважає більш ефективному просуванню нашої держави на шляху інтеграції до Європейської Спільноти, її включенню в систему європейської безпеки. РФ усіляко намагається протидіяти партнерському співробітництву України з НАТО, не залишає спроб нав'язати їй своє бачення міжнародних проблем і втягнути Україну у фарватер власного зовнішньополітичного курсу. Небезпідставно побоюючись опинитися у статусі “сірої зони” між РФ та Заходом, Україна вимушена була проводити зважену зовнішню політику в обох напрямах - зближення із Заходом сприяє зміцненню її безпеки, тоді як співробітництво з РФ обумовлено високим ступенем залежності України від російської економіки.

Протягом наступних років спостерігалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар'єрів, квот і каральних тарифів.

Власне, восени 2000 року намітився поворот української зовнішньої політики в бік більш тісного економічного співробітництва з Росією, який набув визначених рис в січні-квітні 2001 р. У вересні 2000 р. представляючи в МЗС нового міністра закордонних справ А.Зленка, на зміну занадто прозахідного Б.Тарасюка, президент Л. Кучма зажадав нарешті знайти позитивний алгоритм у відносинах із Росією, спрямований не на конфронтацію, а на взаємовигідне співробітництво: потрібно провести "ревізію" договірно-правової бази міждержавних відносин Росії й України, виробити тактичні і стратегічні пріоритети обох країн у взаємовідносинах, відновити роботу російсько-української комісії з економічного співробітництва при президентах РФ і України. Ілюзії і стереотипи, що виникли за десять років суверенітету України і Росії, повинні бути замінені реалізмом і прагматизмом у зовнішній політиці обох країн [20, с. 128].

Кардинальну зміну клімату в українсько-російських відносинах можна пов'язувати із візитом В.Путіна в Дніпропетровськ 12 лютого 2001 р., під час якого було досягнуто низки домовленостей, зокрема щодо об'єднання енергетичних мереж обох країн та щодо співробітництва в аерокосмічній галузі. Попри настирливі заперечення щодо політичного підтексту цієї зустрічі, можна стверджувати, що В.Путін вчасно скористався загостренням внутрішньополітичної ситуації в Україні (“касетний скандал”) і спромігся нав'язати її керівництву свою модель бачення українсько-російських відносин, за якою Україна має йти у фарватері російської зовнішньої політики.

Період 2001-2004 рр. характеризується масштабним зростанням російської економічної і політичної експансії у відповідності до обраної новою владою президента В.Путіна стратегією на реінтеграцію пострадянського простору. Адміністрація В.Путіна намагається повернути Кремлю ініціативу, зменшити економічне “субсидування” Росією України, знизити рівень конфліктності у двосторонніх відносинах, домагаючись поступок з боку України, а також - налагодити співпрацю у галузі безпеки, поступово включаючи України у сферу російських геополітичних інтересів.

У 2001-2010 рр. в українсько-російських відносинах спостерігалося пожвавлення економічного співробітництва, підвищувався товарообіг. В цілому чиновницькі еліти обох країн знаходили взаємопорозуміння і в ряді інших питань, а отже клімат відносин між державами міг вважатися досить стабільним. Навіть застарілі болючі точки російсько-українських відносин, які не змінювалися роками - рівень співробітництва України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан та статус російської мови в Україні, демаркація та делімітація кордонів - в цілому не виходили за межі звичайних рутинних процесів [16, с. 16].

Варто наголосити й на тому, що російський вплив в Україні сьогодні ґрунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов'язаності інтересів політичної та владної бізнес-еліти, що переважно знаходиться поза увагою політиків-практиків. Цей вплив в основному й формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак і способів дій цих привілейованих прошарків. Таким чином чинник Росії для України, надзвичайно значимий через об'єктивні причини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інтересами та діями самої Росії, а доповнюється «прикладом Росії», використанням її як опори правлячою елітою й «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та швидке розв'язання повсякденних проблем.

Водночас російський чинник є дуже помітним у внутрішніх процесах в Україні. Країна успадкувала чимало складних проблем, які утруднюють досягнення внутрішньої консолідованості. Переважно це соціокультурні та етнонаціональні проблеми, що склалися історично. Вони щільно пов'язані з формуванням території країни та її тривалим перебуванням у складі державних утворень імперського типу. Такі проблеми можуть і мають бути вирішені внаслідок природного самостійного розвитку. Водночас такий розвиток, який забезпечує органічну цілісність держави, не є просто справою часу. Він стає можливим за умови національно-політичного самовизначення громадян, поєднання зусиль еліти та устремлінь мас. Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні уподобання значною мірою відрізняють їх від більшості європейців, адже мають, по-перше, перехідний характер, по-друге - не позначені виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності національної самоідентифікації) [21, с. 19].

Таким чином, українсько-російські відносини є переважно міжвладними й відбивають, здебільшого, інтереси та взаємовідносини правлячої еліти. Концентрація величезних ресурсів (економічних, владних, інформаційних) у руках окремих кланових промислово- фінансових угруповань визначає ще одну групу ключових гравців. З урахуванням особливого статусу та особливостей формування влади, поширеності тіньової політики, так само, як і тіньової економіки, ці відносини стають ще суперечливішими. Аналіз їх публічної складової звичайно зберігає своє значення, дозволяє оцінювати розвиток договірно-правової бази, офіційні інтерпретації позицій і намірів сторін та проблем, що існують. Проте при цьому доводиться виходити з того, що договорів та угод погано дотримуються або ж вони взагалі не працюють, самі двосторонні відносини надто мало залежать від міжнародно-правових норм і загальноприйнятої міжнародної практики. Найважливіші рішення не стають предметом громадського обговорення і виробляються кулуарно, найбільш значущі процеси маскуються. В Україні це є джерелом недовіри як до дій влади, так і до політики партнера [21, с. 40].

Крім того, українсько-російське співробітництво сьогодні перебуває у стані поглибленої кризи, через відомі події на півдні і сході України. Ця криза має дипломатичний, загальнополітичний, торговельно- економічний виміри. В результаті, так званої «російської весни», Україна здала Крим -- практично без бою [22], розпочала антитерористичну операцію у Донецькій та Луганській областях. Разом з тим сьогодні вирішено питання вибору зовнішньополітичного вектору - він безумовно направлений на європейську інтеграцію. Апогеєм чого стало підписання 27 червня 2014 року Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом.

Але існують також проблеми, які стосуються самоідентифікації двох країн та суспільств, становлення двох держав, тобто соціальної та загальногуманітарної складової їх розвитку та взаємин. Саме це робить їх маловпорядкованими, погано керованими і важко прогнозованими. Так само очевидно, що вони не можуть розглядатися як складова сучасних міжнародних відносин, нехай навіть специфічна. Фактично вони все ще залишаються лише поверхово досліджуваними й такими, що не досить адекватно сприймаються значною частиною політичної еліти та більшістю громадян. Їхня загальна еволюція, незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною мірою визначається суспільно-політичними процесами, ритмом і логікою відтворення влади в Києві та Москві.

Список використаних джерел

1. Кокотюха А. А. Почему Украина не Россия / А. А. Кокотюха. -- Харків: Фоліо, 2004. -- 397 с.